Комедії «Сто тисяч» та «Хазяїн»



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Комедії «Сто тисяч» та «Хазяїн»



Наступним етапом у становленні соціально- психологічної комедії Івана Карпенка-Карого стали «Сто тисяч» та «Хазяїн», у яких в динаміці подано єдиний психологічний тип людини, одержимої жадобою збагачення. Цей тип також давно відомий в літературі — Скупий лицар у Олександра Пушкіна, Плюшкін — у Миколи Гоголя, Гобсек — в Оноре де Бальзака. Якщо названі класики лише роблять припущення про те, що призвело їхніх героїв до певного психологічного стану, абсурдності дій, то Іван Тобілевич розкриває проблему детально.

Герасим Калитка і Терентій Пузир — це той же Боруля, що дошукується певної форми самозахисту власної гідності, тільки з тією різницею, що Мартин Боруля перебуває в полоні ілюзії дворянства паперового, а ті — ілюзії, пов'язаної з накопиченнямматеріальних благ. В основу обох п'єс покладено подвійну конфліктну лінію.

Перший план драматичної дії в «Ста тисячах» — сюжетна лінія грошей («Гроші» — первісна назва цієї п'єси), яка знаходить своє вираження: Калитку обдурено, він виявляє обман і зі словами «краще смерть, ніж така потеря» вішається, але Бонавентура Копач та домашні рятують його. Ця трагікомічна кінцівка й дає повне логічне закінчення інтризі.

У «Хазяїні» до логічного завершення — «пузир» лопнув, лопнула йому печінка, гнійник, зараження крові, призводить лінія пов'язана з махінацією приховуванням чужих овець. Отже, теж трагічна розв'язка. Також смерть. А смерть у комедії можлива у одному варіанті і жанрі — в гротеску. Іван Карпенко-Карий першим в українській драматургії, власне в літературі першим після«Енеїди» Івана Котляревського, вживає цей прийом.

Та все ж і в «Ста тисячах» і в «Хазяїні» основною є інша, прихована за зовнішньою, сюжетна лінія — показ морального звиродніння стяжателя. Образи Калитки і Пузиря — далеко не однозначні. Це люди праці, трудівники-трудоголіки, що як і сам автор знають: «без праці немає життя» (Т.3, С.340). Кожен з них по суті — нормальний чоловік, у котрого з дитинства сформовані естетичні почуття, зумовлені народним світоглядом. Тільки виражаються ці почуття по-різному. Наприклад, Герасим Калитка у п'єсі «Сто тисяч» розкриває свою ліричну натуру монологом про землю: «Ох, земелько, свята земелько — Божа ти донечко! Як радісно загрібати тебе до купи, в одні руки… Легко по своїй землі ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє: там череда пасеться. там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колосується жито…».

Більшість дослідників Івана Карпенка-Карого (С.Єфремов, Я.Мамонтов, Л.Стеценко, Л.Дем'янівська та ін.) розглядають і образ Терентія Пузиря (п'єса «Хазяїн»), як безмежно жадібного до наживи мільйонера-землевласника. А якщо придивитися уважніше, то можна також розгледіти ліричну душу героя зі специфічним виявом поетичної удачі. перемагаючи гострий біль, коли йому залишилося жити не більше двох — трьох днів, з перекошеним від мук обличчям, він говорить: «одна овечка, з послідніх, біленька з курдючком — має поранений хвостик; друга — чорненький лоб — шкандибає не праву задню ніжку; нехай Карпо обдивиться, щоб часом не загинули — шкода худоби…» .

Чи не здається, що Іван Тобілевич сценою огляду овечок хотів показати — Пузир, між іншим, тонка лірична натура, здатна бачити у буденному прекрасне, дуже любить пісні, музику, а всі інші риси характеру є домінуючими і переважають у всіх його вчинках лише через обставини, зумовлені життям?

П'єса «Паливода XVIII століття»

І.Карпенко-Карий завжди був сміливим експерементатором драматичних форм, в тому числі і в галузі комедіографії.

Так п'єса «Паливода XVIII століття», яку дослідники трактують як повернення до романтично-побутового театру, насправді ж є чуйною стилізацією форм і мотивів народного театру. Драматург не боїться буквально зупинити фабульний розвиток дії, щоб розіграти невеличкий анекдот. Ця комедія — своєрідний «монтаж атракціонів», до якого мистецтво дійде у 20-ті роки ХХ століття через Ейзенштейна, Мейєрхольда і Брехта.

