Підприємницькі договори та їх структура

Підприємницька діяльність.

Підприємництвом є самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, здій-снювана суб'єктами господарювання (підп-риємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибу-тку.

Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підпри-

ємницьку діяльність, не заборонену законом. На відміну від цього здійснення підпри-

ємницької діяльності органами державної влади та органами місцевого самовряду-

вання забороняється.

Принципи підприємницької діяльності:

- вільний вибір підприємцем видів підприємницької діяльності;

- самостійне формування підприємцем програми діяльності, вибір постачаль-

ників і споживачів виготовлюваної продукції, залучення матеріально-технічних, фі-

нансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встанов-

лення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

- вільний найом підприємцем працівників;

- комерційний розрахунок та власний комерційний ризик;

- вільне розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати

податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

- самостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, викори-

стання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Підприємці мають право укладати з громадянами договори щодо використання

їх праці. При укладенні трудового договору підприємець зобов'язаний забезпечити

належні і безпечні умови праці, оплату праці не нижчу від визначеної законом та її

своєчасне одержання працівниками, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціа-

льне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодавства.

Підприємці зобов'язані не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати права та

законні інтереси громадян і їх об'єднань, інших суб'єктів господарювання, установ,

організацій, права місцевого самоврядування і держави. За завдані шкоду і збитки

підприємець несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність.

 

 

Підприємницькі договори та їх структура

Невід'ємною складовою співробітництва в сфері підприємництва є угода, тобто еко-

номіко-правова форма досягнення підприєм-ницької мети. Згідно зі ст.41 Цивільного ко-

дексу України (далі – ЦКУ), угодами визна-ються дії громадян та організацій, спрямова-

ні на встановлення, зміну чи припинення правовідносин юридичних і фізичних осіб в

сфері підприємницької діяльності.

Отже, угода – це будь-яка домовленість між підприємцями, в основі якої лежить

комерційний інтерес. Результатом угоди як процесу обміну на компенсаційній основі

є задоволення всіх учасників угоди, досягнення поставлених ними комерційних цілей

чи одержання в результаті обміну цінностями користі, вигоди.

Поняття «договір» визначають через поняття «угода», бо він є її різновидом.

Договором вважають угоду двох чи кількох осіб, спрямовану на виникнення, зміну

чи припинення прав і обов'язків. Керуючись загальним визначенням договору, слід

зауважити, що господарським вважають такий цивільно-правовий договір, в якому

обидва партнери чи хоча б один з них є юридичною або фізичною особою, а також

згідно з яким передаються товари, виконуються роботи чи надаються послуги з ме-

тою здійснення підприємницької діяльності чи іншої мети, не пов'язаної з особистим

(сімейним, домашнім) споживанням. Усі ділові взаємовідносини між суб'єктами підп-

риємницької діяльності регламентуються законодавством і тими умовами, які вони

передбачили в договорі. Успіх такої

 

Поняття цінової політики

Ціна є грошовим вираженням вартостітовару. Роль ціни полягає в тому, що вона

повинна покривати витрати на виробництвотоварів (послуг) і приносити товаровиробни-

ку гарантований прибуток, забезпечуючисправедливий рівень рентабельності.

Функції цін:1) вимірювально-інформаційна функціяполягає у вираженні в єдиній грошовій формірізних за своєю натуральною формою това-рів (послуг).

Ціна є критеріальним орієнтиром при обґрунтуванні підприємством рішення що-

до доцільності і вигідності виробництва визначеного виду товарів (послуг), а також

щодо розширення чи скорочення виробництва;

2) розподільна функція передбачає, що за її допомогою здійснюється перероз-

поділ доходів між товаровиробником і споживачем;

3) стимулююча функція полягає в тому, що ціна має інтенсифікувати виробницт-

во, спрямовуючи його на залучення додаткового капіталу для розширення та розбу-

дови діяльності підприємства;

4) регулююча функція полягає в тому, що ціна коригує попит і пропозицію това-

рів на ринку, а також визначає взаємини між споживачами і виробниками на рівні

встановлення рівноважної ціни.

