Тема 11. Відповідальність за адміністративні проступки

План.

1. Поняття та юридичні ознаки адміністративного правопорушення (проступку).

2. Склад адміністративного проступку.

3. Поняття і загальна характеристика адміністративної відповідальності.

4. Поняття і види адміністративних стягнень.

 

1. Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність (ст. 9 КпАП).

У законі одночасно наводяться два терміни: «адміністративне правопорушення» і «адміністративний проступок», але останнє є особливим різновидом адміністративних правопорушень.

Адміністративне правопорушення (проступок) характеризується низкою ознак. Це передусім діяння, поведінка, вчинок людини, бездіяльність, а також акт зовнішнього вияву ставлення особи до реальної діяльності інших людей, суспільства, держави. Закону непідвладні переконання, думки людей, якщо вони не знайшли зовнішнього вияву.

Діяння визнається адміністративним правопорушенням за наявності чотирьох ознак: суспільної шкідливості, протиправності, та адміністративної караності.

Суспільна шкідливість дії чи бездіяльності означає, що вона заподіює або створює загрозу заподіянням шкоди об’єктам адміністративно-правової охорони, які передбачені у ст. 9 КпАП.

Протиправність означає, що дію чи бездіяльність прямо заборонено адміністративно-правовими нормами. Ознака протиправності вказує також на неприпустимість аналогії закону, що сприяє зміцненню законності, виключає можливість притягнення до адміністративної відповідальності за діяння, не передбачені законодавством про адміністративні правопорушення.

Адміністративним правопорушенням (проступком) може бути тільки винне діяння.

Вина полягає у психічному ставленні особи до діяння та його шкідливих наслідків і може бути умисною або необережною. Сту­пінь вини враховується при накладенні адміністративного стягнен­ня, при звільненні від адміністративної відповідальності чи передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд товариського суду, громадської організації або трудового колективу.

Адміністративна караність свідчить, що адмініст­ративним проступком визнається лише таке протиправне, винне діяння, за яке законодавством передбачено застосування адміністративних стягнень. Реалізація адміністративного стягнення не завжди супроводжує адміністративний проступок, але можливість застосування стягнення становить його обов'язкову властивість.

Розглянуті ознаки є найбільш характерними й істотними, при­таманними будь-якому адміністративному правопорушенню (проступку), характеризують фактичну підставу адміністративної відпо­відальності і складають її матеріальне поняття. Останнє конкретизується в законодавстві про адміністративні правопорушення у формі конкретних складів проступку, в яких законом передбачено необхідні і специфічні ознаки того чи іншого конкретного діяння.

Адміністративні правопорушення (проступки) розрізняються за специфічними ознаками, які характеризують їх об'єктивну і суб'єктивну сторони.

2. Склад адміністративного правопорушення - це сукупність встановлених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак. які характеризують діяння як адміністративне правопорушення (проступок). До складу адміністративного правопорушення належать ознаки, які характеризують об'єкт, об'єктивну і суб'єктивну сторони та суб'єкта правопорушення.

Об’єкт адміністративного правопорушення - це те, на що воно посягає. Адміністративний проступок заподіює шкоду або створює загрозу її заподіяння суспільним відно­синам, які і становлять об'єкт проступку. Залежно від ступеня узагальнення, рівня абстрактності розрізняють загальний, родовий та безпосередній об'єкти проступку. Загальний об'єкт становить вся сукупність суспільних відносин, які охороняються законодавством про адміністративні правопорушення.

Родовий об 'єкт — це група однорідних або тотожних суспільних відносин, які охороняються комплексом адміністративно-правових норм. Адміністративно-правовими засобами охороняються суспільні відносини, які регулюються нормами різних галузей права: адміністративного, фінансового, цивільного, трудового, екологічного та ін. Тому родові об'єкти проступків можуть бути, наприклад, у цивільних, трудових та інших правопорушеннях. Залежно від родового об'єкта адміністративні правопорушення згруповано в главах Особливої частини розділу II КпАП.

