Інфраструктура міжнародного інвестиційного ринку та її складові елементи.

 

У сучасних умовах світове господарство являє собою глобальну систему, що поєднує національні економіки, здатні діяти як єдине ціле. Особливо складним механізмом світової економічної системи виступає міжнародний інвестиційний ринок, на якому відбувається формування та перерозподіл фінансових ресурсів між різними країнами.

 

Міжнародний інвестиційний ринок – це ринок довгострокового вкладення капіталу за кордоном з метою отримання прибутку.

 

Міжнародний інвестиційний ринок – це регулятор сукупності економічних відносин, що виникають між продавцем інвестиційних ресурсів та їхнім покупцем, – резидентами різних країн [22, с. 178]. Він відрізняється від інших ринків специфічним характером свого товару, яким виступають міжнародні інвестиції. В економічній літературі міжнародні інвестиції визначаються як міжнародні потоки капіталів, що здійснюються у формі прямих та портфельних інвестицій. Відповідно, міжнародний інвестиційний ринок поділяється на ринок об’єктів реального інвестування та фінансовий ринок (рис. 1.4).

 

На ринку об’єктів реального інвестування реалізуються реальні інвестиції, тобто ті економічні ресурси, які спрямовуються на збільшення реального капіталу суспільства, на розширення або модернізацію виробництва.

 

У світовій практиці обсяг таких інвестицій розглядається як один із найважливіших показників процвітання національної економіки, як фактор макроекономічної стабілізації країни.

 

В економічній літературі розрізняють чисті реальні інвестиції, спрямовані на збільшення основного капіталу та утворення нових основних та частини оборотних фондів виробничого та невиробничого призначення, та валові реальні інвестиції, які включають чисті реальні інвестиції та величину одноразових витрат, які забезпечують просте відтворення [51, с. 93].

Ринок об’єктів реального інвестування включає ринок прямих іноземних інвестицій, на якому реалізується, як правило, довгострокове капіталовкладення в іноземні підприємства з метою отримання прибутків та безпосереднього впливу на господарську діяльність підприємства. Прямі іноземні інвестиції забезпечують надходження до країни нових технологічних, економічних, управлінських та маркетингових знань, підвищуючи рівень зайнятості населення та сприяючи загальному економічному розвитку. До прямих інвестицій належать первинні вкладення та реінвестицій. Крім того, прямі інвестиції включають усі внутрішньокорпораційні перекази капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором і філіями, дочірніми та асоційованими компаніями [51, с. 80].

Реальні  активи  є  джерелом  доходів  в  економіці,  а  фінансові – просто характеризують його розподіл серед інвесторів [10, с. 26]. Але фінансові  активи  і  ринки,  на  яких  ними  торгують,  відіграють  вагому роль  у  розвитку  економіки.  Вони  дають  можливість  примножувати реальні  активи.

Особливість фінансових ресурсів, які обслуговують основний та оборотний капітал, зумовлює його поділ на грошовий ринок та ринок капіталу.

На  грошовому  ринку  обертаються  короткострокові,  високоліквідні та низькоризиковані грошові інструменти, які називають грошовими еквівалентами,  або  просто  грошима. Частиною  грошового  ринку  є валютний  ринок,  який  обслуговує  боргові  зобов’язання  в  іноземній валюті.  До  інструментів  грошового  ринку  належать  депозитні сертифікати,  комерційні  векселі,  банківські  акцепти,  євродолари,  викупні угоди.

На ринку капіталів здійснюються довгострокові та ризиковані інвестиції  фірм,  урядів  та  домогосподарств.  Ринок  капіталу  поділяється на кредитний та фондовий ринки, що характеризуються широкою різноманітністю  фінансових  інструментів.

