Літературні напрямки кінця Х V ііі – початку ХХ ст.

Престиж української мови, віру в її можливості утверджувала нова українська література, яка виникла під впливом ідей романтизму. Романтична ідеологія будила до самостійного національного життя, підкреслювала риси саме української національності, сприяла посиленню інтересу до національного минулого, до національної мови та звичаїв. Емоційність, спонтанність, різноманітність, природність творів романтизму привертали увагу до неповторності різних народів та індивідуальності кожної людини.

Провідне місце у становленні нової української літератури належить творчості І.П. Котляревського. Його заслуга в тому, що він запровадив у літературу усну народну мову й створив такі твори, як поему «Енеїда», п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» (1819), а опубліковані вони відповідно в 1838 і 1841 рр.

Поема І. Котляревського «Енеїда» (1798) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією. Цей бурлескно-травестійний твір є однією з найбільш талановитих переробок поеми римського поета Вергілія, в якій автор подав панорамну картину українського народного життя. Бурлескно-травестійні образи троянців і античних богів, описи їхніх взаємовідносин, багатство етнографічного матеріалу, гумористичний підхід до теми, насиченість гострою суспільно-моральною сатирою зробили поему Котляревського надзвичайно популярною. Оптимістичний настрій поеми сприймався як гідна відповідь імперські політиці в Україні.

Період від появи «Енеїди» І. Котляревського до виходу в світ «Кобзаря» Т. Шевченка характеризується в українській літературі творчістю талановитих письменників: Григорія Квітки-Основ’яненка (1778-1843), П.П. Гулака-Артемовського і Євгена Гребінки (1812-1848).

Виходець зі слобідської козацької старшини Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843) відомий як основоположник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в прозі Г. Квітки. Перша – це потяг до сентименталізму: у творах «Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Козир-дівка» переважають життєві почуття та переживання, християнсько-релігійний світогляд. Друга - це перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях «Конотопська відьма», «Мертвецький Великдень» Квітка виступає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народної фантастики та іронії.

Творча спадщина Є.П. Гребінки досить розмаїта – вірші, історичні поеми, повісті, байки. Талант Є. Гребінки виявився і в ліричних віршах, які він писав українською та російською мовами і які стали піснями: «Ні, мамо, не можна нелюба любить», «Очи черные, очи жгучие» та ін. Але найбільшої слави зажив художник слова завдяки байкам, які стали окрасою української літератури. Всього Є. Гребінка написав 27 байок. Він є автором великої драматичної поеми «Богдан», яка написана російською мовою.

Нова література зробила «заявку» на самобутність, але в несприятливих соціально-політичних умовах вона бачилась лише як провінційна галузь загальноросійської літератури. Велика кількість українських авторів писала свої твори російською мовою, розвиваючи в них національну українську тематику і продовжуючи збагачувати російську мову, літературу й культуру. Першість середукраїнських письменників у російській літературі, безумовно, належить Миколі Гоголю (1809-1852). Два цикли його повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831-1832) та «Миргород» (1835) зробили цілу епоху в розвитку російської літератури і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження.

ХІХ ст. – це єдине, по суті, бездержавне століття. Але воно однак породило духовну основу нації, основного носія державницької ідеї – Т. Шевченка (1814-1861). Його вплив на дух і свідомість народу дозволив пробудити творчі сили занімілого поневоленого народу, надихнути на визвольні дії. Не лише його безсмертний «Заповіт» (грудень 1845), створений під час тяжкої хвороби (запалення легень) у Переяславі, а й вся поетична збірка «Кобзар» (1840) – це суцільний заповіт України, віра в неї.

Поява у 1840 р. «Кобзаря» Тараса Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобутній розвиток у майбутньому.

Починав Т. Шевченко свій літературний шлях як романтик. Народнопісенний розмір більшості поезій у поєднанні з яскравим художнім вираженням найглибших архетипів колективної свідомості українського народу зробили поета головним творцем нового національного міфу. Головними опорними символами поетичної творчості Шевченка, на думку багатьох дослідників, виступають слово (національна культура), слава (культурно-національна спадщина) і правда (загальнолюдська мета – ідеал).

У ранніх баладах поета «Тополя», «Причинна», «Утоплена», «Русалка» сплітається світ реальний з казково-фантастичним, побутові образи з образами уявними. Не менш романтичними є й історичні поеми Шевченка. Величні постаті гетьманів, буйне козацьке життя, сміливі воєнні походи, які знаходять художнє втілення в поемах, яскраво говорять не стільки про гаряче захоплення поета минувшиною, скільки про застиглість сучасного поету життя України та віру в можливість принципово змінити цю ситуацію («Іван Підкова», «Гамалія», «Гайдамаки», «Тарасова ніч» та багато інших). Особливо сильно й яскраво романтичні настрої поета виразилися в поемі-містерії «Великий льох» та своєрідному епілозі до неї «Стоїть в селі Суботові…» (1845) з приголомшуючим образом «домовини України», асоційованою з церквою-усипальницею Б. Хмельницького.

