Театральне мистецтво — галузь української культури, особливістю якого є художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторівперед глядачами.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Театральне мистецтво — галузь української культури, особливістю якого є художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторівперед глядачами.



Театральне мистецтво — галузь української культури, особливістю якого є художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторівперед глядачами.

Зародження і становлення

Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (11 століття). Перші зразки драми прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл (16-17 століття). Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія. У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи — мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії. У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі єзуїтів. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у 18 столітті, процес відкриття стаціонарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі — в 1809, в Полтаві — в 1810. Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки-Основ’яненки, основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурлеск та експресивність, поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні. У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.

ХХ століття

Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 році, коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 року — модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася когорта талановитих акторів — Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олімпія Добровольська, Олександр Сердюк,Наталя Ужвій, Юрій Шумський та інші.

Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість Молодий театр обстоював позиції авангардизму. З утворенням театру «Березіль» його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 році. Тут були вперше поставлені п'єси видатних українських письменників і драматургів Миколи Куліша («Народний Малахій»,«Мина Мазайло») та Володимира Винниченка («Базар», «Чорна Пантера і Білий Медвідь»). Завдяки генію Лесю Курбасу, який поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга і перекладача світової літератури, були по-новому осмислені на українській сцені твори Вільяма Шекспіра, Генріха Ібсена, Гергарта Гауптмана, Фрідріха Шиллера і Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачу п'єс європейських драматургів.

З творчого об'єднання «Березіль» бере початок театральна бібліотека, театральний музей і перший театральний журнал. До експериментальних пошуків Леся Курбаса, якого було репресовано за часів сталінізму, і досі звертаються сучасні митці. У наш час у Києві проходить міжнародний театральний фестиваль «Мистецьке Березілля», присвячений пам'яті Леся Курбаса.

На Закарпатті в умовах значного припливу інтелігенції із ЗУНР і УНР через втрату державності був створений зокрема Руський театр, який очолив Микола Садовський.

Театр в незалежній Україні

За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 століття. Відомий далеко за межами України й інший український режисер — Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру, Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках.

Нині в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, що засвідчили свій авторитет у Європі: «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев»,«Драбина» у Львові та "Драма.UA" у Львові, «Тернопільські театральні вечори. Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні, «Різдвяна містерія» в Луцьку,«Інтерлялька» в Ужгороді.

У 2010 р. створено всеукраїнську театральну портал-мережу "atheatre.com.ua - український театральний простір", яка налічувала понад 112 театрів і 81 драматурга станом на лютий 2012 р. Портал містить інформацію про театральні фестивалі, репертуар театрів, відомості про вистави й історичні довідки. Всю інформацію театри розміщують самостійно.

+

Кріпацький театр— театр у Росії, на Україні та в Білорусії, в якому акторами були селяни-кріпаки. Виник наприкінці 60-х рр. 18 ст. в маєтках багатих поміщиків. Припинив своє існування після скасування кріпацтва.

На Україні драм. вистави показували кріпацькі трупи Д. Ширая (Чернігівщина), А. Ілінського (Волинь), Д. Трощинського (Полтавщина). На поч. 19 ст. деякі з них перетворювалися на комерц. підприємства, що гастролювали по містах і селах України.

Окремі кріпаки-актори виступали в Харкові в трупах І. Штейна та Л. Млотковського. Репертуар К. т. був різноманітний. Поряд з виставами лялькового театру — вертепу, комічними операми та балетами ставилися п'єси Аблесимова, Фонвізіна, Капніста, згодом Котляревського, Квітки-Основ'яненка та ін.; з зарубіжних драматургів — Мольєра, Реньяра. З К. т. пов'язана театральна діяльність Котляревського, Гоголя-батька, Квітки-Основ'яненка та ін.

