Україна на початку хх ст. Піднесення національного руху.

Приступаючи до вивчення теми, слід мати на увазі специфіку економічного розвитку України, яка полягала в тому, що, попри колоніальне становище, деякі галузі її економіки були високорозвиненими і мали загальноімперське значення. На початку XX ст. високого рівня розвитку досягли вугільна, металургійна, цукрова, паровозобудівна, суднобудівна промисловості, сільськогосподарське машинобудування, залізничний транспорт. Бурхливий розвиток промисловості супроводжувався створенням монополій, що посіли панівне становище в основних галузях промисловості. У 1910–1916 рр. в Україні почалось утвердження комбінованих об’єднань – трестів і концернів, за прямою участю банків, що вело до виникнення фінансового капіталу. Однак фактичний колоніальний статус України не давав їй створити збалансовану економіку. У 1913 р. Україна давала 24,3% загального промислового виробництва Росії, однак на її частку припадало лише 15% від усього обсягу обробної промисловості і 70% – видобувної. В структурі фабрико-заводської промисловості України у 1912 р. обробка металів і виробництво машин становили тільки 10,4%. Україна залишалась імперським сировинним придатком, ринком збуту виробів російської промисловості.

Швидкі темпи розвитку капіталістичної промисловості висували перед Росією потребу адекватного розширення капіталістичної системи у сільському господарстві. Цьому завданню сприяла реформа аграрних відносин, запроваджена П. Столипіним. Відповідними актами селянам надавалося право закріплення надільної землі у приватну власність і виходу з громади, і 1907 по 1911 р. в Україні вийшли на хутори й відруб 226 520 селянських господарств. Поряд із зростанням заможного селянства відбувалося розорення дрібних господарств, посилювалось аграрне перенаселення в ряді регіонів України, збільшилася міграція сільського населення. Протягом 1906–1912 рр. з українських губерній до Сибіру і Далекого Сходу виїхало близько 1 млн. переселенців, або майже половина від їхньої загальної кількості по європейському регіону імперії. Аграрна реформа прискорила розвиток капіталізму в сільському господарстві і сприяла зростанню його продуктивності, хоча ще зберігалося поміщицьке землеволодіння, відробіткова система, малоземелля і інші кріпосницькі пережитки.

Студенти повинні знати і про зрушення у соціальній структурі населення України, які вніс бурхливий розвиток капіталізму. Швидко зростав робітничім клас України, чисельність якого у 1917 р. досягла приблизно 3,6 млн. чол. Найчисленнішим був сільськогосподарський пролетаріат – 1,2 млн. чол.; промисловий становив 893 тис. чол. Особливість класової структури селянства Україні порівняно з іншими регіонами імперії полягала у вищій питомій вазі середняцьких господарств (30% на 1917 р. порівняно з 20% у Росії). Економічно сильним був прошарок заможного селянства, яке щорічно нагромаджувало 240 мли пудів хлібних лишків. З-поміж 3 млн. 977 тис. селянських дворів в Україні було 2 млн. 293 тис. бідняцьких, 1 млн. 197 тис. середняцьких і 487 тис. замовних господарств. Дедалі більшу політичну та економічну роль відігравала 6уржуазія. Всеросійський перепис 1897 р. зафіксував в Україні 40 658 українців, які жили за рахунок прибутків з капіталів та нерухомого майна, а 203,7 тис. постійно користувалися найманою працею. Серед українських капіталістів було чимало мільйонерів, таких як Терещенки, Харитоненки, Симиренки, Алчевські Рутченки та ін. Чимало з них брали участь в українському національному русі, підтримували українську пресу, культурницькі заходи української інтелігенції тощо. Усі класи і соціальні верстви в Україні дедалі активніше включались суспільно-політичне життя. Одночасно з класовим самоусвідомленням різних верств українського народу зростала їхня національна свідомість, що створювало необхідні передумови для національного відродження України.