Різновидом родового є видовий об'єкт, тобто відокремлена група суспільних відносин, спільних для деяких проступків. Так, природоохоронні відносини, які являють собою об'єкт екологічних правопорушень, включають до себе групи відносин, спрямованих на охорону земель, надр, вод, лісів, повітря, тваринного світу.

Під безпосереднім об'єктом маються на увазі ті конкретні (суспільні відносини, поставлені під охорону закону, яким заподіюється шкода правопорушенням, що підпадає під ознаки конкретного складу проступку.

Об'єктивну сторону адміністративного правопорушення характеризують ознаки, які визначають акт зовнішньої поведінки правопорушника. До них належать діяння (чи бездіяльність), їх шкідливі наслідки, причинний зв'язок між діяннями і наслідками, місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя та засоби вчинення проступку.

Основною і обов'язковою ознакою об'єктивної сторони є протиправне діяння, відсутність якого виключає склад будь-якого адміністративного правопорушення. Всі інші ознаки мають факультативний характер. Так, шкідливі наслідки і причинний зв'язок обов'язкові лише в так званих матеріальних складах проступків (наприклад, дрібне розкрадання, пошкодження телефонів-автоматів, потрава посівів тощо). Більшість же адміністративних правопорушень характеризується і додержанням різноманітних правил, коли діяння становить собою склад проступку незалежно від настання шкідливих наслідків. Це формальні склади (наприклад, порушення правил санітарних, митних, торгівлі, охорони громадського порядку тощо). Ці склади формуються в диспозиціях статей Особливої частини розділу II КпАП лише вказівкою на протиправну дію чи бездіяльність. В деяких випадках у диспозиціях вказується тільки на шкідливі наслідки («пошкодження», «знищення», «псування» тощо), діяння ж розуміється само по собі.

Місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя та засоби вчинення проступку можуть бути обов'язковими ознаками, якщо їх включено до конкретного складу проступку (наприклад, окремі діяння визначаються адміністративними правопорушеннями лише в разі вчинення їх у громадському місці, часто в диспозиціях вказується на спосіб вчинення проступку — грубе, злісне порушення, прихована передача тощо). В інших випадках вони можуть визнаватися обставинами, що пом'якшують або обтяжують відповідальність (наприклад, вчинення, правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших надзвичайних обставин обтяжує адміністративну відповідальність).

Суб'єктивну сторону адміністративного правопорушення становить пов'язаний з його вчиненням психічний стан особи. До ознак, які характеризують суб'єктивну сторону, належать вина, мотив і мета вчинення правопорушення.

Вина — основна і обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого адміністративного проступку. Це психічне ставлення особи до вчиненого нею суспільно шкідливого діяння і його наслідків, яке виявляється у формі умислу або необережності.

У загальних рисах поняття цих форм вини розкривається в ст. 10 і 11 КпАП. Адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії (бездіяльності), передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала їх настання. Усвідомлення протиправного характеру діяння і передбачення шкідливих наслідків становлять інтелектуальні ознаки умислу, а бажання або свідоме допущення наслідків —- вольову ознаку.

Адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії (бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення (самовпевненість), або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла передбачити (недбалість). Якщо поняття умислу пов'язане з психічним ставленням особи до свого діяння і його наслідків, то при визначенні необережності до уваги береться ставлення лише до шкідливих наслідків.

Мотив і мета адміністративного правопорушення — факультативні ознаки суб'єктивної сторони складу проступку. Під мотивом розуміється усвідомлене особою внутрішнє спонукання, яким вона керувалася при вчиненні проступку. Мета - це наслідок, результат, якого прагне досягти особа, вчиняючи адміністративне правопорушення.

Суб'єктом адміністративного правопорушення визнається фізична особа, яка досягла на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку. Ознаки, що характеризують суб'єкта проступку, поділяються на загальні і спеціальні. У наведеному визначенні названо ознаки загальні, тобто властиві будь-якому суб'єкту.