В практиці ціноутворення існує досить розгалужена класифікація цін:

- за обсягами реалізації продукції виділяють оптові і роздрібні ціни;

- за якістю виготовленої продукції розрізняють ціни для товарів вищої якості,

першого сорту, другого сорту тощо;

- за часом дії розрізняють постійні, тимчасові (на освоювану продукцію), сезон-

ні ціни (відповідно до пори року);

- за територіальною ознакою виділяють єдині (загальнодержавні), місцеві,

світові ціни тощо;

- за ступенем урахування в ціні транспортних витрат (франкування цін) ро-

зрізняють тринадцять базисів постачання, зібраних в чотири групи:

«E» – термін – EX Works (продавець передає товар покупцю на своїй території);

«F» – терміни – FCA, FAS і FOB (продавець зобов'язаний доставити товар пе-

ревізнику, визначеному покупцем);

«C» – терміни – CFR, CIF, CPT і CIP (продавець повинен укласти контракт на

перевезення без прийняття на себе ризиків втрати або ушкодження товару або дода-

ткових витрат внаслідок подій, що мають місце після відвантаження і відправлення);

«D» – терміни – DAF, DES, DEQ, DDU і DDP (продавець повинен нести всі ви-

трати і ризики, необхідні для доставки товару в країну призначення.

Більш детальна класифікація цін наведена в табл. 11.9.

Отже, ціна має враховувати корисність товарів чи суму якісних властивостей,

заради яких цей товар придбавається.

За ступенем визначеності розрізняють визначені ціни та ціни, що визначаються.

Під визначеною ціною розуміють фіксовану вартість товару.

Під ціною, що визначається, розуміють непряме посилання на умови обчислен-

ня ціни до моменту здійснення платежу.

За способом фіксації ціни бувають: тверді, періодично тверді, рухливі та плаваючі.

Тверда ціна встановлюється в момент укладення контракту, вона не підлягає

зміні протягом усього терміну його дії і не залежить від періодичності постачання то-

вару (послуги).

Періодично тверді ціни на товар передбачають встановлення певної фіксованої

суми, дійсної на визначений період часу.

Рухлива ціна – це ціна, яка переглядається, якщо ринкова ціна певного товару

до моменту його постачання зміниться. Рухливі ціни, на відміну від періодично твер-

дих, за умов істотних змін на ринку передбачають перегляд і коригування на певний

відсоток.

Плаваюча ціна – це ціна, обчислена шляхом перегляду базисної ціни з ураху-

ванням змін виробничих витрат в період укладання угод (формування портфелю за-

мовлень).

За ступенем оприлюднення розрізняють опубліковані ціни, до яких відносяться

довідкові ціни, біржові котирування, ціни аукціонів, ціни фактичних угод, ціни пропо-

зицій окремих фірм та розрахункові ціни.

Коли йдеться про продаж унікального товару, який раніше на ринок не постача-

вся і який надто складно порівняти з аналогами, застосовується розрахункова ціна.

При її обчисленні враховуються технічні й комерційні умови замовлення, наводиться

порівняння з аналогічними товарами.

 

Методи ціноутворення

Основним методом ціноутворення на підприємстві є модель «середні витрати

плюс прибуток», відповідно до якої здійснюється нарахування визначених націнок на

повну собівартість товару. Схематично ця модель може бути представлена форму-

лою (11.24):

Ц + С + П + ПДВ + АЗ + ПП +ТН + М, грн, (11.24)

де Ц – ціна одиниці продукції;

С – повна собівартість одиниці продукції;

ПДВ – податок на додану вартість;

АЗ – акцизний збір (якщо товар підакцизний);

ПП – вартість послуг посередників (якщо вони залучаються підприємством

для товаропросування на ринку);

ТН – інші торговельні надбавки до ціни (на реалізацію продукції в мережі роз-

дрібної торгівлі, в магазинах тощо);

М – мито (якщо продукція експортується).

У ринковій економіці важливо визначити величину планового прибутку. Як пра-

вило, цю величину обчислюють на основі встановленої на кожному підприємстві для

кожної одиниці товару норми прибутковості (рентабельності).

Іншим досить поширеним методом ціноутворення є розрахунок ціни на основі

аналізу беззбитковості і забезпечення цільового прибутку.

 

Планування як домінуюча функція управління

Планування – процес визначення цілей організації та прийняття рішень щодо шляхів їх досягнення.

Зміст процесу планування полягає у пошуку відповідей на три ключових питання:

де організація знаходиться у даний момент (теперішній стан)?

чого організація прагне досягти (куди вона прямує)?

як організації потрапити звідти, де вона є, туди, куди вона прагне?

Планування є первісною з-поміж решти функцій управління, оскільки прийняті в процесі її реалізації рішення визначають характер здійснення всіх інших функцій управління.

До підфункцій планування відносяться: цілевстановлення, прогнозування, моделювання, програмування.

Мета планування полягає у створенні системи планових документів, які визначають зміст та певний порядок дій для забезпечення тривалого існування організації.

Встановлення цілей діяльності організації.

