Обмеження пров а на землю,які випливають із право добросусідство

Право добросусідства являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають між власниками та користувачами сусідніх (в т.ч. суміжних) земельних ділянок. Ця сфера суспільних земельних відносин вперше в історії земельного законодавства України врегульована чинним Земельним кодексом. Як відомо, земельне законодавство надає власникам та користувачам земельних ділянок свободу вибору способів та видів їх використання в межах цільового призначення цих ділянок. Однак, обраний власником чи користувачем земельної ділянки відповідно до чинного законодавства спосіб та вид її використання може по-різному впливати на осіб, які використовують сусідні (суміжні) земельні ділянки. Трапляються випадки, коли останні зазнають негативного впливу від діяльності (або бездіяльності), яку правомірно здійснює (або утримується від здійснення) власник чи користувач сусідньої ділянки. Основне положення права добросусідства якраз і полягає в тому, що власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Більше того, згідно зі ст. 103 ЗК власники та користувачі земельних ділянок не мають права здійснювати на сусідні земельні ділянки неприпустимий вплив. Іншими словами, вони не можуть використовувати земельні ділянки способами, які унеможливлюють використання сусідніх земельних ділянок їх власниками та користувачами за цільовим призначенням ділянок. У цьому полягає основне обмеження прав на землю, яке випливає з права доб-росусідства. Крім цього, правом добросусідства вводяться й деякі обмеження прав на землю, які мають правову форму додаткового обов'язку. Так, ст. 106 ЗК встановлено, що власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. При цьому витрати на встановлення суміжних меж несуть власники земельних ділянок у рівних частинах, якщо інше не встановлено угодою між ними.

110.Землі промисловості, транспорту, звязку, оборони та іншого призначення – самостійна категорія земель у складі земельного фонду України. Вони займають площу 2,03 млн. га. Правовий статус цих земель визначається нормативними приписами, які зосереджені в ЗКУ (глава 13) та деяких інших нормативних актах. Більшість правових норм, які регулюють правовий режим цих земель, закріплені в окремих правових актах, присвячених в основному спеціальній діяльності тих чи інших підприємств, установ чи організацій. (ЗУ «Про державний кордон», ЗУ «Про оборону України», ЗУ «Про транспорт», ЗУ «Про зв'язок», ЗУ «Про трубопровідний транспорт», Повітряний кодекс України). Землі промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого призначення відрізняються від інших категорій земель за своїм основним призначенням. Їх використання пов’язане з обслуговуванням несільськогосподарських потреб, тобто вони виконують роль просторової організаційної бази, території, на якій розміщуються різного роду спеціальні об’єкти. Землі цієї категорії поділяються на такі види: 1) землі промисловості; 2) землі транспорту; 3) землі транспорту; 4) землі оборони; 5) землі іншого призначення. Критерієм такого поділу є характер спеціальних завдань, для здійснення яких призначені та надаються відповідні земельні ділянки підприємствам, установам та організаціям.Правовий режим земель промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого призначення -- це особлива, цілісна система правового регулювання відносин, які виникають у сфері належності, управління, використання і охорони земель, що обумовлена їх цільовим призначенням та характеризується певною специфікою. Він спрямований в процесі здійснення земельної реформи і спеціальної господарської діяльності на забезпечення раціонального використання і охорони земель як одного з найважливіших компонентів природи в інтересах розвитку всіх галузей народного господарства з урахуванням пріоритету правового режиму земель сільськогосподарського призначення і з метою задоволення державних, суспільних та індивідуальних інтересів.Так, відповідно до ст.65 ЗК, «Земями промисловості, транспорту, звязку, оборони, енергетики та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам, організаціям для здіснення відповідної діяльності.»Треба сказати, що за загальним правилом, землі промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого призначення надаються відповідним суб’єктам у користування. Таке користування переважно є постійним. Разом з тим можливе і тимчасове використання даних земель. Вони здійснюють орендне землекористування в порядку і на умовах, визначених ЗУ «Про оренду землі.»У переважній більшості випадків суб’єктами земельних прав, зокрема первинного землекористування щодо зазначених земель, виступають державні підприємства, установи, організації промисловості, транспорту, зв’язку, оборони, енергетики та інших галузей народного господарства.Плата за користування землями, які надані для використання визначається ст.8 ЗУ «Про плату за землю.» від 19 вересня 1996р.Відповідно до ч. 2 ст. 65 Земельного кодексу України порядок використання земель промисловості, транспорту, зв’язку, оборони, енергетики та іншого призначення встановлюється законом.На сьогодні, відповідно до цього положення діє ЗУ «Про використання земель оброни.», який регулює питання, відповідно, правового регулювання використання зазначених земель. Також частково врегульовує питання використання земель транспорту – ЗУ «Про транспорт.». Даний закон чітко визначає, які землі належать до земель транспорту і його конкретного різновиду зокрема, а також підкреслює особливості правового режиму відповідних земель. Він встановлює, що землями транспорту визнаються землі, надані вкористування підприємствам і організаціям транспорту згідно із ЗКУ для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення та розвитку об’єктів транспорту.

