А У січні вночі панують сови і сичі.

Синтаксичні норми.

 

СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ ЯК СИНТАКСИЧНА ОДИНИЦЯ

 

Словосполучення — синтаксична конструкція, утворена з двох чи більше повнозначних слів, поєднаних підрядним або сурядним зв’язком.

Повнозначні слова, що входять до складу слово­сполучення, нерівноправні: одне з них пояснюване, а друге — пояснювальне. Пояснюване слово, називається головним, опор­ним, або стрижневим, а пояснювальне — залежним.

Словосполучення — складне найменування явищ дійсності, в якому повнозначні слова передають окремі деталі, розрізню­ючи ознаки як елементи складного поняття. Це таке поєднан­ня повнозначних слів, яке слугує для позначення явищ дійсності в їх зв’язках і відношеннях.

Словосполучення пов’язане з іншими синтаксичними одиницями (мінімальною синтаксичною одиницею і ре­ченням), має з ними спільні й відмінні ознаки.

Словосполучення і слово. Обидві синтаксичні одиниці не є комунікативними одиницями і комунікатив­ну функцію виконують лише у складі речення. І слово, і словосполучення виконують номінативну функцію, отже, позбавлені предикативності (пор.: лист і лавровий лист, вода і дистильована вода). Вони є будівельним матеріа­лом для речення. Відмінність між словом і словосполучен­ням полягає у тому, що словосполучення складається як мінімум із двох повнозначних слів і є мінімальним кон­текстом для слова. Залежні слова в підрядних словосполученнях звужують обсяг позначуваного поняття, даючи йо­му точнішу назву.

С л о в о с п о л у ч е н н я і р е ч е н н я. Ці одиниці є син­таксичними одиницями-конструкціями, компоненти яких пов’язані синтаксичним зв’язком. Обидві одиниці познача­ють розширений факт дійсності.

Між словосполученням і реченням існують істотні від­мінності:

 

Словосполучення	Речення
1) номінативна одиниця, тому слово- сполучення входить у комуні­кативну систему тільки через речення;	1) комунікативна;
2) характеризується інтонацією нази-­ вання;	2) повідомлення;
3) складається як мінімум із двох пов- нозначних слів;	3) може виступати й один повнозначний ком­понент;
4) у словосполученні — підрядний і су- рядний зв’язки.	4) у реченні реалізуються три основні типи синтаксич­ного зв’язку/

 

Однак не всі сполучення слів у реченні є синтаксични­ми словосполученнями. Зокрема, не є словосполученнями предикативне ядро речення (Ліс шумить, Робітники пра­цюють, Трава зелена); аналітичні форми прикметників і дієслів (більш значущий, буду писати); синтаксично не­розкладні конструкції і фразеологізми (Кривий Ріг, Новий Буг, гарбуза дати, тримати камінь за пазухою).

Отже, синтаксичні словосполучення — це вільні сло­восполучення, що утворюються щоразу за новими моделя­ми, членуються на окремі слова, які за необхідності зав­жди можна замінити іншими.

 

КЛАСИФІКАЦІЯ СЛОВОСПОЛУЧЕНЬ

 

Залежно від принципу, що береться за основу, словосполу­чення можуть класифікуватися по-різному. За структурою (кількістю складових частин) вони поділяються на дві струк­турні моделі (типи): прості й складні.

Прості словосполучення переважно двочленні (бінарні), що складаються з двох повнозначних членів, з яких один є голов­ним (стрижневим), а другий — залежним. Такі словосполучення означають одне розчленоване поняття: зелений гай, духмяне поле, вчитися в університеті, написати листа, дуже швидко та ін. До простих словосполучень належать також словосполучен­ня з аналітичними синтаксичними формами, що нерідко екві­валентні двослівним словосполученням (пор.: буду читати книжку — читатиму книжку, прочитаю книжку, найбільш уживане слово — найуживаніше слово), а також словосполу­чення із залежним компонентом, вираженим нерозчленованим словосполученням чи фразеологізмом, що також може бути еквівалентним одному слову (пор.: любить точити ляси — лю­бить поговорити, хлопчина тринадцяти літ — тринадцятилітній хлопчина, баскетболіст високий на зріст — високорослий баскетболіст).

