Визначення поняття «текст», вимоги до тексту.

Текст – це основний реквізит документа, який має чітко й переконливо викладати причину та мету його написання, відображати справжній стан речей.

Термін текст – латинського походження і перекладається як «тканина, сплетіння, з’єднання». У мовознавстві існує кілька пояснень цього поняття. Але більшість вчених вважає, що текст – це мовний витвір, який складається із сукупності речень, послідовно об’єднаних змістом, темою, засобами зв’язку і побудований за правилами певної мовної системи.

У сучасному діловодстві сформувалися такі загальні вимоги до тексту: – достовірність та об’єктивність інформації;

– повнота й точність;

– стислість та переконливість.

Достовірним вважається текст документа тоді, коли викладені в ньому акти відображають реальний стан речей.

Об’єктивність змісту документа проявляється у формах вираження в ньому громадських інтересів, які відповідають нормам чинного законодавства.

Службові папери оформляються переважно від юридичної особи (установи або її структурного підрозділу), тому особистий момент в оцінці фактів, подій не повинен бути. Повна об’єктивність досягається високим ступенем безособовості, відсутністю суб’єктивно-оцінних моментів у викладі інформації.

Повним називають такий текст документа, зміст якого вичерпують всі обставини справи.

Точність опису і якість викладу – це дві пов’язані між собою вимогами тексту. Точність мовлення може бути за умови знання предмета мовлення, точного добору потрібних сів, правильного користування термінами, синонімами, омонімами, невживанням вузьковідомчої лексики.

Переконливість викладу інформації в тексті забезпечується обґрунтуванням висловленої в документах думки, доказовістю матеріалу, точністю в доборі фактів і цифрових даних. Переконливим вважається текст, який веде до прийняття адресатом пропозиції або виконання прохань, що викладені в документі.

Стислим є текст, у якому відсутні зайві слова та смислові повтори.

 

 

Текст – це писемний або усний мовленнєвий масив, що становить послідовність висловлень, об’єднаних у тематичну і структурну цілісність. Отже, текст виступає обов’язковим складником комунікативного процесу, допомагає фіксувати, зберігати і передавати інформацію в просторі й часі.

Будь-який текст поєднує план змісту і план вираження. План змісту тексту – це його смисл. План вираження – мовне оформлення.

Основні ознаки тексту:

· зв’язність,

· цілісність – смислова цілісність полягає в єдності теми тексту, а структурну (граматичну) цілісність забезпечують займенники, прислівники, дієслова одного часу тощо; комунікативна цілісність – смислове і граматичне підпорядкування кожного наступного речення попередньому, від відомого до нового.

· членованість – рос. лінгвіст І. Гальперін розрізняв два види членування тексту: об’ємно-прагматичне (найбільша структурна одиниця тексту – том, книга, далі – частина, глава, главка, абзац, висловлювання) і контекстно-варіативне (мовлення автора, чуже мовлення, невласне пряма мова);

· лінійність,

· інформативність,

· структурно-смислова завершеність.

Зв’язність – є три пласти показників зв’язності:

· сегментні

– лексичні (повтор, синоніми, антоніми, однокореневі слова)

– морфологічні (сполучники, сполучні слова, вказівні займенники, ступені порівняння);

– синтаксичні (порядок слів, порядок зчеплення частин, послідовність)

– стилістичні (синтаксичний паралелізм, еліпс, градація, питальні речення тощо)

· суперсегментні (інтонація, паузи, наголос)

· ситуативні (ситуації, асоціації)

Виокремлюють такі типи зв’язності:

– логічну зв’язність: наявна у причиново-наслідкових відношеннях між елементами тексту, при аналізі й синтезі його частин, розгортанні індукції (від окремого до загального) і дедукції (від загального до окремого) тексту;

– асоціативну зв’язність: основні теми, ключові слова, метафоричні тропи, синтаксичний паралелізм тощо;

– образну зв’язність: забезпечується системою образів (позитивних, негативних, головних, другорядних) та наскрізними образами-символами; основними мовними засобами є тропи і фігури;

