Сформулюйте сутність історичного процесу

Розуміння історичного процесу в історії філософії

Філософія історії - це таке мислення (знання) про будь-які предмети (духовні, соціальні, політичні тощо), коли вони розглядаються відносно розвитку історії або всесвіту. Кінцева мета історії є частиною людського призначення: здійснитись як люди­на, стати людиною.

Були часи, коли філософія обходилась без філософії історії. Свій початок вона бере там, де місце ідеї вічного кругообігу посідає ідея векторного розвитку (Августин), коли замість історії як розповіді (Геродот і Фукідід) постає історія як процес усвідом­лення та втілення цінностей, історія як самопізнання Духа.

Християнська філософія історії (Іохим Флорський, Євсевій Кесарійський, Августін, Ісідор Севільський)

З християнством в історію увійшли три унікально неповторні події:

1) гріхопадіння як початок історії;

2) пришестя Христа - її поворотний пункт;

3) майбутнє Друге пришестя і Страшний суд як необхідне її завершення.

Відтак людська історія поділяється на дві ери: дохристиянську (передісторія) і християнську (власне історія).

Філософія історії Нового часу (Р. Декарт, Д. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм) ХУІІ-ХУШ ст.

- людина у центрі історичної картини світу;

- академічна точність;

- заперечення претензій;

- мета історика - бачити майбутнє;

- інтерес до фактів як до об'єктивних явищ.

Філософія історії Просвітництва (І. Гердер, І. Кант, М. Шиллер, І. Фіхте, Г.В.Ф. Гегель)

- історія минулого як прояв ірраціональних сил;

- історичний розвиток здійснюється з метою заснування нового царства, в якому вста­новлено закони розуму;

- історія розвивається внаслідок необхідності;

- концепція історії людської природи;

- прагнення до створення всезагальної історії.

Філософія історії Позитивізму (О. Конт) XIX ст.

- завдання встановлених усіх фактів, де це тільки можливо;

- мету побудови всезагальної історії відкинуто як пусту мрію:

- історичний процес тотожний природному процесу;

- розробка нового методу вивчення джерел - метод філологічної критики.

Марксистська філософія історії (К. Маркс, Ф. Енгельс, Г. Плеханов, В. Ленін) XIX ст.

- розвиток суспільства - природно-історичний процес;

- визнання історичної закономірності;

- формаційний підхід до історії;

- матеріалістичне розуміння історичного.

Типологія історичного процесу

Основи сучасного підходу до теорії історичного пізнання, типології історичного процесу закладено у дослідженнях М. Мандельбаума "Проблема історичного пізнання" (1938 р.) та Р.Дж. Коллінгвуда "Ідея історії" (1946 р.).

Основні ідеї нового підходу до вивчення історії

1. Переформування завдань філософії історії: вона вивчає одночасно думки історика та об'єкт думок історика.

2. Історія - не наука, хоча і наукова! Якісна відмінність історії від науки визначається відмінностями об'єкта і методу.

3. Справжнім об'єктом вивчення істориків є думка людей минулого. Історичним мето­дом є метод відтворення думок історичних діячів.

4. Аналітичний метод означає показ того, що історики насправді роблять. Методологія історії повинна виходити з реальної сукупності робіт, які виконуються всередині досліджуваної сфери, та з'ясування передумов, якими користуються в історичних дослідженнях.

5. Аналіз проблеми пізнання в історії.

Вимога перевірки (верифікації) як засобу встановлення істини.

Таким чином, основним в аналітичному підході є перетворення філософського аналізу історичної думки у головне завдання філософії історії - як у вигляді аналітич­ного виділення основних процедур історичного пізнання, так і відтворення, й аналізу форм історичного знання.

Теорії періодизації історії: Концепція історичного кругообігу; Лінійний і дискретний підходи; Теорії культурно-історичних типів.

Основні теорії історичного процесу в XX ст.:

Неомарксистська теорія суспільно-економічних формацій

Первіснообщинна -» рабовласницька -» феодальна-» капіталістична-» комуністична.