Дехто з поміщиків влаштовував театр. школи, в яких навчалися кріпаки. Така школа існувала в Корсуні в маєтку Лопухіної. У кріпацьких театрах почався творчий шлях багатьох акторів, зокрема М. Щепкіна, А. Кравченко та інших.

У 18—19 ст. на Україні мали поширення муз. колективи з митців-кріпаків. Серед відомих — хори й оркестри (струнні, струнно-духові й духові) при дворах багатьох магнатів—М. Будлянського, Івана та Петра Ґалаґанів — у Дігтярях і в с. Сокиринцях (обидва — тепер Срібнянського р-ну Чернігів. обл.), Олексія та Кирила Розумовських — в Яготині; князя Г Потьомкіна і генерал-губернатора П. Румянцева-Задунайського— в Катеринославській губ. Сенатор Ілінський у своєму маєтку в Бердичеві створив оперну трупу, в репертуарі якої був "Дон-Жуан" Моцарта. Поміщицькі оркестри були в Києві (О. Головинського, П. Лукашевича, Лопухіна та ін.), на контрактових ярмарках виступав оркестр Ганського (див. також Кріпацька інтелігенція).

М. Ф. Дібровенко.

 

Верте́п — старовинний пересувний український[1] ляльковий театр, де ставили релігійні[2] і світські (переважно жартівливі та іронічні[1]) п'єси;[3][4][5][1] відтворена стайня з народженням Христа.[2] Український вертепний театр — самобутнє явище у розвиткові нашої театральної культури.[6]

Український вертеп відомий з 17 століття.[1] Світська частина вистави поклала початок української комедії 19 століття.[1]

Вертеп поширений в основному в Україні, в барокову добу (17-18 століття) і мав численні регіональні варіанти.

Вертепний ляльковий театр мав форму двоповерхового дерев'яного ящика. На другому поверсі показували різдвяну драму; на першому — механічно прив'язану до неї сатирично-побутову інтермедію. Перша, різдвяна, частина вертепу, яку називали «свята», мала більш-менш стабільну композицію, натомість, друга змінювалася в залежності від місцевих умов, здібності й дотепності вертепника.

З часом вертеп із лялькового театру перетворився на справжній вуличний театр, де лялькову вертепну виставу сполучають із грою живих людей, а подекуди і цілковито вся вертепна вистава зводиться до гри живих осіб.

Діяльність вертепного мистецтва стала популярною за межами України і вертеп побутував у Росії, Білорусії, Сербії та інших слов’янських країнах. Вертепи також були відомі як хорватська і сербська народна культура, зокрема, в районах Срем і Колубара.[7]

 

2. Антична драматургія (автори, п’єси). Українська класична драматургія.

Історія Давньогрецького театру охоплює майже тисячоліття (VI ст. до н.е. — V-VI ст. н.е.). Він виник із сільських святкувань на честь бога Діоніса — Діонісій. На цих святах виконувалися дифірамби. Подальший розвиток дифірамба пов'язується з ім'ям поета Феспіса (друга половина 6 століття до н. е.), якому приписується і введення першого актора. З хору, що становив аж до епохи еллінізму необхідну приналежність драми, у другій половині 6 століття виділився особливий виконавець — актор, яким був сам драматург.

Театральна культура Стародавньої Греції справила величезний вплив на розвиток світового театрального мистецтва. Широко використовували грецьку театральну спадщину римляни (особливо на ранніх етапах розвитку), діячі епохи Відродження іПросвітництва. Демократичні традиції театрального мистецтва античної Греції зберегли значення і для наступних епох. Постановка значних суспільно-політичних, філософських і етичних питань, насиченість драматургічних творів ідеями патріотизму, увага до людини, глибина героїчних характерів, що пробуджує свідомість глядачів, складають унікальність давньогрецького театру.