– композиційно-структурну зв’язність: виявляється в будові тексту, диспозиції його частин, залежності композиційних елементів, несуперечливості змісту логічних і граматичних зв’язків та реалізується різнорівневим мовними одиницями. Спеціалізованим засобами вираження є сполучники, повторювальні іменники, особові і вказівні займенники, деякі прислівники, вставні конструкції, що показують, як розгортається зміст тексту, як пов’язані його частини. Наприклад, модально-логічна особливість офіційно-ділового стилю зумовлює використання таких прислівників, як щоденно, дотепер, тому, звідки, доти, досі, а також вставних слів і конструкцій типу наприклад, на нашу думку, по-перше, по-друге, з одного боку, оте, нарешті, підкреслюємо, за даними, дозвольте, як відомо та ін.;

– стилістична зв’язність – полягає в однорідності та гармонійності його стилістичної системи та у відповідності її стильових параметрів певному стилю, підстилю, жанровому різновиду;

– ритмоутворювальна зв’язність – ґрунтується на повторюваності образів, тем, на рівномірному чергуванні спів мірних елементів, паралелізмі конструкцій, на вживанні речень з однаковими рядами тощо. Цей тип зв’язності наявний у поечтиних і прозових художніх творах.

Між частинами тексту розрізняють:

– лінійний (ланцюговий) зв’язок – коли частини тексту, наприклад, висловлювання, зв’язані безпосередньо одна з одною. Цей зв’язок реалізується за моделлю “дане – нове”, а в наступному реченні “нове” стає даним” і йому знову приписується нова ознака.

– паралельний зв’язок (за структурною співвіднесеністю); паралельні зв’язки за своєю природою призначені для описів і розповідей. Характерними ознаками речень з паралельними зв’язками є синтаксичний паралелізм структури і єдність видо-часових форм присудків.

– приєднувальний зв’язок виявляється в тому, що частина висловлювання у вигляді окремої додаткової інформації приєднується до основного повідомлення. За допомогою цого зв’язку імітується жива розмовна мова з її розкутістю, невимушеністю.

Цілісність тексту полягає в єдності кількох видів цілісностей:

Змістової (єдність ідеї, теми, змісту);

Комунікативної (єдність)

 

Тези

Часто прочитаний матеріал доводиться записувати у формі плану, тез, окремих виписок, конспекту. Такі записи допомагають упорядкувати думки, виділити головне в тексті і таким чином краще його запам’ятати.

Найпростішою формою записів є план, пункти якого найчастіше формулюються простими реченнями. План допомагає уявити будову тексту, визначити його основні теми, а тези – розкривають суть всієї інформації тексту. Тези відрізняються від повного тектсу відсутністю деталей, пояснень, інформації.

Тези (від лат. thesis – положення, твердження) – коротко сформульовані основні положення статті, лекції, доповіді тощо, що висвітлюють суть повідомлюваного.

Тези можуть бути складені у вигляді:

– цитат (авторських висловлювань із тексту);

– формулювань основних положень статті чи монографії власними словами.

 

Як складати тези статті:

1. Попередньо перегляньте статтю, продумайте мету, яку ви ставите перед собою, приступаючи до її опрацювання.

2. Уважно прочитайте статтю, визначте її основну думку.

3. Поділіть статтю на смислові частини, визначте всі мікротеми.

4. Сформулюйте пункти плану, логічно пов’яжіть їх між собою.

5. Сприймаючи текстову інформацію, намагайтесь чітко уявити, що є важливим для автора, а що для вас як читача.

6. Вибирайте для тез основні ідеї та положення, відділивши важливі деталі від подробиць, запишіть їх словами автора або власними словами, розмістивши в певній послідовності

7. Керуйтесь найголовнішим принципом нотування чужого тексту – не допускайте перекручень змісту.

 

Конспект

Конспект – це короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції тощо. Виокремлюють конспекти почутого і конспекти прочитаного.

