Короткі відомості про авторів музики та тексту, загальна характеристика їх творчого стилю.

Стельмах Богдан Михайлович – народився 2 жовтня 1943 року в селі Туркотині Золочівського району на Львівщині. Вчився в Туркотинській початковій та Куровицькій семирічній школах. З 1957 року – у Львові, де у 1960-му закінчив СП1 №22.

Навчався у Львівському університеті імені Івана Франка – спершу на механіко-математичному, потім на філологічному факультетах. У 1964 – 1967 роках служив у лавах Радянської Армії у Красноярському краю. Заочно закінчив Українську академію друкарства. Працював робітником на лісозаводі у Рава-Руській, кореспондентом молодіжної газети у Львові, заввідділом музично-драматичного театру в Дрогобичі. В 1977 році став членом Спілки письменників України і перейшов на творчу роботу.

З 1993 року Богдан Стельмах – головний спеціаліст відділу мистецтв Львівського облас­ного управління культури, з 1994-го – заступник голови Львівського міськвиконкому, директор департаменту гуманітарної та соціальної політики, з 1998-го — радник міського голови Львова.

Богдан Стельмах є автором книжок «Примула, квітка віща» (1969), «Земний вогонь» (1979), «Правдива пісня» (1982), «Батькові слова» (1984), «Пшеничне перевесло» (1988), «Сонечкова до­нечка» (1988), «Сто пісень» (1990), «Тарас» (1991), «Фрак для доцента» (1991), «Прикрі пригоди в країні пригоди» (1991), «Писанка» (1993), «Початок радісних пісень» (2000), «Світлиця пісень і спогадів» (2001), а також доброї сотні пісень з такими українськими композиторами, як М. Скорик, Б. Япівський, В. Івасюк, В. Камінський, І. Білозір та інші. У доробку поета кілька оперних лібрето, серед яких і «Мойсей» за поемою І. Франка. З перекладів варто назвати переспіви давньо­єгипетської лірики, інтерпретацію поеми «Слово про Ігорів полк», комедію Тірсо де Моліни «Благо­честива Марта», п’єси Едмона Ростана «Шантеклер» та «Романтики», лібрето опери Док. Верді «Фальстаф» та інші драматичні твори. У театрах України йшли та йдуть вистави за п’єсами Б. Стельмаха. Вірші поета перекладено англійською, білоруською, казахською, польською, російською мовами.

Б. Стельмах – лауреат літературних премій імені І. Котляревського (1992), імені М. Шашкевича (1994) та імені Лесі Українки (1996). Член Національної Спілки письменників України з 1977 року.

«Пісня – душа народу»

Хто мав змогу чути Стельмахові твори в усному виконанні автора на різних літера­турних імпрезах: творчих вечорах, народних вічах, поетичних фестивалях тощо – той, стверджуватиме, що його слово впливає на слухача магічною силою, воно забирає аудиторію в полон, створений Стельмахів світ, хоч якою ця авдиторія була б – старша чи молодша.

Богдан Стельмах споруджує свій поетичний храм, в якому на іконах віршів – подвиги предків, тих, що впали за волю, і тих, що перебули комуністичне пекло. Тут проходять «чистилище» вчорашні лукавці, що молилися богам іншим. Отже, Україна у своїй героїчній і сумній долі, у вірі свого повного воскресіння – кров і плоть віршів Богдана Стельмаха.

Надзвичайно цікавою сторінкою в житті Богдана Стельмаха Дружба поета та Володимира Івасюка тривала недовго, лише 6 років, на згадку про кожен рік співпраці для усіх залишилося 6 пісень, що стали знаковими у творчості обох митців та знаними серед народу – “Два перстені” “Лиш раз цвіте любов”, “Запроси мене у сни свої”, “Колиска вітру”, “Нестримна течія”, “До танцю!”.

 

Богдан Стельма «Без тебе»

55-річчю В. Івасюка

Володю, Володю, так довго без тебе

Минають літа

Без тебе не в небо – в провалля безнебе

Стікає життя.

Без тебе неначе аж дихати годі,

Мов душать – мене.

І навіть дзвінке многоструння мелодій

Без тебе – сумне.

Тепер над тобою Личаків гойдає

Величчям своїм.