Слід мати на увазі, що кінець XIX і початок XX ст. характеризувалися піднесенням політичного життя в Росії, формуванням політичних партій та організацій, зростанням їхнього впливу на суспільний розвиток. Студенти мусять усвідомити, що плідна культурницька діяльність українського громадянства у попередній період сприяла формуванню нової генерації українців, яка прагнула послідовно виборювати всю повноту політичних і національних прав українського народу. З’являються перші зародки незалежних українських організацій. У 1891 р. постало Братство тарасівців – об’єднання молодих українських патріотів, які вже не задовольнялися культурницьким українофільством старшого покоління і ставали на шлях національного радикалізму. У 1896р. у Києві було утворено українське таємне товариство «Молода Україна», метою якого, за свідченням київського жандармського управління, була «пропаганда соціалізму і політичного сепаратизму на український основі»

Зазначені політичні групи, а також українські студентські громади стали основою, на якій у Харкові в лютому 1900 р. виникла перша українська політична партія – Революційна українська партія (РУП). Для початків її діяльності був характерним радикально-національний напрям роботи, душею якого був М. Міхновський. Однак під впливом загальноросійського соціал-демократичного руху з другої половини 1902 р. РУП почала пройматися марксистською ідеологією, що спричинилося до її розкладу і створення ряду нових політичних партій. Першою серед них стала Українська народна партія на чолі з М Міхновським, яка обстоювала ідею повної української державної самостійності. Частина рупівців разом з бундівськими організаціями в Україні утворили Українську соціал-демократичну партію («Спілку»), яка увійшла до РСДРП на правах автономної частини меншовицької організації. Більшість рупівців, яка гуртувалася навколо М. Порша, В. Винниченка, Д. Антоновича, С. Петлюри, М. Ткаченка, проголосила утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). УСДРП прийняла соціал-демократичну програму західноєвропейського зразка, висунувши лозунг автономії замість самостійної України.

Українська ліберальна інтелігенція, що об’єднувалася в громадах та ін., утворила у 1904р. Українську демократичну партію. Згодом вони злилися в єдину – Українська радикально-демократичну партію. її активними діячами були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Є. Тимченко, В. Чехівський, Є. Чикаленко. Саме УСДРП і УРДП були головними виразниками суспільно-політичних поглядів організованого українського руху.

Студенти мають також прослідкувати діяльність неукраїнських партій в Україні. Серед них партія соціалістів-революціонерів, яка успадкувала традиції революційного народництва, Російська соціал-демократична робітнича партія (меншовицька і більшовицька течії), «Союз освобождения» – предтеча майбутніх кадетів – та ін.

Ознайомившись із основними подіями революції 1905–1907 рр., її перебігом в Україні, студенти повинні звернути увагу на процес подальшого розмноження політичних сил у Росії, творення нових політичних партій. Серед них: Конституційно-демократична партія (кадети), яка ставила своїм завданням перетворити Росію у конституційну парламентарну монархію партія великої буржуазії та поміщиків – «Союз 17 октября» (октябристи) монархічні партії – «Союз русского народа» та ін.

Слід мати на увазі, що революція сприяла інтенсивному створенню легальних українських організацій, серед яких чільне місце посідай «Просвіти», а також українські клуби, численні студентські, кооперативні м інші організації. Важливого значення набула політична діяльність діячці українського руху в Державній думі, де було утворено українську думську громаду, в основу діяльності якої було покладено програму УРДП.

У період наступу царизму, посилення реакції розпочалися репресії і проти українського руху. У 1911 р. з 14 «Просвіт» залишилося 7, закривались, українські періодичні видання, культурно-освітні й громадські організації. Позицію уряду і правих партій щодо України фактично підтримали російські ліберальні кола (антиукраїнські виступи П. Струве, О. Погодіна та ін.).