Архаїчний період

Вже в ранній час театр займав важливе місце у громадському житті греків. Значення театру особливо зросло в період розквіту полісної демократії (5 століття до н. е.). Творчість великих драматургів Есхіла, Софокла, Евріпіда, Аристофана відобразила найважливіші сторони суспільного, політичного і духовного життя стародавніх греків і створила театр досконалої художньої форми. Загальнонародний характер давньогрецького театру визначив особливості організації театральних вистав та облаштування будівлі.

Організацію вистав брала на себе держава в особі посадових осіб — архонтів. Витрати на утримання та навчання хору несли як почесний громадський обов'язок багаті громадяни, які одержували назву хорегів. Вистави давалися на святах на честь Діоніса [Малих, або Сільських, Діонісіях (у грудні — січні за григоріанським календарем); Ленеях (у січні — лютому); Великих, або Міських Діонісіях (у березні — квітні) і носили характер змагання. Кожен з трьох конкуруючих драматургів виступав з тетралогією, що складалася з трьох трагедій і однієї сатиричної драми.

У давньогрецькому театрі жіночі ролі виконувалися чоловіками. Один і той же актор грав кілька ролей, від нього вимагалося вміння не тільки добре читати вірші і п'єси, але також співати і танцювати. Грецькі актори надягали на обличчя маски, що змінювались у різних ролях і навіть під час виконання однієї ролі. Щоб збільшити зріст, актори трагедії носили котурни — особливе взуття на високій підошві.

Давньогрецький театр складався з 3 основних частин: орхестри, скени і театрону. Найдавнішою театральною будівлею у Греції єТеатр Діоніса в Афінах кінця 6 століття до н. е.

Класичний період

У період ствердження афінської демократії протікала творча діяльність драматурга Есхіла, автора героїко-патріотичних трагедій, які підносять великі історичні і релігійно-філософські проблеми, — «Перси», «Семеро проти Фів», «Прометей закутий», трилогія«Орестея». Есхіл ввів другого актора, відкривши цим можливість більш глибокої розробки трагедійного конфлікту і посилення дієвої сторони театральної вистави. За Есхіла визначилася класична форма будови трагедії і порядок її подання.

Потужний політичний і культурний підйом афінської держави в другій половині 5 століття до н. е. обумовив новий період у розвитку театрального мистецтва та драматургії. У трагедії Софокла «Антігона», «Цар Едіп», «Електра» та інших виражені громадянські і моральні ідеали античної демократії епохи розквіту. Високий гуманістичний зміст трагедій Софокла, інтерес до вивільнення людської особистості з полісних зв'язків визначили драматизацію театральних вистав — поява третього актора, зменшення ролі хору, збільшення діалогічних частин трагедії. Із Софоклом пов'язується також введення декораційного оформлення.

В трагедіях Евріпіда «Андромаха», «Гекуба», «Геракл», «Іполит», «Медея», «Іфігенія в Тавриді», «Фінікіянкі», «Троянки» зображуються лиха, породжені війною, критикуються старі релігійні уявлення, тиранія, посилюється увага до внутрішнього світу людини, передачі душевних переживань героїв. Стародавня аттична комедія досягла художнього розквіту у творчості Арістофана. У сатиричних комедіях «Вершники», «Світ», «Лісістрата», «Оси», «Птахи», Хмари та інших він піддавав різкій критиці призвідників війни, хитрих і жадібних демагогів, що використовують в низинних цілях довіру народу, лицемірних вождів багатої верхівки. Крім трагедій та комедій, ставилися також сатиричні драми;— веселі п'єси, в яких хор складався із супутників Діоніса — сатирів.