Складні словосполучення — це словосполучення, в яких будь-який із компонентів поширений повнозначними словами. Вони можуть утворюватися поширенням:

1) простого слово­сполучення залежним від нього словом (швидко йти вулицею, захоплено читати роман, дуже рішучий у діях, найближчий друг брата);

2) головного слова залежним від нього словосполучен­ням (перевірка домашнього завдання, написати курсову роботу, будинок з гарним фасадом);

3) головного слова двома залежни­ми компонентами, які граматично між собою не пов’язані (пор.: написати листа братові — написати листа і написати братові; підвезти товариша на машині — підвезти товариша і підвезти на машині).

За характером зв’язку компонентів розрізняють такі словоспо­лучення:

1) синтаксично вільні;

2) синтаксично нерозкладні (невільні).

Синтаксично вільні словосполучення, щоразу вільно утворюючись у момент мовлення, легко розкладаються на скла­дові частини, причому лексичне значення повнозначних слів, що є компонентами таких словосполучень, повністю зберігаєть­ся й обидва вони виступають як окремі члени речення (пор.: читає книжку — він із захопленням читає книжку, де читає — присудок, а книжку — додаток).

Синтаксично нерозкладними (невільними) є словосполучення, що синтаксично не розчлено­вуються на складові компоненти й виконують у реченні єдину синтаксичну функцію, виступаючи одним членом речення, хо­ча й складаються з лексично самостійних, повнозначних слів. У таких словосполученнях один із компонентів лексично по­слаблений (словосполучення підвищеної потужності, високий на зріст, нової конструкції у висловах трактор підвищеної потуж­ності, баскетболіст високий на зріст, машина нової конструкції, де вони виступають у функції означення). До синтаксично нерозкладних належать також словосполучення три дні, кілька учнів, п’ять зошитів, багато людей тощо, в яких стрижневі сло­ва (три, кілька, п’ять, багато) лексично пов’язані з другим ком­понентом, а все словосполучення виступає як один член речен­ня. Такими є і фразеологізовані словосполучення, що в реченні виступають у ролі одного члена речення, а своїм значенням співвідносні з окремим словом (наприклад: замилювати очі — обманювати, прикусити язика — замовкнути, пекти раків — червоніти, продавати зуби — сміятися та ін.).

Залежно від морфологічного вираження головного сло­ва серед словосполучень виокремлюють три основні типи:

1) іменні;

2) дієслівні (вербальні);

3) прислівникові (адвер­біальні).

В іменних словосполученнях головним словом можуть бути іменник, прикметник, числівник, займенник. Залежно від того, яка з іменних частин мови виступає у ролі головного слова, розрізняють чотири підтипи їх:

1) іменникові (субстантивні);

2) прикметникові (ад’єктивні);

3) числівникові (нумеральні);

4) займенникові (прономінальні).

В іменникових словосполученнях головним словом є імен­ник, зяким поєднуються:

1) іменники в усіх непрямих відмінках як з прийменниками, так і без них: берег річки, вогні маяка, цвіт яблуні, вітер з моря, прогулянка до лісу, мрії про подорож:, ніч перед боєм;

2) прикметники: чисте небо, київські каштани, бать­кова хата, свіже повітря, найвищі показники, студентський ансамбль;

3) порядкові числівники: перший рік, третій удар, двадцяте століття;

4) займенники, співвідносні з прикметни­ками: моя книжка, наша епоха, кожний день, якийсь поїзд, увесь місяць;

5) дієприкметники: пожовкла трава, написана стаття, замерзла вода;

6) прислівники: читання вголос, полювання взим­ку, шапка набакир;

7) інфінітив: бажання вчитися, майстер го­ворити.

У прикметникових словосполученнях у ролі головного сло­ва виступає прикметник, який поєднується:

1) з іменником у непрямих відмінках з прийменниками і без них: повний енергії, сильні духом, скупий на слова, хворий на грип, запальний з ди­тинства;

2) з прислівником: занадто запальний, дуже цікавий, завжди радісний;

3) з інфінітивом: схильний узагальнювати, здатний працювати, готовий відповідати;

4) із займенником: потрібний мені, справедливий до нього, зручний для мене, при­ємний для всіх.

У числівникових словосполученнях головним словом є по­рядковий, кількісний, збірний або дробовий числівник, який може сполучатися:

1) з іменником: перший за списком, три то­вариші, один з братів, п’ятеро дівчат, півтора відра;

2) з кількісним числівником: перші два, один із трьох;

3) із займен­ником: третій від нас, один з них;

4) з прислівником: другий знизу, третій справа.

