Економічна сутність організаційно-технічного рівня виробництва

 

Можливості виробництва продукції за обсягом і якістю вирішальною мірою залежать від рівня розвитку організаційно-технічної бази підприємства. Організаційно-технічний рівень виробництва сільськогосподарського підприємства – це сукупність найбільш активних елементів виробництва, яка визначає технологічний спосіб одержання продукції, здійснюваний за допомогою машинної техніки (устаткування, приладів, апаратів), різноманітних транспортних, передавальних, діагностичних та інформаційних засобів, організованих у технологічні системи виробничих підрозділів і підприємства в цілому. До складу технічної компоненти організаційно-технічного рівня виробництва входять ті види знарядь і засобів праці, які беруть безпосередню участь у реалізації виробничих сільськогосподарських технологій. Це дає можливість: по-перше, виокремлювати особливі сукупні характеристики, що випливають з об’єктивно необхідного техніко-технологічного розвитку виробництва; по-друге, виявляти взаємозв’язки, пріоритети, чинники і способи оновлення та підвищення ефективності системного функціонування технологічних процесів і відповідної таким виробничої техніки. Загальна характеристика організаційно-технічного рівня виробництва передбачає виокремлення складників її елементної структури. На сучасному етапі трансформації суспільного виробництва об’єктивно існують певні тенденції поступального розвитку організаційно-технічного рівня підприємств аграрного комплексу. Визначальними з них є [24, c.156]:

1. підвищення наукомісткості засобів праці, рівня фундаментальності втілюваних в них знань;

2. зростання масштабів і розширення спектру застосування інноваційних технологій;

3. перетворення засобів праці на технічну цілісність більш високого порядку;

4. трансформація техніко-технологічних засобів у все більш універсальні системи;

5. поглиблення інтеграції окремих елементів техніко-технологічної бази та організаційно-управлінських елементів виробництва;

6. підвищення ступеню автоматизації техніки й технічних систем.

Ці тенденції якісної зміни організаційно-технічної бази виробництва визначають ті основні вимоги, які треба враховувати за формування технічного базису сільськогосподарських підприємств та обґрунтування стратегії його оновлення. Технічний розвиток як об’єкт організаційно-економічного управління охоплює різноманітні форми, які мають відображати відповідні стадії процесу розвитку виробничого потенціалу і забезпечувати просте та розширене відтворення основних фондів підприємства. Із сукупності форм технічного розвитку доцільно виокремлювати такі, що характеризують, з одного боку, підтримування техніко-технологічної бази підприємства, а з іншого – її безпосередній розвиток через удосконалення й нарощування виробництва (рис. 1.1, додаток 1) [8, c. 54].

Оцінку технічного рівня сільськогосподарських підприємств треба проводити періодично (один раз на кілька років) у процесі аналізу та узагальнення певної системи показників, які відбивають ступінь технічного оснащення виробництва та рівень прогресивності застосовуваної технології. У зв’язку з визначальним впливом на результати господарської діяльності технічного розвитку, а також у зв’язку з його багатоспрямованістю і великою складністю, важливе практичне значення має постійно здійснювана та збалансована за всіма елементами система організаційно-економічного управління цим процесом на підприємстві. Процес організаційно-економічного управління технічним розвитком підприємства включає такі основні етапи [12, c.201]:

1. встановлення цілей;

2. підготовчий – аналіз виробничих умов, підготовка прогнозної інформації;

3. варіантний вибір рішень – розробка, вибір критерію та оцінка ефективності можливих варіантів;

4. програмування (планування) робіт – узгодження вибраних і прийнятих рішень, їхнє інтегрування в єдиний комплекс заходів;

5. супроводження реалізації програми – контроль за виконанням передбачених програмою заходів.

У процесі організаційно-економічного управління технічним розвитком підприємства стрижневим є завдання якісної розробки й коригування інвестиційної стратегії, забезпечення необхідними ресурсами, постійного відстеження здійснюваних програм (планів). Розвиток організаційно-технічної бази виробництва, який за належних умов господарювання має супроводжуватися систематичним її оновленням, потребує значних інвестиційних ресурсів. Проте сучасний етап господарювання для переважної більшості сільськогосподарських підприємств позначено різким спадом або цілковитим припиненням інвестування виробництва за рахунок власних коштів. Крім того, залучення позикових ресурсів у значній кількості випадків є більш економічно доцільним, ніж використання власних коштів.

Ось чому, в разі тимчасового браку чи нестачі власних інвестицій, більшої рентабельності використання залучених коштів, сільськогосподарські підприємства можуть скористатися для оновлення і розвитку технічної бази позиковим капіталом.

Позиковий капітал – це кредити банків і фінансових компаній, позики, кредиторська заборгованість, лізинг, комерційні папери тощо. Він поділяється на довгостроковий (більше року) і короткостроковий (до року) (рис. 1.2).

 

 

Рис. 1.2. Класифікація позикового капіталу [23, c.97]

За метою залучення позикові кошти поділяються на такі види [25, c. 213]:

− кошти, що залучаються для відтворення основних засобів і нематеріальних активів;

− кошти, що залучаються для поповнення оборотних активів;

− кошти, що залучаються для задоволення соціальних потреб.

За формою залучення позикові кошти можуть бути:

− у грошовій формі,

− у формі обладнання (лізинг),

− у товарній формі

− в інших формах;

За джерелами залучення вони поділяються на зовнішні і внутрішні.

За терміновістю погашення – на довгострокові і короткострокові.

За формою забезпечення – забезпечені заставою, поручительством або гарантією і незабезпечені.

Забезпечені зобов’язання у разі ліквідації підприємства задовольняються в пріоритетному порядку, незабезпечені – за залишковим принципом.

Порівняно з власним капіталом позиковий капітал має суттєву перевагу – різноманітність джерел формування і практично необмежені можливості залучення.

До негативних якостей позикового капіталу належать [25, c.222]:

· необхідність при його залученні виконання умов власників коштів (кредиторів), до яких належать представлення гарантій або застави, підтвердження кредитоспроможності підприємства тощо;

· зниження рентабельності активів підприємства внаслідок того, що залучення позикових фінансових ресурсів вимагає здійснення витрат на виплату відсотків за кредит, отже потенційно зменшує суму чистого прибутку підприємства;

· зниження рівня фінансової стійкості та платоспроможності підприємства;

· підвищення ризику банкрутства.