Тема 2 – 3. Основи культури української мови

План

1. Теоретичні й практичні засади культури усного мовлення.

2. Основні ознаки культури усного професійного мовлення.

3. Інтонаційна виразність усного мовлення: наголос, темп мовлення, паузи, висота тощо.

4. Орфоепічні норми в професійному мовленні:

а) основні правила вимови голосних і приголосних звуків;

б) засоби милозвучності української мови.

5. Український мовленнєвий етикет (теоретичний аспект). Словесні формули етикету (самостійне опрацювання).

 

Культура демократичного суспільства визначається рівнем розумового, духовного й суспільного розвитку його громадян, рівнем їхньої освіти, звичаями, уподобаннями. Культура людини – це сукупність її внутрішніх і зовнішніх проявів, якостей і, зокрема, уміння встановлювати зворотній зв’язок з людьми, партнерами, адекватно відгукуватися на думки, почуття й проблеми інших, т.б. мистецтво ділового спілкування, яке приводить людей до успіху, до повної реалізації своїх потенцій.

Мистецтво спілкування завжди вважалося органічною складовою професіоналізму ділової людини.

Специфіка усного професійного мовлення полягає в обслуговуванні сфери виробничих відносин, потреб спілкування між працівниками однієї професії. Добре володіння мовою фаху „підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в складній професійній ситуації” (К. Ушинський).

Правильне, унормоване усне мовлення може забезпечити швидкість взаєморозуміння між учасниками комунікативного акту, адже основна функція усного професійного мовлення – комунікативна. Дослідники розрізняють такі її компоненти: пізнавальний (інформативний), дієвий, експресивний, розважальний, естетичний, ритуально-культовий.

Відомий вислів, який приписують Сократові „Заговори, щоб я тебе побачив”, свідчить про те, що високий рівень культури усного, зокрема професійного, мовлення є яскравим свідченням високої загальної культури людини.

Неодмінною умовою успіху є дотримання загальних вимог, які визначають рівень культури усного професійного мовлення:

– ясність, недвозначність у формуванні думки;

– логічність, смислова точність;

– володіння всіма виразовими засобами мови, усіма стилістичними ресурсами, прийомами впливу на слухачів;

– співмірність мовних засобів та стилю викладу;

– самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, зіставленнях, у побуті висловлювань;

– виразність дикції, відповідність інтонації мовленнєвій ситуації;

– вироблення власного індивідуального стилю.

Цілком очевидно, що ці вимоги мають базуватися на: а) бездоганному знанні норм літературної мови, передусім тих, що реалізуються в усній формі; б) чутті мови як здатності людини відчувати належність слова до певного стилю, доречність чи недоречність його вживання в певній ситуації. Вони пов’язані з ерудицією й світоглядом людини; культурою мислення й ступенем оволодіння технікою мовлення; психологічного та комунікативного культурного мовця.

Мовленнєва культура ділової людини включає в себе вироблення техніки мовлення, вивчення й відбір лексики, поєднання словникового матеріалу за законами цієї мови; дотримання логіки тощо.

В основі мовленнєвої майстерності ділової людини лежать комунікативні якості (ознаки) усного професійного мовлення: правильність, чистота, виразність, точність, логічність, переконливість, багатство й різноманітність лексики, образність, дохідливість, доцільність, стислість. Розглянемо їхні найважливіші ознаки.

Усне мовлення фахівця за змістом має бути переконливим (саме ця ознака мови фахівця є однією з найважливіших!).

Переконливості можна досягти завдяки бездоганному володінню насамперед мовою спеціальності, що неможливе без знання фаху та мовних норм на всіх рівнях її ієрархічної системи.

Правильне мовлення передбачає вміння відібрати з конкретної ситуації стилістично виправданий варіант; доречно обґрунтувати застосування стилістичних норм; будувати усні висловлювання, дотримуючись норм літературної мови.

Адекватною правильності є чистота мовлення, що не допускає ультрапуризму (словникового чи колоритного), штучності, фальшивого професіоналізму, а вимагає суворого дотримання мовних і мовленнєвих норм сучасної української літературної мови в галузі вимови та слововживання. Чистота мовлення зумовлює доречне застосування канцеляризмів та професіоналізмів, іншомовних слів та термінів. Усне мовлення виключає використання просторічних слів, що знижують загальний його рівень.