У займенникових словосполученнях головним словом є означальний, неозначений або вказівний займенник, з яким по­єднуються:

1) прикметники: хтось чужий, щось нове;

2) імен­ники: дехто з дівчат, хтось зі студентів, той із пасажирів, щось із речей;

3) займенники: хтось із нас, колений з них.

У дієслівних словосполученнях головним словом виступає дієслово в усіх його формах, а залежне може бути виражене:

1) іменником у непрямих відмінках як з прийменниками, так і без них: читати (читаю, читатиму, читав, читав би, читай­те, читаючи) книжку, допомогти порадою, писати олівцем, писати на адресу, приходити без запізнення, стукати у двері;

2) займенником у різних відмінкових формах: шанувати його, переживати за нього, працювати без нього (з ним, за нього);

3) прислівником: гарно малювати, повернутися влітку, йти на­зустріч, двічі приходити;

4) інфінітивом: учитися малювати, ре­комендував прочитати, просить залишитися;

5) дієприслівни­ком: іти не оглядаючись, писав не зупиняючись, читав захоплю­ючись.

У прислівникових словосполученнях головним словом є при­слівник, який може поєднуватися:

1) з іменниками (з приймен­никами і без них): вище дерева, нижче хати, високо над головою, низько над землею, далеко за річкою, вдосвіта перед ранком;

2) із субстантивованими словами: далеко від рідних і близьких, ра­зом зі старшими;

3) із займенниками (зрідка): далеко від нас, краще за всіх;

4) з прислівниками: зовсім повільно, досить швид­ко, трохи швидше, дуже рано, дуже добре.

Найпоширенішими словосполученнями в українській мові є іменникові й дієслівні.

 

ТИПИ СЛОВОСПОЛУЧЕНЬ ЗА СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНИМИ ВІДНОШЕННЯМИ МІЖ ГОЛОВНИМ І ЗАЛЕЖНИМ СЛОВАМИ

 

Слова, що входять до складу словосполучень, перебувають у певних семантико-синтаксичних відношеннях, які, у свою чер­гу, ґрунтуються на взаємодії їх лексичних значень і граматич­них форм. Ці відношення зводяться до трьох основних різно­видів: атрибутивних, об’єктних, обставинних.

Залежно від семантико-синтаксичних відношень розріз­няють і три основні типи словосполучень: 1) атрибутивні; 2) об’єктні; 3) обставинні.

В атрибутивних словосполученнях у ролі головного слова виступають іменники або субстантивовані слова, які є на­звами предметів чи опредметнених понять, а в ролі залежного — слова, що розкривають постійні чи змінні ознаки стриж­невих, головних слів, а саме:

1) прикметники (велика земля, ясний місяць, учорашній день, батькова хата);

2)займенни­ки, співвідносні з прикметниками (наш університет, твоя книжка);

3) порядкові числівники (дванадцятий місяць, перша весна);

4) дієприкметники (засохла квітка, виконане завдан­ня);

5) іменники з прийменниками і без них (хата батька, лю­дина в окулярах); 6) прислівники (робота по-новому, екскур­сія нашвидкуруч);

7) інфінітив (уміння розповідати, наказ ви­ступати).

В об’єктних словосполученнях у ролі головного слова можуть виступати:

1) перехідні дієслова, а в ролі залежного — іменники у знахідному (родовому) відмінку без приймен­ника (читати книжку, виконувати завдання, написати листа);

2) інші дієслова, а в ролі залежного слова — іменники в ін­ших непрямих відмінках як з прийменниками, так і без них (малювати олівцем, сказати товаришеві, розмовляти з друзями, працювати над рукописом), а також займенники (зустрічати його, турбуватися про когось), числівники (знайти першого), субстантивовані слова (поважати сміливого, захоплюватися хоробрим);

3) іменники чи прикметники, співвідносні з діє­словами, а в ролі залежного — іменник (готовий до праці — готуватися до праці, формування світогляду — формувати світогляд);

Проміжними між об’єктними і атрибутивними є об’єкт­но-атрибутивні словосполучення, в яких залежне слово, вира­жене іменником з прийменником, характеризує головне слово, виражене також іменником: за матеріалом (пор.: будинок з цег­ли — цегляний будинок), за наявністю або відсутністю якихось предметів (пор.: людина без досвіду — недосвідчена людина, птах без крил — безкрилий птах, човен з мотором — моторний човен).

