Економічні погляди А.Маршала.

У 90-х ХІХ ст. в Англії сформувалась так звана Кембрицька економічна школа, засновником якої був досить відомий економіст кінця минулого і початку нинішнього століття Альфред Маршал.

У своїх працях, особливо у відомій книжці «Принципи політіекономії.» (1890), він намагався розробити універсальну економічну концепцію, об'еднавши piзнi економічні Teopiї. Найбільшою його заслугою е створення синтетичної Teopiї, яка поеднала елементи трудової Teopiї вартості) i «Teopiї граничної корисності”, що збагатило науку більш глибоким аналізом взаемозв'язку виробництва й обміну на підставі функціонального методу дослідження. А. Мар­шалл зборов суперечності Teopiї граничної корисності и Teopiї факторів виробництва i сконцентрував основну увагу на розробці Teopiї ціни. Ocновні його теоретичні надбання витримали іспит часом i користуються популярністю и дотепер.

А. Маршалл (слідом за Джевонсом) запропонував замість поняття «політична економія» поняття «економікс» i дав власне визначення науки: політична економія, або економікс, — це наука, що вивчає людство в його повсякденному житті; вона розглядає ту частину індивідуальних або суспільних дій, котра «якнайтісніше зв'язана з придбанням i споживанням матеріальних атрибутів добробуту”

У центрі наукових пошуків Маршалла — ціна продукту, яку він розглядав як найважливіший елемент ринкової економіки. Суть його Teopiї ціни полягає в синтетичному поєднанні двох груп факторів, що впливають на ринкову ціну. 3 одного боку, е ціна попит Вона формується під впливом попиту на товар, який визначається корисністю продукту. Ця група факторів мае ринкове походження. Іншого — е ціна пропозиції, яка залежить від витрат виробництва, тобто зв'язана з процесом виробництва. Середню ціну (вартість) Маршалл трактує як результат ціноутворення, коли перетинаються на ринку ціна попиту i пропозиції.

Американський маржиналізм кінця 19 ст.

Наприкінці XIX ст. 3'являеться своєрідний американський варінт Teopії граничної корисності, засновником якого був професор Колумбійського університету Джон Бейтс Кларк (1847 — 1938)

Ocновнi його npaцi «Філософія багатства» (1889), «Розподіл багатства» (1899), «Проблеми монополій» (1901), «Суть економічної теорії» (1907) справили великий вплив на розвиток американської світової економічної думки. Кларку належить авторство так званого закону спадної продуктивності праці и капіталу, що його вчений поклав у основу власної Teopiї граничної продуктивності.

Спираючись на методологічні принципи австрійської школи Кларк стверджував, що основними факторами розвитку економіки є технологічний i моральний, а її основу становить окреме ізольоване господарство.

Головною проблемою політичної економіки Кларк називав проблему розподілу. У книжці «Розпод1л багатства» він доводив, що поділ суспільного доходу відбуваеться згідно з природним законом який забезпечуе кожному власникові фактора виробництва стільки багатства, скільки він створює.

На відміну від свoїx попередників Дж. Кларк розглядав чотири фактори виробництва:

1) капітал у грошовій формі;

2) капітальні блага (засоби виробництва i земля);

3) діяльність підприємця;

4) праця робітника.

Слов’янофіли та західники.

Незважаючи на реакційну політику царизму, 30-50-ті роки XIX ст. стали золотою добою російської літератури, часом розквіту мистецтва, науки, періодом нового піднесення громадської думки, яка розвивалася значною мірою під впливом революційних виступів декабристів. Уже в 30-х роках передова російська молодь починає створювати революційні гуртки, серед яких особливо вирізнявся гурток О. Герцена і М. Огарьова. Учасники гуртка були переконаними республіканцями, цікавилися суспільними і політичними проблемами, вивчали історію революційних рухів. Проте в 1834 р. після спроб Герцена і Огарьова розгорнути революційну агітацію гурток було розгромлено, а його членів вислано зі столиці.

Під впливом політичної реакції в Європі серед частини російської інтелігенції поширювалася думка, що «історичний розвиток Росії - йти своїм, самобутнім шляхом, відмінним від європейського». Прибічників цієї тези називали «слов'янофілами». Члени московського гуртка слов'янофілів, що об'єднував групу дворянських письменників, заперечували загальні закономірності суспільного розвитку, протиставляли Росію державам Західної Європи. Вони вважали, що через буржуазний розвиток західні держави занепадають, у них загострюються суперечності й наростає революційний рух, у той час як в Росії існуюча патріархальна сільська громада нібито є гарантією від будь-яких соціальних потрясінь.

Їм протистояло інше угруповання - західники (прихильники західноєвропейського шляху розвитку), до складу якого входило чимало відомих науковців і публіцистів. Західники вважали, що Росія рухається в напрямку формування буржуазного суспільства, виступали за обмеження абсолютизму і скасування кріпацтва. Але при цьому вони були рішучими противниками революційної тактики і визнавали лише шлях реформ.