Поняття точність має два значення: по-перше, уживання в мовленні слів і словосполучень, звичних для людей, які володіють нормами літературної мови, по-друге, оформлення й вираження думки адекватно предметові або явищу дійсності, тобто несуперечності реального предмета та його назви. Від точності слів багато в чому залежить точність дій людей. Поет В. Маяковський писав, що в пошуках потрібного, найбільш точного слова він перебирав „тонни словесної руди”.

Точність мовлення розвивається в роботі зі словниками, навчальною, науковою літературою, шляхом аналізу власного та чужого мовлення тощо.

Точність мовлення тісно пов’язана з його логічністю (послідовністю).

За Н. Бабич, логічне мовлення формується на основі:

–  навичок (виразногоїх застосування) логічного мислення, спрямованого на нагромадження нових знань і на передачу цих знань співрозмовникові;

–  знання мовних засобів, якими можна оформити думку;

–  володіння технікою смислової зв’язності, тобто логікою викладу.

Щоб професійне мовлення майбутніх фахівців було логічним, необхідно володіти знанням української мови та законами зв’язного мовлення.

Видатні оратори давнини й сучасності високо цінують таку комунікативну ознаку усного мовлення, як доречність (доцільність).

Серед безцінних порад Цицерона знаходимо таке: „Найбільша цінність оратора – не тільки сказати те, що потрібно, але й не сказати того, чого не треба”.

Для майбутнього спеціаліста доречність – це вміння вибрати найбільш удалу форму спілкування, інтонаційну тональність: розмірковану, переконливу, доказову; досягти повноти думки смисловою наповненістю, вагомістю. Ця ознака відточує, шліфує мовне чуття суб’єкта, допомагає ефективно управляти поведінкою аудиторії (викликати почуття симпатії, створювати стан розкутості тощо).

Виразність мовлення – це перехід від комунікативного вміння до комунікативної майстерності. Говорити виразно – значить добирати з арсеналу понятійних, емоційно-експресивних засобів такі, що викликають діяльність уяви, тобто змушують бачити почуте й давати йому оцінку. Це досягається за допомогою інтонації, фразового наголосу, ритмомелодики, звукової організації тексту, експресивно забарвленої лексики, фразеології тощо.

Ясність – така комунікативна ознака, яка забезпечує адекватне розуміння сказаного, не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті змісту форми. „Головне достоїнство мови – у ясності” (Стендаль).

Основний шлях розвитку ясності мовлення – сам процес спілкування. Чим частіше суб’єкт вступає в процес комунікації, тим більше уваги він починає приділяти роботі над своїм мовленням, зокрема, над ясністю.

Багатство й різноманітність лексики мовлення визначається кількісним обсягом різних за значенням, стилістичним забарвленням мовленнєвих одиниць, які відрізняються словотворчою та граматичною структурами. Багате, яскраве мовлення ділової людини характеризується наявністю синонімів, антонімів, багатозначних слів, архаїзмів, неологізмів, приказок, прислів’їв, крилатих виразів тощо.

Стислість виявляється у відборі мовних засобів для вираження головної думки, тези, тобто стислість формує вміння говорити суттєво. „Істинна стислість полягає в тому, щоб говорити лише те, що достойне бути сказаним…” (А. Шопенгауер).

Усне літературне професійне мовлення – це різновид розмовно-літературного мовлення, яке близьке до писемного. Однак існують специфічні елементи та правила, що виявляються лише в ньому й дотримання яких зробить усне мовлення правильним, виразним і зрозумілим.

Важливим елементом усного мовлення є інтонація. За допомогою інтонації в текст вносять різні смислові та емоційні відтінки. Правдивість, природність інтонації забезпечить можливість мовцеві не тільки сказати, але й бути почутим.

Інтонаційна виразність усного мовлення передбачає вміння використовувати різні види наголосу, ураховувати темп мовлення, робити паузи, змінювати висоту тону.

Наголос – це основний елемент інтонації, який пов’язаний з виділенням складу в слові або слова в реченні, фразі.