Доба еллінізму

В епоху еллінізму театральне мистецтво стало одним з провідників грецької культури на Сході. Нова антична комедія, першими представниками якої були Філемон, Діфіл, найбільшим відоми був Менандр, відтворювала сучасне життя тільки в плані сімейно-побутових відносин і особистих переживань людини. Побутові тенденції нової комедії вимагали відповідної зміни стилю гри акторів: збільшилося число уживаних масок для більшої індивідуалізації традиційних характерів комедії. В епоху еллінізму вперше з'явилися актори-професіонали, а також акторські товариства, членами яких були тільки чоловіки і причому вільнонароджені. Серед театрів епохи еллінізму відомі театри в Епідаврі, Мегалополі (Пелопоннес), Прієні, Ефесі (Мала Азія),Оропа (північний схід Аттики). Постановка нової комедії, в якій хор був вже відсутній, здійснювалася не на орхестрі, а на сценічному майданчику, що називався логейоном.

З 5 століття до н. е. в Греції існували вистави, під час яких розігрувалися невеличкі сценки (найчастіше — імпровізація) побутового та пародійно-сатиричного характеру — міми. Розвиток міма у всіх його видах сприяв посиленню реалістичних тенденцій в античному театрі. Серед виконавців міма були і жінки; актори грали без масок. Широке поширення в епоху еллінізму отримала також пантоміма — мімічний танець, зазвичай на міфологійний сюжет. Як правило, актор пантоміми виступав один. Жіночі ролі виконувались переважно чоловіками. У Південній Італії і Сицилії в 4-3 століттях до н. е. виконувалися фліаки — невеликі комедійні сценки, які відрізнялися від міма обов'язковим використанням маски. Фліаки здебільшого пародіювали трагедії, але брали і теми з повсякденного життя.

Українська класична драматургія.

Іван Петрович Котляре́вський (* 1769— 1838) — український письменник, поет,драматург, зачинатель сучасної української літератури, громадський діяч. Підтримував зв'язки з декабристами. Його поема «Енеїда» (1798) стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою.

Творчість Котляревського має основоположне значення в іс­торії становлення нової української літературної мови. В умо­вах занепаду всіх різновидів староукраїнської писемної мови його поема «Енеїда», п'єси «На­талка Полтавка» і «Москаль-чарівник», написані на основі живого усного мов­лення народу, започаткували новий етап фор­мування літературної мови.

Драматургія

У 1819р К. написав для Полтавського театру п'єсу «Наталка Полтавка» (надр. 1838) і водевіль «Москаль-чарівник»(надр. 1841), які стали основою започаткування нової української драматургії. М. Лисенко, використавши доробок своїх попередників (О. Барсицького, А. Єдлічки) створив оперу «Наталка-Полтавка».

Характерні риси драматургічної творчості Івана Котляревського:

· невелика кількість дійових осіб

· вдало вибраний конфлікт

· напруженість і природність розвитку сюжету

· стрункість композиції

· органічно вмонтовані в текст пісні

· народна, індивідуалізована й гранично виразна мова

· гумор

· чіткість ідей

· рельєфно зримі образи

 

Григо́рій Фе́дорович Кві́тка-Основ'я́ненко (18 (29) листопада 1778, с. Основабіля Харкова — 8 (20) серпня 1843) — український прозаїк, драматург, журналіст,літературний критик і культурно-громадський діяч. Засновник художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі. Твори письменника утверджували високі морально-етичні якості людини з народу, відіграли помітну роль у розвитку української мови. Як письменник, видавець, літературний критик і публіцист виступав в оборону художніх можливостей української літературної мови.

Брав участь у заснуванні професійного театру в Харкові (1812), у виданні першого в Україні журналу «Украинскій Вѣстникъ» (1816–1817), сприяв виданню альманаху«Молодикъ» (1843–1844).

Спираючись на літературну традицію, започатковану Іваном Котляревським, народну пісенність і гумор, Квітка-Основ'яненко написав українською мовою популярні й досі комедії

«Сватання на Гончарівці» (1835), «Шельменко-денщик» (1835), «Бой-жінка» (1840).

 

3. Драматургія Т.Г. Шевченка.

 

Драматичні твори Шевченка, що дійшли до нас, — це п'єса "Назар Стодоля" (1843) та уривок історичної п'єси "Никита Гайдай" (1841).

