Вимоги безпеки під час роботи:

12. Під час роботи виконувати всі вимоги інструкції, а також поточні вимоги викладача або лаборанта.

13. Під час роботи забороняється пересуватися по дисплейному кабінеті.

14. Під час роботи виконувати тільки доручену роботу. Категорично забороняється виконувати іншу роботу.

15. Під час роботи з комп’ютером можна працювати лише з тим програмним забезпеченням і виконувати лише ті дії, які дозволив викладач.

16. Не намагатися самостійно робити регулювання апаратури або усувати в ній несправності.

17. Працювати на комп’ютері у вологому одязі та з вологими чи з брудними руками.

18. класти на апаратуру сторонні речі.

19. Торкатися до екрана і тильного боку дисплея, проводів живлення і пристроїв заземлення, з’єднувальних кабелів.

20. Вживати їжу та напої в кабінеті.

21. Переміщатися вздовж стінок та вікон, біля яких стоять комп’ютери.

22. Забороняється студентам знаходитися під час перерви в кабінеті.

23. Без дозволу викладача працювати з власними накопичувачами інформації.

Вимоги безпеки після закінчення роботи:

24. Після закінчення роботи про недоліки та несправності, помічені під час роботи, слід повідомити викладача або лаборанта та зробити записи у відповідних журналах.

25. Після закінчення роботи, на робочому місці не повинні залишатися зайві речі.

26. По закінченню роботи в кабінеті робочі місця слід привести до належного стану.

Вимоги безпеки в аварійних ситуаціях:

27. В разі появи запаху горілого, незвичайних звуків або самовільного вимикання апаратури треба негайно вимкнути комп’ютер і повідомити про це викладача.

28. При потраплянні людини під напругу необхідно обезструмити відповідне робоче місце, надати першу допомогу і викликати «швидку допомогу».

29. При виникненні пожежі необхідно обезструмити комп’ютерний клас та евакуюватися.

30. Надання долі карської допомоги дозволяється окремими видами. Забороняється самостійно знімати інородці тіла з рани та скупчуватися біля потерпілого. 

3.

“Хто хоче обмежитися теперішнім

Без знання минулого,

той ніколи його не зрозуміє…”

Г.В. Лейбніц

Ще за часів найдавніших культур людині доводилося розв’язувати задачі, пов’язані з торгівельними розрахунками, з обчисленням часу, із визначенням площі земельних ділянок тощо. Зростання обсягів цих розрахунків призводило навіть до того, що з однієї країни до іншої запрошували спеціальних навчених людей, які добре володіли технікою арифметичного числення. Тому рано чи пізно повинні були з’явитися пристрої, що полегшують виконання повсякденних розрахунків. Так у Давній Греції та у Давньому Римі були створені пристрої для лічби, названі абак (від грецького слова abakion – «дощечка, покрита пилюкою»). Абак також називали римською рахівницею. Це  були кістяні, кам’яні чи бронзові дошки із заглибинами-смугами, у яких містилися кісточки (або камені). Лічба здійснювалася пересуванням кісточок.

У країнах Давнього сходу (Китаї, Японії, Індокитаї) існувала китайська рахівниця. На кожній нитці або дротинці в цій рахівниці було по п’ять і по дві кісточки. Лічили одиницями і п’ятірками. У Росії для арифметичних обчислень застосовувалася руська рахівниця, що з’явилася в XVI столітті, але рахівниці можна зустріти й сьогодні (рис.1).

 

 

Розвиток пристроїв для лічби крокував у ногу з досягненнями математики

Незабаром після введення в обіг логарифмів у 1623 році з’явилася логарифмічна лінійка, яку винайшов німецький математик Едмонд Гантер. Однак наявність абака, рахівниці, логарифмічної лінійки не є механізацією процесу обчислення. У XVII столітті видатний французький вчений Блез Паскаль створив принципово новий лічильний пристрій – арифметичну машину. В основу її роботи Б. Паскаль поклав відому до нього ідею виконання розрахунків за допомогою металевих шестерень. У 1645 році він побудував першу підсумовувальну машину, а в 1675 році Паскалю вдалося створити машину, що виконувала усі чотири арифметичні дії. Майже одночасно з ним у 1670-1680 рр. німецький математик Готфрід Лейбніц сконструював лічильну машину. Лічильні машини Паскаля і Лейбніца стали прообразом арифмометра (рис.2).