Розробка стратегії діяльності організації (шляхів досягнення цілей).

Надання стратегії конкретної форми (впровадження стратегії у конкретні дії організації). Цей етап здійснюється шляхом розробки забезпечуючих планів та бюджетів.

На практиці існує багато критеріїв класифікації планів організації. Найчастіше з них використовують такі:

за критерієм широти охоплюваної сфери розрізняють стратегічні й оперативні плани;

за критерієм часового горизонту планування плани поділяють на довгострокові й короткострокові;

за ступенем конкретизації виділяють завдання й орієнтири.

Стратегічні плани – це плани, які визначають головні цілі організації, стратегію придбання та використання ресурсів для досягнення цих цілей.

Оперативні плани – це плани, у яких стратегія деталізується у розрахованних на короткий термін рішеннях щодо того:

що конкретно треба зробити,

хто повинен це зробити,

як це має бути зроблено.

Короткострокові плани – це плани, які складаються на період до 1 року. Вони, як правило не мають змінюватися.

Довгострокові плани – це плани розраховані на перспективу 3-5 років. Ці плани мають враховувати зміни у зовнішньому середовищі організації та вчасно реагувати на них.

Завдання – це плани, що мають чіткі, однозначні, конкретно визначені цілі. Їх не можна тлумачити двозначно (збільшити виробництво на 3% за рік).

Орієнтири – це плани, що носять характер напрямку дій. Їх використання доцільне за умов невизначенності середовища, великої ймовірності непередбачуванних змін, які вимагають гнучкості управління. Вони визначають курс дій, але не прив’язують управління до жорстких конкретних цілей, тобто вони надають у певних межах свободу для маневру (збільшити обсяги виробництва на 3-4% за рік).

 

 

Поняття оплати праці

заробітна плата – це винагорода, обчисле-

на, як правило, у грошовому вираженні, яку за трудовим договором власник або упо-

вноважений ним орган виплачує працівнику за виконану ним роботу. Розмір заробіт-

ної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових

якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Функції заробітної плати такі:

- відтворювальна функція полягає в тому, що вона є джерелом відтворення

робочої сили і засобом залучення людей до праці;

- регулююча функція проявляється в тому, що заробітна плата є мобілізуючим

засобом розподілу і перерозподілу працездатних кадрів по регіонах країни, галузях

економіки з урахуванням ринкової кон'юнктури;

стимулююча функція відіграє вирішальну роль при встановленні залежності

рівня заробітної плати від кількості, якості і результатів праці;

- соціальна функція заробітної плати відтворює її призначення щодо забезпе-

чення соціальної справедливості, соціальних пільг та гарантій, а також належної ви-

нагороди за виконувану працю.

В економічній теорії розрізняють такі види заробітної плати:

- номінальну;

- реальну.

Номінальна заробітна плата – це сума грошових коштів (грошових одиниць),

яку отримують працівники за виконання визначеного обсягу робіт відповідно до кіль-

кості та якості витраченої ними праці, а також підсумкових результатів праці.

Основна заробітна плата – це винагорода за виконану роботу відповідно до

визначених норм праці (норми часу, норми виробітку, норми обслуговування, поса-

дових обов'язків). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок і відрядних розці-

нок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установлені

норми за трудові успіхи та винахідливість, а також за особливі умови праці. Вона

включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним

законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

ядна. Погодинна ж заробітна плата застосовується для оплати праці службов-

ців і спеціалістів.

Відрядна і погодинна форми оплати праці підрозділяються на системи.

Системами відрядної форми оплати праці є:

- пряма відрядна;

- непряма відрядна;

- відрядно-преміальна;

- відрядно-прогресивна;

- акордна;

- колективна (бригадна) відрядна.

Системами погодинної форми оплати праці є:

- пряма погодинна;

- погодинно-преміальна;

- погодинно-прогресивна;

- колективна (бригадна) погодинна.

Нематеріальні активи

Нематеріальні активи – відносини, яківиникають внаслідок володіння правами на

об'єкти інтелектуальної власності та їх вико-ристання у виробничо-господарській діяль-

ності підприємства для отримання доходу.

Положення (стандарт) бухгалтерського

обліку 8 «Нематеріальні активи», затвердже-ний Наказом Міністерства фінансів України

від 18.10.1999 р. №242 і зареєстрований в Міністерстві юстиції України 02.11.1999 р.