Тут же І.Карпенко-Карий вдається до дивовижного на ті часи в українській драматургії прийому «театр у театрі», беручи за вихідний поштовх для власної творчої фантазії діалог з «Приборкання непокірної» Шекспіра, з п'яним лудильником Пройдом, якого збудивши, жартома оголосили лордом. Цей драматичний хід пов'язаний з бароковим світосприйманням (недарма в назві — звучить XVIII ст.). У цьому безліч іронії і концентрованої ілюзії. Ця гра з життям і в життя є універсальною моделлю людської поведінки, а уява про життя, як про сон і про сон, як життя проростає через епоху Відродження аж у Середньовіччя. Таким чином родовід «Паливоди…» корінням сягає Кальдерона, Корнеля, Маріво, а далі йде до Піранделло, Жене і «Фараонів» О.Коломійця.

Комедія «Чумаки»

Своєрідним калейдоскопам інтермедійних сюжетів стала комедія «Чумаки», цементуючим початком якої став образ Віталія — «премудрого Соломона», як його називають односельці. Він з'ясовує для себе сутність своїх земляків. Для цього І.Тобілевич в п'єсі подає типи простих селян. І ми зробимо висновок, що автор не любить найбідніших бідняків — люмпенів. Не любить за їхню темність й відсутність людської гідності, за лінощі й жорстокість, непередбачливість і полохливість, жадібність і нечуйність — за відсутність елементарних чеснот.

В останньому акті «Чумаків» Віталій, випробовуючи односельців, прикинувся пограбованим і розореним. Він просить у братів і сестер во Христі відстрочки повернення їм грошей, вкладених у чумачку. Ті ж чинять розправу. Розлючений, осатанілий натовп готовий роздерти його на шматки. Тоді Віталій знімає з себе черес, наповнений грішми, і дражнить ним земляків, як зграю скажених собак.

8. Творчість М. Садовського. Театр М. Садовського. Акторські та режисерські здобутки.

 

Мико́ла Ка́рпович Сад́овський (Тобілевич; ( 1856 - 1933) —актор, режисер і громадський діяч. Корифей українського побутового театру; братІ. Карпенка-Карого, П. Саксаганського

й М. Садовської-Барілотті.

Народився у селі Костувате на Херсонщині, вчився в Єлисаветградському реальному училищі, замолоду брав участь в аматорських гуртках. З початком Російсько-турецької війни прямо з училища іде на фронт добровольцем. Він бере участь практично у всіх найбільших битвах на Балканах, в переправі через Дунай, обороні Шипкинського перевалу, в кінці кампанії дійшов до самого Константинополя. Був нагородженийГеоргієвським хрестом, представлений до офіцерського чину. Однак Микола Тобілевич не спокусився військовою кар'єрою, а вернувшись на Єлисаветградщину зайнявся сімейним захопленням — театром.

З 1881 р. в професійному театрі у трупах Г. Ашкаренка, М. Кропивницького, М. Старицького, а 1888 року організував власну трупу. У 1898 р. трупа Садовського об'єдналася з «Товариством російсько-малоросійських артистів» братів Тобілевичів (І. Карпенка-Карого та П. Саксаганського), а ще двома роками пізніше (1900 р.) до них приєднався ансамбль М. Кропивницького. У 1905 р. на запрошення з Галичини Садовський очолював театр «Руської Бесіди» у Львові, чим (разом зМ. Заньковецькою) сприяв значному піднесенню театральної культури на Західноукраїнських землях. Повернувшись до Києва, Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який розпочав свою роботу 1906 року в Полтаві, а потім діяв аж до 1919 в Києві (див. Театр М. Садовського). Артисти київського міського театру у січні 1919 майже повним складом на чолі з Садовським переїхали до Кам'янця-Подільського.

У роки української державності Садовський працював головним уповноваженим у справах народних театрів — в червні 1919 його призначено головноуповноваженим з питань організації народних театрів для фронту і тилу на території УНР; 1920 року в Галичині, з 1921 — очолював театр «Просвіти» в Ужгороді. З 1923 р. жив у Празі. У вересні 1922 дирекція харківського театру ім. Т. Шевченка прохає уряд УСРР надати дозвіл повернутися М. Садовському. Після повернення до УРСР (1926 р.) Садовський у тодішній політичній ситуації вже не мав права на власний театр і виступав у своєму репертуарі в різних театрах, знімався у головній ролі у фільмі «Вітер з порогів» (1929 р.); залишив спогади «Мої театральні згадки», опубліковані посмертно (1956 р.).