Є такі основні види наголосу – словесний, логічний, синтагматичний, фразовий.

Словесний наголос служить для фонетичного об’єднання слова. Виділення одного зі складів відбувається трьома способами: підвищенням тону, посиленням голосу, збільшенням тривалості звучання. Відповідно до цього розрізняють наголос – тонічний, динамічний, кількісний.

Системність у наголошуванні українських слів існує й виявляється в об’єднанні певних груп слів одним правилом, а саме:

1. Іменники із суфіксом -к-, у формі множини мають, як правило, наголос на кінцевому складі: книжк и, дошк и, папк и.

2. Віддієслівні трискладові іменники на -нн(я) здебільшого зберігають місце наголосу дієслова, від якого утворилися: чит а ти – чит а ння, пізн а ти – пізн а ння.

3. У префіксальних віддієслівних іменниках наголос падає на префікс: з а гадка, п о значка, пр и казка, але вим о ва.

4. Іменники, що поєднуються з числівниками 2,3,4 у формі Н.в. мн. мають наголос Р.в. одн: два бр а ти, три т о ми, чотири с и ни.

5. Іменники, з частинами -лог, -метр мають наголос на останньому складі: каталог, кілометр.

6. Числівники другого десятка мають наголос на складі на: одина ^| дцять, чотирна ^| дцять.

7. Числівник один, одно (одне) у формах непрямих відмінків має наголос на останньому складі: одного, одним. Місце наголосу змінюється в прийменниково-числівникових словосполученнях типу о ^| дин до ^| одного.

8. Наголос у дієслові прошу залежить від значення: прошу „Будь ласка” (П ^| рошу, заходьте) і прошу – дія за значенням дієслова „просити” (Я прошу тебе більше не запізнюватися).

У низці випадків слова можуть мати подвійне (дублетне) наголошування, яке допускає літературна норма, диктують лексикографічні праці: ап о строф або апостр о ф, п о милка або пом и лка, о тже або отж е.

Наголос, пов’язаний з виділенням у реченні слова, яке несе особливе смислове навантаження, називають логічним. Від логічних наголосів залежить виразність висловлювання. Змінюючи логічний наголос, можна надавати висловлюванню різних смислових відтінків: (приклад: Я сьогодні йду в цирк).

Варіантом логічного наголосу вважають емфатичний наголос (емоційно-експресивний, виражальний), який робить виділене слово емоційно насиченим. Найчастіше він виражається подовженням наголошеного голосного звука й передається на письмі повторенням тих самих букв: Вона ду-у-уже розумна!

Ритмічно-інтонаційну та смислову єдність усного мовлення, що складається з одного чи кількох слів, називають синтагмою. Поділ речення на синтагми збігається з частиною мовленнєвого потоку, який вимовляється одним напором видихуваного повітря, без пауз. Синтагматичний наголос здебільшого падає на останнє слово синтагми: Я добре знаю, що твої спортивні успіхи великі і ти скоро завоюєш титул чемпіона.

Близьким до синтагматичного є фразовий наголос. В емоційно нейтральному мовленні він стоїть на останньому слові фрази як основній одиниці мовлення, що часто відповідає реченню: Я прийду пізніше.

Існують певні правила логічного виділення слів у фразі:

1. Підмет і присудок: Сонце заходить, гори чорніють.

2. Протиставлення, зіставлення: Не шукай правди в інших, коли в тебе її немає (Нар.тв.).

3. Нове поняття (стрижень інформації): Запрошено відомих науковців.

4. Останнє слово в багатослівному понятті: Луганський національний університет імені Тараса Шевченка.

5. Звертання, що стоїть на початку фрази: Шановний колего, смію Вас запевнити…

6. Повтори: Але ж він це знав, він знав це!

Темп мовлення разом з наголошуваністю та мелодією організовують усне мовлення. Він виявляється в існуванні як окремого слова, так і групи слів. Наприклад, наголошені склади в слові вимовляються повільніше, а ненаголошені – дещо швидше. Темп значною мірою залежить від раціональності пауз – зупинок у мовленні. Пауза виконує логіко-граматичні та інтонаційно-конструюючі функції. На письмі паузи позначаються різними розділовими знаками, кожен з яких передає різну тривалість „мовчання ” (кома, тире, крапка, три крапки тощо).