В обставинних словосполученнях залежними словами зазви­чай виступають прислівники, а в ролі головного можуть бути:

1) дієслова (іти повільно, працювати наполегливо, відповідати добре);

2)прикметники (дуже міцний, надзвичайно уважний);

3) прислівники (надзвичайно близько, дуже погано).

У ролі за­лежного слова у цих словосполученнях можуть виступати та­кож іменники в місцевому відмінку з прийменниками при стрижневому (головному) слові, вираженому дієсловом (полю­вати в лісі, плавати в морі).

Обставинні значення можуть ускладнюватися об’єктними і передавати об’єктно-обставинні відношення. Ці словосполучен­ня є проміжними між об’єктними й обставинними. У них стриж­невим (головним) словом виступає дієслово, а залежним — іменник з прийменником у значенні місця (покласти в кишеню, но­сити за пазухою, тримати в портфелі, капати з даху, падати з дерева).

 

ГРАМАТИЧНІ ЗВ’ЯЗКИ СЛІВ У СЛОВОСПОЛУЧЕННІ

 

Словосполучення будуються на основі підрядного зв’язку між словами, що входять до їх складу. Суть цього зв’язку поля­гає уграматичній залежності одного слова від іншого, за якої наявність залежного (підпорядкованого) слова у певній фор­мі визначається категоріальними властивостями головного, стрижневого (підпорядковуючого). В українській мові розріз­няють три типи підрядного зв’язку:

1) узгодження;

2) керуван­ня;

3) прилягання.

Узгодженням називається такий тип підрядного зв’язку, за якого форми словозміни залежного слова повністю або частково упо­дібнюються до форм стрижневого (головного) слова. Стриж­невим (головним) словом при узгодженні виступають іменник, займенник, співвідносний з іменником, або субстантивоване слово, а залежним — прикметник, дієприкметник, займенник, співвідносний з прикметником, порядковий числівник. Напри­клад: цікава книжка, прочитана книжка, моя книжка, перша книжка. При узгодженні зміна форми стрижневого (головного) слова неминуче зумовлює відповідну зміну залежного. На­приклад: зимовий ранок — зимового ранку, зимовому ранку, зи­мовим ранком і т. ін.

Узгодження може бути повним і неповним. Повним воно є, якщо всі можливі форми залежного слова уподібнюються фор­мам головного. За неповного узго­дження формам стрижневого (головного) слова уподібнюються не всі можливі форми залежного, а тільки їх частина. Так, у сло­восполученнях на зразок місто Одеса, місто Київ узгодження є лише в числі й відмінку і немає в роді (пор.: міста Одеси, міста Києва, містом Одесою, містом Києвом, у місті Одесі, у місті Києві і т. ін.), у словосполученнях озеро Балатон, озеро Балхаш узгодження наявне лише в числі (пор.: озера Балатон, озера Балхаш, озером Балатон, озером Балхаш, в озері Балатон, в озері Балхаш).

Керуванням називається такий тип підрядного зв’язку, за якого головне слово потребує від залежного певної відмінкової форми, що залишається постійною за будь-якої зміни головно­го слова; пор., наприклад: читати (читаю, читав, читатиму, читайте, читали б та ін.) книжку; читання (читанню, читанням, у читанні) книжки.

Керувати можуть усі повнозначні слова, а бути керовани­ми — тільки ті з них, що змінюються за відмінками. Залежно від морфологічного вияву головного слова розрізняють керу­вання: придієслівне (читати книжку), приіменне (захоплення книжкою, чотири броди), прислівникове (вниз по сходах, близь­ко від міста). Отже, головним словом при керуванні може бути:

1) іменник (розпорядження декана, виконання завдання, полюван­ня на зайців);

2)прикметник (останній з могікан, старший за віком);

3) числівник (п’ять кроків, перший зі спортсменів);

4) за­йменник (хтось із студентів, декому з нас);

5) прислівник (за­душно від спеки, недалеко від матері);

6) дієслово (зустріти то­вариша, захоплюватися полюванням, полювати на зайців).

Залеж­ним словом при керуванні найчастіше є іменник (пор. наведені вище приклади), а також займенник та будь-яке субстантивоване слово (останній з них, найвищий за всіх, перший з хороб­рих, рівнятись на кращих, одне з двох, поділити на трьох, видно кожному).

При керуванні відмінок залежного слова зумовлюється лек­сичним і граматичним значенням головного слова.