Як актор Садовський відзначався винятковою пластичністю, простотою, глибиною і щирістю почуттів, хоч і не позбавлених характером гри «нутром» (від великих емоцій до спаду). Садовський уславився в героїчно-історичному — Богдан Хмельницький (в однойменній п'єсі М. Старицького), Сава Чалий (І. Карпенка-Карого), Гетьман Дорошенко (Л. Старицької-Черняхівської) і героїчно-побутовому репертуарі: Дмитро («Не судилося» М. Старицького), Опанас («Бурлака» І. Карпенка-Карого); був першим Командором («Камінний господар» Лесі Українки) і Городничим на українській сцені («Ревізор» М. Гоголя); крім того, виступав у оперному репертуарі й уславився як виконавець українських народних пісень.

Садовський також вніс свій вклад до збагачення українського репертуару перекладами («Ревізор» М. Гоголя, лібретта опер «Галька» С. Монюшка, «Продана наречена» Б. Сметани та ін.). Як режисер Садовський виховав цілу плеяду українських акторів (О. Петляш, О. Корольчук, Є. Хуторна, М. Малиш-Федорець, І. Ковалевський і багато ін.), даючи їм велику волю в творенні образу. Роль Садовського як культурного і громадського діяча виходить далеко за межі театру. У товаристві інших корифеїв і сучасних йому діячів у різних галузях культури й мистецтва (М. Лисенко, Л. Старицька-Черняхівська, В. Кричевський і багато ін.) діяльність Садовського сприяла народженню нового покоління української інтелігенції 20 століття.

Помер 7 лютого 1933 у Києві. Похований на Байковому кладовищі (надгробок — граніт, мармур;скульптор Е. М. Фрідман; встановлений в 1935 році)[5].

Театр Миколи Садовського у Києві (1907–1919; власно Трупа українських артистів під керівництвом Миколи Садовського), перший український стаціонарний професійний театр, заснований на базі пересувного театру М. Садовського, посталого 1906 у Полтаві. У складі трупи були: М. Заньковецька, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська, Г. Затиркевич-Карпинська, О. Полянська, М. Малиш-Федорець,О. Петляш, С. Тобілевич, Є. Хуторна, С. Стадникова, С. Бутовський, І. Загорський, О. Корольчук, Г. Маринич, Ф. Левицький, І. Мар'яненко, С. Паньківський, М. Петлішенко, Н. Богомолець-Лазурська, М. Валійська (недовгий час працювали Л. Курбас і Й. Стадник);

в оперному репертуарі: М. Литвиненко (Вольгемут), М. Микиша, І. Козловський та інші. Головний режисер М. Садовський, декоратори В. Кричевський та І. Бурячок;

музичне оформлення М. Лисенка і К. Стеценка;

хормайстер, диригент і хореограф — Василь Верховинець, оперними виставами диригували Г. Елінек, О. Кошиць і П. Гончаров. У 1919 році в театрі працював Павло Тичини: спочатку білетером на ярусах, а потім - помічником хормейстера.

Основний репертуар — класика (Т. Шевченко, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, І. Котляревський, М. Старицький, П. Мирний, І. Франко), яку Садовський час від часу поповнював п'єсами Лесі Українки («Камінний господар»), В. Винниченка(«Молода кров», «Брехня»), Л. Старицької-Черняхівської («Гетьман Дорошенко», «Крила»), С. Черкасенка («Про що тирса шелестіла», «Земля»), С. Васильченка («Куди вітер віє»), О. Олеся (етюди) та ін.

Репертуар збагатився також, хоч переважно без більшого успіху, перекладними п'єсами: Г. Геєрманса («Загибель надії»), А. Шніцлера («Забавки»), Я. Гордіна («Міреле Ефрос»), О. Ернста («Вихователь Флаксман»), М. Гоголя («Ревізор»), А. Чехова(«Ведмідь»), Ґ. Запольської («Моральність пані Дульської»), Ю. Словацького («Мазепа») та операми («Продана наречена» Б. Сметани, «Галька» С. Монюшка, «Сільська честь» П. Масканьї, «Енеїда», «Утоплена», «Різдвяна ніч» М. Лисенка, «Роксоляна» Д. Січинського та ін.).