Суб'єктом проступку, по-перше, може бути фізична особа, людина. По-друге, ним може бути не будь-яка фізична особа, а тільки осудна. У законодавстві про адміністративні правопорушення не розкривається поняття осудності, воно випливає із визначення неосудності. Як вказано в ст. 20 КпАП, під неосудністю розуміється стан, в якому особа не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану. Виходячи з цього, можна зробити висновок про те, що осудність це здатність особи усвідомлювати свої дії і керувати ними, нести за них відповідальність. По-третє, суб'єктом проступку може бути особа, яка на момент вчинення адміністративного правопорушення досягла шістнадцятирічного віку.

Крім загальних ознак, у конкретних складах адміністративних правопорушень суб'єкт може характеризуватися ще й додатковими, специфічними властивостями. Такі суб'єкти називаються спеціальними. До них можна віднести, наприклад, посадових осіб, водіїв, керівників, капітанів суден, батьків, військовозобов'язаних тощо.

У деяких статтях КпАП спеціальний суб'єкт не називається, хоча мається на увазі.

Окремі властивості особи не входять до складу, проступку, але є важливими для визначення характеру і меж відповідальності за вчинене правопорушення. Це неповнолітні; військовослужбовці та інші особи, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів; іноземні громадяни і особи без громадянства; особи, для яких полювання є основним джерелом існування. У ст.ст. 13-15 КпАП встановлено особливості адміністративної відповідальності деяких з перелічених осіб. Так, до неповнолітні у віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років за вчинення адміністративних правопорушень застосовуються заходи, передбачені ст. 24 КпАП. В окремих випадках неповнолітні згідно з ч. 2 ст. 13 КпАП можуть нести адміністративну відповідальність на загальних підставах (у разі вчинення дрібного розкрадання, дрібного хуліганства, порушення окремих правил дорожнього руху, стрільби з вогнепальної зброї в населених пунктах, злісної непокори тощо). Однак і у цих випадках не виключається застосування заходів, передбачених ст. 24 КпАП. Виняток становлять справи про злісну непокору (ст. 185 КпАП). До неповнолітніх не може бути застосовано адміністративний арешт.

Посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за недодержання правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов'язків (ст. 14 КпАП), тобто вони підлягають відповідальності не стільки за порушення певних правил власними діями, скільки за нерозпорядливість, незабезпечення виконання цих правил іншими особами, зокрема підлеглими. Посадові особи несуть підвищену адміністративну відповідальність порівняно з громадянами, до яких застосовуються лише два види стягнень - попередження і штраф.

Стаття 15 КпАП передбачає особливості відповідальності за адміністративні правопорушення військовослужбовців і призваних на збори військовозобов'язаних, а також осіб рядового і начальницького укладів органів внутрішніх справ. Ці особи несуть відповідальність за адміністративні проступки за дисциплінарними статутами, тобто дисциплінарну відповідальність. В окремих випадках їх може бути притягнено до адміністративної відповідальності - за порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, правил полювання, рибальства та охорони рибних запасів, митних правил, вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов'язаних з корупцією, неправомірне використання державного майна, невжиття заходів щодо окремої ухвали суду чи окремої постанови судді, щодо подання органу дізнання, слідчого або протесту, припису чи по­дання прокурора, ухилення від виконання законних вимог прокурора і за контрабанду, але за ці проступки до них не можуть бути застосовані такі стягнення, як виправні роботи і адміністративний арешт.

При порушенні правил дорожнього руху водіями транспортних засобів Збройних Сил України або інших утворених відповідно до законів України військових формувань - військовослужбовцями строкової служби штрафи як адміністративне стягнення до них не застосовуються. До зазначених осіб як захід адміністративного стягнення застосовується попередження.

Іноземні громадяни і особи без громадянства, якщо вони не мають дипломатичного імунітету, підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах. До них може бути застосовано і таке стягнення, як адміністративне видворення за межі України.

