Спільні та відмінні риси НІК

Особливості положення в глобальній економіці

У світовій економічній літературі Корею прийнято відносити до так званих «чотирьох азіатських драконів», хоча нерідко вживають також термін «тигри» розуміючи при цьому швидкі темпи економічного зростання країни у 70-х роках ХХ ст. Високий рівень розвитку промисловості, якого ця держава досягла упродовж 80 – поч. 90-х років заставив говорити про неї як про «азійське диво». Перетворення Південної Кореї в одного із світових лідерів промислового виробництва, що мало місце у середині 90-х років, з аутсайдерів мегарегіону Східної Азії, якою вона була у середині 50-х, відбувалося упродовж життя одного покоління населення країни.

 У сучасній РК виробляється приблизно 2% глобального ВВП, хоча питома вага населення країни становить менше 0,8% світового. За абсолютними розмірами ВВП Корея посідає четверте місце серед держав Азії за відносними показниками поступається лише Японії і Сінгапуру. Частка ж країни у світовому експорті товарів вже зараз наблизилася до 2,5%. За окремими видами продукції вже на поч. 90-х років Південна Корея посіла провідні позиції у глобальній економіці, зокрема у виробництві текстильних виробів (7% світових обсягів), одягу (5,2%), кораблів (15%), а також автомобілів та запасних частин до них, а також оргтехніки, телевізорів, радіоприймачів і магнітофонів (В.Ломакін, 1999).

 Разом з тим, РК поки що не можна віднести до постіндустріальних держав, тому що в деяких макроекономічних показниках країна має суттєве відставання від провідних економічних лідерів планети. Зокрема, за індексом людського розвитку Корея посідає 30-е місце в світі (2001), а за відносним показником ВВП на душу населення 15090 дол. (ПКС) займає граничне положення між розвинутими державами та країнами, що мають рівень вище аніж середній (Пригадайте, що може бути покладено за основу при класифікації країн світу?). Доволі суперечливими є також технологічні досягнення Кореї. Так, у 1999-му році вона вийшла на 5-е місце в світі за індексом технологічних досягнень, проте наслідки структурної кризи та пошук нової моделі розвитку у 2004-му році призвів до суттєвих змін в показнику «конкурентоспроможності економіки, що зростає». За один рік за цим індексом країна перемістилася з 18-го місця (яке посідала у 2003-му році) на 29. Щоправда за іншими оцінками рівнів конкурентоспроможності країна впевнено тримається на провідних позиціях посідаючи місця з 20-ї по 30-ту. Наприклад, за показником ділової конкурентоспроможності РК це 24-е місце в світі (Японія – 8, Сінгапур – 10, Тайвань – 17).

 Азіатська фінансова криза 1997-1999 рр. була суттєвим випробуванням для економіки країни, яка доволі чітко визначила свої слабкі місця та довела необхідність переходу до нової моделі розвитку, аніж тієї що була високоефективною у другій половині ХХ ст.

Спільні та відмінні риси НІК

У сучасній світовій регіоналістиці до нових індустріальних країн відносять доволі велику групу держав, які раніше були лідерами так званого «третього світу». Вони розташовані у різних мегарегіонах планети, що ускладнює їх класифікацію тільки за географічною ознакою. Проте ці держави мають цілий ряд спільних рис у доволі різних соціально-економічних моделях розвитку, що й дозволяє відносити їх до НІК, а саме:

 швидкий розвиток промислового виробництва, який найбільш рельєфно проявив себе у 60-70 рр. (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань) чи упродовж 80-х-90-х років (держави Латинської Америки);

 наявність значної державної підтримки провідним корпораціям країни, яка нерідко в своїй основі носить неринкові методи стимулювання розвитку;

 доволі великі обсяги зовнішнього боргу;

 використання моделей швидкої диверсифікації експорту та імпортозаміщення при розробці стратегій економічного розвитку;

 висока ймовірність системних криз економіки, руйнівна дія яких нерідко призводила до швидкого скочування країн за основними макроекономічними показниками на позиції десятирічної давнини (найбільш масштабними за останній час були: латиноамериканська криза (1994-1995), південно-азіатська (тихоокеанська) (1997-1998), бразильська (1999), аргентинська (1999-2000);