З 1912 В. Верховинець організував у театрі хореографічні вечори, а до побутових п'єс упровадив ориґінальні зразки народних танців. Т. М. С., ставлячи п'єси нової української драматургії, як також перекладну класику Заходу, завершив останній період неподільного володіння етнографічно-побутового репертуару і в історії українського театру посів перехідне місце між побутовим і модерним театром.

 

9. Творчість П. Саксаганського.

Пана́с Ка́рпович Саксага́нський (Тобілевич; 1859—1940) — визначний український актор, режисер, драматург і педагог, корифей українського побутового театру.

Панас Саксаганський був представником видатної театральної родини Тобілевичів. Його батько, дрібний херсонський землевласник Карпо Тобілевич, мав шістьох дітей. Четверо з них стали театральними діячами: Марія (Садовська-Барілотті), Іван (сценічне псевдо Карпенко-Карий), Микола (Садовський) і наймолодший — Панас (Саксаганський).

Початкову освіту здобув у Бобринецькій повітовій школі.

Ще школярем захопився влаштуванням аматорських вистав.

Як згадував сам П.Саксаганський у книзі «Думки про театр», «від матері, Євдокії Зіновіївни, діти вперше почули про театр. Вона знала напам'ять усю „Наталку Полтавку“, і не тільки знала, а й уміла надзвичайно цікаво проказувати окремі ролі та відображати різних дійових осіб… Завдяки нашій матері мої старші брати, сестра Марія і я теж знали всю „Наталку“ напам'ять. На мене, як і наМиколу, мав великий вплив аматорський гурток, яким керували М. Кропивницький і старший брат Іван. Шкільне керівництво та й Іван забороняли нам відвідувати вистави, бо ми так захоплювалися театром, що забували про свої уроки. Тоді ми організували власний шкільний драмгурток, де грали „Наталку“, „Назара Стодолю“, „Москаля-чарівника“».

1877 — закінчив Єлисаветградське реальне училище.

Сценічну діяльність розпочав у Єлисаветграді в аматорському гуртку під орудоюМ. Кропивницького.

1878 року пішов на військову службу (Одеська юнкерська школа). Служив у 58-му Празькому піхотному полку, розташованому у Миколаєві. Брав участь в українських виставах трупи Чернишова.

Професійне творче життя розпочав 1883 року на сцені Миколаївського театру під керівництвомМ. Кропивницького та М. Старицького, виконавши роль Возного в «Наталці Полтавці».

З 1885 р. — у трупі М. Кропивницького, з 1888 р. — у М. Садовського, в 1890–1898 та1905–1909 рр. очолював Товариство Українських Акторів.

Впродовж 1910–1915 рр. гастролював у трупах Т. Колісниченка та ін.

1915–1916 — працював у Товаристві Українських Акторів під орудою І. Мар'яненка, з 1916 р. — в Товаристві Українських Артистів.

У 1918 р. очолював Державний Народний Театр, який мав завдання ставити побутовий, історично-побутовий і класичний репертуар. 29 липня 1925 року відбулася прем'єра вистави Я. Мамонтова «Що загинули ранком». Режисери — П. Саксаганський, Л. Сабін.

18 вересня 1925 року РНК УСРР присвоїла Панасу Саксаганському звання Народного артиста республіки.

Спорадично в складі новоствореного Театру ім. М.Заньковецької, з 1926 р. гастролював у різних театрах; останній раз виступав на сцені 12 травня 1935 року. Народний артист СРСР (1936).

Творчість

Як акторові йому була притаманна реалістично-психологічна метода роботи над ролею з чіткими зовнішніми деталями.

Він мав передусім талант коміка, переважно з сатиричним забарвленням: Возний («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Бонавентура, Пеньйонжка, Тарабанов, Харко Ледачий («Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Суєта», «Паливода XVIII ст.» І. Карпенка-Карого), Голохвостий («За двома зайцями» М. Старицького) та ін.; у вокальному репертуарі — Карась («Запорожець за Дунаєм»).

Але з немалим успіхом виступав і в інших амплуа: у героїчних і трагедійних ролях.

У режисерській роботі відзначався надзвичайною докладністю, знав усі п'єси напам'ять, на проби приходив з готовим режисерським примірником, з сумлінним простудіюванням кожної ролі у єдності акторського ансамблю.