 

 Перший арифмометр для чотирьох арифметичних дій, який застосовувався на практиці, вдалося сконструювати тільки через сто років, у 1790 р., німецькому годинниковому майстру Гану. Згодом пристрій арифмометра удосконалювався багатьма механіками з Англії, Франції, Італії, Росії, Швейцарії. Арифмометри застосовувалися для виконання складних розрахунків під час проектування та будівництва кораблів, мостів, будинків, проведення фінансових операцій. Але продуктивність роботи на арифмометрах залишалася невисокою, нагальною вимогою часу була автоматизація розрахунків.

У 1833 р. англійський вчений Чарльз Бебідж розробив проект «аналітичної машини». За його задумом, ця машина мала стати гігантським арифмометром із програмним керуванням (рис. 3).

 

 

У машині Бебіджа передбачені були також арифметичний і запам’ятовуючий пристрої. Його машина стала прообразом майбутніх комп’ютерів. Але здійснити свій проект Бебідж не зміг через недостатній розвиток техніки, і «аналітична машина» на деякий час була забута.

Лише через 100 років машина Бебіджа привернула увагу інженерів. Наприкінці 30-х років ХХ століття німецький інженер Конрад Цузе розробив першу двійкову цифрову машину Z1. У ній застосовувалися електромеханічні реле, тобто механічні перемикачі, які починають працювати під дією електричного струму. У 1941 році Цузе створив машину Z3, цілком керовану за допомогою програми.

У 1944 році американець Говард Айкен на одному із підприємств фірми ІВМ побудував досить потужну на той час обчислювальну машину «Марк-1». У цій машині для зображення використовувалися механічні елементи – лічильні колеса, а для керування – електромеханічні реле.

З 40-х років ХХ століття починається історія розвитку ЕОМ, яка налічує декілька поколінь.

Перше покоління

Різкий стрибок у розвитку обчислювальної техніки відбувся в 40-х роках, після Другої світової війни, і пов’язаний він був із появою якісно нових електронних пристроїв – електронно-вакуумних ламп. Електричні схеми побудовані на цих лампах працювали значно швидше, ніж схеми на електромеханічних реле. Зросла швидкодія обчислювальних машин, і релейні машини були усунуті продуктивнішими і надійнішими електронними обчислювальними машинами (ЕОМ). Застосування ЕОМ значно розширило коло розв’язуваних задач. Доступними стали завдання, які раніше просто ставилися: розрахунки інженерних споруд, розрахунки руху планет, балістичні розрахунки тощо.

Перша ЕОМ створювалася 1943 – 1946 рр. у США і називалася ЕНІАК (ENIAK – Electronic Numerical Integrator and Calculator - електронно-числовий інтегратор і обчислювач). Ця машина містила близько 18 тисяч електронних ламп, багато електромеханічних реле, причому щомісяця виходило з ладу близько 2 тис. ламп. У машини ЕНІАК, а також в інших перших ЕОМ був серйозний недолік – програма, що виконувалася зберігалася не в пам’яті машини, а набиралася складним способом за допомогою зовнішніх перемичок (рис.4).

 

 

 

У 1945 р. відомий математик і фізик-теоретик фон Нейман сформулював загальні принципи роботи універсальних ЕОМ. За фон Нейманом, ЕОМ повинна керуватися програмою  з послідовним виконанням команд, а сама програма – зберігалася в пам’яті машини. Перша подібна ЕОМ була побудована в Англії в 1949 р.

У 1951 році в СРСР була створена «МЭСМ» (малая электронно-счетная машина). Ці роботи здійснювалися в Україні (м. Київ) в Інституті електродинаміки під керівництвом видатного конструктора обчислювальної техніки С.О. Лебедєва (рис.5).

 

ЕОМ постійно вдосконалювалися, завдяки чому до середини 50-х років швидкодію вдалося підвищити від кількох сотень до кількох десятків тисяч операцій за секунду. Однак при цьому електронні лампа залишалася найненадійнішім елементом ЕОМ.