Виникнення козаків на території сучасної України

Зміст:

1. Виникнення козаків на території сучасної України

2. Зведення січей як надійної системи самооборони

3. Запорозька Січ-праобраз державності

4. Національна визвольна війна як привід для створення козацької держави

5. Устрій новоствореної держави – Війська Запорозького

6. Українська держава на міжнародній арені

7. Занепад Гетьманщини

Висновки

Вступ

Ідея окремого самостійного козацького війська зародилася на Запорожжі. Там, вільні,сильні і войовничі люди із всієї України зорганізувалися у вільне незалежне військо. Там повстав своєрідний козацький побут, народились нові традиції, витворилися нові способи воювання, повстала козацька ідеологія і проводилися козацькі змагання. Цим окремим життям козаччина жила понад трьох сторіч. Спочатку професійна община, а згодом і справжня могутня держава, яка стрімко постала в ході Національної революції, і яка недовго проіснувала, залишивши по собі яскравий слід в історії нашої держави. До сих пір навколо питання козацької державності спалахують суперечки між науковцями. Хтось стверджує, що Військо Запорозьке безперечно було самодостатньою, суверенною державою, хтось це спростовує. Інші ж вважають, що держава існувала тільки протягом 1648-1657 років. Але провідні історики України, такі як Михайло Грушевський, Іван Крип'якевич, В’ячеслав Липинський вважають факт існування козацької держави незаперечним. Про це свідчить присутність усіх ознак державності Війська Запорозького, які наведені нижче. Але спочатку необхідно визначитись із поняттям козак і їх виникнення на українських землях.

Зведення січей як надійної системи самооборони

 

До зведення надійної системи укріплень козаків спонукала постійна зростаюча загроза з боку ординців. Основою таких укріплень стали січі. Науковці пов’язують цю назву із засіками – укріпленнями з дерев. Спочатку їх будували переважно на островах річок, але пізніше січі стали зводити за порогами Дніпра. Відомо вісім січей на території України: Хортицька, Базавлуцька, Томаківська, Микитинскька, Чортомлицька, Олешківська, Кам’янська, Нова (Підпільнецька). Основною січчю стала Хортицька Січ, зведена у 1556 розі князем Дмитром Вишневецьким на острові Мала Хортиця. Ця січ стала подальшим політичним центром та осередком згуртованості українського козацтва. ЇЇ вдале розташування і підсилення природних укріплень 3-10 метровими валами, а також ровом робили січ неприступною. На вали ставилися гармати, а самі вони зміцнювався частоколом з вежами, в яких містилися бійниці. Усередині січі знаходили курені, зазвичай їх було 38, вони і становили базову структурну одиницю адміністративного поділу січі. Курені розташовувались колом, в центрі якого стояла православна церква. Трохи далі знаходились склади, арсенали, ремісничі майстерні, торгові лавки і школа. Церква і духовенство перебували під зверхністю Києво-Межигірської архимандрії. На площі перед церквою відбувались важливі суспільні заходи, як от Січові ради. Січовий базар, де козаки могли продавати продукти своєї праці-мисливства і рибальства, розташовувався за межами фортеці, туди постійно з’їжджались торговці. На Січі не існувало ані кріпосництва, ані феодального ладу,тут панував принцип найму. Панівний клас (старшину) складали власники рибних промислів, заможні скотарі і торговці. Вони тримали у своїх руках всю адміністративну і судову владу, керували військом, і відала фінансами. Ця старшина представляла Запорозьку Січ у відносинах із зовнішнім світом. Їх обирали на військовій раді, і виборче право мали усі козаки. Були і бідні маси – сірома, вони не мали власного виробництва і житла. Між цими двома класами знаходилась проміжна ланка з дрібних власників.

Занепад Гетьманщини

 

Після смерті Богдана Хмельницького у 1657 році революція пішла на спад. Ускладнення внутрішньо - та зовнішньополітичних обставин на рубежі 50—60-х років XVII ст. призвело до поширення пропольських та промосковських настроїв, що вилилось у 1663 році в утворення двох гетьманатів, які, спираючись на різні зовнішньо - політичні сили і протистоячи один одному, домагалися об'єднання Війська Запорозького. Після невдачі боротьби за об'єднання України Петра Дорошенка у 1676 році правобережний Гетьманат фактично припинив своє існування.

Катерина II завершила справу, що її почав на Україні Петро І. Вона була відомою прибічницею централізації та русифікації. Як і багато інших правителів своєї доби, Катерина була переконана, що найбільш ефективним є уряд, заснований на абсолютистських засадах і позбавлений таких «феодальних реліктів», як особливий статус окремих земель. Звідси її негативне ставлення до української автономії. «Ці провінції,— казала вона,— слід русифікувати... Це завдання було б легко здійснити, призначивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу». Отож імператриця вибрала на посаду генерал-губернатора Лівобережжя — видатного російського полководця й політика Петра Румянцева.