Не збереглися "драма чи трагедія в трьох актах" "Данило Рева" (згадується в листі поета до Я. Кухаренка від 30 листопада 1842), яку Шевченко згодом переробив, імовірно, в мелодраму "Назар Стодоля", а також мелодрама у прозі "Невеста" (її зміст, за свідченням А. Козачковського, можна віднести до часів гетьманування І. Виговського), з якої відомий лише переспів балади А. Міцкевича "Чати" під назвою "Песня караульного у тюрьмы" (1841). У листі до Г. Квітки-Основ'яненка від 8 грудня 1841 Шевченко писав: "Я ще одну драму майструю. Назовется "Слепая красавица". У шевченкознавстві висловлено припущення, що цей задум у процесі роботи міг трансформуватися і Шевченко написав поему "Слепая", в якій є елементи драматургічності.

Хист драматурга, органічно притаманний Шевченкові, виявився і в його поетичній творчості. У багатьох поемах ("Гайдамаки", 1839–1841, "Слепая", 1842, "Відьма", 1847, "Марина", 1848 та "Сотник", 1849)

Наскільки можна судити з уривка, в драмі "Никита Гайдай" Шевченко майже цілком ігнорує любовно-побутові мотиви. Чи не єдиний пов'язаний з побутом елемент — короткі пісенька і танець Мар'яни, а кохання героїв набуває узагальнено-абстрактних обрисів і постає як їхня любов до України.

У п'єсі органічно поєднуються романтичні типи позитивних героїв Назара, Галі, Гната, просвітительсько-побутовий характер художнього конфлікту й сюжетної дії із соціально-сатиричним, подекуди навіть гротескним, зображенням окремих персонажів, зокрема Хоми Кичатого. Це дає підстави трактувати "Назара Стодолю" як певною мірою перехідний твір між драмою романтичною і реалістичною. Романтичне начало слід пов'язувати з ідеалізацією "високих" героїв, а реалістичне — з критикою прагматичних, егоїстичних устремлінь негативних персонажів.

 

«Наза́р Стодо́ля» — п'єса, написана Тарасом Шевченком в 1843, найвидатніший драматичний твір Шевченка.

П'єса створена на межі першого і другого періоду творчості Шевченка, є новим явищем в українській драматургії. Зображені в ній події відбуваються у 17 столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п'єсі переважають рисиреалістичного відтворення дійсності. Етнографічно-побутові картини увиразнюють історичний колорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п'єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960).

 

Історія написання та жанр

Дослідники не дійшли єдиного висновку щодо мови, якою був створений оригінал п'єси.

Точаться суперечки й щодо жанру «Назара Стодолі». Одні визначають його як історично-побутову драму (В. Шубравський), інші вважають, що твір «мало спільного має з російськими романтичними традиціями і своїми типовими ознаками належить до сентиментально-побутових п'єс (приперчених історичною бутафорією), що появилися у нас на початку XIX ст.» О. Кисіль, П. Рулін, а також Василь Івашків визначали жанр твору як мелодраму.

Сюжет

Сюжет побудовано на традиційному любовному трикутнику, хоча образ основного суперника Назара полковника Молочая винесено за межі тексту твору, а місце центрального неґативного персонажа посідає Хома Кичатий. Традиційний образ матері, яка зазвичай прагне шлюбу доньки з багатим, замінений на образ лиходія батька, котрий згоден відступитися від своїх намірів лише під загрозою смерти.

 

4. Що таке український театр корифеїв? Драматургія та акторські здобутки театру.

Театр корифеїв — перший[2] професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.

Із Театром корифеїв також пов'язані імена М. Заньковецької, П. Саксаганського.

Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.

Історія

У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ все-таки легалізував український театр.

У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: Марко Кропивницький зі своїми акторами відокремився від Михайла Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя.

Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх.

1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр.

У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда»Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя.

Микола Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за інші київські театри.

Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни (1914 рік), коли владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні.

5. Драматургія М.Л. Кропивницького.

Марко Лукич Кропивницький (1840 — 1910) — український письменник, драматург, театральний актор. З ім'ям М. Кропивницького пов'язані створення українського професійного театру й наступний етап розвитку реалістичної драматургії.

Ранні роки

Марко Кропивницький народився в с. Бежбайраки (тепер с. Кропивницьке) наХерсонщині. Його батько Лука Іванович — «чоловік труда, труда мозольного», — досяг достатку й становища в суспільстві (мав посаду управителя панських маєтків). Дитячі роки Марко провів в маєтку князя Олексія Миколайовича Кантакузена[1] в селі Катеринівка (яке з 1962 є частиною села Новокрасне, що в наш час входить доАрбузинського району Миколаївської області), де його батько працював управителем. Там він проживав (з перервами) до 14- річного віку. Також він жив у нинішній Дмитрівціна Вознесенщині та в самому Вознесенську, у Молдавці (нині – Козубівка) таОлександрівці, що в Доманівському районі [2]. Про дитинство в Катеринівці Марко Лукич розповідає в своїх автобіографіях і листах до Антоніни Маркович; також дитинству драматурга присвячені книги Миколи Смоленчука «Степи полинові» та «Ой літав орел», а також повість арбузинського журналіста М.Петрова (Михайла Пигиди) «Маркове дитинство». Освіту М. Кропивницький здобував без будь-якої системи — то у приватній школі шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій повітовій школі, яку юнак закінчив із похвальним листом. Мати вчила його музики, розучувала з ним різні вокальні партії. В цей час М. Кропивницький брав участь в аматорському гуртку, в якому ставили п'єси українських і російських драматургів.

Після невдалої спроби продовжити навчання в гімназії в Києві юнак повертається доБобринця і вступає на службу до повітового суду.

Початок творчості

З 1862 р. М. Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Київського університету, як вільний слухач. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише п'єсу «Микита Старостенко». То був твір недосвідченого автора (згодом він сам критично оцінив цю спробу). Тепер вона відома у варіанті, який зазнав численних ґрунтовних авторських доробок.

Так і не завершивши з різних причин освіти, М. Кропивницький поповнював свої знання самостійно, особливо з переїздом до Єлисаветграда, куди у 1865 р. було переведено повіт, і де були бібліотеки. Там він і Іван Тобілевич «знайомились потроху з Смайльсом, Робертом Оуеном, Джоном-Стюартом Міллем, Спенсером, Молешоттом і іншими; читали дещо і із Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне, Дюма, Жорж Занд, Теккерея». На казенній службі він не просувався, а часто зовсім втрачав заробіток через захоплення мистецтвом та участь в аматорських виставах.

У 1871 р. Кропивницький перейшов у професіональні актори, погодившись працювати у трупі графів Моркових (Одеса). Протягом десяти років роботи в російських театральних трупах він набув величезного сценічного досвіду, глибоко вивчив специфіку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчі принципи, розуміння місця театру в житті суспільства.

У 1872 р. в одеській газеті «Новороссийский телеграф» було опубліковано водевілі М. Кропивницького «Помирились» і «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання».

Важливим етапом у творчому житті Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1875 р. у Галичині, де, працюючи актором і режисером театру товариства «Руська бесіда», він доклав зусиль до змін у репертуарі й художньому стилі театру, у наближенні його до реалізму й народності.

Створення театру корифеїв

Після скасування (1881) заборони українського театру (хоча ще залишились численні обмеження й застереження) почали виникати українські трупи — уКиєві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задовольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. У 1882 р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою Михайла Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру, на сцені якого виступали, визначаючи його творче обличчя, Марія Заньковецька, Микола Садовський, а дещо пізніше — М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий. Виставляючи твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка і власні, видатні митці утверджували принципи народності й реалізму.