111. Статути сільськогосподарських кооперативів
З огляду на специфіку кооперативної організації праці та особливостей сільськогосподарського виробництва, локальні правові акти відіграють провідну роль у врегулюванні внутріїїшьокооперативних відносин у сільськогосподарських кооперативах. Виконуючи роль власника й господарюючого суб'єкта, кооператив самостійно розробляє правові акти, що регулюють внутриііньокооперативні відносини.
За допомогою таких актів локальної правотворчості є можливість враховувати певні специфічні особливості кожного конкретного сільськогосподарського кооперативу. Це викликано тим, що сільськогосподарська праця характеризується надзвичайною видовою різноманітністю, наявністю великої кількості професій та спеціальностей1.
Відмінність статуту від інших локальних внутрішньокоопера-тивних актів (правил внутрішнього розпорядку, положення про оплату праці тощо) полягає в тому, що він набирає чинності з моменту державної реєстрації кооперативу, а всі інші акти — з моменту їх прийняття.
Статут є основним правовим документом, який регулює діяльність сільськогосподарського кооперативу (і не тільки сільськогосподарського).
Статут сільськогосподарського кооперативу є специфічною формою правового регулювання суспільних відносин, що зумовлено особливостями таких кооперативів. Ця специфіка виявляється в тому, що, по-перше, статут є внутрішньокооперативним нормативним актом, тобто сфера його правового впливу поширюється, в основному, на внутрішні відносини у кооперативі (внутрішньокоопе-ративні відносини).
Внутрішньокооперативні відносини виникають і вдосконалюються у зв'язку зі здійсненням кооперативом своєї виробничо-господарської та іншої діяльності. Внутрішньокооперативні відносини мають місце тільки між членами цього кооперативу. Зрозуміло, що ті відносини, в які вступають ті самі особи як громадяни, здійснюючи свої конституційні права і обов'язки, не підпадають під дію статуту кооперативу. Що ж до зовнішніх відносин, то статут встановлює лише можливість вступу кооперативу в такі відносини, визначає їх основні принципи (право вступати в договірні відносини, бути суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності тощо).
Статут приймається засновниками на установчих зборах. Зміни й доповнення до нього вносять загальні збори членів кооперативу як його найвищий орган управління. Факт його ухвалення є вираженням волі осіб, які бажають створити кооператив, і фіксується в протоколі зборів.
Статут сільськогосподарського кооперативу є не стільки право-утворюючим, скільки праворегулюючим актом. Саме в цьому виявляється така його специфічна ознака, як універсальність — регулювання ним не якогось певного виду відносин, а всього спектру внутрішньокооперативних відносин: земельних, трудових, майнових, організаційно-господарських, встановлення основних принципів зовнішніх відносин. У цьому полягає також істотна відмінність статуту від інших нормативних актів, як державних, так і кооперативних. Будучи основним правовим документом, який регулює діяльність кооперативу, статут водночас не має на меті врегулювання всіх відносин, які є предметом його правової регламентації. Для цього можуть прийматися й інші внутрішньокооперативні акти, наприклад, Правила внутрішнього розпорядку, Положення про оплату праці тощо. Статут у цьому разі повинен служити правовою базою для прийняття зазначених локальних актів. Положення прийнятих внутрішньокооперативних актів повинні відповідати статуту і не суперечити йому. Таке явище можна назвати принципом "статутної правотворчості" кооперативу.
Усі зазначені специфічні ознаки статуту сільськогосподарського кооперативу характеризують його як основний нормативно-правовий акт, який регламентує діяльність кооперативу. Беручи це до уваги, можна зробити висновок, що статути конкретних кооперативів (зокрема й сільськогосподарських) є одним з основних джерел кооперативного та аграрного законодавства.
Основні вимоги щодо статутів сільськогосподарських кооперативів встановлює ст. 7 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію", в якій вказано, що статут кооперативу є основним правовим документом, що регулює його діяльність, визначено перелік основних положень, які повинні мати місце в статуті, регламентовано (в досить загальних рисах) порядок прийняття статуту та внесення до нього змін і доповнень.
Згідно зі ст. 7 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" у статуті визначаються: найменування кооперативу та його місцезнаходження; предмет і мета діяльності; порядок вступу до кооперативу і виходу з нього; розміри та порядок внесення вступного внеску і паю; склад засновників кооперативу; права і обов'язки членів кооперативу; органи управління, порядок їх формування і компетенція; формування неподільного та інших фондів; форми трудової участі та оплати праці членів кооперативу; розподіл доходів кооперативу; співвідношення між кооперативними виплатами й виплатами на паї; умови реорганізації та ліквідації кооперативу. До статуту можуть включатися й інші положення, пов'язані з особливостями діяльності кооперативу, що не суперечать законодавству України.
Норма закону, яка має перелік вищеназваних положень, обов'язкових для статуту кожного сільськогосподарського кооперативу, є імперативною за своїм характером, і її вимоги повинні виконуватися. Інші положення, які не суперечать чинному законодавству, можуть включатися до статуту на розсуд засновників.
До таких положень належать основні засади земельних відносин, принципи господарської діяльності, регулювання праці та її оплати, основи зовнішньоекономічної діяльності кооперативу тощо.
У процесі діяльності кооперативу до статуту можуть бути внесені зміни й доповнення, зумовлені як змінами в діяльності самого кооперативу (наприклад, включення додаткових видів діяльності, введення правління та ін.), так і змінами чинного законодавства, які впливають на діяльність кооперативу.
Зміни й доповнення до статуту вносять у порядку, встановленому для його прийняття, тобто більшістю голосів членів кооперативу, присутніх на загальних зборах.