Залежно від участі прийменників у вираженні відношень між словами розрізняють керування прийменникове, опосередко­ване (піти за книжкою, знати про книжку) і безприйменнико­ве, безпосереднє (староста групи, видно кожному).

За характером сполучуваності компонентів керування бу­ває сильне і слабке. При сильному керуванні стрижневе (го­ловне) слово потребує від залежного певної відмінкової форми (читати книжку, зустріти товариша, звертатися до учнів). При цьому певна відмінкова форма залежного слова зумовлю­ється семантикою стрижневого (головного), вираженого дієсло­вом, яке без нього є семантично неповноцінним. При слабкому керуванні наявність залежного компонента не є обов’язковою і не визначається лексико-граматичними властивостями стрижневого (головного) слова (жити в селі, виїхати серед тижня, зайти без попередження).

Приляганням називається такий тип підрядного зв’язку, за якого залежне слово, будучи незмінним, граматично не виявляє своєї залежності від головного слова словосполучення, а по­в’язується з ним лише за змістом.

У ролі залежних слів у словосполученнях, організованих способом прилягання, зазвичай виступають прислівники і дієслівні незмінні форми — дієприслівник та інфінітив, а також ідіоми, а в ролі головних, до яких прилягають невідмінювані члени словосполучення, — дієслова (добре вчитися, посміхну­тися скупо, іти поспішаючи, намагатися допомогти), а також прислівники, зокрема так звані предикативні (слід подумати, треба вчитися), прикметники (давно відремонтований, здатний працювати, готовий виїхати) й іменники (вміння працювати, біг наввипередки).

Окрім узгодження, керування і прилягання, серед типів підрядного зв’язку деякі вчені (Л. А. Булаховський та ін.) ви­окремлюють також тяжіння — особливий різновид синтаксич­ного зв’язку, за якого залежне слово, що стоїть після присудка і підпорядковується йому (виступає в ролі повнозначної зв’яз­ки при іменному складеному присудку), семантично тяжіє до підмета й опосередковано (через присудок) пояснює його, узго­джуючись з ним у роді, числі й відмінку.

У ролі залежного слова при тяжінні виступають прикметни­ки, дієприкметники, а також порядкові числівники і займенники прикметникового типу, які формально узгоджуються з підме­том, але не означають його. Пор., наприклад: Непроглядний гай стоїть тихий та спокійний, темний та свіжий (М. В.); Він соромився, що йде повз них (поранених), рум’яний і здивований (О. Г.).

Слова-присудки, при яких найчастіше спостерігаються ви­падки тяжіння, — це різні форми від дієслів стояти, лежати, ходити та від семантично споріднених з ними. Тяжіння найча­стіше зустрічається в художній літературі, хоча трапляється й у розмовному мовленні.

Сурядні словосполучення. У них однофункціональні компоненти поєднуються сурядним зв’язком за допомогою єднальних (день і ніч, веселий і жвавий, ні перший, ні дру­гий), зіставно-протиставних (не математика, а літера­тура, малий, але кмітливий), розділових (сніг чи дощ, рано або пізно) сполучників. Компоненти сурядних сло­восполучень можуть поєднуватись і безсполучниково: смі­ятися, радіти; радість, успіх. Пор.: А дай жити, серцем жити і людей любити (Т. Шевченко); Спасибі вам, двори і явори (Л. Костенко); І за кожним тим сплеском яскра­вим серце кидалось, розпачем билось, завмирало в тяж­кій боротьбі (Леся Українка).

Отже, у підрядних словосполученнях реалізуються усі форми підрядного зв’язку: узгодження, керування, при­лягання, а компоненти сурядних словосполучень поєдну­ються єднальними, зіставно-протиставними та розділови­ми сполучниками, а також безсполучниково.

 

РЕЧЕННЯ ТА ЙОГО ГОЛОВНІ ОЗНАКИ

 

Речення — це основна одиниця синтаксису, що слугує засо­бом спілкування (комунікації) і знаряддям мислення, засобом оформлення думки. У ньому виявляються найістотніші функції мови — комунікативна й мислеоформлююча. Будучи одини­цею спілкування, речення водночас є одиницею формування й вираження думки, у чому знаходить свій вияв єдність мови і мислення.

У сучасній синтаксичній літера­турі під реченням зазвичай розуміють граматично оформлену за законами певної мови цілісну одиницю мовлення, що є основним засобом формування, вираження і повідомлення думки.