Законом «Про статус народних депутатів України» закріплені особливості адміністративної відповідальності народних депутатів України та депутатів місцевих рад. Так, ст. 27 цього Закону передбачає, що застосування до них заходів адміністративного впливу, накладаються у судовому порядку, допускається лише за згодою Верховної Ради України. Однак ст. 80 Конституції України, яка гарантує депутатську недоторканність, говорить, що народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані.

Ознаки, які характеризують об'єкт, об'єктивну і суб'єктивну сторони, суб'єкта адміністративного правопорушення, є основними. Крім них, встановлено додаткові ознаки, які підвищують ступінь суспільної шкідливості основного складу і називаються кваліфікуючими. До таких обставин належать, наприклад, повторне вчинення однорідного правопорушення, наявність шкідливих наслідків, вчинення правопорушення певним суб'єктом, грубість або систематичність порушення та ін. У нормах Особливої частини розділу II КпАП склади з кваліфікуючими обставинами сформульовано слідом за основними, причому основні ознаки в них, як правило, не називаються, а дається посилання на відповідну статтю або частину статті, в якій сформульовано основний склад. Наявність кваліфікуючих ознак підвищує відповідальність за адміністративні правопорушення.

Статті 18-20 КпАП встановлюють обставини, які виключають протиправність і суспільну шкідливість діяння (крайня необхідність і необхідна оборона) або винність (неосудність) особи. Тим самим виключається адміністративна відповідальність за його вчинення.

Вчиненою в стані крайньої необхідності визнається дія, спрямована на усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, державній чи колективній власності, іншим об'єктам, що охороняються законом, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунена іншими, крім протиправних, засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена. Наприклад, у стані крайньої необхідності може бути вчинене порушення дорожнього руху водієм, який доставляє травмовану людину в лікарню.

На відміну від крайньої необхідності при необхідній обороні шкода заподіюється не сторонньому об'єкту, що охороняється законом, а посягаючому на нього. При цьому захист повинен відповідати характеру і суспільній шкідливості посягання. Слід зазначити, що адміністративне правопорушення в стані необхідної оборони може бути вчинене дуже рідко. Закріпленням в законодавстві норми про необхідну оборону скоріше за все підкреслюється активна роль гро­мадян у боротьбі з правопорушеннями, зміцненні правопорядку.

Не підлягає адміністративній відповідальності особа, яка під час чинення протиправної дії чи бездіяльності перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душев­ної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану.

3. Адміністративна відповідальність — це специфічне реагування держави на адміністративне правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадо­вою особою передбаченого законом стягнення до суб'єкта правопорушення.

Як явище правової дійсності вона характеризується двома видами ознак. По-перше, це ознаки, властиві юри­дичній відповідальності в цілому (основні); по-друге, озна­ки, що відмежовують адміністративну відповідальність від інших видів юридичної відповідальності (похідні).

Основні ознаки адміністративної відповідальності по­лягають у тому, що вона:

1) є засобом охорони встановленого державою право­порядку;

2) нормативне визначена і полягає в застосуванні (реа­лізації) санкцій правових норм;

3) є наслідком винного антигромадського діяння;

4) супроводжується державним і громадським осудом правопорушника і вчиненого ним діяння;

5) пов'язана з примусом, з негативними для правопо­рушника наслідками (морального або матеріального ха­рактеру), яких він має зазнати;

6) реалізується у відповідних процесуальних формах похідні ознаки адміністративної відповідальності ви­значаються її юридичною природою.

Тривалий час у правовій науці підставою адміністратив­ної відповідальності вважалася протиправна винна дія або бездіяльність, що порушує встановлене адміністративно-правовою нормою правило, але за своїм характером і на­слідками не тягне за собою кримінального покарання.

Отже, першим вихідним моментом була теза про те, що порушення правил поведінки, встановлених будь-якою адміністративно-правовою нормою, тягне за собою адмі­ністративну відповідальність. Друге вихідне положення полягало в тезі про те, що притягнення до адміністратив­ної відповідальності можливе тільки при порушенні норми адміністративного права. Проте сучасна юридична практи­ка довела, що ці відправні позиції не завжди вірні. Дослі­дження Інституту адміністративної відповідальності свід­чать про те, що вона настає, по-перше, при порушенні не всіх, а тільки певної групи адміністративно-правових норм, і, по-друге, при порушенні норм не тільки адмініст­ративного права.