112. У комплексі правовідносин, суб’єктом яких виступають селянське (фермерське) господарство (далі – СФГ), його голова та члени, найвагоміше місце займають земельні правовідносини, об’єктом яких є землі як основний засіб сільськогосподарського виробництва. Головною і необхідною передумовою для створення СФГ законодавством України передбачено одержання земельної ділянки у власність або користування, в тому числі (в оренду), що свідчить про безпосередній і нерозривний прямий правовий зв’язок діяльності СФГ з процесом сільськогосподарського землевикористання, який становить основу цієї діяльності. Цим зумовлене важливе значення земельних прав тих осіб, які ведуть господарство. Земельне і аграрне законодавство з цього приводу не є системно досконалим, в ньому не міститься вичерпного переліку земельних прав суб’єктів внутрішніх фермерських відносин.
Відтак теоретично і практично невідкладним є, по-перше, питання законодавчого визначення кола тих осіб, які наділені земельними правами (а отже, і обов’язками), чіткого закріплення їх земельних повноважень.
По-друге, не менш важливо з’ясувати конкретну юридичну природу земельних прав цих осіб (як власників, користувачів, орендарів).І, по-третє (про що йдеться в юридичній літературі), встановити термінологічні назви зазначених прав.Земельним кодексом України у ст.39 дано перелік прав власників земельних ділянок і землекористувачів. На наш погляд, поняттю суб’єктивних прав і обов’язків, що є змістом земельних правовідносин, найбільше відповідає термін “земельні права і обов’язки”. Структура земельних прав є неоднорідною і охоплює такі групи: 1) земельні права в процесі надання земельної ділянки; 2) земельні права в процесі використання земель; 3) права щодо використання інших природних ресурсів, розміщених на території земельної ділянки.
Земельні права щодо використання природних ресурсів, які є на земельній ділянці, стосуються водних джерел та лісових угідь, розташованих єдиним масивом на земельній ділянці, яка перебуває у володінні селянського (фермерського) господарства, а також корисних копалин і підґрунтових вод. у Законі “Про селянське (фермерське) господарство” важливо зазначити також такі земельні права членів СФГ: першочергове право на одержання земельної ділянки у разі виходу голови СФГ зі складу господарства; право успадкування земельної частки після смерті голови СФГ. Притому слід зауважити, що земельні ділянки СФГ поділу не підлягають і надаватимуться лише за умови продовження ведення господарства. Якщо спадкоємець не має бажання брати участь у селянському (фермерському) господарстві, то йому мають виплатити вартість його земельної частки у грошовому еквіваленті або виділити додатково частину майна за згодою інших членів СФГ. За законом коло спадкоємців голови СФГ становлять усі члени його сім’ї, які ведуть разом з ним господарство, а за заповітом голова СФГ має право обрати одного з них, який після його смерті стане не тільки спадкоємцем земельної ділянки, але й правонаступником правового статусу голови селянського (фермерського) господарства.