Речення — це синтаксично організована єдність, яка харак­теризується семантичною й інтонаційною завершеністю. Буду­чи мінімальною одиницею мовлення (бо всі дрібніші мовні оди­ниці — словосполучення, слова та їх компоненти (морфеми, склади, фонеми, звуки) — лише у своїй сукупності перетворю­ються на засоби комунікації, стають мовленням), речення стано­вить граматично організоване поєднання слів і словосполучень.

Речення характеризується низкою ознак, найголовнішими з яких є предикативність, модальність, інтонаційна, а також семантична і граматична завершеність.

Найістотнішою ознакою речення є предикативність, під якою розуміють загальну співвіднесеність змісту речення з об’єк­тивною дійсністю (його реальність чи ірреальність, можливість чи неможливість, необхідність чи ймовірність тощо). Предика­тивність, виражаючи мовними засобами відношення змісту речення до дійсності, становить основу речення. Основними грама­тичними засобами вираження предикативності є категорії часу, способу та особи. Носієм предикативності у двоскладних ре­ченнях є присудок, а в односкладних — наявний головний член.

Із предикативністю тісно пов’язана модальність, під якою розуміють граматико-семантичну категорію, що виражає став­лення мовця до висловлюваного, а також його оцінку відно­шення повідомлюваного до об’єктивної дійсності. Модальність установлює реальність чи ірреальність (нереальність), мож­ливість чи неможливість, імовірність чи неймовірність того, про що повідомляється в реченні. Засобами вираження модальності є категорія способу (дійсного, умовного; наказового), а також особливі лексико-граматичні засоби (так звані модальні дієсло­ва, модальні слова і частки).

Розрізняють модальність об’єктивну, тобто вираження від­ношення повідомлюваного до дійсності, граматичними засо­бами якої є категорія способу і часу дієслова й різні типи інто­нації, та суб’єктивну, під якою розуміють ставлення мовця до повідомлюваного, мовними засобами вираження якої є порядок слів та інтонація.

Іще однією ознакою є інтонаційна завершеність, що слугує, з одного боку, засобом оформлення речення, а з другого — за­собом його відмежування від інших речень у мовному потоці. Залежно від мети висловлювання розрізняють інтонації по­відомлення (розповідну), питальну, спонукальну, окличну.

Важливою ознакою речення є його семантична завершеність, суть якої полягає у тому, що речення зазвичай виражає віднос­но завершену думку. При цьому треба мати на увазі, що семан­тична завершеність речення завжди супроводжується, з одного боку, інтонаційною, а з другого — граматичною його заверше­ністю, оскільки для того щоб певна сукупність слів стала ре­ченням, ці слова мають вступити у відповідні граматичні і се­мантичні відносини (зв’язки) між собою, набути відповідної граматичної організації.

Таким чином, основними ознаками речення є предика­тивність (відношення змісту речення до дійсності), модальність (ставлення мовця до висловленого), інтонаційна оформленість і відносна семантична, а також граматична завершеність.

Кожне речення характеризується сукупністю ознак, що дає можливість визначити його як основну синтаксичну одиницю.

 

СТРУКТУРНА СХЕМА І ПАРАДИГМА РЕЧЕННЯ

 

Основу речення становить структурна схема, під якою розу­міють абстрактний зразок, що складається змінімуму компо­нентів, за яким може бути побудоване мінімальне самостійне повідомлення. Цим мінімумом компонентів у двоскладному реченні є його головні члени (підмет і присудок), або в одно­складному — головний член, які утворюють його предикатив­не ядро.

Головний член речення — категорія його структурної схе­ми. Якщо речення твориться на основі однієї форми слова або певної форми словосполучення, то цей компонент формує його структурну схему й водночас є його головним членом. Якщо структурну основу речення становлять два головні члени (підмет і присудок), воно називається двоскладним, а якщо один головний член — односкладним.

Переважна більшість речень української мови будується за певною структурною схемою, проте є висловлювання, які не відтворюють структурних схем. Це так звані слова-речення, що стверджують або заперечують факти буття (Так; Еге; Ні; Не­ма; Є), виражають привітання, вдячність, прохання, волевияв­лення, емоції тощо (Здоровенькі були! Дякую! Вибачте! Цить!). Речення, як і інші граматичні одиниці, має свою систему форм, яка становить сукупність видозмін його структурної схе­ми для вираження різних модальних і часових значень. Уся сукупність видозмін структурної схеми речення називається його парадигмою.