Ось-ось двадцять п’ята весна заридає

На гробі твоїм…

 

«Хочу, щоб мої книжки потрапляли до добрих рук». Стельмах не може скаржитися на суспільну увагу впродовж всього часу своєї творчості. Колись наввипередки з громадськістю його вірші оцінювали співробітники КГБ. Зрозуміло, що думки в цьому випадку були прямо протилежні. Якщо львівська інтелігенція переписувала Стельмахові твори від руки, „товариші в погонах” наполегливо рекомендували покінчити з „систематичним, тобто, одноразовим і більше, паплюженням радянської дійсності ”. А щоб рекомендації були дієвішими, перед поетом закривалися можливості не тільки друкуватися, а й сяк так заробляти на життя. З театральних афіш вирізалося його прізвище, “летіли” репертуари музичних колективів, складені з пісень на його вірші. Так сталося зі знаменитою у 80-ті роки“Ватрою” на чолі з Ігорем Білозором. Ці та інші складні для Богдана Стельмаха часи ще й досі виливаються у надзвичайно емоційні поетичні рядки. У розповіді ж поруч із сумом чується стримано шляхетний гумор. Який, втім, абсолютно не приховує визначеності у виборі світоглядних пріоритетів. Їх відображають і назви книг Стельмахового „Семикнижжя”, перша з яких „Мольфар”, наступна - „Тарас”.

Рішенням ХХІ сесії Золочівської районної ради V демократичного скликання від 14 травня 2010 року №437 присвоєно звання «Почесний громадянин Золочівського району» Стельмаху Богдану Михайловичу, поету, драматургу, перекладачу, автору чисельних українських пісень, лауреату літературних премій імені І.Котляревського, імені М.Шашкевича та імені Лесі Українки, активному громадському діячеві, за вагомий внесок у розвиток української літератури.

Чим же приваблює нас творчість нашого земляка – Богдана Стельмаха? Популярність йому забезпечує світоглядна реальність. Його герой ніколи не ставить перед собою глобаль­них, світових завдань; він хоче дуже і дуже «цяпку», тобто стільки, скільки йому належиться за, християнською мораллю. Він хоче бути самодостатньою людиною на своїй землі, хоче любити свою землю і любити світ, він хоче молитись до Господа материнським словом, хоче бути рівним серед рівних і творити добро. Та увесь конфлікт у тому, що одержання отого «цяпку» стає і справді для нього глобальним надзавданням. До нього він іде століттями через найскладніші історичні драми, крізь віхоли і веремії, крізь трагічні покоси таких, як він. А конфлікт і далі триває. Вся драма в тому, що його герой не втомився… Він усе ж хоче бути людиною, він хоче бути українцем.

Найсвітліші його джерела – це правічні ручаї рідного фольклору. В народнопоетичній пуль­сації образів, формах висловів, лексиці поет вловлює те світло, що осяває його душу і «настроює» її голос голосом земного життя людини, філософією духовної краси та мудрістю моралі. Що ближче письменник наближається до народу потрібністю свого слова, то більше у неї «вростає».

Ліричний герой поета категорично безкомпромісний. Він завжди в народі, він його кров і плоть, він живить­ся його постійним невсипущим духом. Він людяний, мирний і тихий повсякчасний трудар, він романтик-ідеаліст. Але він і бунт, і протест, неприспаний син історичної правди і хранитель пам’яті, яка допомагає йому утримувати традицію і світоглядно розвиватись у дусі свого часу як патріот і будів­ничий духовного храму. Його розмова із Шевченком – це апелювання до нас, сущих, про наші тер­нисті шляхи до незалежності:

Нагадуй - про вітчизни рідний дим,

Про ясні зорі і про тихі води.

При тім - ненарожденний і живші

(Бо мертві знають) - про ціну свободи.

Щоб визволити з рабства свій народ,

Пішло у землю люду, як червінців:

За кожного дві тисячі п ‘ятсот -

І гриді, й козаків, стрільців і бандерівців.

 

Емоційна тайна віршів Стельмаха полягає в тому, що автор нікому не насаджує своєї думки, він її тільки проголошує, але проголошує так, що вона без будь-яких зовнішніх принук легко «приписується» у читачевому серці.

Колись французький бого­слов П’єр Русло сказав: «Людська душа не знайшла себе: вона постійно себе шукає. І ця відсутність самого себе в собі – це найкращий знак, що передає стан людини по дорозі, яка веде до Бога». Дорога Стельмахового ліричного героя до Бога – не тільки його усвідомлення християнської сут­ності за канонічними нормами. Концептуальність його релігійного дискурсу – це також духовні по­шуки людських вартостей у плині життя.

Підсумовуючи сказане про творчість непересічного майстра слова, хочемо наголосити, що Богдан Стельмах завжди і в усьому – чи це поезія, чи драматургія, чи перекладацтво – хоч що він творить, віддає себе усього.