На фондовому ринку відбувається торгівля особливо цінними паперами. Вони не мають власної вартості, оскільки їхня цінність визначається  активами, які  вони  представляють. Цінний  папір  відображає право  власності  інвестора  та  визначає  умови,  за  яких  він  може використати  це  право. Більшість  цінних  паперів  можуть  легко  переходити від одного власника до іншого разом зі своїми правами та зобов’язаннями. Ринок капіталу виступає у вигляді чотирьох сегментів: ринки  довгострокових  цінних  паперів  з  фіксованим  доходом,  ринки  акцій  та  ринки  таких  похідних  цінних  паперів,  як  опціони  та  ф’ючерси [10, с. 58].

Ринок цінних паперів поділяється на первинний ринок, на якому купуються  та  продаються  нові  випуски  цінних  паперів,  та  вторинний ринок,  на  якому  розміщуються  цінні  папери, що  вже  існують. Розміщення  цінних  паперів  на  первинному  ринку  можуть  здійснювати компанії,  які  збираються  стати  відкритим  акціонерним  товариством   і вперше  пропонують  свої  акції  широкому   колу  інвесторів,  або  компанії, які здійснюють повторний випуск. Досить часто первинний випуск здійснюється із залученням андеррайтерів – інвестиційних банків, які гарантують  розміщення  цінних  паперів.  Як  правило, збутом  цінних паперів займаються декілька інвестиційних банків, які під управлінням головного  банку  формують  емісійний  синдикат.  При  цьому  фірма-емітент продає андеррайтерам цінні папери і передає ризик, пов’язаний з їхнім  збутом  широкому  колу  інвесторів.

Після первинного розміщення цінні папери можуть вільно купуватися та продаватися на вторинному ринку, який складається з сукупності фондових бірж, позабіржового ринку цінних паперів та прямих угод між покупцями  та  продавцями.

Розвиток  фінансового  ринку  викликав  потребу  в  розширенні кількості фінансових  інструментів,  що  призвело  до  посилення  процесу сек’юритизації, тобто випереджального зростання операцій з цінними паперами, порівняно з операціями з традиційними грошовими інструментами.

Фінансовий ринок може бути представлений у складі чотирьох секторів, до яких відносяться домогосподарства, комерційні фірми, державний сектор та фінансові посередники. Більша частина капіталу домашніх  господарств  формується  за  рахунок  власних  засобів. Саме  тут виникає основний надлишок коштів, що спрямовується на фінансування комерційних фірм, держави та розміщується у фінансових інститутах (інвестиційні фонди, банки) [72]. Досить вагомим та важливим сектором фінансового  ринку  є  держава.  Вона  виступає  найбільшим  позичальником та  кредитором.

Для того щоб потрапити на іноземні ринки, вітчизняні емітенти повинні випустити депозитарні розписки на свої акції, що є досить витратним  і  тривалим   процесом.  Саме  тому   багато компаній  реєструють в офшорних зонах дочірні структури і вже після цього виходять на ринок акцій. Це також дозволяє уникнути труднощів, пов’язаних  з  недостатнім  розвитком у  вітчизняній  країні  правового   поля щодо захисту прав інвесторів. Вимоги до первинного розміщення акцій через глобальні депозитарні розписки залежать від того, на якій торговельній площадці збирається розміститися емітент. Серед європейських  торговельних  майданчиків  усього  чотири  готові  прийняти емітентів  країн  СНД – Лондонська фондова біржа, Люксембурзька фондова біржа, Дойче Борз (Франкфурт) та Берлінська фондова біржа. Перші три мають  спеціально  створені  майданчики,  на  які  допускаються  емітенти, що  не  відповідають  вимогам  біржі  для  проходження  нормального лістингу. Існування офшорних зон під юрисдикцією цих країн дозволяє емітентам відкрити компанії, що сприяють проникненню депозитарних розписок на західні ринки. Такі майданчики отримали назву “паралельні ринки”. Вони мають досить обмежені можливості, оскільки попит на них формується,  як  правило,  за  домовленістю  між  андеррайтерами  та учасниками торгів. Використовуючи зазначену схему офшорів, в лютому 2005 року на Лондонській фондовій біржі було вперше розміщено акції української   компанії   (Ukrproduct Group). [96]

Розглядаючи  міжнародний  інвестиційний  ринок,  необхідно визначити,  що  стимулює  потоки  міжнародних  інвестицій  і  які  фактори  є визначальними  в  рішенні  інвестувати  в  ту  чи  іншу  країну. Пояснення руху міжнародних інвестиційних потоків надають теорії міжнародних інвестицій, які слід розглядати у зв’язку з іншими теоріями міжнародних відносин.