Парадигма речення буває повною і неповною. До повних належить увесь можливий набір форм речень відповідно до системи об’єктивно-модальних і часових значень. Так, повна парадигма простого речення представлена формами дійсного (теперішнього, майбутнього, минулого, давноминулого часу), умовного та наказового способу, причому форма теперішнього часу дійсного способу, якою починається парадигма речення, називається початковою (вихідною), а решта — похідними (пор.: Ви слухаєте — Ви слухатимете — Ви слухали — Ви були слухали — Ви слухали б — Ви слухайте — Якби Ви слухали та ін.).

Односкладні і двоскладні речення деяких різновидів разом можуть творити повну парадигму. Так, номінативні речення зі значенням буття, в яких головний член виражений формою на­зивного відмінка іменника, і двоскладні речення з підметом у формі називного відмінка іменника і з присудком, вираженим повнозначним дієсловом бути, мають таку систему форм: Вечір, Ніч, Був вечір, Була ніч, Буде вечір, Буде ніч, Був би вечір, Була б ніч, Будь (у нас) вечір, Будь (у нас) ніч, Нехай буде вечір, Нехай буде ніч, Коли б (був) вечір та ін.

Є речення і знеповними парадигмами, в яких відтворюється тільки частина повного набору форм. Так, неповна парадигма властива для імперативних речень зі значенням повинності, які мають при собі непрямий додаток у давальному відмінку: Нам разом жити й працювати!

Значну групу становлять речення, які не мають парадигми. Такі речення існують лише в одній формі і несуть у собі синтак­сичне значення реальності в теперішньому часі. Це насамперед речення вказівні (Ось дерево; А ось ліси), імперативно-називні (Яка краса! Які степи!), речення, що виражають привітання, вдячність, прохання (Доброго ранку! На все добре! Велике спа­сибі!), вигукові (Геть! Цить! Тс-с!).

 

ВИДИ СИНТАКСИЧНОГО ЗВ’ЯЗКУ В РЕЧЕННІ

 

Речення — це синтаксична одиниця, що якісно відмінна від словосполучення, і йому властиві особливі види синтаксичних зв’язків. Якщо для словосполучення характерні підрядні син­таксичні зв’язки — узгодження, керування, прилягання, то для речення — такі зв’язки, як координація (присудковість, чи предикативність), співрозміщення, а в окремих випадках також тяжіння.

Координація — це взаємоспрямований синтаксичний зв’я­зок між головними членами речення — підметом і присудком. Так, у реченнях Він малює, Ми пишемо, Ви читаєте, з одного боку, особові займенники він, ми, ви, що виступають у функції підметів двоскладних речень, визначають форму дієслів малює, пишемо, читаєте, що вживаються в ролі присудків, а з друго­го — форми дієслів малює, пишемо, читаєте граматично вжи­ваються відповідно до займенників він, ми, ви.

Координація (чи зв’язок присудковості, предикативності) відрізняється від узгодження як різновиду синтаксичного зв’яз­ку, властивого для словосполучення. Ці відмінності полягають у тому, що:

1) узгодження — зв’язок однобічний, а координа­ція — взаємоспрямований; 2) узгодження здійснюється за всією системою форм (рання весна, ранньої

весни, ранній весні і т. ін.), а при координації поєднуються тільки дві певні словоформи (Він малює, Ми пишемо, Ви читаєте);

3) при узгодженні вико­ристовуються форми слів, а при координації — порядок слів та інтонація (пор.: Рання весна — узгодження; Весна рання; Весна рання? — координація);

4) при узгодженні виникають атрибу­тивні відношення (рання весна), а при координації — предика­тивні (Весна рання).

Зв’язок між підметом і присудком може бути формально і не виражений. У такому випадку предикативні відношення між ними виявляються на основі їх взаємного розташування. Такий синтаксичний зв’язок називається співрозміщенням. Наприклад, у реченні Місто над морем підмет місто і складений іменний присудок над морем граматично не уподібнюються, а преди­кативні відносини між ними встановлюються шляхом певної логічної послідовності співрозміщення словоформ одна щодо одної — поняття предмета передує поняттю ознаки: Сад у цвіту; Криниця поряд; Він із селян.

Деяким двоскладним реченням з особливою структурою при­судка притаманний синтаксичний зв’язок, що називається тяжін­ням. Наприклад, уреченнях на зразок Він прийшов втомлений (втомленим); Погода видалась гарна іменна частина складеного присудка (втомлений, гарна) співвідноситься з підметом (він, по­года) через посередність третього компонента (прийшов, видалась).