Промовляння фрази супроводжує висота тону, яка допомагає правильно інтонувати її й відповідно позначати на письмі за допомогою розділових знаків. Наприклад: закінчення думки графічно позначається крапкою, а в усному мовленні – пониженням тону; внутрішній процес піднесення передають на письмі знаком оклику, а в усному мовленні – значним підвищенням тону тощо.

Запорукою успішного усного мовлення є добре поставлений голос, тобто сукупність різних щодо висоти, сили й тембру звуків, які видає людина за допомогою голосового апарату.

Природними властивостями голосу є:

–  повнозвучність – невимушена, вільна звучність голосу;

–  милозвучність – чистота і свіжість тембру, вроджена краса звуків, яка є приємною для сприйняття на слух;

–  мелодійність – здатність голосу підвищуватися й понижуватися;

–  гнучкість – здатність змінюватися за висотою, силою, тривалістю й тембром;

–  висота – використання мелодійності діапазону голосу;

–  об’єм, або діапазон – кількість доступних для відтворення нот;

–  сила – повноцінність звуків, що визначається простором, який треба заповнити;

–  тривалість – збереження властивостей голосу впродовж тривалого часу.

Щоб добре говорити, треба не тільки володіти своїм голосом, але й мати добре відпрацьовану дикцію. Дикція – це правильна, виразна артикуляція, тобто робота мовних органів, спрямована на вимову звуків. Забезпечити якість і чистоту мовлення, допомогти подолати скованість органів мовлення допоможуть вправи з артикуляції, а знання орфоепічних норм є еталоном дикції.

До орфоепічних норм прийнято зараховувати правила вимови голосних і приголосних звуків, звукосполучень та наголошування складів у слові.

У сучасній українській літературній мові витворилися та усталилися такі основні правила вимови голосних і приголосних звуків:

а) звуки [a], [y], [i] в усіх позиціях незалежно від наголосу чи місця в слові звучать виразно, наприклад: [зн а ти], [б у вати];

б) голосний [о] перед складом з наголошеним звуком [у] або [і] вимовляється з наближенням до [у], наприклад: [зо^узул′а], [со^уб’і];

в) голосні звуки [е], [и] у ненаголошеній позиції вимовляються з легким відтінком [е^и], [и^е], наприклад: [ де^иржава ], [ кни^ежки ].

Приголосні звуки вимовляються виразно, чітко (за нечисленними винятками):

а) дзвінки приголосні звуки [д], [б], [г], [г], [ж], [дж], [дз], [з] ніколи не втрачають своєї дзвінкості: [ граб ], [ в ’ із ], [ м ’ іг ].

Винятком цього правила є вимова звука [г], який перед наступними глухими та кореневоспоріднених з ними вимовляється як парний йому глухий [х]: [лехко], [вохко], [н ′ іхт ′ і], [к’іхт′і], [д ′ охт′у].

Дзвінкий приголосний [з] у складі префіксів роз-, без- чи самостійної префіксальної морфеми перед наступним глухим допускає подвійну вимову – він може зберігати дзвінкість, а може втрачати голос і переходити у відповідний глухий [с]: [розказати] або [росказати];

б) глухі приголосні звуки [т], [п], [х], [к], [ш], [ц], [ч], [с] у середині слова перед наступними дзвінкими треба вимовляти як парні їм дзвінкі, тобто в словах боро т ьба, во к зал, хо ч би, про с ьба літери т, к, ч, с на письмі позначають звуки [д′], [г], [дж], [з′];

в) звуки [в] та [й] у потоці мовлення змінюють свої артикуляційні властивості й наближають відповідно до голосних [у] та [і], тобто їх слід вимовляти як короткі нескладові звуки [у], [і], якщо вони стоять:

– на початку слова перед приголосними: [ ўчите^ил′ ], [ ǐти ];

– у кінці слова після голосного перед приголосним: [знаǐшоў], [праўда].

Грубим порушенням є вимова [в] з наближенням до [ф]: [знав], [казав].