Теорія стадій економічного зростання (У. Ростоу) Технологічний детермінізм

Традиційне суспільство -» зріле суспільство (індустріальне) -» суспільство масового споживання

3. Теорія локальних культур (О. Шпенглера)

Всесвітня історія - це розгортання 8 культур

Теорія цивілізацій (А. Тойнбі)

Всесвітня історія є сукупність історій окремих своєрідних та відносно замкнених 13 цивілізацій

6) Концепція "кінця історії" (Ф. Фукуяма)

Наприкінці історії створюється розумна держава, в якій ствердилися принципи свободи, демократії, консенсусу.

3. а)через зімну основи способу матеріального виробництва

б)людини

Білет № 31

Філософія Гегеля.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) готувався до кар'єри пастора в Тюбінгенському теологічному інституті. Магістр філософії, кандидат теології під впливом французької революції приділив велику увагу соціальній філософії. Разом з Шеллінгом вивчав Платона і Канта. Пізніше видавав з ним "Критичний філософський журнал". Працював домашнім учителем та займався критичним осмисленням причин виникнення та соціальної ролі християнства.

Свою філософську систему Гегель назвав - «абсолютним іде­алізмом». Ця назва пов'язана з його прагненням охопити весь універсум, увесь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким вихідним поняттям гегелівської системи є «абсолютна ідея». Першим і основним визначенням «Абсолютної ідеї» є те, що вона - розум, мислення, розумне мислення. Вона - суб­станція, яка становить сутність і першооснову всіх речей. Розум є субстанція і саме те, завдяки чому і в чому вся дійсність існує як буття; розум є безмежна могутність; він - безмежний зміст, вся сутність і істина, і він є для себе тим предметом, на оброб­ку якого спрямована його діяльність. Універсальна схема твор­чої діяльності «Світового духу» розкривається на основі процесу саморозвитку «Абсолютної ідеї». Вона існує вічно і містить у прихованому, «згорнутому» вигляді всі можливості для визначення природних, суспільних і духовних явищ. Перший етап саморозкриття «Абсолютної ідеї» - логіка як її науково-теоретичне усвідомлення. Через логіку «Абсо­лютна ідея» розкривається в її всезагальному змісті у вигляді системи категорій, починаючи від найбідніших - буття, не­буття тощо і закінчуючи конкретними, багаторазово визначе­ними поняттями - хімізму, біологізму, пізнання тощо. Кате­горії - це чисті думки, що перебувають у стані неперервного руху. Як чисті думки і ступені розвитку ідеї, вони змістовні самі по собі й тому становлять сутність речей. Наступний етап саморозвитку - природа. Вона, хоча і не­обхідний в процесі розвитку «Абсолютної ідеї», але все ж до­поміжний засіб. Створюючи природу, перетворюючись у при­роду, «Абсолютна ідея» визна­чає себе і тим самим відчужу­ється від своєї істинної сутності, постаючи у вигляді кінцевих чуттєвих, тілесних одиничностей. Бог створює природу з тією метою, щоб з неї виникла люди­на і разом з нею людський дух. Заслугою Гегеля є розроблення діалектичного методу, який передбачає розглядання всіх явищ і процесів у всезагальному взаємозв'язку, взаємообумовленості та розвитку. Діалекти­ка розроблялась у філософії як метод аналізу дійсності (Сократ, софісти, Геракліт, Зенон та ін.), але тільки Гегель надав їй найбільш розвиненої і досконалої форми. Він характеризує її як душу, яка скеровує істинне пізнання, як принцип, що вно­сить у зміст науки внутрішній зв'язок і необхідність.

Одним з найважливіших спрямувань дослідницької діяльності Гегеля було створення "системи філософії", яка б охоплювала усю сукупність людських знань його епохи в систематизованому вигляді. Для нього як для теоретика дуже важливим було вирішення питання принципових засад здійснюваної систематизації знань, а також питання розчленування створюваної системи. До їх розгляду Гегель повертається кілька разів, уточнюючи свою позицію. Так, першим варіантом було розчленування, що подано в "Феноменології духа". А саме: Дух як система явищ людської свідомості, самоусвідомлення та пізнання; історія інтелектуального розвитку людства від примітивних форм чуттєвості до початку філософських знань; логіка — як система діалектичних категорій, фундамент, на якому виникає наукова філософія природи.

Більш зрілий варіант розчленування Гегель подає в "Енциклопедії": 1. Логіка. 2. Філософія природи. 3. Філософія духа.