Найбільш відомий виставами драм І. Карпенка-Карого. Зі світового репертуару поставив «Розбійників» Й. Шіллера (грав ролю Франца Моора), «Урієль Акоста» К. Ґуцкова (Державний Народний Театр, 1918 р.) та «Отелло» В. Шекспіра (Театр ім. М.Заньковецької, 1926).

Автор комедій: «Лицеміри» (1908) та «Шантрапа» (1914), спогадів «По шляху життя» (1935) і ряду статей з майстерності актора.

Виховав ціле покоління акторів (Б. Романицький, В. Любарт, А. Ратмиров та ін.).

 

10. Український народний театр П.К. Саксаганського.

11. Творчість М. Заньковецької. Основні ролі.

12.

Марі́я Костянти́нівна Занькове́цька (Адасовська; 1854 - 1934) — українська актриса.

Біографія

Народилася у багатодітній родині дворянина Костянтина Костянтиновича Адасовського та міщанки з Чернігова Марії Василівни Нефедової.

1876 — вийшла на сцену ніжинського театру. До кінця свого життя не поривала зв'язків з театральним колом Ніжина, де вона мешкала постійно протягом 1902—1924 рр. та з перервами, повертаючись після гастролей, — до 1932 р. У Ніжині вона мала свій будинок, який зберігся до нашого часу.

27 жовтня 1882 р. — у міському театрі Єлизаветграда (нині Кіровоград) під орудою М.Кропивницького розпочався творчий шлях видатної української актриси. Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки («Наталка Полтавка») Івана Котляревського.

Пізніше Марія Заньковецька (вона взяла цей псевдонім на згадку про щасливе дитинство в рідному селі Заньки) працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах М.Кропивницького, М.Старицького, М.Садовського, П.Саксаганського, І.Карпенка-Карого.

З року в рік зростала майстерність Марії Костянтинівни як драматичної актриси. В її репертуарі більше 30 ролей на сцені. Це переважно драматично-героїчні персонажі. Вона «пережила» жіноче безталання Харитини («Наймичка» І. К. Карпенка-Карого, 1887), Олени («Глитай, або ж Павук» М. П. Кропивницького, 1883), Ази («Циганка Аза» М. П. Старицького, 1892), Катрі і Цвіркунки («Не судилось», 1889, «Чорноморці», 1882 М. П. Старицького), Галі («Назар Стодоля», 1882Т.Шевченка) та Квітчиної Уляни («Сватання на Гончарівці»). А ще: Аксюші з «Лісу» О.Островського (1891) та Йо із «Загибелі Надії» Гейєрманса.

Актриса створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю. Вона уславляла своєю грою звичайних простих людей, розкриваючи безмежність їхніх душ. Маючи чудовий голос — драматичне сопрано, незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Домагалася відкриття в Ніжині стаціонарного державного театру. У1918 році вона організувала народний театр «Українська трупа під орудою М.К Заньковецької». У театрі грали Б.Романицький, Т.Садовський, А.Ратмиров, В.Сосницький. Були поставлені спектаклі «Наталка Полтавка», «Гетьман Дорошенко», «Циганка Аза». Визнаючи її сценічні заслуги, в червні 1918 гетьман Скоропадський затвердив ухвалену Радою міністрів постанову про призначення їй довічної державної пенсії.

1922 — Україна урочисто відсвяткувала 40-річчя діяльності М. К. Заньковецької. Їй першій в Україні уряд присвоїв високе звання Народної артистки республіки. До Києва прибула і делегація з Ніжина у складі Ф. Д. Процента, Т. А. Агре та двох дівчат з села Заньки. Побачивши земляків, Марія Костянтинівна схвилювалася до сліз. Ніжинці вручили їй подарунки та привітання, в якому говорилося:

Померла 4 жовтня 1934 року.

 

13. Творчий шлях драматичної трупи “Товариство українських артистів” під керівництвом І. Мар’яненко.

Товариство українських акторів — професійна театральна трупа, організована і очолена І. Мар'яненком, з участю М. Заньковецької, П. Саксаганського, Л. Ліницької, М. Петлішенка, С. Бутовського; з молодших акторів — Б. Романицького та ін.

Працювало у 1915–1916 рр. у Києві; виступало також у Єлисаветграді та Одесі.

Репертуар складався з побутових п'єс.