№750/4043, зі змінами і доповненнями, визначає нематеріальний актив як немо-

нетарний актив, який не має матеріальної форми, але може бути ідентифікований та

утримується підприємством з метою використання протягом періоду більше одного

року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік) у виробництві,

торгівлі, в адміністративних цілях чи для надання в оренду іншим особам. Іншими

словами, нематеріальні активи – активи, що не мають матеріально-речової фор-

ми або матеріально-речова форма яких не має істотного значення для їх викорис-

тання в господарській діяльності. Вони мають вигляд інтелектуальної власності, дов-

гострокових майнових прав, гудвілу (ціни підприємства, зумовленої діловими зв'яз-

ками) і забезпечують його власнику (власникам) певний прибуток або іншу користь

протягом тривалого періоду (понад один рік).

Бухгалтерський облік нематеріальних активів здійснюється щодо кожного

об'єкта за такими групами:

- права користування природними ресурсами (права користування надрами,

іншими ресурсами природного середовища, геологічною та іншою інформацією про

природне середовище тощо);

- права користування майном (земельною ділянкою, будівлею, право на оренду

приміщень тощо);

- права на знаки для товарів і послуг (товарні знаки, торговельні марки, фірмові

назви тощо);

- права на об'єкти промислової власності (права на винаходи, корисні моделі,

промислові зразки, сорт рослин, породи тварин, ноу-хау, захист від недобросовісної

конкуренції тощо);

- авторські та суміжні з ними права (права на літературні та музичні твори, про-

грами для електронно-обчислювальних машин, бази даних тощо);

- незавершені капітальні інвестиції в нематеріальні активи, які представляють

собою капітальні інвестиції в їх придбання, створення і модернізацію, використання

яких за призначенням на дату складення балансу не відбулося;

- інші нематеріальні активи (права на запровадження діяльності, використання

економічних та інших привілеїв тощо).

Підприємницька діяльність.

Підприємництвом є самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, здій-снювана суб'єктами господарювання (підп-риємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибу-тку.

Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підпри-

ємницьку діяльність, не заборонену законом. На відміну від цього здійснення підпри-

ємницької діяльності органами державної влади та органами місцевого самовряду-

вання забороняється.

Принципи підприємницької діяльності:

- вільний вибір підприємцем видів підприємницької діяльності;

- самостійне формування підприємцем програми діяльності, вибір постачаль-

ників і споживачів виготовлюваної продукції, залучення матеріально-технічних, фі-

нансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встанов-

лення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

- вільний найом підприємцем працівників;

- комерційний розрахунок та власний комерційний ризик;

- вільне розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати

податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

- самостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, викори-

стання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Підприємці мають право укладати з громадянами договори щодо використання

їх праці. При укладенні трудового договору підприємець зобов'язаний забезпечити

належні і безпечні умови праці, оплату праці не нижчу від визначеної законом та її

своєчасне одержання працівниками, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціа-

льне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодавства.

Підприємці зобов'язані не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати права та

законні інтереси громадян і їх об'єднань, інших суб'єктів господарювання, установ,

організацій, права місцевого самоврядування і держави. За завдані шкоду і збитки

підприємець несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність.

 

 

Підприємницькі договори та їх структура

Невід'ємною складовою співробітництва в сфері підприємництва є угода, тобто еко-

номіко-правова форма досягнення підприєм-ницької мети. Згідно зі ст.41 Цивільного ко-

дексу України (далі – ЦКУ), угодами визна-ються дії громадян та організацій, спрямова-

ні на встановлення, зміну чи припинення правовідносин юридичних і фізичних осіб в

сфері підприємницької діяльності.

Отже, угода – це будь-яка домовленість між підприємцями, в основі якої лежить

комерційний інтерес. Результатом угоди як процесу обміну на компенсаційній основі

є задоволення всіх учасників угоди, досягнення поставлених ними комерційних цілей

чи одержання в результаті обміну цінностями користі, вигоди.

Поняття «договір» визначають через поняття «угода», бо він є її різновидом.

Договором вважають угоду двох чи кількох осіб, спрямовану на виникнення, зміну

чи припинення прав і обов'язків. Керуючись загальним визначенням договору, слід

зауважити, що господарським вважають такий цивільно-правовий договір, в якому

обидва партнери чи хоча б один з них є юридичною або фізичною особою, а також

згідно з яким передаються товари, виконуються роботи чи надаються послуги з ме-

тою здійснення підприємницької діяльності чи іншої мети, не пов'язаної з особистим

(сімейним, домашнім) споживанням. Усі ділові взаємовідносини між суб'єктами підп-

риємницької діяльності регламентуються законодавством і тими умовами, які вони

передбачили в договорі. Успіх такої