Збірка творів М. Кропивницького, що вийшла у Києві в 1882 р., включала п'єси «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Глитай, або ж Павук» та «Невольник».

У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жанрів — «Помирились» (1869), «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання» (1871), «Актор Синиця» (1871) — переробка водевілю Д. Ленського «Лев Гурич Синичкін», «Пошились у дурні» (1875), «По ревізії» (1882), «Лихо не кожному лихо — іншому й талан» (1882), «Вуси» (1885) — за оповіданням О. Стороженка. Цим водевілям, як і створеним у цей період драмам «Невольник» (1872) за поемою Т. Шевченка, «Беспочвенники» (1878, остаточна редакція — 1898), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Глитай, або ж павук» (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність системи художніх засобів (зокрема, розгортання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі). У драмах «Де зерно, там і полова» («Дві сім'ї») (1888), «Зайдиголова» (1889), «Олеся» (1891), «Перед волею» (1899), «Розгардіяш» (1906) поряд з основним конфліктом розгортається додаткова сюжетна лінія.

Пізній період

 

У 90-ті рр. Кропивницький не раз свої п'єси називає малюнками — «малюнки сільського руху» («Конон Блискавиченко», 1902, «Скрутна доба», 1906), «малюнки сільського життя» («Старі сучки й молоді парості», 1908), «малюнки сільського каламуту» («Зерно і полова», 1910), — інтуїтивно відчуваючи істотні відмінності їх структури, в якій важко визначити початок, середину й кінець дії, бо зав'язка в них, по суті, відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпується.

Своєрідним явищем є комедії Кропивницького «Чмир» (1890), «На руїнах» (1900), «Супротивні течії» (1900), «Мамаша» (1903), «Старі сучки й молоді парості», як і водевіль «Дійшов до розуму» (1909). У деяких з них наявні ознаки трагікомедії, що була новим для того часу жанровим утворенням. Актуальні проблеми театрального життя України кінця XIX століття піднімає комедія «Нашествіє варварів» (1900).

Незлостивою іронією позначено комедію «Голомозий» (1908), названу автором драмою. Серед авторських жанрових визначень є й «етюд» (одноактівки «По ревізії», «Лихо не кожному лихо…»).

Прагнення драматурга до жанрової різноманітності знайшло свій вияв і в двох останніх його творах, позначених трагедійністю («Страчена сила», 1903; «Зерно і полова», 1910).

Час від часу письменник звертався до інсценізації та переробки відомих літературних творів («Невольник» за Шевченком, «Вій» і «Пропавша грамота» за Гоголем, «Вергілійова Енеїда», «Чайковський, або Олексій Попович» за Гребінкою, «Підгоряни» за Гушалевичем, «Вуси» заСтороженком, «Хоть з мосту та в воду головою» за Мольєровим «Жоржем Данденом»).

Інтенсивна артистична (як правило, не менше ста вистав на рік) й організаторська діяльність Кропивницького, розгалуженість театральних маршрутів — не тільки гастрольних, а й тих, що були зумовлені відсутністю стаціонарного театру (численні міста України, Росії, Молдавії, Закавказзя, Польщі, Білорусії), — лишали небагато часу для літературної творчості. Але настійна потреба у повноцінному репертуарі, відданість улюбленому мистецтву, різностороння обдарованість породжували величезний ентузіазм, який давав змогу Кропивницькому долати і всі труднощі «акторського напівциганського життя», і тимчасові (іноді навіть конфліктні та тривалі за часом) розходження з однодумцями. Він написав більше сорока п'єс різних жанрів, включаючи переробки та інсценізації, перекладав Шекспіра, деякі твори російської драматургії.