Іва́н Олекса́ндрович Мар'я́ненко (справжнє прізвище — Петлішенко; *28 травня (9 червня) 1878, хутір Сочеванов, поблизу с. Мар'янівки — †4 листопада 1962, Харків) — український актор, режисер, педагог, народний артист СРСР (з 1944 р.), лауреатСталінської премії (1947).

Біографічні відомості

Сценічну діяльність почав 1895 року в Києві в трупі свого дядька — М. Кропивницького, де працював до 1898 року. Грав у трупах О. Суслова (1899–1906), Ф. Волика (1903–1904), театрі М. Садовського (1906–1914). Від 1915 очолював Товариство українських акторів, 1917 р.— директор і режисер Національного зразкового театру, 1918 р. — актор Державного драматичного театру; 1919–1923 рр. — комісар Першого театру Української Радянської Республіки ім. Шевченка (всі — у Києві). У 1923 р. вступив до мистецького об'єднання «Березіль» (з 1926 р. — у Харкові, з 1935 р. — Харківський український драматичний театр імені Тараса Шевченка), де працював до 1958 р.

Викладацька кар'єра

Викладав (з перервами) у Київській музично-драматичній школі М. В. Лисенка та Музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка (1907–1926), у Харківському музично-драматичному інституті (1944–1961). З 1946 р. — професор. Серед учнів — народні артисти СРСР Василь Василько, Іван Козловський, Борис Романицький, Наталія Ужвій, народний артист України Іван Кравцов.

Ролі (понад 300): Хома Кичатий («Назар Стодоля» Шевченка), Гонта («Гайдамаки» за Шевченком), Омелько («Мартин Боруля»Карпенка-Карого), Дон Жуан («Камінний господар» Лесі Українки), Ярослав («Ярослав Мудрий» Кочерги), Жадов («Тепленьке місце» О. Островського), Тартюф («Тартюф» Мольєра).

Вистави

Вистави: «Блакитна троянда» Лесі Українки, «Казка старого млина» С. Черкасенка (обидві — 1915), «Оборона Буші» М. Старицького (1917) та ін.

Знімався у фільмах «Злива» (1929), «Фата моргана» (1931), «Коліївщина» (1933), «Прометей» (1936).

Твори [ред.]

Автор книг «Минуле українського театру» (1953), «Сцена, актори, ролі» (1964).

 

 

14. Творчість актора і режисера Леся Курбаса.

Лесь Ку́рбас (повністю — Олександр-Зенон Степанович Курбас; * 25 лютого 1887,Самбір — † 3 листопада 1937, Сандармох) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925).

Життєпис

Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту.

Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Наддніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів — з них Молодий український театр, в Одесі співорганізатором 1918 був Г. Гловацький.

У 1917 р. був відповідальним секретарем тижневика «Театральні Вісті».

Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922–1926), а потім і філософського (1926–1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру«Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. В листопаді 1922 у Києві в державному народному театрі відбулася прем'єра вистави Т. Шевченко «Гайдамаки» (режисер Л. Курбас). В червні 1924 Всеукраїнське кіно-фото управління запросило його на один рік режисером до Першої державної одеської кінофабрики.[1]

Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна в степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.

Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892–1937) і художником Вадимом Меллером (1884–1962).

У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»).

П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.

Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у Соломона Михайловича Михоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки. 3 листопада 1937 року після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано.

 

15. “Молодий театр” Леся Курбаса. Новаторство і традиції.

Це в "Молодому Театрі" Курбас уперше втілив у життя свої ідеї того часу про шлях театру. Він зайняв рішуче становище проти театрального реалізму (наприклад, як у К.Станіславського) – реалізму, що, згідно з його переконаннями, придушував актора. Він намагався позбутися рутини, об'єднуючи в одне ціле ритміку й пластику дикції, міміку й акробатичну гнучкість акторів. Що ж до декорацій та костюмів, то вони творили чудо в фресках кольорових форм відповідно до стилю п'єси: античного, романтичного, експресивного, символічного або конструктивістичного. Режисер стає абсолютним господарем готованої вистави.

Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.

«Молодий театра» створено у 1917. Згодом від трансформувався у театра «Березіль».

 

16. Театр-лабораторія “Березіль” Леся Курбаса.

 

«Березі́ль» — український театр-студія, заснований Лесем Курбасом у 1922 році в Києві. В 1926 році його було переміщено до Харкова, де він зайняв приміщення, яке до цього належало театру імені І.Франка під керівництвом Гната Юри (нині це будівля Харківського Українського академічного Драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка). Зараз назву «Березіль» носить мала сцена Харківського Українського академічного Драматичного Театру імені Т. Г. Шевченка.