Шевченка традиційно вважають основоположником критичного реалізму в українській літературі хоча цей реалізм базувався на романтичному світогляді автора. Вже його ранні побутові поеми («Катерина», «Наймичка», «Сон»), суспільно-політичні поеми («Єретик», «Сліпий», «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам») безжально таврували кривдників народу. Шевченко зумів зробити свій голос голосом усього світу в поетичному викритті та осуді кріпацтва та самодержавства, національного гноблення й імперського загарбництва. Поезія Шевченка будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти русифікованої або спольщеної.

Вирішальну культуротворчу роль на українських землях другої половини ХІХ ст. справедливо віддають художній літературі, яка й визначала розвиток усіх інших видів духовності. Відбувається кількісне зростання визначних письменницьких індивідуальностей, збагачується тематика літературних творів, розширюється жанрове коло, зростає зв'язок зі світовим досвідом через переклад та художній синтез.

50-60-ті рр. стали підготовчим етапом до періоду «великого реалізму». Після смерті Т. Шевченка першість на літературній ниві перейняв «запальний хутірський філософ» Пантелеймон Куліш (1819-1897). Він був не тільки поетом, перекладачем, критиком і літературознавцем, істориком і мовознавцем, а й створив перший класичний український роман «Чорна Рада» (1846, виданий 1857). Автор змальовує яскраву картину суспільних, соціальних, політичних відносин в Україні кінця 17 ст., дотримуючись так званого «етнографічного» реалізму, який належало розуміти як вірність у відображенні національних рис народу, його етико-морального обличчя, національної вдачі, світогляду, емоційності тощо. Поруч з П. Кулішем відзначилися силою свого таланту прозаїки: Марко Вовчок (Марія Віленська-Маркевич), Ганна Барвінок (Олександра Куліш), Олекса Строженко, байкар Леонід Глібов, буковинський поет і прозаїк Юрій Федькович.

Марко Вовчок (Марія Віленська-Маркевич-Жученко) (1834-1907) народилась у зрусифікованій родині, одружилася з Опанасом Маркевичем, з яким познайомилась в Орлі, де жила її родина і куди його вислали в 1847 р. за належність до Кирило-Мефодіївського братства. Виїхавши з ним в Україну, досконало вивчила українську мову.

Марко Вовчок виступила з першою соціальною повістю в українській літературі – «Інститутка» (1862), а за п’ять років до того в Петербурзі українською мовою вийшла в світ перша збірка її творів «Народні оповідання» (1857).

70-80-ті рр. – початок епохи «великого» реалізму. Все ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема зосередженість на житті селян, український реалізм сягнув за межі етнографічності, розпочавши дослідження соціальних, психологічних проблем. В літературі виступають прозаїки європейського рівня : І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний (Рудченко), Б. Грінченко, І. Франко в оточенні цілого грона таких оригінальних талантів, як О. Кониський, В. Барвінський, С. Ковалів, Т. Борзуляк та ін.

Одним із перших видатних письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (1838-1918). Який створив новаторські форми прози, дав широку панораму соціального буття, розгорнуті характеристики персонажів, чудові багатобарвні пейзажі всієї української землі. У центрі уваги митця – волелюбна вдача народу, його непримиренність з неправдою і злом, здатність постояти за себе («Микола Джеря»», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я»). Нечуй-Левицький висвітлював також проблеми денаціоналізації інтелігенції («Причепа») і виродження духівництва («Старосвітські батюшки та матушки»). У романі «Хмари» і повісті «Над Чорним морем» письменник звертається до розкриття проблем життя тогочасної української інтелігенції, ставлячи проблему формування «нової людини».

Ще проникливіший опис життя українського селянства подав у своїх творах Панас Мирний (1849-1920). На відміну від Нечуя-Левицького він не обмежився аналізом соціальної нерівності, а глибоко досліджував те, який психологічний вплив справляє на людину соціальна несправедливість. П. Мирного захоплює світ людської душі, її почувань та переживань. Тонкий, вдумливий аналіз психології своїх героїв – Чіпки («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), Івана Ливадного («П’яниця»), Телепня («Лихі люди»), Христі («Повія») – надає творам Мирного великої художньої вартості.

Видатною особистістю цього періоду був Іван Франко (1856-1916). Політика й поезія, публіцистика й новелістика, літературна критика й повість, драма і комедія, література перекладів і редагування часописів, філософія й історія, етнографія й соціологія – все це стало полем його багатогранної діяльності.

