Усна народна творчість: поняття, сутність, види

 

Перед вчителем-словесником коштують завдання виховання людини нової формації. Одна з цілей літературної освіти в сучасній школі – залучення учнів до мистецтва слова. Воно сприяє освоєнню ними духовних цінностей, розвитку художньо-естетичного смаку і творчого потенціалу школярів, формуванню їх етичних позицій. Істотна в зв'язку з цим роль фольклору, знайомство з яким розвиває пізнавальну діяльність школярів, удосконалює культуру мислення, сприяє глибокому освоєнню ними витоків рідної літератури.

Значення фольклору в житті народу важко переоцінити. Не випадково ця проблема стала предметом наукового вивчення літературознавців (М.К. Азадовський [1], В.П. Анікін [2], А.Н. Веселовський [4], В.Я. Пропп [22], А.А. Потебня [21], Н.И. Рошіяну [23] і ін), методистів минулого (Ф.І. Буслаєв [3], В.І. Водовозов [6], В.Я. Стоюнін [24]) і нашого часу (Г.І. Беленькій, Т.Ф. Курдюмова, А.Г. Кутузов, М.Б. Ладигін, В.Г. Маранцман і ін). Методисти розглядали фольклор як початковий етап роботи, направленої на розвиток естетичних відчуттів що вчаться, їх образної думки, вдосконалення мови школярів, знайомство з художньою літературою.

Теоретичні дослідження учених внесли цінний внесок до розвитку практичного вивчення фольклору в середній школі (М.Г. Ахметзянов, М.И. Бакієв, В.И. Бєкоєв, Н.Н. Вербовая, В.Ж. Хамаганов і ін). Фольклор кожного народу своєрідний і унікальний. Його походження, битованіє, форма, зміст, мова, художні засоби, словеснообразна система мають свою національну своєрідність, свою неповторну специфіку. Впродовж багатьох століть люди створювали справді унікальний фольклор, що відрізняється глибоким змістом і великою жанровою різноманітністю. Могутньою силою художнього узагальнення утілилися в нім історія народу, його досвід і традиції, національний характер, ідеали, ідейно-естетичні поняття. Усна народна творчість стала істинна народною поезією. Історичні долі народів, їх світогляд, художні традиції визначили шляхи розвитку усної поетичної творчості, його тематику, ідейну спрямованість, естетичну і національну своєрідність. Ці ж причини зумовили формування і розвиток фольклорних жанрів, які у кожного народу мають свої неповторні риси [14, с.17-23, 41-49].

Вивчення фольклорних творів на уроках української літератури в середній школі показує, що для ефективного осмислення фольклору будь-якого народу потрібне цілеспрямоване наукове дослідження. Усна народна творчість супроводжує дітей з раннього віку у вигляді казок, лічилок, примовок, дразнілок і т.д. Починаючи з п'ятого класу, вони знайомляться з малими формами фольклору: прислів'ями, приказками, загадками. Звернення до малих форм фольклору сприяє міцнішому і свідомішому засвоєнню матеріалу на уроках і в позакласній роботі, допомагає зрозуміти національну своєрідність кожної літератури. Програмою по літературі в 5 класі середньої школи відводиться обмежена кількість годинника (1-2) на вивчення малих форм фольклору, що не сприяє глибокому, осмисленому вивченню даної проблеми, якого вона, поза сумнівом, гідна [13, с.25].

П'ятий клас – особливий етап в розвитку літературної освіти школярів. Звернення до творів усної народної творчості обумовлене потребою в самоствердженні, високою сприйнятливістю молодшими підлітками народної творчості, близькістю фольклору як усного слова до активної мови школяра. Необхідно мати з причини особливості вивчення української літератури в середній школі, пов'язані з такими чинниками, як мовний, історико-етнографічний, національно-естетичний, індивідуально-психологічний. Враховуючи той факт, що українські діти достатньо володіють російською мовою, дієвим стимулом в засвоєнні учбового матеріалу є звернення і до російської літератури. Зіставлення двох національних літератур розвиває мислення, уява, мова, сприяє активізації пізнавальної діяльності. Крім того, не обкреслений круг тим, пропонованих для вивчення прислів'їв, приказок і загадок.

Ситуація, що склалася, приводить до суперечності між необхідністю оновлення змісту освіти і існуючим реальним положенням справи, зокрема, проблема вивчення розділу "Фольклор", між потребою вчителів в науково обгрунтованому підході до вивчення даної проблеми і її недостатньою розробленістю в школі взагалі; між зростаючою необхідністю формування кваліфікованого читача і регламентованим шкільною програмою часом, що відводиться на вивчення малих жанрів фольклору. Вивчення усної народної творчості повинне стати ідейною основою збагнення його витоків. Багатство змісту і форми, простота і ясність думки, краса і влучність народної мови творів фольклору в шкільному вивченні збагачують знання учнів про природу і навколишнє середовище, формують у них високі моральні і духовні якості, розвивають їх естетичний смак, залучають дітей до витоків образної народної мови. При їх осмисленому, цілеспрямованому вивченні розширюється кругозір учнів, заглиблюються пізнавальні інтереси, активізуються практичні уміння школярів [15, с.2-3].

Основи фольклорних знань школярі засвоюють на уроках української літератури з п'ятого по одинадцятий клас. Згідно з програмами в системі літературної освіти школярі у 5 класі вивчають народні казки, перекази, легенди, прислів'я, приказки та загадки, у 6 класі - жанрові особливості народної пісні, анекдоти, у 7 класі діти знайомляться з народними думами і баладами.

Усна народна творчість: поняття, сутність, види

Усна народна творчість – це художньо-словесна творчість народу в сукупності її видів і форм, де засобами мови збережено знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбито світ думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії.