Навіть в останні роки життя, змушений через різке погіршення стану здоров'я оселитись на хуторі Затишок, Кропивницький досить часто виїжджав брати участь у спектаклях, продовжував писати п'єси, намагаючись порушувати найзлободенніші, найгостріші теми тогочасного життя. Кропивницький клопочеться про організацію школи для селян та їхніх дітей, створює дві дитячі п'єси, використовуючи мотиви народних казок («Івасик-Телесик», «По щучому велінню»), та працює над їх постановкою в себе на хуторі.

Помер 21 квітня 1910 р. по дорозі з Одеси, де був на гастролях; поховано його в Харкові.

6 серпня 1918 року на знак поваги до спільної творчості та її значимості для України постановою Ради міністрів вдові відомого українського драматурга М. Кропивницького — Надії Василівні Кропивницькій призначено одноразову допомогу та довічну державну пенсію.

 

6. Драматургія М.П. Старицького.

Миха́йло Петро́вич Стари́цький (1840—1904) — український письменник (поет, драматург, прозаїк), театральний і культурний діяч.

Біографія

Михайло Петрович Старицький народився 2 грудня (14 грудня за новим стилем) 1840 року в селі КліщинціЗолотоніського повіту на Полтавщині (тепер — Черкаська область). Походив зі шляхетського роду. Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопцеві було вісім років. 1852 року померла і мати — Анастасія Захарівна. Вона походила з родини Лисенків. Залишившись сиротою, Михайло виховувався у родині свого дядька — Віталія Романовича Лисенка, батька композитора Миколи Лисенка.

У 1851-1856 рр. хлопець навчався у Полтавській гімназії, яка була на той час однією з найкращих. У 1858 році Михайло Старицький разом з Миколою Лисенком вступає до Харківського університету, а у 1860-му переводиться на фізико-математичний факультет Київського університету.

1861 року повертається до рідного села, щоб вступити у володіння батьківською спадщиною. 1862 року одружився із сестрою Миколи Лисенка Софією Віталіївною. 1864 року повертається до Київського університету, але навчається вже на юридичному факультеті. 1865 року закінчує навчання у Київському університеті.

1871 року оселився у Києві. Увійшов у творчу співпрацю з Миколою Лисенком - вони спільно організували «Товариство українських сценічних акторів».

Старицький записував народні пісні, які потім видавав в обробці Миколи Лисенка, писав лібрето до Лисенкових опер («Гаркуша», «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена»).

Під тиском імперської влади Старицький змушений був у 1878 році емігрувати на деякий час за кордон. Повернувся в Україну в 1880 році й знову розгорнув видавничу і театральну діяльність.

У 1883 році Михайло Старицький став керівником і режисером першої об’єднаної української професійної трупи. У 1883 та 1884 роках видавав український альманах "Рада" (вийшло два випуски). У 1885 році через низку причин залишив трупу корифеїв і заснував нову з молодих акторів. В 1895 році залишив театральну діяльність і цілком віддався літературній творчості.

Помер у Києві 27 квітня 1904 року, похований на Байковому кладовищі.

Творчість

 

Перші твори Старицького були надруковані у 1865 році. Старицький був справжнім учителем молодих українських письменників і відіграв велику роль в організації літературного і громадського життя 1890-х pp.

Михайло Старицький переробляв п'єси інших авторів та інсценував прозові твори переважно в той час, коли він очолював об’єднану українську професійну трупу. Так були написані «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба», «Циганка Аза», «Чорноморці», «За двома зайцями» та інші.

Поезія та переклади

Поетичну творчість Старицький розпочав перекладами з Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколи Некрасова, Генріха Гейне, Джорджа Байрона, Адама Міцкевича, Мартіна Андерсена-Нексе, сербських пісень та ін.

Одночасно писав оригінальні поезії, друкуючи їх у галицьких періодичних виданнях. У Києві були надруковані казки в його перекладі (псевдонім М. Старченко) М. Андерсена (1873),сербські народні думи і пісні (1876), збірка поезій «З давнього зшитку. Пісні і думи» (1881 — 1883)та інші.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.173.209 (0.029 с.)