Історія [ред.]

Один із перших українських радянських театрів. Назва театру походить від назви першого весняного місяця — березня. Датою народження театру прийнято вважати 31 березня 1922 року. Першу виставу «Березілю» було представлено 7 листопада того ж року. Вона називалася «Жовтень» і була створена за текстом творчого постановчого колективу. Працював як державний театр з 1922 до 1926 у Києві, а з 1926 до 1933 — у Харкові (тодішній столиці радянської України). Період життя та становлення театру у Києві вважають його «політичним» періодом, а харківський період — філософським.

Заснований Лесем Курбасом як Мистецьке об'єднання (МОБ) на базі однієї з груп колективу «Молодого театру», що почав свої виступи в частинах Червоної Армії. У час свого розквіту театр «Березіль» налічував 6 акторських студій (три у Києві та по одній у Білій Церкві, Умані та Одесі), близько 400 акторів і співробітників, режисерську лабораторію (режлаб), музей театру (ниніДержавний музей театрального, музичного та кіномистецтва України у Києві) та десять комітетів, у тому числі й так званий «психологічно-технічний» комітет, який застосовував методи прикладної психології для розробки нових методів навчання акторів та режисерів.

Кожна майстерня, крім постійного репертуару, мала своє особливе завдання і займалася пошуковою роботою в різних галузях театрального мистецтва. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі 477», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»). Театр також видавав журнал «Барикади театру». «Березіль» був сміливим і міцним експериментальним колективом, у якому променіли молоді таланти — Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Наталія Ужвій, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова,Олександр Сердюк, Данило Антонович, Іван Мар'яненко, Федір Радчук та інші.

Художнє керівництво «Березолю» декларувало свою творчу радянську програму, проголосило боротьбу проти теорії «мистецтва для мистецтва», розважальності, рутини й штампу в театрі. «Березіль» зосередив творчі зусилля на пошуку нових сценічних засобів. На відміну від «реалістичного» театру (ідеї якого сповідував Гнат Юра), Курбас еволюціонує у бік авангардизму, експресіоністичності, конструктивізму та необарокового символізму. Він робить наголос на використанні простих декорацій, на ощадливості в коштах, ерудиції акторів та поміркованій прозорій мізансцені, до якої долучає фотографію, кіно та музику. Режисер уникає вторинності і не бажає звертатися до російських переспівів західної культури.

29 вересня 1925 року у мистецькому об'єднанні «Березіль» заснована студія мови та термінології, що при допомозі Всеукраїнської Академії наук бралася виробити театральну термінологію для підготовки спеціального словника; На утворену посаду знавця української мови було запрошено Ніковського.

У квітні-травні 1926 р. Всеукраїнська театральна нарада ухвалила рішення про перейменування київського театру «Березіль» у Центральний український театр Республіки і переведення його до Харкова. «…Я пов'язую з переходом у Харків перспективи відродження „Березіля“ як такого, як того колективу, котрий не тільки плететься від постановки до постановки, котрий не те, що допускає елементи розкладових настроїв, але весь скупчений на одній меті, тобто безперечне завоювання центральної позиції», — говорив Курбас.

4 травня 1926 р. в Київському театрі ім. В. І. Леніна відбулися урочисті проводи «березільців». Колектив «Березолю» об'єднав кращі сили з усіх майстерень. 16 жовтня 1926 р. розпочався перший харківський сезон. Прем'єрна вистава за п'єсою Ф.Кроммелінка «Золоте черево» була представлена у приміщенні на вулиці Карла Лібкнехта (зараз Сумська вулиця) — там, де раніше працював театр імені І.Франка під керівництвом Г.Юри.