Конспект почутого складається з плану, стисло викладених основних положень, фактів і прикладів У конспекті слухач має можливість записати почуте, висловити своє ставлення до нього у вигляді коротких нотаток, зауважень. Для цього аркуш ділять на дві частини: меншу залишають для власних поміток, зауважень тощо, а на іншій пишуть конспект лекції тощо. Конспектувати почуте важче, потрібно встигнути записати головне, тому варто використовувати скорочення слів, словосполучень. Скорочувати доцільно часто вживані терміни, слова, але так, щоб їх можна було потім прочитати.

Конспект прочитаного складати легше – читач не обмежений у часі й може кілька разів прочитати незрозуміле.

Читаючи працю, слід вирізняти в ній головне, а також те, що варто процитувати. Виокремлюють такі прийоми конспектування:

– вільні – думки автора передаються своїми словами;

– текстуальні – текст записують у вигляді цитат;

– змішані – вільний виклад поєднано з цитуванням.

Рекомендації щодо ведення конспекту:

– Конспект слід вести в окремому зошиті;

– У конспекті прочитаного слід записати паспортні дані книжки, над якою працюєте (бібліографічний опис книжки: прізвище та ініціали автора, назва книги, назва міста, у якому книга видана, видавництво, рік видання, кількість сторінок);

– Бажано скласти план конспекту;

– Матеріали конспекту потрібно записувати на одній, правій сторінці зошита, а ліва служитиме для запису власних думок, коментарів, оцінок, доповнень, уточнень, які можуть з’явитися пізніше;

– Для стислого запису думок варто користуватися: 1) скороченням окремих слів (часто вживаних термінів): ін-т, вид-во; ф-т, у т. ч. тощо; 2) умовними позначеннями, символами, математичними знаками;

– Записуючи цитату, потрібно вказати сторінку, з якої її записано цитуючи, не допускайте неточностей у передачі авторського тексту (якщо є виділення, курсив – усе це потрібно позначити відповідними підкресленнями: напівжирний шрифт – прямою лінією, курсив – хвилястою, розрядку – пунктиром;

– Система конспектування має відповідати одній із найголовніших вимог – бути стислою, зрозумілою.

– Слід використовувати мовні засоби, що виражають хід думок автора та логіку викладу:

Книга присвячена темі (проблемі питанню…).

У книзі розглядається (аналізується, узагальнюється…).

Книга складається з….

У розділі автор торкається (висвітлює, ставить) питання….

Автор доходить висновку…

Із сказаного випливає…

На закінчення робить висновок…

Оцінку з боку читача (слухача) можна записати за допомогою слів: автор слушно зауважує; переконливо доводить; поділяє точку зору; слід визнати помилковість тощо.

Анотація

 

Анотація – короткий огляд змісту книги, статті, часто із критичною оцінкою. До анотації входять:

– опис бібліографічних даних (автор, назва, місто, видавництво. Рік, кількість сторінок);

– короткий переказ змісту;

– вказівка, кому ця книга адресована.

Розміщують анотацію на звороті титульної сторінки. Прочитавши анотацію, можна мати уявлення про зміст книги.

 

Реферат

Словник української мови в 11-ти томах подає таке пояснення цього терміна: «Реферат – це: 1. Короткий усний або письмовий виклад наукової праці, результатів наукового дослідження, змісту книги, 2. Доповідь на будь-яку тему, написана, зроблена на основі критичного огляду літературних та інших джерел».

Щоб написати реферат, потрібно опрацювати літературу, вибрати головне, а також дати оцінку прочитаному та зробити висновки. Реферат готують за кількома джерелами, У ньому преказують чужі думки і висловлюють свої.

Учені виокремлюють такі основні етапи роботи над написанням реферату:

– знайомство з літературою (у бібліотеці в каталозі);

– опрацювання цієї літератури – визначення основної думки, виписка цитат, добір аргументів;

– складання плану реферату;

– написання тексту реферату.

Реферат складається з трьох частин: вступу, основної частини, висновків і списку використаної літератури.

На титульній сторінці реферату необхідно вказати назву навчального закладу