Як правило, адміністративна відповідальність настає за порушення найменшої частини адміністративно-правових норм, а саме за порушення фізичними особами деяких обов'язків у сфері державного управління, тобто за вчи­нення адміністративних правопорушень (проступків).

Щодо основної маси норм адміністративного права, то порушення встановлених ними правил тягне дисциплінар­ну відповідальність. Більш того, у ряді випадків окремі ка­тегорії фізичних осіб (наприклад, військовослужбовці) при вчиненні адміністративних правопорушень підлягають дисциплінарній відповідальності, тоді як за загальним пра­вилом встановлена відповідальність адміністративна (ст. 15 КпАП).

Таким чином, не всяке порушення правил, встановле­них адміністративно-правовою нормою, спричиняє адмі­ністративну відповідальність. Адміністративну відпові­дальність тягне порушення тільки тієї норми адміністра­тивного права, що охороняється адміністративними санкціями.

До того ж, адміністративна відповідальність може на­ставати не тільки за порушення правил, встановлених ад­міністративно-правовою нормою, а й за порушення норм інших галузей права. Зокрема, ст.51 Кримінального кодек­су передбачає можливість притягнення до адміністратив­ної відповідальності особи, що здійснила злочин, який не має великої суспільної небезпеки.

Викладене дозволяє визначити, що похідними ознака­ми адміністративної відповідальності будуть такі:

- підставою є не тільки адміністративне правопору­шення (проступок), а й порушення норм інших галузей права, у випадках, прямо передбачених чинним законо­давством;

- вона полягає в застосуванні до винних адміністративних стягнень. У ст. 23 КпАП зазначено, що адміністра­тивне стягнення є мірою відповідальності;

-право притягнення до адміністративної відповідаль­ності надано багатьом державним органам та їх посадовим особам. Серед них — органи державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, суди (ст. 213 КпАП).

У регулюванні адміністративної відповідальності особлива роль належить КпАП, який прийнято 7 грудня 1984 р. (введений в дію з червня 1995 р.). КпАП складається з п'яти розділів: І. Загальні положення; II. Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність; III. Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення; IV. Провадження в справах про адміністративні правопорушення; V. Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень. Розділи містять 33 глави, а останні -статті.

У КпАП кодифіковано законодавство України про адміністративну відповідальність. Поряд з матеріальними нормами цей акт містить адміністративно-процесуальні норми, які регулюють провадження в справах про адміністративні правопорушення та порядок виконання постанов про накладення адміністративних стягнень.

Паралельно з КпАП діють норми, що встановлюють адміністративну відповідальність, але вони містяться у законодавчих міжгалузевих актах (Повітряний, Митний кодекси, закони України «Про надзвичайний стан», «Про охорону державного кордону» та ін.)

До складу нормативних актів, що містять норми про адміністративну відповідальність, належать закони, норми яких не включені до КпАП.

4. Сут­ність і мета адміністративного стягнення зафіксовані в ст. 23 КпАП. У ній підкреслюється, що адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з ме­тою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів, а також запобіган­ня вчинення нових правопорушень.

Ст. 24 КпАП установлює такі види адміністративних стягнень; 1) попередження; 2) штраф; 3) сплатне вилучен­ня предмета; 4) конфіскація предмета; 5) позбавлення спе­ціального права; 6) виправні роботи; 7) адміністративний арешт.

До осіб, які не є громадянами України, може бути застосоване адміністративне видворення за межі України (ст. 24 КпАП і ст. 32 Закону "Про правовий статус іно­земців").

Усі названі стягнення тісно пов'язані між собою й утворюють єдину систему. Їх насамперед об'єднує загальна мета: захист правопорядку, виховання осіб, що учинили адміністративні проступки, у дусі дотримання законів, а також попередження вчинення нових проступків як сами­ми правопорушниками, так і іншими особами.