У харківському «Березолі» засяяла яскрава тріада митців — Л.Курбас, художник Вадим Меллер, драматург М.Куліш. У Харкові, після знайомства з М.Кулішем, Курбас остаточно піддає сумніву свої естетичні концепції і переорієнтовується. З 1926 по 1936 роки «Березіль» переживає новий період так званого національного синтезу з необароковою домінантою. Яскравими прикладами такого нового спрямування були дві вистави за творами Куліша — «Народний Малахій» (1928) та «Мина Мазайло»(1929), які стали причиною для всеукраїнської літературної дискусії. 28-29 березня 1927 р., а потім з продовженням 15-16 квітня пройшов 1-й Всеукраїнський театральний диспут, засідання якого починалися о 8-й ранку, а закінчувались о 2-й ночі. Головними суперниками були Гнат Юра з театру ім. І.Франка та Лесь Курбас з «Березолю», які відстоювали відповідно перший курс на реалістичну психологічну драму, а другий — авангардистське розуміння театру. Попереду були ці дві вистави «Березолю», але взятий Курбасом напрям на «негайну реформу людини», тобто фактично перехід від гімну масам, колективізму до возвеличення індивідуалізму, став початком нападів з боку влади на Курбаса персонально та театр загалом. Курбасівський театр був звинувачений у недоступності масам, а сам режисер у антидемократичній позиції, буржуазному націоналізмі та контрреволюційності. «Патетичну сонату» за Кулішем заборонили ставити. Прем'єра ще однієї вистави за твором Куліша «Маклена Граса» відбулася у вересні 1933 року під наглядом чекістів, а згодом була заборонена.

Ось як ще у 1950-х роках подавалась радянська оцінка творчої діяльності театру: «[…]в практиці творчої роботи „Березолю“ з самого початку виявлялась неподоланість буржуазних елементів в ідейно-творчих позиціях керівника „Березолю“ Л.Курбаса. Це проявлялось в недооцінці як прогресивних надбань дожовтневого українського реалістичного театру, так і багатющої скарбниці досягнень російського театру та російської драматургії, в естетських та формалістичних виявах. Керівництво „Березолю“ захоплювалось умовністю сценічних засобів виразності, переоцінювало значення руху, зовнішньої динаміки, застосовувало безпредметні конструкції в оформленні вистав. Драматургічний текст іноді розглядався не як основа, а лише як „матеріал“ для вистави і зазнавав свавільних змін та додатків. Суперечливість у розумінні завдань театру і плутанина в творчому методі спричинилися до того, що в „Березолі“ поряд з кращими новаторськими виставами („Джіммі Хіггінс“, „Гайдамаки“, „Жакерія“, „Комуна в степах“, „Напередодні“, „Бронепоїзд 14-69“, „Плацдарм“, „Хазяїн“) були й формалістичні („Газ“, „Машиноборці“, „Золоте черево“), ідейно плутані („Алло на хвилі“) та пройняті націоналістичними тенденціями („Мина Мазайло“, „Народний Малахій“)».

У 1933 році після арешту Леся Курбаса театр було закрито, а акторський колектив долучився до трупи Харківського українського драматичного театру ім. Т.Шевченка (зараз Харківський державний академічний український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка), керівником якого став М. Крушельницький.

Величезна генерація талановитих акторів та режисерів була вихована театром «Березіль»: М.Крушельницький, Й.Гірняк, Н.Ужвій, А.Бучма, І.Мар'яненко, В.Чистякова, І.Стешенко, Н.Титаренко, С.Шагайда, Л. Гаккебуш, В. Василько, O.Сердюк, Д. Мілютенко, Д.Антонович, Г.Бабіївна, O.Добровольська, Г.Ігнатович. Окрім Курбаса, постановки здійснювали Януарій Бортник,Фавст Лопатинський, Борис Тягно, Володимир Скляренко, Борис Балабан. Першим сценічним художником «Березолю» став видатний художник Вадим Меллер.

В історію українського театру назавжди ввійшли сценічні образи, створені в «Березолі» — Ґонти, Вершиніна у виконанні І. Мар'яненка; Хіггінса, Дударя, Кришки у виконанні А. Бучми; Побєдоносцева, Малоштана у виконанні М. Крушельницького; Васьки Окорока у виконанні О. Сердюка; Седі, Маклени у виконанні Н. Ужвій; Катрі-комуністки, Оксани у виконанні В. Чистякової.

Оцінка діяльності Курбаса та його театру була переглянута після оголошення незалежності України. Неллі Корнієнко, директор Центру Леся Курбаса, академік Академії мистецтв України, доктор мистецтвознавства так висловилась про генія української культури: «Ми мали митця 21-22 століття. Це абсолютно сьогодні зрозуміло після реконструкції його вистав. Це людина, яка вважала, що театр є парламентом держави, що культура важливіша від інших сфер діяльності, що виявилося у 21 столітті правдою.»

17. Драматургія для театру М. Куліша. Творча співдружність М. Куліша і Леся Курбаса.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.96.184 (0.025 с.)