Першою теорією прямих іноземних інвестицій є теорія руху капіталу, яка базується на припущеннях про досконалу конкуренцію і пояснює рух капіталу різницею у відсоткових ставках між країнами. Дана теорія стверджує, що стимулом компанії для перетину національного кордону є отримання більшого доходу в іншій країні, порівняно з доходом, отриманим на внутрішньому ринку. Капітал припливатиме в іншу країну, допоки відсоткові ставки не зрівняються і дохідність капіталу в обох країнах не стане однаковою [37, с. 35]. Крім того, практика свідчить, що необхідно враховувати ще дві основні причини, які  змушують  надавати  перевагу  внутрішнім  інвестиціям,  незважаючи  на вищу  відсоткову  ставку  в  іншій  країні.  Це  рівень  податків  та операційних витрат, які можуть не відшкодовуватись отриманням більших прибутків.

Припущення теорії руху капіталу про досконалу конкуренцію не може адекватно пояснити рух прямих іноземних інвестицій, оскільки для руху капіталу повинні існувати певні переваги на ринку. Тобто компанія, що інвестує, повинна мати певні переваги над місцевими компаніями, що дозволить  їй  успішно  працювати  на  іноземному  ринку.  Таку  теорію ринкових  імперфекцій  або  монополістичних  переваг у 1960 р. запропонував С. Хаймер, а пізніше Ч. Кіндлебергер. Вона стала однією з головних інтегративних частин теорій прямих іноземних інвестицій та транснаціональних  компаній [5, с. 98].

Теорія монополістичної переваги розглядає горизонтальні та вертикальні іноземні інвестиції. У разі виходу на іноземний ринок для виробництва тієї ж продукції, що виробляється на внутрішньому ринку, мають місце горизонтальні іноземні інвестиції. Вертикальні іноземні інвестиції виникають, коли компанія спрямовує свій капітал в іншу країну для виробництва та продажу нового виду продукції або для виробництва напівфабрикатів, призначених для подальшої переробки на внутрішньому ринку.

Переваги, які, згідно з теорією імперфекцій, мають інвестори на іноземному ринку, пояснюються трьома моделями прямих іноземних інвестицій. Модель досконаліших знань може надавати інвесторові технологічних, організаційних, маркетингових та інших переваг, які вигідно відрізняють ці продукти від конкурентних на місцевому ринку країни- реципієнта  і  роблять  їхній  продаж  більш  прибутковим [22, с. 36].

Другою моделлю є модель міжнародного життєвого циклу продукту В. Вернона, відповідно до якої кожний продукт проходить п’ять стадій: появу, розвиток, насичення, спад, вихід з ринку. Дана модель доводить, що на початкових стадіях життєвого циклу країна-інвестор виграє за рахунок інновацій у виробництві продукції. Раніше в міжнародній торговельній практиці дана модель застосовувалася за низхідною схемою. Інноваційний товар заповнював внутрішній ринок розвиненої країни і в міру проходження свого життєвого циклу спрямовувався на ринки країн, що розвиваються. У сучасних умовах більш актуальною є модель, згідно з якою продукція розробляється та реалізовується одночасно на внутрішньому та зовнішньому ринках [22, с. 96].

Третьою моделлю монополістичної переваги є модель олігополій, яка пояснює бажання олігопольної компанії здійснювати інвестиційну діяльність за кордоном. Іноземними інвесторами, як правило, виступають великі компанії олігопольних галузей, чутливі до конкурентних кроків інших, тому головною метою для них є розширення своєї частки ринку, а не максимізація прибутку [72, с. 36]. Саме це спрямовує прямі іноземні інвестиції на нові зовнішні  ринки.

