ТОП 10:

У 1895 p. в Росії запроваджено винну монополію, тобто виключне право держави на торгівлю спиртними напоями. Дохід від винної монополії до 1901 p. зріс у 7,5 раза.



Всі ці заходи дозволили в 1894—1895 pp. стабілізувати грошову одиницю та провести грошову реформу. В 1897 p. було прийнято закон «Про карбування та випуск в обіг золотих монет», відповідно до якого було випущено золоті монети номіналом 5 крб., 10 крб. (червінець), 7,5 крб. (напівімперіал) та 15 крб. (імперіал). Золотий карбованець дорівнював 9,774 г чистого золота. Старий паперовий кредитний карбованець прирівнювався за існуючим тоді фактичним курсом до 66,3 коп. золотом, тобто, фактично, відбулася девальвація карбованця. Слід зазначити, що російська валюта залишалася твердою до початку Першої світової війни.

Грошова реформа 1895—1897 pp. мала прогресивне значення. Вона зміцнила фінансово-кредитну систему країни, сприяла розвитку економіки, розширенню торгівлі й зовнішньоекономічних зв’язків, посилила приплив вітчизняних та іноземних капіталів у економіку, і до кінця сторіччя Росія перетворилася з аграрної в аграрно-індустріальну державу із середнім рівнем розвитку.

Взагалі іноземний капітал відігравав дуже важливу роль у промисловості країни. Він активно вкладався в гірничо-металур­гійну промисловість Донбасу та Криворіжжя, в машинобудування та інші галузі. Припливу іноземного капіталу сприяла відповідна політика царського уряду, який очолював наприкінці XIX — початку XX ст. С. Ю. Вітте, особливо посилення протекціонізму в зовнішній торгівлі. У 1891 p. встановлюється мито на іноземні товари в розмірі 33% їх вартості, а деякі товари обкладалися май­же заборонними митами, в той самий час експортне мито було досить незначним.

Високі митні збори на іноземні товари, що ввозилися, захищали внутрішній ринок, забезпечуючи його для вітчизняної промисловості, і сприяли розвитку підприємництва та промислового виробництва. Водночас така політика обумовлювала приплив у країну капіталів, а не товарів.

Протекційна митна політика, залучення іноземного капіталу, проведення ряду необхідних урядових заходів, серед яких була й здійснена міністром фінансів С. Ю. Вітте грошова реформа, сприяли бурхливому розвиткові промисловості як Росії, так і України наприкінці XIX — початку XX ст.

Проте так і залишалося невирішеним аграрне питання. С. Ю. Вітте, який розумів, що розширити внутрішній ринок можна лише за рахунок збільшення купівельної спроможності основної частини населення — селянства, що було можливим лише шляхом поширення приватного, а не общинного землеволодіння, починає роботу з підготовки нової аграрної реформи. Проте довести до кінця цю справу йому не вдалося, і реформу проводить уже його наступник — П. А. Столипін, ім’я якого вона й отримала.

Столипінська реформа передбачала, перш за все, руйнування громади, в якій П. А. Столипін, як і С. Ю. Вітте, вбачали головний гальмуючий фактор розвитку продуктивних сил сільського господарства.

Масова участь селян у революції 1905—1907 pp. фактично заставила переглянути підходи до вирішення аграрного питання та поступитися громадою.

Початком реформи вважається опублікування указу від 9 листопада 1906 p. «Про доповнення деяких положень діючого закону стосовно селянського землеволодіння та землекористування». Суть його полягала у відміні закону 1893 p. про непорушення громади. Всі громади ділилися на дві категорії: ті, де переділів землі не було протягом останніх 24 років, і ті, де переділи громадських земель мали місце. Селяни першої категорії громад відразу проголошувалися власниками землі, незалежно від їхнього бажання. Для другої категорії громад необхідна була згода 1/3 селянських дворів, після чого громада ліквідовувалася, а домовласники ставали особистими власниками землі, що відміняло особисто-подвірну власність (поширену на більшій частині України), а наділ переходив у особисту власність домовласника. Крім того, селяни другої категорії громад отримували право закріплювати за собою існуючі наділи, але повинні були сплатити за наявні надлишки землі за цінами 1861 p., істотно нижчими порівняно з цінами початку XX ст.

Указ мав ще пройти затвердження в державній Думі, aлe його відразу почали перетворювати в життя. Остаточне ж утвердження указу відбулося лише 14 червня 1910 p., після чого закон повністю набув чинності. В травні 1911 p. було видане «Положення про землеустрій», за яким проводилося створення відрубного та хутірського господарства шляхом ліквідації черезсмужжя. За згодою 1/5 домовласників можна було взяти землю однією ділянкою. Якщо садиба селянина при цьому залишалася в селі, то така ділянка називалася відрубом, а якщо селянин переносив на свій наділ і садибу — хутором. Хутори знайшли своє найбільше поширення в Україні, в той час як в інших регіонах Російської імперії більш поширеними були відруби.

За законом від 14 червня 1910 p. в індивідуальну власність перейшли землі від 48 до 51,7% у Правобережній, від 34,2 до 42% — у Степовій та від 13,8 до 16,5% — у Лівобережній Україні. Протягом 1906—1913 pp. в Україні було створено 226 тис. хутірських господарств. При цьому правом виходу з громади скористалися, в основному, дві категорії селян: бідняки та заможні, при­чому питома вага бідняків була переважаючою. Вони, як правило, укріпивши свій наділ, продавали його та переселялись у місто або на нові землі за Урал. Їх землі купували не лише заможні селяни, але й середняки, а також громада. При цьому кількість проданих та куплених земель розподілялася приблизно однаково: на 100 селян-продавців припадало 96,6 селян-покупців.

Парадоксальним було те, що найбільш заможні селяни-курку­лі не завжди надавали перевагу виходу з громади, адже набагато вигіднішим для них було зберігати її та тримати в кабалі сусідів-«общинників». До того ж, указ передбачав обмеження, за яким дозволялося скуповувати не більше 4—6 наділів, тобто землі, що припадала на одну душу чоловічої статі. Таким чином, після купівлі землі у більшості селян (53,3%) було менше 15 десятин на двір, у 30,3% — від 15 до 25 десятин, а у 14,4% селян — більше
25 десятин землі. При цьому господарства, в яких було 15 і більше десятин землі, у більшості не застосовували найману працю. З ме­тою попередження спекуляцій землею указ передбачав заборону продажу землі неселянам та іноземцям.

Помітну роль у проведенні аграрної реформи відіграв Селянський поземельний банк, який значно активізував свою діяльність, змінивши напрямок надання кредитів та позичок на користь індивідуальних власників, надаючи останнім певні пільги (у 1913 p. серед покупців землі було 79,7% селян-одноосібників). Зростають і обсяги продажу — якщо з 1882 (року заснування банку) по 1905 рік банк продав 8275,9 тис. десятин, то за 1906 — 1913 pp. — 8460,4 тис. десятин землі.







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-21; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.229.122.219 (0.004 с.)