 

Зденик Фібіх -чудовий чеський композитор З. Фібіх поряд з Б. Сметаною і А. Дворжаком справедливо зарахований до основоположників національної композиторської школи. Життя і творчість композитора збіглися з підйомом патріотичного руху в Чехії, зростанням самосвідомості її народу, і це знайшло живейшее відображення в його творах. Глибокий знавець історії своєї країни, її музичного фольклору, Фібіх вніс значний внесок у розвиток чеської музичної культури і особливо музичного театру.

Композитор народився в родині лісника. Своє дитинство Фібіх провів серед чудової природи Чехії. На все життя він зберіг пам'ять про її поетичної краси і запам'ятав у своїй творчості романтичні, казкові образи, пов'язані зі світом природи. Один з найбільш ерудованих людей своєї епохи, що володів глибокими і різнобічними знаннями в галузі музики, літератури і філософії, Фібіх почав професійно займатися музикою з 14 років. Музичну освіту здобув у музичній школі Сметани в Празі, потім в Лейпцігській консерваторії, а з 1868 р. вдосконалювався як композитор спочатку в Парижі і, дещо пізніше, в Мангеймі. З 1871 р. (за винятком двох років - 1873 - 74, коли він викладав у музичному училищі РМТ у Вільнюсі) композитор жив у Празі. Тут він працював другим диригентом і хормейстером Тимчасового театру, регентом хору російської православної церкви, завідував репертуарної частиною оперної трупи Національного театру. Хоча Фібіх і не займався викладацькою діяльністю в музичних навчальних закладах Праги, у нього були учні, що стали згодом видатними представниками чеської музичної культури. Серед них К. Коваржовіц, О. Острчіл, 3. Неєдли. Крім того, істотним внеском Фібіха в педагогіку стало створення ним школи гри на фортепіано.

У становленні музичного обдарування Фібіха істотну роль зіграли традиції німецького музичного романтизму. Чимале значення мало я захоплення чеської романтичною літературою, особливо поезії Я. Вархліцкого, чиї твори були покладені в основу багатьох творів композитора. Як художник Фібіх пройшов складний шлях творчої еволюції. Його перші великі твори 60-70 - рр.. пронизані патріотичними ідеями руху національного відродження, сюжети і образи запозичені з чеської історії і народного епосу, насичені виразними засобами, характерними для національного пісенно -танцювального фольклору. Серед цих творів вперше принесла композитору популярність симфонічна поема " Забой, Славою і Людек " (1874), патріотична опера - балада " Бланік " (1877), симфонічні картини " Томан і лісова фея, Весна". Однак найбільш близькою Фібіх сферою творчості стала музична драма. Саме в ній, де сам жанр вимагає тісного взаємозв'язку різних видів мистецтва, знайшла своє застосування висока культура, інтелігентність і інтелектуалізм композитора. Чеські історики відзначають, що, створивши " Мессинську наречену " (1883), Фібіх збагатив чеську оперу музичної трагедією, яка за захоплюючою силі художнього впливу не мала в ту пору собі рівних. Кінець 80 - початок 90 -х рр.. Фібіх присвячує роботі над своїм найбільш монументальним твором - сценічної мелодрамою - трилогією " Іподамія ". Написане на текст Вхліцкого, який своєрідно розвинув тут відомі давньогрецькі міфи в дусі філософських поглядів кінця століття, цей твір має високими художніми достоїнствами, відроджує і доводить життєздатність жанру мелодрами.

Останнє десятиліття у творчості Фібіха виявилося особливо плідним. Їм були написані 4 опери: "Буря" (1895), " Геди" (1897), " Шарка " (1897) і " Падіння Аркан " (1899). Однак найзначнішим створенням цього періоду стало унікальне для всієї світової фортепіанної літератури твір - цикл із 376 фортепіанних п'єс " Настрої, враження та спогади ". Історія його виникнення пов'язана з ім'ям Анежки Шульц, дружини композитора. Цей цикл, названий З. Нєєдли " любовним щоденником Фібіха ", став не тільки відображенням глибоко особистих і сокровенних почуттів композитора, але з'явився свого роду творчою лабораторією, з якої він черпав матеріал для багатьох своїх творів. Афористично короткі образи циклу своєрідно переломилася у Другій та Третій симфоніях і особливу тремтливість здобули в симфонічної ідилії "Перед ввечері ". Скрипкова транскрипція цього твору, що належить видатному чеському скрипалеві Я. Кубелік, отримала широку популярність під назвою "Поема ".