Оскільки розробку філософської системи Гегель здійснював в контексті діалектичного мислення, то й характеристики окремих елементів системи і самої системи несли в собі діалектичний зміст розвитку (саморозвитку). Саме в цьому Гегель відходить від шеллінгової "філософії тотожності". Гегель висуває тезу, згідно з якою мислити абсолютну тотожність суб'єкта і об'єкта первісною є фундаментальна помилка. Поняття "тотожність" пусте без протиставлення йому поняття "відмінність": розглядаючи якусь тотожність, ми одночасно фіксуємо і відмінність. Згідно з позицією Гегеля "істинною філософією є не філософія тотожності, а філософія, головним принципом якої є певна єдність протилежного, ця єдність завжди діяльна (рух, зіткнення), а тому під час вирізнення її протилежних моментів завжди тотожна сама із собою". Гегель вбачав можливість кількох варіантів розвитку системи філософського знання. А саме три члени філософського знання, якими Гегель вважає логіку, природу і дух, він з'єднує в таких порядках:

1. Логіка (як всезагальне) — природа (як одиничне) — дух (як особливе).

2. Природа (одиничне) — дух (особливе) — логіка (всезагальне).

3. Дух (особливе) — логічна ідея (всезагальне) — природа

(одиничне).

Цей третій порядок, в якому логічна ідея є серединою, як всезагальною, всепроникаючою, був використаний Гегелем у роботі "Феноменологія духа". Але в більш пізньому розвитку поглядів Гегеля, як в згаданій "Енциклопедії", чіткіше проявляються теоретичні засади його філософської системи, яку він наголошено називав системою "абсолютного ідеалізму", а вихідне поняття системи — "абсолютною ідеєю".

Абсолютний ідеалізм Гегеля пов'язаний зі спробою охопити весь універсум, природний та духовний світ єдиним поняттям, яким була "абсолютна ідея" — першопочаток, або субстанція всього існуючого. В такій якості абсолютна ідея наділяється атрибутом всезагальності, стосовно якого все інше є або кінцева одиничність, або особливим. Абсолютна ідея Гегеля розглядається як всезагальне родове начало. Зі створених засад Гегель піддав критиці своїх попередників — Канта, Фіхте, Шеллінга. Позицію Канта він критикував за припущення "речі в собі", незалежної від мислення. А позицію Фіхте — за суб'єктивізм, перетворення об'єктивного світу в "не—Я", природи — у факт свідомості. Позиція Шеллінга щодо Абсолюту як єдиної загальної субстанції пізнання і природи, сприйнятої спершу, надалі критикувалася Гегелем за захоплення тотожністю мислення і буття.

Вчення про суб'єктивний дух Гегель поділяє на: 1) антропологію, предметом якої є "душа", або "дух в собі". Розвиток душі представлений у вигляді тріади — "природної", "чуттєвої" та дійсної душі. Освітлення "природних змін" душі ведеться в плані вікової психології з елементами педагогіки; 2) феноменологію духа, предметом якої є "свідомість", або "дух для себе" в його відокремленні і відношенні. Це найбільш значущий розділ вчення про суб'єктивний дух, оскільки розвиток свідомості охарактеризований у зв'язку з практичним перетворенням та створенням дійсності в процесі трудової діяльності та соціальної боротьби; 3) психологію, предметом якої є "дух як такий", або "сам в собі визначаючий дух як суб'єкт для себе". Суттєва новизна цієї частини вчення пов'язана з тлумаченням "єдності теоретичного і практичного духа" як "дійсно вільної волі", в якій втілений "вільний дух".

Суттєвим здобутком гегелівської філософії був також висновок про розвиток людської культури, який розумівся досить широко як формування власне людського життя, що суттєво відрізняється від "природного стану", в якому перебували давні люди. Розвиток культури Гегель вважав спрямованим "метою Розуму", яка полягала в тому, щоб наполегливою працею була усунена природна простота. Розвиток культури, в розумінні Гегеля, нерозривно пов'язаний з трудовою діяльністю та її прогресом

Основні форми матерії

Простір і час — це філософські категорії, які відображають основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об'єктивної реальності, то час — це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Єдність просторово-часових властивостей світу називають просторово-часовим континіумом, а їх універсальність і цілісність (континуальність) — формою організації всього розмаїття нескінченного світу. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору і часу.