Виконувати свої функції Румянцеву допомагала друга Малоросійська колегія, що складалася з чотирьох російських урядовців та чотирьох довірених представників старшини. У своїх таємних інструкціях Катерина наказувала Румянцеву діяти обережно, «аби не викликати ненависті до росіян». Щоб підготувати грунт для скасування української автономії, генерал-губернаторові доводилось постійно повторювати селянам, що погіршення їхнього становища було насамперед наслідком відсталості «малоросійських звичаїв». Водночас до старшини Румянцев застосовував політику кнута і пряника. З одного боку, жорстоко каралися всілякі прояви автономістських тенденцій, а з іншого — тим, «хто не був заражений хворобою сваволі й незалежності», пропонували привабливі посади в імперському уряді, обіцяли зрівняти їх у статусі з російським дворянством і надати більшої влади над селянами.

Румянцев виконав свої обов'язки. Спочатку він не проводив рішучих змін, намагаючись завоювати прибічників. До його канцелярії дістали призначення багато українців, було засновано поштову службу, а також здійснено широкий огляд суспільно-господарського становища земель.

Після російсько-турецької війни 1768—1775 рр. Румянцев удається до рішучих кроків. Перший удар він спрямовує проти Запорозької Січі, яку в 1775 р. було зруйновано несподіваним нападом російських військ. До самої Гетьманщини черга дійшла в 1781 р., коли у зв'язку з адміністративною реорганізацією всієї імперії на Лівобережжі було скасовано його традиційні 10 полків. Натомість засновувалися три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. Одночасно українські адміністративні, судові та фінансові установи замінялися відповідними відгалуженнями імперської бюрократичної системи. Потім скасували й козацькі полки. У 1783 р. їх замінили на регулярні уланські, до яких на шестирічний строк набирали селян. Відтак перестало існувати окреме козацьке військо. Всупереч тому, що стверджувала царська пропаганда, поширення на Лівобережжя російської імперської системи не полегшило, а ще більше погіршило долю українських селян. У 1783 р. їх позбавили права лишати своїх панів — саме так, як де колись зробили з російськими селянами. Інакше кажучи, тепер лівобережне селянство ставало юридичне закріпаченим.

Отже, загострення соціального протистояння, нездатність старшини після смерті Б. Хмельницького об'єднати зусилля та висунути загальновизнаного лідера призвели до занепаду Війська Запорозького, ліквідації Запорізької Січі у 1775 й остаточного включення Гетьманщини до Російської імперії у 1783 році.

 

Висновки

 

Тож, проаналізувавши шлях українського народу у створенні власної держави, можна зробити деякі висновки. Незважаючи на постійну агресію з боку Речі Посполитої, Московії та Османської імперії, все ж вдалось створити незалежну державу. Внаслідок цього відбулись позитивні зміни в культурній, релігійній та економічній сферах життя українців. Помітно зросли посівні площі, поширилося застосування окремих технічних, культивування нових овочевих і фруктових культур, поліпшувалося виробництво полотна, вдосконалювалося скотарство, з'явилися нові технології в промисловості. Водночас міжнародна ситуація не сприяла становленню державних апаратів влади на Правобережжі, не кажучи вже про західноукраїнські землі. Ще більше ускладнювали становище в країні внутрішній розбрат і постійні сварки серед соціальної еліти, насамперед - серед старшинської верхівки. Протягом останньої чверті XVII-XVIII ст. були скасовані найголовніші здобутки Національно-визвольної війни, розпочатої Великим Богданом: українська державність, економічна самостійність Гетьманщини, Слобожанщини та Запорожжя, відносна свобода військового стану. Натомість в усьому обсязі відновилося кріпосне право, розпочалося обезземелення посполитих. На гірше змінилися умови суспільно-політичного життя. Проте навіть за цих складних обставин діяло власне судочинство й існували характерні норми поведінки, ознаки в одязі, харчуванні, зовнішньому вигляді людей. Протягом досліджуваного періоду стався принциповий перехід від старої української мови до нової, літературної, а в письменстві виразніше виявилася народно-розмовна основа. У духовному формуванні національних кадрів провідну роль відігравали місцеві школи та освіта. Світська тематика впевнено витісняла засади суто релігійної ідеології. Зародився і розвинувся неповторний за своїм колоритом український театр. Видатні вчені, діячі культури й освіти, вихованці Києво-Могилянської колегії (академії), Чернігівського, Харківського і Переяславського колегіумів, Львівського університету та інших навчальних закладів стали відомими далеко за межами Російської держави.