Однак зупинити український рух уже було неможливо. Тривала боротьба за українську школу, зростав попит на українське слово в широких масах селянства і робітництва, підносилась їхня національна свідомість. Проблеми української культури, добробуту українського народу обговорювалися на кооперативних, агрономічних, учительських, наукових з’їздах. Важливе значення мало створення Товариства українських поступовців (ТУП), яке об’єднало на загальній платформі обстоювання національних прав українського народу різні політичні сили. У її створенні та діяльності чільну роль відігравав визначний український історик і громадський діяч М. Грушевський.

Перша світова війна, що спалахнула у липні 1914 р., кинула у вир кривавої боротьби мільйони українців, які були змушені воювати за інтереси двох велетенських імперій – Російської та Австро-Угорської. Одночасно війна поставила проблему визвольної боротьби українського народу в міжнародну площину, привернувши до України увагу європейської громадськості, Російський уряд, виношуючи мрію захоплення Галичини, розпочав одночасно переслідування українських організацій, окремих діячів на Східній Україні. Посилилися заклики російських націоналістів до розправи над українством. У листопаді 1914 р. був заарештований М. Грушевський, здійснювалася політика репресій щодо організованого українського руху на тимчасово захопленій російською армією території Галичини (закриття українських шкіл переслідування греко-католицьких священиків, висилка в Росію митрополита А. Шептицького та ін.). У відповідь фактично всі українські політичні партії перейшли в опозицію щодо ведення війни й висунули завдання боротьби за повалення самодержавства та здійснення автономії України.

Разом з тим початок війни привів до значного пожвавлення діяльності українських політичних емігрантів з Наддніпрянщини, значна кількість яких у цей час перебувала у Галичині. Дії царської армії, яка після тимчасового захоплення Галичини у другій половині 1914 р., за словами Д. Дорошенка вдалася до цілковитого «нищення всяких ознак українського національного життя... просто з дивовижним завзяттям і жорстокістю», остаточно переконали їх у необхідності рішучої боротьби проти Російської імперії. Ці переконання підсилювалися і військовими невдачами царської Росії у поєдинках із німецькою та австрійською арміями, що стали своєрідним каталізатором бо­ни ні українців за відродження нації, за утворення незалежної Української держави. Остаточна поразка Російської імперії, на думку українських діячів різного політичного спрямування, давала реальний шанс для національного самовизначення України та повної її самореалізації. Наслідком цих сподівань стало створення 4 серпня 1914 р. у Львові Союзу визволення України (СВУ) – безпартійної політичної організації російських українців для пропаганди ідей самостійності України.

До керівного органу новоствореної організації – президії СВУ – тоді увійшли В Дорошенко, А. Жук, Д. Донцов і М. Залізняк, а після перенесення осідку до СВУ до Відня (внаслідок -захоплення Львова російською армією) до її складу увійшли також М. Меленевський і О. Скоропис-Йолтуховський. 25 серпня 1914 р. СВУ оприлюднив відозву «До громадської думки Європи», в якій стверджувалося, що єдиним захистом для Європи перед агресією Росії може бути самостійна Українська держава і що її створення необхідне для встановлення політичної рівноваги і подальшого мирного розвитку Європи. У відозві підкреслювалося, що змагання за створення такої держави є головним стратегічним завданням Союзу. Це положення було конкретизоване у програмі діяльності СВУ під назвою «Наша платформа». Констатуючи, що «об’єктивна історична конечність вимагає, аби між Західною Європою і Московщиною повстала самостійна українська держава», Союз взяв на себе «репрезентацію... національно-політичних і соціально-економічних інтересів українського народу в Росії».