г) шиплячі звуки [ж], [ч], [ш], [дж] в українській мові тверді: [чого], [чудо], [шчос′].

Тільки в позиції перед звуком [і] та при продовженні шиплячі пом’якшуються (напівпом’якшені ): [ш’іс′т′], [облич′:а].

ґ) у словах типу бе з журно, сміє ш ся, в кни ж ці літери з, ш, ж позначають звуки [ж], [с′], [з′]: [ бе^иж:урно ], [ с′м ’ ійес′:а ], [ ўкниз′ц′і ];

 д) звуки [дж], [дз] слід вимовляти як природні для української мови злиті: [ си^е дж у], [ дз в’ін];

е) слід пам’ятати, що звуки [г] і [ґ] можуть розрізняти значення слова: гніт – ґ ніт, гулі – ґулі, грати – ґрати. Проривний задньоязиковий [ґ] є в українських та іншомовних власних назвах (прізвищах, географічних назвах), також діалектах: ґанок, ґринджоли, дзиґа, Ґданськ, Ґете тощо. Важливо також пам’ятати, що звук [ґ] при словозміні чергується зі звуком [дз], а в прикметниках, утворених від таких прізвищ, має бути [дж]: дзиґа – дзи дз і, Мамалига – Мамали дз і; Мамалига – Мамали дж ин.

Однією з орфоепічних вимог літературної вимови, яка відрізняє українську мову з-поміж багатьох мов світу, є милозвучність (евфонія) як здатність мови до плавності, мелодійності звучання, інтонаційної виразності мовлення.

До евфонічних засобів сучасної української літературної мови належать фонетичні та інші варіанти мовних одиниць і окремих їх форм, а саме:

1. Чергування прийменників у – в – уві та сполучників і–й:

–  на початку речення перед приголосними вживають прийменник у, а перед голосними в: У тексті трапляються помилки; В Україні розширюється сфера банківських послуг;

–  між приголосними, що закінчують і починають слово, використовують у (уві) та і: прийшов і переміг, бачив уві сні;

–  після голосного перед приголосним звуком (сполученням приголосних звуків) виступають в та й: була в сестри, прийшла й сказала.

Незалежно від закінчення попереднього слова перед наступним в, ф та сполученням літер св, хв,тв, льв тощо вживаємо у: краща усв іті, приїхала уЛьв ів, була ув ідпустці.

Прийменник у вживається після паузи, що на письмі позначається комою, крапкою з комою, двокрапкою, тире, дужкою й крапками, перед приголосними: Мову вивчають скрізь: у вищих навчальних закладах, у коледжах, у школах.

Сполучник і поєднує слова з протилежним значенням: війна і мир, червоне і чорне, а також уживається при зіставленні: ялина і сосна, весна і літо; перед словами, що починаються на й, є, ї, ю, я: навчальні і гри, Руслан і Людмила; у заголовках книг, журналів, газет, документів: Наука і освіта, гроші і кредит;

–  після приголосного перед голосним уживають прийменник в: зустріч в ефірі. Сполучник і в такій позиції заміняє його фонетичний варіант та: політолог та економіст;

Готуючи текст для усного слугування, іноді виникає невпевненість у використанні варіантів прийменників з, зі, зо, із.

Прийменник з уживається перед голосним початку слова, незалежно від паузи та закінчення попереднього слова: Цінну працю з історії українського права написав Микола Василенко.

Перед приголосними (крім с, ш), рідко сполученням приголосних початку слова, якщо попереднє слово закінчується голосним, а також на початку речення, після паузи: Дніпро з глибокої давнини був головною торговельною дорогою.

Варіант із уживається переважно між звуками з, с, ц, ч, ш, щ та між групами приголосних (після них або перед ними): Арбітри – асистенти трьох кафедр із семи чоловік.

Варіант зі вживається перед сполученням приголосних початку слова, зокрема, коли початковими виступають з, с, ш, щ та ін, незалежно від паузи та закінчення попереднього слова: Зі святом!

Фонетичний варіант прийменника зі – зо завжди вживається при числівниках два, три: разів зо три, а також може виступати й при займеннику мною: зі мною, зо мною, але зі Львова. Відхилення від правил чергування може зустрічатися при вживанні прийменників у – в, з – зі – із, сполучників і–й у народних піснях, афоризмах, у поезії для римування тощо.