Для речення характерний також сурядний зв’язок слів, за якого словоформи займають однакові позиції. Цей зв’язок за­звичай використовується при поєднанні однорідних членів, а також складносурядних (рівноправних) речень, предикативні частини яких виступають як рівноправні. Словосполученням такий вид зв’язку не властивий.

 

ТИПИ РЕЧЕНЬ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

 

Українська мова характеризується багатством і різноманіт­ністю типів речень, що мають різне призначення, сферу вживан­ня, структуру. Залежно від ознаки, взятої за основу класифіка­ції, всі речення поділяються на групи:

1) за модальністю, тобто за характером вираження відношення до дійсності, — на

ствер­джувальні і заперечні;

2) за метою висловлювання, тобто за функ­цією, комунікативною направленістю,—

на розповідні, питальні, спонукальні (імперативні), кожне з яких за умови на-

дання йому особливої інтонації й емоційного забарвлення може стати й оклич-

ним;

3) за структурою, залежно від того, який її елемент покла­дено в основу, — на:

а) прості й складні (залежно від кількості предикативних одиниць, що входять

до їх складу);

б) одно­складні і двоскладні (за наявністю одного чи двох головних членів як

організуючих центрів речення);

в) поширені й непоширені (за наявністю або відсутністю другорядних членів

речен­ня);

г) повні і неповні (за наявністю всіх чи тільки деяких необхід­них членів певної

структури).

Поділ речень на стверджувальні і заперечні пов'язаний з ха­рактером зв'язку між предметом мовлення (суб'єктом) і тим, що про нього повідомляється. Якщо цей зв'язок усвідомлюється як реально існуючий, речення називається стверджувальним; пор., наприклад: Вихователь творить найбільше багатство суспільства — людину (В. С), де зв'язок між предметом мовлення (вихователь) і тим, що про нього мовиться, усвідомлюється як справжній, реальний. Граматичне оформлення цих речень ха­рактеризується відсутністю при присудку чи головному члені односкладних речень заперечної частки не, хоч як засіб писем­ного ствердження може виступати ще й стверджувальна част­ка так, що стоїть на початку речення, а також частка не, яка приєднується до відносних займенників чи прислівників як засіб зв'язку підрядних частин з головною; наприклад: Так! У спра­ведливих армій доля завжди прекрасна (О. Г.); Куди не глянеш — скрізь погано (Т. Ш.).

Заперечні речення — це такі речення, в яких зв'язок між суб'єк­том і тим, що про нього повідомляться, негативний. З грама­тичного погляду в цих реченнях заперечується ознака підмета, виражена присудком, а їх граматичне оформлення здійснюєть­ся за допомогою часток не, ні та повторюваних сполучників ні — ні, ані — ані. Розрізняють речення загальнозаперечні (з простим і підсиленим запереченням), в яких заперечується присудок (наприклад, Нехай ні жар, ні холод не спинить вас. — І. Ф.), і частково заперечні, в яких заперечується якийсь інший член (наприклад, Не від праці старіє людина, а від горя. — Н. тв.).

За метою (функцією) висловлювання, за комунікативною спрямованістю розрізняють речення розповідні, питальні та спонукальні (імперативні).

Розповідні речення містять повідомлення про якісь факти дійсності, події, явища тощо. Будучи найпоширенішим типом речень в українській мові, вони дуже різні за змістом, функ­цією і будовою. Спільною особливістю їх є відносна завер­шеність думки, яка передається специфічною розповідною інто­нацією — спокійною, рівною, з пониженням на кінці речення і підвищенням на слові чи групі слів, на яких робиться логічний наголос (наприклад, Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилі підійма

(Т. Ш.).

Питальні речення виражають намагання мовця про щось довідатись від співрозмовника, одержати якусь інформацію. Граматичними засобами оформлення цих речень є особлива питальна інтонація, яка різко чи поступово підвищується на початку речення і поступово знижується в кінці, а також пи­тальні слова — займенники, прислівники, частки (хто, що, коли, чому, де, куди, звідки, який, чий, хіба, невже тощо). За допомо­гою питальної інтонації розповідне речення, не змінюючи його лексичного складу і структури, можна перетворити на питальне. При цьому в реченнях без питального слова інтонація підвищується на слові, що логічно виділяється (пор.: Він написав книжку. —