Визвано недвозначно задекларувавши у власній програмі завдання боротьби за незалежну державу, СВУ розпочав широку видавничу діяльність, інформуючи народи Європи про стан українських справ. З цією метою Союз видавав брошури і книжки одинадцятьма мовами, заснував у Лозанні франкомовний журнал «La Revue Ukrainienne», а у Відні – німецькомовний тижневик «Ukainische Nachrichten». З осені 1914 р. СВУ почав також видавати двотижневик (з 1915 р. – тижневик) «Вістник Союзу визволення України». Офіційно редакцію «Вістника» очолив О. Бачинський, але фактично керували виданням часопису провідні діячі СВУ – В. Дорошенко, М. Возняк, А. Жук, М. Троцький. Усього в 1914–1918 рр. вийшло 226 чисел часопису, тираж кожного з яких становив близько 5000 примірників. «Вісник СВУ» був найсоліднішим українським органом воєнного часу, який мав великий вплив на полонених, а також на австрійських українців. Це був суспільно-політичний часопис, публікації якого торкалися широкого кола проблем міжнародних відносин, висвітлювали перебіг військових подій, характеризували життя та побут українських військовополонених у Німеччині й Австро-Угорщині. З метою ознайомлення останніх з історією України та її культурною спадщиною значне місце в часописі відводилося матеріалам історичного й етнографічного характеру, а також творам красного письменства.

Але найефективнішою була діяльність Союзу серед військовополонених українців царської армії, загальна чисельність яких на початку Першої світової війни становила понад 200 тис. чол. З огляду на те, що серед полонених українців було багато національно несвідомих, СВУ планував розпочати з ними широку культурно-освітню роботу шляхом навчання бранців української грамоти, народних пісень, ознайомлення їх з українською історією тощо. Для реалізації цих завдань провід СВУ розраховував залучити українських емігрантів з Галичини та Буковини, які на цей час перебували у Відні.

Біля джерел національно-виховної і культурно-освітньої роботи серед полонених вояків-українців у Німеччині та Австро-Угорщині стояли відомы українські науковці та діячі культури: М. Гаврилко, М. Голубець, К. Даниленко, Є. Турула, В. Сімович, Р. Домбчевський, В. Пачовський та ін. Умілий психологічний підхід співробітників СВУ до полонених дав можливість розгорнути широку діяльність з формування національної свідомі у таборян. З часом на заклик СВУ до національно-виховної праці у таборах прилучилися також О. Охримович, В. Левицький, М. Чайковський, О. Беспалко, о. О. Гнідий, С. Смаль-Стоцький, О. Терлецький, Я. Остапчук та інші представники патріотичної інтелігенції переважно з Галичини і Буковини, загартовані в суспільно-політичній та культурно-освітній роботі, з великим педагогічним досвідом. Усі вони у різний час входили до складу просвітніх відділів Союзу визволення України, які координували всі напрямки національно-патріотичної роботи у таборах.

Діяльність СВУ серед полонених вояків-українців у Німеччині та Австро-Угорщині мала позитивні наслідки як у справі освіти, так і національного ховання. Союзу вдалося зосередити полонених української національності в окремих таборах (Фрайштадт, Раштат, Вецляр, Зальцведель) і розпочати серед них широку культурно-освітню та національно-виховну роботу, головною метою якої була підготовка національно свідомих кадрів для майбутньої Української держави. З цією метою Союз спочатку активно розповсюджував у таборах українські книжки, організовував школи грамоти, засновував народні хори, влаштовував різні курси та виклади, організував бібліотеки тощо. Свою діяльність СВУ поширив і на багатонаціональні табори полонених царської армії, які були своєрідним джерелом для поповнення свідомими українцями основних таборів, зміцнюючи таким чи їх національне ядро. Після повалення царату СВУ активізував політичну роботу серед полонених, послідовно обстоюючи ідею державної незалежності України.

Діяльність СВУ в Німеччині та Австро-Угорщині спричинилася до того, що у 1916–1917 рр. у таборах постали автономні українські товари (просвітні, драматичні, хорові, кооперативні, січові та ін.), які об’єднали у своєму складі значну кількість полонених українців. З часом ці товари перебрали на себе ведення культурно-просвітницької роботи і фактично уможливили створення у 1918 р. українських військових формувань – Синьо- і Сірожупанної дивізій, вояки яких взяли участь у збройній боротьбі українську державність.