Кожне стягнення є покаранням, мірою відповідальнос­ті, призначеної за проступки, а застосування будь-якого стягнення означає настання адміністративної відповідаль­ності і тягне для винного несприятливі юридичні наслідки.

Попередження (ст. 26 КпАП) застосовується як самостійна міра покаран­ня за вчинення незначних адміністративних порушень, а також щодо осіб, які вперше вчинили проступок і при цьому мають добрі характеристики. Зміст попередження як міри адміністративного стягнення полягає в офіційно­му, від імені держави, осудженні протиправного діяння органом адміністративної юрисдикції й у попередженні правопорушника про неприпустимість таких дій надалі. Воно розраховане на виховний ефект і не зачіпає ні май­нових, ні інших прав порушника.

Як і будь-яке інше стягнення, попередження потребує юридичного оформлення у вигляді винесення письмової постанови, що відповідає вимогам ст. 283 КпАП. Поряд із цим законодавець передбачає можливість фіксації попере­дження в іншій установленій законом формі.

До попередження, як і до будь-якого основного стяг­нення, може бути приєднане додаткове стягнення. Усні попередження, які посадові особи роблять громадянам, не можуть розглядатися як стягнення.

Попередження як адміністративне стягнення треба від­різняти від попередження — запобіжного заходу протип­равного поводження.

Суть попередження як запобіжного заходу полягає в то­му, що порушнику роз'яснюють протиправний характер його дій, зобов'язують їх припинити, усунути допущені порушення і застерігають щодо можливості застосування більш суворих примусових заходів. Це провадиться пи­сьмово компетентним державним органом. Одночасно мо­же бути встановлений конкретний термін виконання обов'язку.

Попередження про припинення протиправної поведін­ки є самостійним запобіжним засобом, якщо закон уста­новлює, що спочатку до порушника повинна застосовува­тися ця міра, а у випадку подальшого невиконання право­вого обов'язку — більш сувора. Так, знести самовільно зведену будівлю можна лише в тому випадку, якщо і після зробленого попередження громадянин продовжує порушу­вати закон.

Попередження про припинення протиправної поведін­ки провадиться, коли правопорушення ще не закінчене, з метою припинення протиправної поведінки й у встановле­них законодавством випадках є обов'язковим першим примусовим заходом.

Таким чином, даний запобіжний захід відрізняється від попередження як адміністративного стягнення тим, що стягнення накладається за певний проступок компетент­ним державним органом шляхом винесення спеціальної постанови.

Попередження-стягнення необхідно також відрізняти від попередження як заходу впливу щодо неповнолітніх (від 16 до 18 років), що застосовується в порядку ст. 24 КпАП.

Попередження як захід впливу щодо неповнолітніх за­стосовується на підставі постанови у відповідній справі про адміністративне правопорушення, що виноситься згід­но зі ст. 284 КпАП. Ця стаття визначає, що в справі про адміністративне правопорушення може бути винесена од­на з трьох постанов: 1) про накладення адміністративного стягнення; 2) про застосування заходів впливу, передбаче­них ст. 24; 3) про закриття справи. Таким чином, попере­дження, винесене в порядку ст. 24, не є стягненням. Це стягнення (засудження, негативна оцінка) від імені держа­ви особи, яка здійснила адміністративне правопорушення.

Штраф (ст. 27 КпАП) — це грошове стягнення, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністра­тивні правопорушення у випадках, установлених законодавством України.

Штраф — адміністративне стягнення накладається на правопорушників або в адміністративному порядку (орга­нами адміністративної юрисдикції, повноваження яких визначені статтями 218—220 і 222—244), або в судовому (адміністративно-юрисдикційні повноваження міських і районних судів визначені ст. 221). Це винятково грошове стягнення. Чинному законодавству про адміністративні правопорушення не відомі інші форми штрафу (наприк­лад, натуральний штраф).

У адміністративно-юрисдикційній практиці штраф — домінуючий вид стягнення. Насамперед це пояснюється тим, ща він передбачений як єдиний або альтернативний захід за більшість адміністративних правопорушень.

