Співвідношення влади і насил ля

 

Відомо, що держава покликана вирішувати "протиріччя між необхідністю порядку і різноманітністю інтересів у суспільстві, пов'язаних з конфліктами" 4. Тому при кожному політичному режимі існують заходи і механізми запобігання та покарання кримінальних правопорушень, виправні установи. Природно, що держава і влада тісно пов'язані з насильством. Ще Гоббс говорив, що "головна ознака держави полягає в монополії на примус і насильство"

Цікаво, що право на насильство належить виключно державі. Звичайно, насильство в нашому житті застосовується не тільки державою, а й, наприклад, батьками по відношенню до своїх дітей, керівниками організацій та установ по відношенню до своїх підлеглих. Але їх дії протизаконні. Більше того, закон забороняє ці дії під страхом застосування до них самих насильства. Треба сказати, що насильство, погрози, примус не є єдиним засобом встановлення порядку державою, і вони дуже суворо регламентуються законом. Тому говорять про легітимний (узаконене) право держави на застосування насильства.

Взагалі насильство застосовується завжди при будь-якому захопленні влади. Державна влада також будується або на використанні насильства, або з урахуванням її можливого застосування. При побудові "державного соціалізму" різні насильницькі заходи зазвичай призводили до негативних результатів. Наприклад, здійснення колективізації селян в СРСР насильницькими методами призвело до масових репресій, мільйонних жертв, розрухи в сільському господарстві.

Можна зробити висновок, що коли суспільство не є вільним, насильство, що застосовується державою фактично стає необмеженим. Це можна пояснити значним нерівністю у розподілі влади між населенням і державним апаратом влади. Насильство що йде знизу, і пригнічують тим, що збільшують державне. Тому то в країнах, де влада розподіляється за принципом плюралізму, де населення має і реалізує свої громадянські права, насильство зустрічається дуже рідко. Треба відзначити, що будь-яка влада передбачає насильство. Це одна з її "природних" функцій. Однак, коли мова йде про диктатуру, насильство виходить на перший план. Згадаймо, що ще в травні 1905 р. Третій з'їзд РСДРП визнав завдання організувати пролетаріат для безпосередньої боротьби з самодержавством шляхом збройного повстання. Вже дещо пізніше, виступаючи на одному із зібрань В.І. Ленін заявив: «Диктатура означає - прийміть це раз назавжди до відома, панове кадети, - владу необмежену, що спирається на силу, а не на закон. Під час громадянської війни всяка перемогла влада може бути тільки диктатурою» [14]. Далі він більш широко пояснює: «Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не стиснуту безпосередньо на насильство спирається влада».

Дійсно, у всіх випадках застосування диктатури відбувається концентрація влади в руках одного - диктатора, або декількох осіб. На перший план у політиці виходять насильство і террор, що є прямими ознаками тоталітарного режиму. Саме тоталітарному режиму притаманні необмежена і безконтрольна диктаторська влада, зневажаються права не тільки людини, а й державних органів влади, які перестають діяти в інтересах держави, а змушені підкорятися вимогам диктатора. Влада при цьому спирається безпосередньо на насильство.

Носіями диктатури звичайно виступають великі соціальні групи (класи, стани), але представлена ​​буває однією особою або групою осіб (наприклад, диктатура військових вождів, абсолютна монархія, хунта). Відзначимо, що прихід до влади диктаторів історично пов'язаний, як правило, з періодами різкого загострення класової боротьби (диктатура Франко, фашистська диктатура в Німеччині).

Інший приклад застосування насильства - це деспотизм в країнах Сходу. Йому також властиве абсолютне переважання держави над суспільством. Держава тут формує суспільні ідеали, смаки, регулює людські відносини і в сім'ї, і в суспільстві, і в самій державі. У цих країнах не було і не могло бути незалежного суду, так як релігія, право і управління знаходилися в одних руках. Жодна людина, ні багатий, ні бідний не мали гарантій від втручання влади в їх особисте життя, не було прав і можливостей відстоювати свою особисту або майнову недоторканність. Це і становило суть всієї системи свавілля влади в її всемогутності, в неможливості бути поза нею, хоча ступінь підпорядкованості могла бути різною.

Історичний досвід різних країн показав, що концепція диктатури будь-якого класу може використовуватися для легітимізації влади тільки протягом короткочасного періоду. Вона не може служити довготривалим цілям соціальної справедливості, так як за своєю суттю суперечить цьому, навіть якщо мова йде про диктатуру більшості населення [9].