Навіть після її занепаду, Гетьманщину не тільки не забули — пам'ять про неї допомогла започаткувати нову добу в українській історії, тому що саме з нащадків старшини вийшло багато діячів, що сприяли формуванню національної свідомості українців. Історія Гетьманщини стала ключовим явищем національної історії та державотворчих змагань. Приклад самоврядування, що вона дала, повинен надихати сучасних українців у їхніх прагненнях створити свою власну національну державу.

 

Зміст:

1. Виникнення козаків на території сучасної України

2. Зведення січей як надійної системи самооборони

3. Запорозька Січ-праобраз державності

4. Національна визвольна війна як привід для створення козацької держави

5. Устрій новоствореної держави – Війська Запорозького

6. Українська держава на міжнародній арені

7. Занепад Гетьманщини

Висновки

Вступ

Ідея окремого самостійного козацького війська зародилася на Запорожжі. Там, вільні,сильні і войовничі люди із всієї України зорганізувалися у вільне незалежне військо. Там повстав своєрідний козацький побут, народились нові традиції, витворилися нові способи воювання, повстала козацька ідеологія і проводилися козацькі змагання. Цим окремим життям козаччина жила понад трьох сторіч. Спочатку професійна община, а згодом і справжня могутня держава, яка стрімко постала в ході Національної революції, і яка недовго проіснувала, залишивши по собі яскравий слід в історії нашої держави. До сих пір навколо питання козацької державності спалахують суперечки між науковцями. Хтось стверджує, що Військо Запорозьке безперечно було самодостатньою, суверенною державою, хтось це спростовує. Інші ж вважають, що держава існувала тільки протягом 1648-1657 років. Але провідні історики України, такі як Михайло Грушевський, Іван Крип'якевич, В’ячеслав Липинський вважають факт існування козацької держави незаперечним. Про це свідчить присутність усіх ознак державності Війська Запорозького, які наведені нижче. Але спочатку необхідно визначитись із поняттям козак і їх виникнення на українських землях.

Виникнення козаків на території сучасної України

Слово козак вперше ми можемо зустріти у Початковій монгольській хроніці 1240 року. У тюрків і у татар це слово мало схожі значення: вільна людина, авантюрист, розбійник. З часом слово набувало й інших значень, але домінантним стало визначення «вільна озброєна людина». Такі люди вели кочовий спосіб життя, існували за допомогою підручних промислів, таких як рибальство, полювання, збиральництво,а також іноді нападали на каравани та заможні панські маєтки. Козаки брали участь у різноманітних військових походах, входили до складу охорони заможних людей або до військових загонів.

Деякі вчені, зокрема Михайло Грушевський, вирізняють два етапи розвитку козацтва: перший -«побутовий», і другий - існування козацтва як окремої, самостійної суспільної верстви. Щодо першого етапу, то є багато версій походження козаків, серед яких: хозарська,яка порівнює козаків з хозарами; татарська, яка виводить козаків із татарських поселень на території Київщини, де шляхом поєднання двох кровей, татарської і місцевої слов’янської, утворилась якісно нова верства – козацтво; автохтонна теорія ж доводить походження козаків від своїх предків з Київської Русі; захисна теорія вбачає появу козацтва як необхідність протистояння татарам, а соціальна їх пояснює їх появу внаслідок підсилення національного та релігійного гніту з боку Речі Посполитої, саме це і стало приводом до масових селянських втеч на вільні землі та їх подальшу самоорганізацію.

Жодна з цих теорій не може повністю відповісти на питання походження козацтва, але їх синтез, можливо, зможе наблизити нас до правильної відповіді.

Поява козацтва, як і будь-якого іншого історичного вища, була б неможливою без дії певних чинників двох категорій: ті,які роблять його можливим і ті, які зумовлюють його необхідність. Такими чинниками для козацтва стали:існування великого вільного, придатного для освоєння, масиву землі; прагнення людей до пошуку кращого з метою самореалізації; досвід в освоєнні територій.

Чинники, які зумовлювали необхідність виникнення козацтва були такі: постійна загроза з боку турків і татар; посилення феодального гніту, поступове закріпачення селян, наростання релігійного і культурного гніту; зростання феодального землеволодіння, що дало поштовх освоєнню нових територій.

Спочатку козаки селились переважно на півдні Київщини — в районі Канева, Черкас, Чигирина, а також на Східному Поділлі. Згодом вони почали просуватися глибше у степи, і селились над Дніпром і Південним Бугом, Кальміусом та їхніми притоками. Особливо цікавили козаків багаті на рибу й дичину місця над Дніпровими порогами від гирла Самари, тобто від сучасного Дніпропетровська до Хортиці та Великого Лугу. Саме тому українських козаків називали запорозькими. Воїни за покликанням,вони постійно працювали: активно освоювали нові землі, прокладали шляхи, споруджували мости. Над берегами річок, на островах, козаки закладали свої поселення.