Наступною теорією, яка пояснює, чому прямі іноземні інвестиції можуть бути найбільш привабливою формою використання іноземного капіталу, є теорія інтерналізації прямих іноземних інвестицій. Згідно з цією теорією, саме транснаціональні корпорації (ТНК) є тими організаціями, які за допомогою прямих іноземних інвестицій інтерналізують міжнаціональний обмін послугами та товарами, тим самим зменшуючи витрати обміну [37, с.37]. На сьогодні ТНК контролюють зовнішньоекономічну діяльність, зосереджуючи  у  своїх  руках  третину  світової  торгівлі.

Розглянуті теорії не пояснюють причину використання різних форм інтерналізації (експорт, ліцензування, підрядне виробництво, управління за контрактом, спільне підприємництво, пряме іноземне інвестування) різним країнами. Єдиним  поясненням  різноманітності  цих  схем  є  вплив специфічних  національних  умов,  які  беруться  до  уваги  теорією електичної парадигми Дж. Даннінга [78]. Теорія стверджує, що прямі іноземні інвестиції здійснюються на основі трьох груп чинників: переваги володіння (технологій, навичок, іміджу, марки, масштабу), переваги дислокації (місткість ринку, виробничі витрати, податки, ризики, географічне розміщення)  та  переваги  інтерналізації,  які  дозволяють  успішніше працювати на іноземному ринку самостійно, порівняно з використанням експорту та ліцензування. Електична теорія пояснює розміщення міжнародного  виробництва  особливостями  приймаючих  країн.

Міжнародний інвестиційний ринок не можна розглядати окремо від дії попиту та пропозиції, що його формують. Аналіз попиту та пропозиції на прямі інвестиції на міжнародному інвестиційному ринку базується на теорії Кейнса про граничну ефективність інвестування та на теорії Тобіна [21, с. 181]. Інвестиційні видатки виникають з попиту на реальні активи. Ці видатки є різницею між поточним сукупним попитом на реальні активи та існуючою  кількістю активів. Попит на капітал залежить від відсоткові ставки, графічно це співвідношення подано на рис. 2 [21, с. 182]. Інвестиції вигідно здійснювати до того моменту, коли ставка відсотка (R) дорівнює очікуваній нормі чистого прибутку (I).

 

Рис. 1.5   Співвідношення  ставки  відсотка  та  обсягів  інвестицій

 

Розглянемо попит та пропозицію на міжнародному інвестиційному ринку, що виникає між двома різними країнами. На рис. 3 наведено графіки попиту на інвестиції двох країн, ліворуч – країна І (пряма Fk), праворуч – країна ІІ (пряма F*k). Відрізок ОО* являє собою основний капітал світу, тобто пропозицію капіталу. Без руху капіталу між країнами інвестиції в країні І дорівнюють ОІ1, а у країні ІІ – ОІ2. Норма прибутку у країні І – R1, на графіку Fk це є точка С. Відповідна норма прибутку для країни ІІ – R1 *, точка С* на графіку Fk*. Дана ситуація зміниться, якщо капітал рухатиметься між країнами. Причиною такого руху є різниця між нормою прибутку в цих країнах. Якщо існує мобільність капіталу між двома країнами, то поки прибуток для капіталу у країні І залишатиметься вищим, ніж у країні ІІ (припускаючи, що ризик в обох країнах однаковий), доти капітал рухатиметься з країни ІІ у країну І. Пряме іноземне інвестування країни ІІ у країну І знизить норму прибутку у країні І до R2. Протее втеча капіталу з країни ІІ призведе до збільшення норми прибутку в цій країні до R2 *. При рівновазі попит на інвестиції буде однаковим в обох країнах. Норми  прибутку  при  цьому  також  будуть  однаковими (R2 = R2 *) [21, с. 183].