Адміністративний штраф не відшкодувальне (компен­саційне) стягнення. За даною ознакою його необхідно від­різняти від цивільно-правового штрафу. Перше (адміністративний штраф) — це захід впливу на психіку і майнове становище правопорушника. Друге — компенсація матері­ального збитку, що заподіяний внаслідок порушення дого­вірних зобов'язань.

За одиницю обчислення адміністративного штрафу, відповідно до Закону України "Про внесення змін до Ко­дексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення адміністративної відповідальності у вигляді штрафу" від 7 лютого 1997 р., прийнято неоподатковува­ний мінімум прибутків громадян.

Як адміністративно-правова санкція штраф характери­зується:

державним примусом;

обмеженням майнових інтересів тих, до кого він за­стосовується;

одночасним (разовим) стягненням.

Штраф повинен бути сплачений порушником не пізні­ше 15 днів з дня вручення йому постанови про накладення даного стягнення, а у випадку оскарження або опротестування —15 днів з дня повідомлення про залишення скарги або протесту без задоволення. Якщо штраф накладено на особу у віці від 16 до 18 років, а в нього відсутній самостій­ний заробіток, то штраф стягується з батьків або осіб, що їх замінюють.

У випадку несплати штрафу у встановлений термін по­станова про накладення стягнення направляється для ут­римання до виконавчої служби.

Оплатне вилучення (ст. 28 КпАП) застосовується тільки щодо предметів, які стали знаряддям вчинення або безпо­середнього об'єкта адміністративного правопорушення. Воно полягає у примусовому вилученні предмета, його на­ступній реалізації і передачі колишньому власнику вируче­ної суми з відрахуванням витрат по реалізації. Фактично йдеться про примусову реалізацію майна, що знаходилося в особистій власності правопорушника. Це стягнення мо­же бути основним або додатковим. Оплатне вилучення вогнепальної зброї і боєприпасів не може застосовуватися до осіб, для яких полювання є основним джерелом існу­вання. Це стягнення міститься в санкціях статей 121, 130, 133, 166, 191, 193.

Мета оплатного вилучення — виключити володіння предметом, забороненим до використання або ж викорис­товуваним з порушенням установлених правил. Дана міра більш м'яка порівняно з конфіскацією і відрізняється від неї оплатним характером.

За цільовою спрямованістю дане стягнення відрізняєть­ся від такої міри, як реквізиція. Реквізиція — це вилучення державного майна у власника в державних або громадських інтересах з випла­тою власнику вартості реквізованого майна.

Конфіскація (ст. 29). Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адмініст­ративного правопорушення, полягає в примусовій безоп­латній передачі цього предмета у власність держави.

Дане стягнення застосовується органами адміністра­тивної юрисдикції (найчастіше суддями, митними органа­ми, органами внутрішніх справ), як правило, як додаткове стягнення (статті 46; 85; 133; 160; 162 та ін.). Як основне адміністративне стягнення конфіскація передбачена тіль­ки за порушення деяких митних правил (статті 208 і 209).

Це не компенсаційний захід. Відшкодування майнового збитку не належить до цілей даного стягнення. Не пов'язана конфіскація і з задоволенням будь-яких державних або громадських інтересів. її мета як адміністративного стягнення полягає в примусі особи до виконання покладе­них на неї обов'язків.

Адміністративно-правова конфіскація завжди є спеці­альною (має спеціальний характер). Це означає, що кон­фіскується не все майно і не будь-які предмети. Конфіскація провадиться тільки щодо речей, безпосередньо зв'яза­них із проступком і прямо названих у законі (рушниць та інших знарядь полювання, предметів спекуляції тощо).

У ст. 29 КпАП підкреслено, що конфіскувати можна лише предмет, який є в особистій власності порушника, якщо інше не передбачено законодавчими актами. Справа в тому, що конфісковувати річ, що не належить правопо­рушнику, — означає, покарати власника майна, який не вчинив правопорушення і не підлягає адміністративній відповідальності (на жаль, у практиці подібні випадки мають місце). Конфіскований предмет переходить з осо­бистої власності у власність держави.

