Особливості економіки держав – “тигрів”.

До країн цієї групи належать чотири держави: Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Таїланд, які значно пізніше ніж «дракони» приступили до модернізації своєї економіки та структурних реформ господарства, а відтак хоча і мають традиційно високі темпи нарощування основних макроекономічних показників, значно відстають від країн-лідерів Східної та Південно-Східної Азії щодо рівнів ділової активності, залучення інновацій та інших типових індикаторів постіндустріального суспільства. Разом з тим в структурі господарства «тигрів» чітко проглядаються спільні риси їх економіки, які можна по групувати у такий спосіб:

 Низькі відносні макроекономічні показники розвитку економіки. Так, ВВП цих країн коливається від 2940 дол. на одного жителя в Індонезії (Див табл. 9.1) до 8750 дол. в Малайзії, а показники ІЛР дозволяють відносити ці держави до групи країн з середнім рівнем розвитку людського потенціалу.

Домінуюча в структурі ВВП питома вага промисловості. На цей сектор в Індонезії припадає 47%, Малайзії – 50% і лише в Таїланді – 40% та Філіппінах – 31% на провідні позиції останнім часом почала виходити сфера послуг. Для всіх цих держав характерною є висока частка сільського господарства від 8% в Малайзії до 16% в Індонезії. Чисельність зайнятих в аграрному секторі становить, приміром, в Індонезії – 45%, що яскраво свідчить про низький рівень розвитку останнього.

 Великий зовнішній борг «тигрів», щорічне обслуговування якого потребує чималих коштів. «Рекордсменом» серед цих держав виступає Індонезія, зовнішні запозичення якої становили у 2000-му році 142 млрд. дол. (96% її ВНД). Решта країн також мала високі боргові показники від 52% ВНД в Малайзії до 64% в Таїланді та на Філіппінах.

 Невисокі рівні конкурентоспроможності національної економіки, які нерідко можуть коливатися по роках. Приміром Малайзія у 2004-му році за індексом конкурентоспроможності що зростає посідала 31-е місце (у 2003-му була на 29-му), Таїланд відповідно перемістився з 32-го (2003) на 34-е. Позиції решти двох «тигрів» не дозволили їм увійти до п’ятдесяти лідерів планети.

 Однотипна структура експорту, основу якого складає нафта, газ, деревина, тканини, каучук, олово і лише останнім часом – електронне обладнання, хімічні продукти тощо. Проте «нова економіка» прийшла і сюди. До глобальних центрів технологічного новаторства відносять поки що один з багатьох – це м. Куала–Лумпур (Малайзія).

 Високий рівень кризовості економіки. Ця ризик овість у т.ч. щодо внесення ПІІ є особливо характерною для тих держав, що не мають диверсифікованої структури виробництва (Індонезія, Філіппіни), а відтак саме вони і значною мірою потерпають як від світових кон’юнктурних коливань, так і від ряду стихійних явищ (епідемія нетипової пневмонії, цунамі тощо).

 Значний розвиток туризму та пов’язаних з ним сервісних галузей, питома вага якого в структурі ВВП щорічно зростає. Приміром, в 1999 році Таїланд відвідало 8,65 млн. зарубіжних туристів, що принесло цій державі 6,7 млрд. дол. чистого прибутку. Передбачається, що найближчим часом саме ця країна стане одним із світових туристичних лідерів.

 Високий рівень розшарування населення на бідних і багатих. Найвищий показник «бідності мають такі країни як Філіппіни, де за межею бідності знаходиться понад 37% її населення. Найвищий показник коефіцієнту Джині припадає на таку країну як Малайзія (49,2 у 1997 р.). Найпекучішою проблемою є проблема безробіття, приміром зареєстрований його рівень в Індонезії становить близько 17%, натомість в Малайзії він є доволі низьким – 3,4%. Проте якість робочої сили, боротьба з тіньовим ринком щодо її використання є одним з пріоритетів діяльності урядів держав цього мегарегіону.

 Найважливішими проблемами, які у перші десять років нового тисячоліття треба долати економіці країн Південно-Східної Азії будуть наступні:

 долання демографічної проблеми, що пов’язана з високим рівнем народжуваності;

 досягнення політичної стабільності і підйом добробуту населення;

 розробка та імплементація нового економічного курсу, зорієнтованого на збільшення витрат і стимулювання споживання, а також зниження податків для селян, надання їм кредитів та державної підтримки банків (у Таїланді цей курс здобув назву нової економічної моделі «таксиноміки» на честь його автора прем’єр-міністра Таїланду Таксина Синаватри);

 нарощування залучення ПІІ в різні сектори національної економіки (переважно в машинобудування та сферу послуг);

 реформа банківської та кредитно-фінансової системи, в яких роль уряду є визначальною;

 стимулювання розвитку інфраструктури, недостатній рівень якої є стримуючим фактором модернізації національних економік;

 поступовий перехід країн упродовж 2010-2020 рр. на інноваційно-інвестиційну модель розвитку країн Східної Азії.