Невід’ємним атрибутом матерії є рух. З точки зору філософії рух - це не просто пересування, переміна місць, а будь-яка зміна предмета взагалі. Кожному структурному рівню матерії, цілісності наявних на даному рівні систем відповідають свої форми руху. Звичайно виділяють дві групи форм руху матерії: 1/ ті форми, які проявляються на всіх відомих просторових масштабах і структурних рівнях матерії /механічний рух атомів: молекул, мікроскопічних і космічних тіл; розповсюдження електромагнітних і гравітаційних хвиль; рух елементарних частинок/; 2/ форми, які проявляються лише на певних структурних рівнях в неорганічній природі, живій природі, суспільстві /галактики, метагалактики, біосфера, ноосфера, техносфера, екологічні системи тощо /. Рух є внутрішньою необхідністю існування матерії. В даному аспекті говорять про існування двох типів руху матерії. Перший з них пов’язаний з процесом збереження якостей предмета, другий - зі зміною якісного його стану.. Поняття простору має смисл тоді, коли воно по-в'язано з існуючою матерією, яка є диференційована, структуролізована. Якби світ не мав своєї складної структури, не розчленовувався на окремі предмети, а ці предмети не членувались би на ще більш дрібні елементи, пов'язані між собою, то тоді поняття простору не мало б сенсуПростір є тривимірним, він має довжину, ширину і висоту; час - є одномірним, бо він характеризується тривалістю

У філософії розрізняють п'ять основних форм рух матерії:

механічна форма руху (дія — протидія; притягання — відштовхування тощо);

фізична форма руху (наприклад, позитивна — негативна електрика, симетрія — антисиметрія);

хімічна форма руху (розкладання — з'єднання; асоціація — дисоціація);

біологічна форма руху (асиміляція — дисиміляція; спадковість — мінливість);

соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба інтересів різних соціальних груп тощо

3. а)змінювати

б)всесвітньо-історичний

 

 

Білет № 32

Надлюдина Ніцше.

"Філософія життя" — це ірраціоналістичний напрямок, що сформувався в кінці XIX — початку XX ст. Він виник як реакція на кризу класичного західного раціоналізму. Найбільшого поширення філософія життя набула в першій чверті XX ст. У подальшому цей напрямок втрачає свою само­стійність і його принципи використовуються ек­зистенціалізмом, персоналізмом, феноменологією і, особливо, філософською антропологією. Представ­никами "філософії життя" є Фрідріх Ніцше (1844— 1900), Анрі Бергсон (1859—1941), Вільгельм Дільтей (1833—1911), Георг Зіммель (1858— 1918), Освальд Шпенглер (1880—1936) та ін.

"Філософія життя" розглядає все, що існує як форма прояву "життя". При цьому поняття "жит­тя" розглядається як первинна цілісна реальність, яка не тотожна ні духу, ні матерії і може бути осягнута лише інтуїтивно. Засновники "філософії життя" вважали, що основою життя і його проявом є воля.

НАДЛЮДИНА. Серед основних ідей ніцшеанця виділяється учення, яке Ніцше запозичував безпосередньо в Шопенгауера, - це вчення про волю як першооснову всього сущого.

Це учення - Волюнтаризм - вперше в Шопенгауера оформляється як самостійний напрям у філософії. Волюнтаристичні ідеї Шопенгауера з'явилися одним з джерел філософії Ніцше.

"Воля до влади" - це одне з основних понять ніцшеанця. "Воля до влади" виступає в Ніцше рушійним початком світу.

Космологічні принципи в Ніцше є тим фоном, на якому проголошуються соціально-політичні і етичні принципи, які, на думку автора, придбають більшу вагу, якщо з'являться як прояв уселенських, універсальних, космічних сил.

Навіть припущення про існування світу "самого по собі" в Ніцше є "метафізика". Термін "онтологія" по відношенню до ніцшеанця має бути узятий в лапки. Вся "онтологія" Ніцше - це по суті лише "аксесуари" його філософствування.