Рис. 1.6  Графіки  попиту  на  інвестиції  двох країн [21, с. 183]

Для того щоб краще зрозуміти роль прямих іноземних інвестицій, згадаймо основне макроекономічне рівняння відкритої економіки:

Х – М = S – I = Y – A = If,

де Х – експорт, М – імпорт, S – заощадження, І – інвестиції, Y – національний дохід, А – внутрішній попит (споживання (С) + інвестиції (І)), If – іноземні інвестиції. Якщо доходи країни є меншими за внутрішній попит, інвестиції перевищують заощадження, у результаті в країні виникає торговельний дефіцит, який фінансується коштами, що надходять із зовнішніх джерел. Однією з таких форм фінансування виступають прямі іноземні інвестиції.

Досягнення бажаного рівня інвестицій може бути обмежене дефіцитом іноземної валюти. Дуже часто з метою інвестування країни змушені купувати на іноземних ринках обладнання та інші засоби виробництва, які вони не можуть виробляти на внутрішньому ринку, тобто країна потребує на певний обсяг імпорту (М*). За умов відсутності іноземних кредитів країна може досягти потрібного рівня імпорту М * лише через розширення експорту (Х). Тому, якщо М* > Х, існує дефіцит іноземної валюти, який заважає досягненню бажаного рівня інвестицій. Дефіцит іноземної валюти можна подолати за допомогою іноземних позик [5].

Розглянемо ситуацію, що останнім часом склалася на міжнародному інвестиційному ринку. За результатами дослідження компанії “Ернст енд Янг”, підготовленого для конференції “Міжнародні інвестиції”, Західна Європа залишається найбільш привабливим регіоном для іноземних інвестицій, успішно конкуруючи з Китаєм та Сполученими Штатами Америки. Її рейтинг у світовій шкалі привабливості складає 63 %. Другим найбільшим лідером є Китай, потенціал та зростання якого приваблює  багатьох іноземних інвесторів. Рейтинг привабливості Китаю досяг 52 %, випереджаючи рейтинги Канади та США (45 %) [98].

На Центральну та Східну Європу припадає 31 % міжнародних інвестицій. Завдяки конкурентоспроможній вартості робочої сили, Польщі та Угорщині надається значна перевага, порівняно з Німеччиною, Великобританією та Францією. Інвестиційна привабливість України на міжнародному інвестиційному ринку дещо покращилася (про що свідчать міжнародні рейтинги), але головними перепонами в отриманні широкого доступу до міжнародних капіталів залишається недовіра до українського законодавства, високий ступінь національних ризиків та недосконалість податкової системи.

 

Висновки до розділу І

 

В межах світової економічної системи між національними ринками та їх суб’єктами складаються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науково-технічні та інші відносини. Важливою складовою цих відносин виступає міжнародна інвестиційна діяльність, пов’язана з вивозом капіталу.

Міжнародний рух капіталу – це однобічне переміщення за кордон певної вартості у товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди.

Під інвестиціями звичайно розумі­ються довгострокові вкладення капіталу в підприємства різних галузей народного господарства, в інфраструктуру, в соці­альні програми, в охорону навколишньо­го середовища. Інвестиції виражають усі види майнових та інтелектуальних цінно­стей, які вкладаються в об'єкти підприєм­ницької та інших видів діяльності, у ре­зультаті якої формується прибуток (до­ход) або досягається соціальний ефект.

Інвестиції відіграють центральну роль в економічному процесі, вони визначають загальний ріст економіки держави. В результаті інвестування засобів в економіку, збільшуються обсяги виробництва, росте національний прибуток, розвиваються та йдуть вперед, в економічній конкуренції, галузі народного господарства та підприємства, що в більшій мірі задовольняє попит на ті чи інші товари та послуги.

Особливо складним механізмом світової економічної системи виступає міжнародний інвестиційний ринок, на якому відбувається формування та перерозподіл фінансових ресурсів між різними країнами. Він являє собою регулятор сукупності економічних відносин, що виникають між продавцем інвестиційних ресурсів та їхнім покупцем, – резидентами різних країн.