Чи не найвагоміше І. Франко проявив себе в літературній творчості. Поєднуючи непомильне, майже фотографічне сприйняття дійсності з оптимістичною вірою ідеаліста в кращі людські риси, Франко творив у широкому діапазоні тем і жанрів. Поряд з традиційними тоді описами селянських злиднів («Борислав сміється»), він відтворює тяжке життя робітників нафтових промислових («Нефтянник», «На роботі»). Поряд з психологічно тонкими й сповненими тепла оповіданнями про дітей («До світла», «Під оборогом»), ретельно змальовані картини тюремного життя («На дні», «Панталаха»), яскраво оброблено історичні сюжети («Захар Беркут», «Великий шум»). У своїй поетичній творчості Франко зміг сягнути вершин філософської думки («Смерть Каїна», «Мойсей») й ніжної інтимної лірики (збірка «Зів’яле листя»).

І. Франко – найбільший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов. Своїми численними перекладами з літератур різних народів світу він помітно збагатив українську культуру найкращими здобутками світової художньої літератури.

І Франко був кандидатом на Нобелівську премію, але він у 1916 р. помер (за правилами премія Нобеля вручається живим претендентам).

Попри утиски царизму, бурхливо розвивалась українська література. Зі зростанням числа письменних людей та особливо випускників університетів збільшувалась кількість авторів та коло читачів. Межа століть – це період не тільки активного політичного, національного руху, а й боротьби художньо-естетичних напрямів. Поруч з реалізмом з появою нової генерації авторів утверджується модернізм. Прихильники модерністських течій виступали проти звернення до реалістичних побутових описів, проти захоплення деталізацією, темою праці й проголосили аполітичне «чисте» мистецтво. Культура модернізму спирається на психологізм, зосередженість на внутрішньому світі людини й суб’єктивних враженнях героя. При цьому зовнішні події мають найменше значення і є лише загальноокресленим фоном. Реальний персонаж перетворюється на символ.

Найяскравіше цей підхід відбився в творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. У своїх творах ці митці створюють особливий художній світ, що поєднує реальне й міфічне, свідоме й підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність. Творча еволюція М. Коцюбинського зробила його найяскравішим представником українського імпресіонізму. Письменник прагне до створення ефекту єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій (новели «Лялечка», «Цвіт яблуні», та ін.). До кращих зразків світової літератури належать його новели «Сон», «На острові», новаторська повість-балада «Тіні забутих предків».

У поезії захоплення модерізмом позначилося на творчості Миколи Вороного, Григорія Чупринки, Олександра Олеся, групи західноукраїнських поетів «молодомузівців» (П. Карманський, Б. Лепкий, В. Пачовський, С. Твердохліб, М. Яцків та ін.)

Новаторською формою зображення життя українського селянства характеризуються твори письменників А. Тесленка (1882-1911) та імпресіоніста С. Васильченка (1878-1932). На західній Україні на цю тематику писали модерністи Василь Стефаник (1871-1936), Лесь Мартович (1871-1916), Марко Черемшина (1874-1927). На Буковині найвидатнішою письменницею цього напряму була Ольга Кобилянська (1863-1942) – соціально-психологічна повість «Земля» (1902).

О. Кобилянська зробила значний внесок в розвиток нової соціально-психологічної школи в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст. Непересічний талант письменниці засвідчили вже перші твори прози («Природа», «Некультурна», «До світла»), позначені художнім новаторством, глибиною соціально-психологічних характеристик персонажів. Однією з перших в українській літературі письменниця звернулася до проблеми емансипації жінки, створила цілісні образи жінок-інтелігенток (повісті «Ніоба», «Царівна», «Через кладку», «За ситуаціями»).

Одним з найпопулярніших українських письменників початку ХХ ст. був Володимир Винниченко (1880-1951). Вже в своїх ранніх творах, осмислюючи революційні процеси, митець наголошує на значенні спрямованості їх учасників, на гармонійне розв’язання національних проблем. Про це зокрема йдеться в оповіданні«Роботи!». Суттєве місце в поетиці творів В. Винниченка належить сатиричним засобам виразності. Характерно, що часто вістря своєї сатири автор спрямовує на потворні явища в українському патріотичному русі, очевидно, з тієї причини, що надмірні вболівання за «чистоту» в цій царині письменник сприймав особливо гостро. Ця авторська позиція має суттєвий стосунок до сповідування Винниченком теорії чесноті з собою. Тут варто згадати оповідання «Уміркований та щирий» (1907).

До певної міри новаторським було його висвітлення таких незвичних тоді для української літератури героїв, як революціонери, що потрапляють у психологічно складні ситуації (п’єси «Дисгармонія», «Закон», повість «Зіна»). Однак найулюбленішою для Винниченка є постать егоїста-циніка (з найбільшою силою зображена у романі «Записки кирпатого Мефістотеля»), який, щоб до кінця лишаться чесним перед собою, ладен на будь-який злочин за умови, що його вчинки відповідають особистим переконанням.