Розділ 2. Поняття інтертекстуальності

 

Поняття «інтертекстуальність» в останні десятиріччя займає дедалі вагоміші позиції у лінгвістиці. Категорія інтертекстуальності – багатомірний зв'язок окремого тексту з іншими текстами [2:67], належить поки що до базових, але цілком не вивчених характеристик тексту.

«Найбільш уживане значення інтертекстуальності (лат. inter – «між» і textum – «тканина», «будова») – сукупність міжтекстових зв’язків» [2:68].

Це також є основним поняттям постструктуралізму, під яким розуміють «виявлення різних форм і напрямів письма (цитата, центон, ремінісценція, алюзія, пародія, плагіат, трансформація інваріанта, стилізація тощо) в одній текстовій площині» [Там само].

Термін «інтертекстуальність» був уведений 1967 р. теоретиком постструктуралізму Ю. Крістєвою, яка розуміє його «формально – як літературний діалог текстів» [Там само].

Інші провідні мовознавці, ідеологи структуралізму і постструктуралізму, серед яких Р. Барт, у своїй концепції ототожнюють свідомість людини з писемним текстом як нібито єдиним достовірним способом її фіксації. Отже, під текстом стали розуміти все: літературу, культуру, суспільство та його історію, навіть людину. Порівняймо вислови Ю. Крістєвої і Р. Барта:

Ю. Крістєва: «Будь-який текст будується як мозаїка цитацій… є продуктом вбирання й трансформації якого-небудь іншого тексту» [Там само]; «літературне слово» – це «місце перетину текстових площин» [Там само].

Р. Барт: «Кожен текст є інтертекстом… становить собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Обривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т. ін. – усе це вбирається текстом і перемішується в ньому, оскільки завжди до тексту і навколо нього існує мова. Як необхідна передумова будь-якого тексту інтертекстуальність не може зводитись до проблем джерел і впливів; вона становить загальне поле антонімних формул, походження яких рідко можна виявити, несвідомих або автоматичних цитат, що даються без лапок» [2:70].

У даній роботі явище інтертекстуальності розглядається з позицій Р. Барта і його однодумців. Тобто, можна зробити висновок, що інтертекст уміщує в собі не стільки цитати з певних творів, скільки всі можливі культурні дискурси (соціокультурні, побутові, наукові, маскультурні, літературні тощо), під впливом яких перебуває автор твору. А тоді світ постає у вигляді єдиного загального тексту із прихованими та явними нагромадженнями алюзій, цитат і ремінісценцій з культурного досвіду минулого. «Жоден текст не існує ізольовано один від одного, у своїй сукупності вони формують так звану “семіосферу – термін Ю.М. Лотмана, який вважав семіосферу тим семіотичним простором, поза межами якого неможливо саме існування семіозису”»[7:351]

На сьогодні відсутня єдина універсальна класифікація різновидів інтертекстуальності. Найбільш впливовими є класифікації французького вченого Ж. Женетта і російського фахівця Н. Фатєєвої.

Класифікація Ж. Женетта:

1. Безпосередньо інтертекстуальність – як наявність в одному тексті двох або більше текстів.

2. Паратекстуальність, під якою розуміється відношення тексту до заголовка, післямови, епіграфу.

3. Метатекстуальність як посилання на свій претекст.

4. Гіпертекстуальність як пародіювання одним текстом іншого.

5. Архітекстуальність, під якою розуміється жанровий зв’язок текстів. [2:70].

Класифікація Н. Фатєєвої:

1. Власне інтертекстуальність, що утворює конструкції «текст у тексті».

2. Паратекстуальність, або відношення тексту до свого заголовку, епіграфа, післямови.

3. Метатекстуальність як переказ коментувальне посилання на претекст.

4. Гіпертекстуальність як висміювання або пародіювання одним текстом іншого.

5. Архітекстуальність як жанровий зв'язок текстів.

6. Інші моделі та випадки інтертекстуальності.

7. Поетична парадигма [9:25].

У сучасних творах джерелами алюзій або претекстами можуть виступати:

1. Біблія, яка дає найбагатший матеріал для посилань.

2. Відомі літературні твори.

3. Міфи та легенди.

4. Відомі кінострічки.

5. Прислів’я та приказки.

6. Відомі події, обговорювані в ЗМІ [2:69].