Поняття національної держави

 

Конституцією України 1996 р. на найвищому нормативно-правовому рівні закріплені основні політико-правові параметри (конституційні характеристики) сучасної української держави. Україну проголошено: суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (ст. 1 Конституції України). Крім того, виходячи із сутності та змісту ряду конституційних положень, Україна є також, без сумніву, державою світською (ст. 35 Конституції України) та державою національною. Останнє, зокрема, чітко прослідковується із змісту Преамбули та ряду статей розділу першого (“Загальні засади”) Конституції України і було логічним продовженням відповідних положень Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) та Акта проголошення незалежності України (1991 р.).

Національна держава як політико-правова реальність фактично відома ще з часів Великої французької революції (та ж сама республіканська Франція). Ідеї свободи особи, рівності і братерства людей, ідеї суверенності народу та справедливих для нього форм державного правління закладали добрі основи для появи й утвердження національної держави як політико-правового явища. Однак усе ХІХ ст. стало тільки періодом підготовки до переходу європейських народів у добу “національних держав”, яка реально настає з падінням двох імперій після Першої світової війни - Австро-Угорської та Російської [6, c.425]. У теоретичне обґрунтування ідеї національної держави лягає два принципи, які залишаються основними і на сьогодні: природне (невід’ємне) право нації на самовизначення і принцип творення держави нацією (народом) виключно на своїй етнічній території. Значний внесок у виникнення та утвердження доктрини національної держави у свій час було зроблено відомим американським політичним діячем, яскравим прихильником “непорушності та природності” права націй на самовизначення, 28-м Президентом США Вудро Вільсоном та першим Президентом Чехословацької Республіки, відомим політичним діячем та мислителем Томашем Масариком. Серед праць українських вчених-правознавців проблеми сутності та змісту національної держави знайшли своє висвітлення у ряді робіт професора Львівського університету Станіслава Дністрянського. Останній, виголошуючи, зокрема, в 1923 р. при вступі на посаду ректора Українського вільного університету в Празі свою інавгураційну промову ("Нова держава"), з цього приводу говорив: "...національне питання дало головний привід до всесвітньої війни... Та ніде правди діти - і мир, заключений після всесвітньої війни, не порішив остаточно національного питання; з одного боку не обійшлося без помилок, а з другого боку не порішено ні українського питання, ні питання окраїнних держав колишньої російської імперії. Але все ж таки сам принцип ляг в основу миру: від Вільсона він називається принципом самовизначення народів. Вільсон висказав свою теорію уже під час війни в ріжних своїх промовах. Провідні його думки такі: Кожний нарід матиме рівне право на самовизначення. Без згоди народу не можна ні над ним панувати, ні управляти ним... Право на самовизначення – се найважнійше право кожного народу, чи він великий, чи малий. На основі сього права прислугує усім народам право до національної території, право вибирати собі державну зверхність, під яку вони мають належати, право до внутрішньої самоуправи й свобідного культурного, економічного та політичного розвитку. Про всі економічні договори та політичні відносини повинен безпосередньо рішати той нарід, якого вони торкаються, та в ніякому разі не сміють про се рішати які-небудь користи чи інтереси других народів. Усі народи мусять бути вольні, та не можна їм ні приписувати, ні насилувати їх згоди до таких порядків, яких вони не хочуть. Коли забезпечиться народам право на самовизначення, вони будуть могли получитися в правдивий зв'язок народів, та щойно такий зв'язок зможе забезпечити всесвітній мир" [6, c.426-427].

Так, на початку 20-х років у політико-правовій практиці, в теорії міжнародного публічного права, конституційного права приблизно утвердилося розуміння національної держави як держави, утвореної нацією на виключно своїй етнічній території у результаті реалізації нею (цією нацією) свого природного права на самовизначення. При цьому безпосередньо саме право нації на самовизначення включало в себе можливість або створювати власну державу, або добровільно ввійти до складу вже існуючих інших держав; право на самовизначення визнавалось одним із основних і невід’ємних прав будь-якої нації. Створення держави в рамках виключно власної національної території (суцільної етнічної території, що є одночасно і територією історичного розселення цього етносу) мало закласти надійні основи на майбутнє для захисту держави від проблем автономізації, сепаратизму, територіальних претензій держав-сусідів тощо. Національна держава розглядалась її творцями виключно як держава конституційна, демократична та цивілізована Відповідно в такій державі має бути забезпечено належний рівень розвитку як корінної (титульної) нації, так і національних меншин, що проживають на її території.