Важливим явищем культурного життя Київської Русі стала поява літератури: історичної, філософсько-публіцистичної, юридичної, художньої та церковної. Виникнення і розвиток давньоруської літератури тісно пов'язані з соціально-економічними, політичними та культурними успіхами Русі, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя.

Ще до виникнення писемності у східних слов'ян існувала багата усна народна творчість: обрядові пісні, перекази, замовляння, заклинання, епічні та ліричні пісні. Особливого поширення набули за давнини епічні пісні-билини, що виконувались під музику в речитативно-декламаційній формі. Розвиток фольклору на Русі був тісно пов'язаний з віруваннями народу, які до введення християнства мали анімістично-магічний характер. Стійкість обрядів і поезії та пов'язаної з ними язичницької релігії міцно трималися в народних масах, незважаючи на вплив нової християнської релігії. Поступово старі традиції і обряди пристосувалися до церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення двовір'я, тобто співіснування двох релігійних світоглядів народу [10, с.25].

Язичницька релігія створювала не тільки обряди, а й стала підґрунтям для створення поетичних форм обрядового фольклору, одним з найстаріших видів якого є міфи. Вони були поширені і за часів Київської Русі, про що свідчать їх уривки у писемній та усній передачі. Заклинання і замовляння виникли з віри первісної людини в чарівну силу слова. Залишки заклинань збереглися в Початковому літопису (у договорах русів з греками). До X ст. сформувався календарний обрядовий фольклор, пов'язаний ще за язичницьких часів з народними річними святами, і позакалендарний – приурочений до різних явищ побуту (весіль, похорон тощо), що досить міцно тримався в селянському побуті впродовж багатьох століть [11, с.52]. Як словесне оформлення обрядів, пов'язаних із річним циклом хліборобських робіт, із чотирма порами року та іншими звичаями, побутувала звичаєво-обрядова поезія. Календарні пісні – високохудожні твори, їх образи, поетичні засоби вироблялися протягом багатьох століть. До прозових фольклорних жанрів Київської Русі належать казки, перекази, легенди, приказки, прислів'я та загадки.

Із зростанням Київської Русі, зростав у народі й інтерес до минулого, до подій та діячів давно минулих часів [14, с.18]. Виникали згадані вже історичні перекази, що передавались усно і поширювались у формі героїчних билин. Билини - це епічні пісні, що відображають історичну долю Русі та присвячені історичним подіям з життя народу, захисту країни від ворогів, різним соціально-побутовим явищам. Зародились билини наприкінці першого тисячоліття в Києві, Чернігові, Галичі, Новгороді та в інших містах і землях Русі. Відомі билини так званого Київського та Новгородського циклів. Серед них найранішими вважається билина про Святогора. Улюбленими героями билин Київського циклу (безпосередньо пов'язані зі славним градом Києвом та князем Володимиром) були воїни-богатирі: Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Ставр Годинович, Больга. Найпопулярніший серед них Ілля Муромець – селянський син, узагальнений образ руського воїна-патріота, безкорисливого захисника руської землі, вдовиць і сиріт. Популярним героєм народного епосу – билин – був і орач Микула Селянинович, в образі якого оспівано працю і подвиг простої людини. Самі герої здебільшого є реальними історичними особами, імена яких згадують у давніх літописах.

Билини тісно пов'язані з народною обрядовою піснею (звичаєм величання, з колядними і весільними обрядовими піснями), з казковими мотивами. Композиційно кожна билина поділяється на три частини: зачин, виклад і кінцівка. Поетика билин багата і різноманітна. Нерідко використовується гіпербола, характерні постійні епітети, порівняння, паралелізми, метафори. Ритм чіткий, вірш так званий билинний, який є різновидом тонічного вірша [14, с.40].

Творив і виконував билини власне народ. З його маси виділялися талановитіші співці-оповідачі. Пам'ять народна донесла до нас імена таких професійних митців, як Боян і Митуса. Пізніше носіями фольклору могли бути скоморохи.

Усна народна творчість мала великий вплив на давньоруську літературу, на її форму, мову та стиль. Особливо це позначилося на історичних творах найбільш ранньої літературної форми на Русі. Виникнення історичної літератури, зокрема літописання, тісно пов'язане з розвитком суспільної свідомості, інтересом до минулого своєї країни, намаганням визначити місце Русі серед інших країн і народів [18, с.17-35].

Фольклор відображував трудовий процес, характер землеробського заняття, побут та ін. Ці явища знайшли своє відлуння у так званій календарній і обрядовій поезії, дослідити і вивчити яку можна на підставі архаїчних залишків у побуті українців.

До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості, пов'язаної зі зміною пори календарного року – весни, літа, осені, зими. До обрядової поезії належить усна народна творчість, насичена в основному весільними й поховальними обрядами-піснями. В обох з них відображено язичницькі вірування та звичаї, які пізніше продовжували співіснувати поряд з християнськими.

У календарній народній поезії найбільш втілені анімістичні вірування, одухотворення природи, віру в магічні сили її явищ тощо. До такої поетичної творчості належать колядки і щедрівки зимою, веснянки, русальні, купальні, обжинкові й інші пісні весни і літа. Переважна більшість їх пов'язана з народженням, смертю і воскресінням природи [18, с. 20].

Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєднались з християнськими віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа. Прикладами служать такі християнські свята, як Різдво, Великдень (Пасха), Спас тощо.

Поступово більша частина обрядової поезії втратила своє культове значення, і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під Новий рік і на Водохреще) тривалий час зберігали ознаки своїх колишніх магічних функцій.