До осіб, для яких полювання є основним джерелом іс­нування, не може застосовуватися конфіскація вогнепаль­ної зброї і боєприпасів до неї, а також інших знарядь по­лювання.

Конфіскацію як адміністративне стягнення треба від­різняти, по-перше, від реквізиції; по-друге, від вилучення предметів як запобіжного заходу адміністративних правопорушень (статті 260, 265 КпАП); по-третє, від вилучення як заходу попередження адміністративних правопорушень; по-четверте, від конфіскації як одного з додаткових пока­рань за вчинення злочинів (статті 23 і 35 КК); по-п'яте, від вилучення, що здійснюється в цивільно-правовому поряд­ку (статті 105, 136 ЦК).

Вилучення предметів як запобіжна міра адміністратив­них правопорушень застосовується тільки в несудовому порядку. її підставою є статті 260 і 265 КпАП, а також інші чинні нормативні акти. Застосовується вона посадовими особами органів, які перелічені в статтях 234, 234, 262, 264 КпАП (органи державної податкової адміністрації, митного контролю, контрольно-ревізійної служби, МВС та ін.). Таке вилучення допускається щодо предметів, обіг яких обмежений (вони заборонені до продажу, носіння, перевезення, пересилки) або предметів, що можуть знахо­дитися в обігу за умови дотримання встановлених правил. Наприклад, вилучення предметів, що переміщуються через митний кордон з порушенням митних правил.

Вилучення як запобіжна міра провадиться у зв'язку з реальним, а не можливим правопорушенням, проте пока­рання правопорушника не є її метою. Мета даної міри — припинення правопорушення.

Вилучені в порядку припинення правопорушення предмети зберігаються до розгляду адміністративної спра­ви. Після розгляду справи щодо цих предметів приймаєть­ся рішення або про їх конфіскацію, або повернення влас­нику, або про їх оплатне вилучення.

Вилучення з метою попередження правопорушень до­пускається щодо предметів, якими володіють на законних підставах, проте конкретні обставини дозволяють відповідним державним органам приймати рішення про їх вилу­чення в адміністративному порядку. Рішення про таке ви­лучення приймаються відповідно до чинного законодав­ства. Ця міра від інших видів вилучення відрізняється відсутністю зв'язку з конкретним правопорушенням. Вона має чисто превентивний характер і ставить за мету усунен­ня умов, що можуть сприяти вчиненню правопорушення.

Конфіскація як одне з додаткових покарань за вчинен­ня злочинів (статті 23 і 35 КК) провадиться винятково за вироком суду, є додатковим покаранням за скоєний зло­чин, може поширюватися на все майно засудженого або його частину, незалежно від зв'язку предметів, що конфіс­куються, із злочинним діянням.

Вилучення на підставі цивільно-правових норм здій­снюється винятково в судовому порядку з відповідним по­зовом (див.: статті 105, 136 ЦК).

Позбавлення спеціальних прав (ст. 30 КпАП). Позбавлен­ня прав — це обмеження правосуб'єктності громадянина в адміністративному порядку за адміністративні проступки. Ця міра застосовується щодо тих суб'єктивних прав, які раніше були надані суб'єкту органами державного керу­вання. Якщо громадянин неправильно використовує нада­не йому право, орган державного управління тимчасово позбавляє його цього права.

Серед стягнень КпАП називає тільки два види позбав­лення спеціального права: права керування транспортни­ми засобами (статті 108; 116; 122; 123; 124; 130 та ін.) і права полювання (ст. 85).

Таке стягнення передбачається за грубе або система­тичне порушення порядку користування правом. Воно за­стосовується уповноваженими на те посадовими особами органів внутрішніх справ (щодо права на керування авто­мобільним транспортом); органами річкового транспорту і Державтоінспекції по маломірних суднах (щодо права ке­рування річковими і маломірними суднами); органами, що здійснюють нагляд за дотриманням правил полювання (щодо права на полювання) на тер