113. Земельні сервітути як форма обмеження прав на землю.

Згідно зі ст. 98 ЗК зміст права земельного сервітуту полягає в тому, що власник (користувач) однієї земельної ділянки має право на обмежене користування суміжною земельною ділянкою з метою усунення недоліків своєї ділянки. Право земельного сервітуту характеризується такими ознаками. По-перше, відносини земельного сервітуту передбачають наявність двох, як правило, суміжних земельних ділянок, з яких одна (обслуговуюча) обслуговує іншу (панівну). У рамках з емельного сервітуту обслуговуюча земельна ділянка своїми зручностями, перевагами, природними ресурсами усуває недоліки панівної земельної ділянки.По-друге, при встановленні земельного сервітуту обслуговування однієї ділянки іншою відбувається не безсистемне, а в межах прав, що надаються власнику пануючої земельної ділянки щодо користування обслуговуючою ділянкою. За своєю юридичною природою такі права є обмеженими речовими правами і передбачають користування лише невеликою частиною обслуговуючої земельної ділянки для чітко зафіксованих потреб. При цьому власник (користувач) пануючої земельної ділянки не має статусу користувача обслуговуючою ділянкою і, відповідно, не є платником земельного податку (щодо останньої).Залежно від мети використання обслуговуючої ділянки власником (користувачем) пануючої ділянки земельні сервітути можуть бути постійними і тимчасовими. До постійних відносяться земельні сервітути, при яких одна ділянка постійно обслуговує іншу, підвищуючи її здатність задовольняти певні потреби власника (користувача) ділянки. Наприклад, до постійних земельних сервітутів належить сервітут, на підставі якого здійснюється прокладка власником (користувачем) пануючої ділянки певного лінійного об'єкта через суміжну (обслуговуючу) земельну ділянку. Прикладом тимчасового земельного сервітуту може бути сервітут, у рамках якого здійснюється розташування на сусідній (обслуговуючій) ділянці власником (користувачем) пануючої ділянки будівельних риштувань і складування будівельних матеріалів з метою ремонту будинків і споруд. По завершенню будівництва чи ремонту будівлі (споруди) дія цього земельного сервітуту припиняється. Разом з тим, слід зазначити, що дію постійного земельного сервітуту також може бути припинено. ресурсами усуває недоліки панівної земельної ділянки.

По-друге, при встановленні земельного сервітуту обслуговування однієї ділянки іншою відбувається не безсистемне, а в межах прав, що надаються власнику пануючої земельної ділянки щодо користування обслуговуючою ділянкою. За своєю юридичною природою такі права є обмеженими речовими правами і передбачають користування лише невеликою частиною обслуговуючої земельної ділянки для чітко зафіксованих потреб. При цьому власник (користувач) пануючої земельної ділянки не має статусу користувача обслуговуючою ділянкою і, відповідно, не є платником земельного податку (щодо останньої).

Залежно від мети використання обслуговуючої ділянки власником (користувачем) пануючої ділянки земельні сервітути можуть бути постійними і тимчасовими. До постійних відносяться земельні сервітути, при яких одна ділянка постійно обслуговує іншу, підвищуючи її здатність задовольняти певні потреби власника (користувача) ділянки. Наприклад, до постійних земельних сервітутів належить сервітут, на підставі якого здійснюється прокладка власником (користувачем) пануючої ділянки певного лінійного об'єкта через суміжну (обслуговуючу) земельну ділянку. Прикладом тимчасового земельного сервітуту може бути сервітут, у рамках якого здійснюється розташування на сусідній (обслуговуючій) ділянці власником (користувачем) пануючої ділянки будівельних риштувань і складування будівельних матеріалів з метою ремонту будинків і споруд. По завершенню будівництва чи ремонту будівлі (споруди) дія цього земельного сервітуту припиняється. Разом з тим, слід зазначити, що дію постійного земельного сервітуту також може бути припинено.