Теорія пізнання Ніцше направлена перш за все на створення сприятливого фону для проведення ним соціально-політичних і етичних принципів. По Ніцше, на цьому світі, де немає жодної постійності і стійкості "речей", само пізнання приречене залишатися лише засобом корисного для суб'єкта вироблення фікцій, які дозволяють йому вижити і здійснити свою "волю до влади". "Пізнання працює як знаряддя влади", - пише Ніцше.

Тематика людини як соціальної істоти в Ніцше розроблена куди детальніше, ніж його "натурфілософія". Проте тут поважно підкреслити, що етика Ніцше детермінована його соціально-політичними установками, які були реальною базою його картини світу.

Соціально-політичні ідеї складають ядро ніцшеанця. "Космологія" Ніцше, що є деяким комплексом "онтологічних", "гносеологічних" і "етичних" ідей (всі ці терміни доводиться брати в лапки через їх недостатню адекватність стосовно ніцшеанського філософствування) є кінець кінцем обґрунтування його соціально-політичних ідеалів.

Ми з'ясували, що найважливішим поняттям ніцшеанця є "воля до влади". Зупинимося детальніше на ідеях і концепціях Ніцше.

Ніцше рішуче засуджує мораль, що панувала в Європі, якщо, звичайно, намагатися перетворити її на універсальне, для всіх значима умова діяльності. Вона - "сума умов збереження бідних, напівдалих або повністю невдалих видів людини".

Ніцше пише: "Що справедливо для одного, зовсім не може бути справедливим і для іншого; вимога одноманітної моралі для всіх веде до шкоди для людей вищого порядку; існують градації між людьми і, отже, між видами моральності".

Це не заперечення моралі, а її релятивізація. Він пише: "Я оголосив війну недокрівному християнському ідеалу не в намірі його знищити. Продовження християнських ідеалів належить до найбільш бажаних речей серед тих, які є."

Як реакцію на християнську "мораль рабів" Ніцше проголошує нову "переоцінку цінностей", що відроджує "мораль панів" в найвідвертішій і жорстокішій формі.

Надлюдина, по Ніцше, є суб'єктом "нової моралі". Він пише: "Краса надлюдини з'явилася мені, як тінь. Про, брати мої! Що мені тепер боги!" Тут - відмова від християнства, пов'язана з тлумаченням його генезису як релігійній санкції "моралі рабів". На місце християнської релігії Ніцше ставить міф про надлюдину.

Ніцше виступає проти демократії, стверджуючи: "Так з неминучістю утворюється пісок людства: все дуже однакові, дуже маленькі, дуже круглі, дуже злагідні, дуже нудні". Демократія є для нього адекватною формою панування "низького" людського початку. Ніцше писав: ".створіть собі поняття народу: для цього вам досить ніколи не думати про благородний і високий".

Ніцше різко негативно відноситься до ідей соціалізму, стверджуючи, що соціалісти "прокладають посередній натурі вільну дорогу", пропонують "додумане до кінця тиранення нижчих і безглуздіших".

Якщо демократизацію Європи Ніцше вважав неминучою, то соціалізм, по Ніцше, саме більше, ".може плекати надію проіснувати лише короткий час украй терористичними засобами. Тому він нишком готується до панування жаху".

Ніцше вважав соціалізм за неможливе, тому що "власників завжди буде більш ніж достатньо, що перешкодить соціалізму прийняти характер чогось більшого, ніж напад хвороби: і ці власники як одна людина тримаються тієї віри, що "треба мати щось, аби бути чим-небудь", і це старий і найздоровіший зі всіх інстинктів. Мати і бажати мати більше, зростання, одним словом, - в цьому саме життя".

Ніцше був рафінованим інтелігентом-гуманітарієм, і в певному значенні має рацію неокантіанський історик філософії Віндельбанд, що угледів у філософії Ніцше протест проти пригноблення особи. Проте не можна закривати очі на те, що Ніцше не визнавав за кожною людиною права бути особою. Навпаки, величезна більшість людства для нього - стадо, в масах бачив він і головну загрозу для розвитку творчої особи. У багатьох відношеннях фашистським ідеологам, що використали філософію Ніцше в своїх цілях, зовсім і не потрібно було "перекручувати сенс" переконань Ніцше (хоча в наявності були і тенденційне редагування пізніх робіт Ніцше його сестрою, і практика вибіркового цитування його вигадувань).