Також до евфонічних засобів належать:

–  чергування часток ж – же, б – би, хоч – хоча, ще – іще, сь – ся: він же знав, але вона ж прийшла; хоча б раз–хоч би раз; здавала сь нав’язливою але здавав ся смішним;

–  уживанням паралельних морфологічних форм: іменників у формі Д. в. (ректору – ректорові), дієслів (читати – читать, ходімо – ходім), прислівників (знов – знову, по-українськи – по-українському), займенників (тому – тім), числівників (одному – однім), прикметників (зеленому – зеленім).

Треба дбати, щоб на межі слів у реченні не виникали немилозвучні збіги звуків чи складів: ціці каві розповіді – ці розповіді цікаві.

Не слід допускати римування слів у прозі: любов люди ни до Батьківщи ни – любов людини до рідної землі.

Милозвучність сучасної української літературної мови твориться також таким засобом, як:

–  спрощення груп приголосних звуків  [джн] – [жн], [здн] – [зн], [стл] – [сл], [стн] – [сн], [слн] – [сл]: тиждень – тижня, проїздити – проїзний, лестощі – улесливий, вість – вісник, масло – масний тощо;

–  зміни приголосних г, к, х, ж, ч, ш, з, ц, с перед суфіксами -ськ-, -ств- при словотворенні і словозміні (убогий – убозтво, юнак – юнацький, птах – птаство);

–  зміни приголосних [г], [ж], [з], [с] перед суфіксом -ш- (дорогий – дорожчий, вузький – вужчий, високий – вищий).

Отже, щоб мова була багатою, грамотною й мелодійною, потрібно знати чинний правопис, багато читати. „Для збагачення власного словникового запасу читайте твори авторитетних авторів і принагідно записуйте слова та вирази, які б ви хотіли вживати у своїй мові” (Іржі Томан).

Життя людини в суспільстві регламентоване системою різних правил, законів. Правила соціальної поведінки людини, які виробилися впродовж усієї культурної еволюції людства і враховують його соціально-історичний досвід, становлять зміст поняття „етикет”.

Етикет (фр. – etikette) – вироблені суспільством норми поведінки. За ступенем реалізації поведінки виділяють різні види етикету:

1. Повсякденний.

2. Оказіональний.

3. Святковий

Етикет має багаторівневу будову:

–  вербальний (словесний) рівень (етикетні вислови привітання, прощання, подяки, вибачення тощо);

–  паралінгвістичний рівень (темп мовлення, гучність, інтонація);

–  кінетичний рівень (жести, міміка, поза);

–  проксемічний рівень (стандартні дистанції спілкування, почесне місце для гостей тощо).

Своєрідним стрижнем етикету є словесний рівень. Він найповніше репрезентує етнічну самобутність. Кожна мова виробила свою систему спеціальних висловів ввічливості – мовленнєвий етикет.

В Україні письмові настанови про те, як слід поводитися в суспільстві, з’явилися майже одночасно з розвитком писемності.

Мовленнєвий етикет – це національно-специфічні правила мовленнєвої поведінки, які реалізуються в системі стійких формул і висловів, що рекомендуються для висловлення подяки, прощання тощо в різних ситуаціях ввічливого контакту зі співбесідником, зокрема, під час привітання, знайомства, звернення тощо.

Знання правил мовленнєвого етикету виступає не тільки показником зовнішньої культури людини, але й має безпосередній вплив на формування її особистості, на виховання високої моралі, духовності.

Для ділової людини користуватися правилами мовленнєвого етикету відповідно до ситуації є конче необхідно.

За умовами та змістом ситуації спілкування в системі українського мовленнєвого етикету розрізняють 15 видів стійких мовних висловів:

1. Звертання.

2. Вітання.

3. Знайомство.

4. Запрошення.

5. Прохання.

6. Вибачення.

7. Згода.

8. Незгода.

9. Скарга.

10. Утішання.

11. Комплімент.

12. Несхвалення.

13. Побажання.

14. Вдячність.

15. Прощання.