 значний вплив ТНК та ТНБ на економіку країн, який нерідко призводить до стихійних припливів та відпливів прямих і портфельних іноземних інвестицій;

 висока питома вага промисловості в структурі ВВП та порівняно з постіндустріальними державами низька, хоча і домінуюча частка сфери послуг, що не перевищує 60% (виключення – Сінгапур – 66%);

 невисокі (за виключенням Південної Кореї та Сінгапуру) технологічні позиції в світі, за якими більшість країн НІК відносять до групи потенційних лідерів (Гонконг, Малайзія, Мексика, Аргентина, Чилі) чи до держав, що динамічно впроваджують нові технології (ПАР, Бразилія, Філіппіни тощо);

 сталі (середні) рівні оцінки конкурентоспроможності національних економік (макро- і мікрорівень), які не виключають у відповідності із світовими кон’юнктурними коливаннями рух вгору чи вниз за усталеною шкалою коливань;

 значна питома вага аграрного сектору в структурі ВВП, який не відрізняється диверсифікованим характером, а у деяких країнах зберіг фактично моноспеціалізовану орієнтацію;

 низька, порівняно з постіндустріальними країнами продуктивність праці (виробіток продукції на одного працюючого в Мексиці становить – 16,4 тис. дол., Бразилії – 10,6 тис., Південній Кореї – 38,8 тис. Для порівняння: в США – 98,8 тис., Японії – 68, 8 тис. дол. на рік (2003));

 невисокі витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (якщо в Швеції на одного працюючого припадає 1052 дол. (2003), Японії – 1006, то в Південній Кореї – лише 291 дол., Тайвані – 288, Гонконзі – 145 дол.);

 висока питома вага клановості в економіці (тобто домінування крупних сімейних компаній), що призводить до значного впливу створюваних ними олігополістичних груп на політику уряду, лобіювання своїх інтересів на міжнародних ринках тощо;

 значна соціальна диференціація суспільства, в якій питома вага бідного населення становить 25% і більше, а світові дослідження за допомогою коефіцієнту Джині, який виражає маєткову нерівність, констатують високий рівень дистанціювання багатих і бідних.

 Нові індустріальні держави світу упродовж останніх 20-ти років використовували різні механізми і інструменти ринкової трансформації, а відтак мали різні соціально-економічні результати. Досвід реформування господарства Японії був застосований у 60-ті роки в Південній Кореї, шляхом створення пріоритетів розвитку країни у трьох найважливіших галузях виробництва. Політику індустріалізації економіки своєї держави через створення потужних державних підприємств в металургійній, хімічній промисловості та електроенергетиці проводила Індія. Упор на створення комп’ютерних технологій та розробку програмного забезпечення до них зробили у 80-ті – 90-ті роки Тайвань, Гонконг та Сінгапур. Проте найбільш значущими для більшості НІК були монетарні (неоліберальні) реформи, що проводилися в країнах Латинської Америки, а згодом і в Південно-Східній Азії наприкінці 80-х – поч. 90-х років ХХ ст. Саме вони започаткували радикальні зрушення в структурі господарства, приватизації неефективного державного сектора та збільшення відкритості економіки, а відтак і залученні в неї значних обсягів іноземних інвестицій. До позитивних наслідків можна віднести швидке зростання ВВП, збільшення рівня доходів населення, зменшення безробіття. До негативних – великий рівень уразливості економіки через значні кон’юнктурні коливання глобального ринку, великий зовнішній борг (у 2000-му році в Бразилії він досяг 238 млрд. дол., Мексиці – 150 млрд., Південній Кореї – 134 млрд., проте найбільшим реципієнтом виявилися Чилі – 366 млрд. дол., що перевищує 50% її валового національного доходу).

 Враховуючи складність спільної характеристики НІК та різні позиції вітчизняних та зарубіжних дослідників щодо їх класифікації краще всього останні розглядати в таких мікрогрупах:

 Південна Корея.

 Держави – «дракони» (Гонконг, Сінгапур, Тайвань).

Держави – «тигри» (Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Індонезія).

 НІК Латинської Америки.

 Індія, Пакистан.

 Африканські та близькосхідні лідери (ПАР, Єгипет, Ізраїль).

 Враховуючи особливості пріоритетів України у зовнішньоекономічних зв’язках обмежимося розглядом перших трьох з них.