Західноукраїнські землі на початку XX ст.

Соціально-економічне становище українських земель, що знаходились під владою імперії Габсбургів, суттєво не змінилось порівняно з 80—90-ми роками XIX ст. Все ж подальша розробка родовищ нафти та інших багатств краю сприяли індустріалізації регіону, розвитку залізничної мережі (зокрема, у 70-х роках Галичину було поєднано залізницею із Закарпаттям, а ще раніше — з підросійською Україною) та формуванню місцевого робітничого класу. Тяжкі умови існування робітників та селян змушували їх ставати до боротьби за свої права, використовуючи страйки та бойкоти, вступати до лав політичних партій. Дуже важливою та ефективною формою протидії іноземному капіталу та місцевим лихварям (переважно з числа євреїв) став український кооперативний рух. «Батьками» кооперативної справи в Західній Україні стали Василь Нагірний і Аполлон Ничай, котрі створили у Львові перший кооператив у 1883 р., на кілька років раніше, ніж вони виникли на Східній. Пізніше виникло чимало філій цього кооперативу, а через 15 років почали виникати цілі кооперативні спілки. У 1894 р. Теофіль Кормош заснував перший український кооперативний банк «Віра», котрий у свою чергу сприяв створенню нових кредитних спілок і кооперативів. Це дозволило поступово подолати свавілля і здирство лихварів та орендарів, вже тоді на практиці реалізовувалося гасло: «Свій до свого по своє». Український кооперативний рух сприяв не тільки економічному піднесенню нації, а й її політичному гуртуванню.

Зростання українського політичного руху. Кардинальні зрушення в соціально-економічному та політичному житті чільних країн Європи та США, зростання політичної активності робітничого класу та селянства, інтелігенції, «білих комірців», прагнення до здобуття національних держав рядом європейських народів не могли обминути підавстрійські землі України. Українці, так само як і поляки, чехи, словаки, хорвати та інші поневолені народи Австро-Угорщини, прагнули національної свободи, але їх ситуація була значно гіршою, оскільки на їхні землі заявляли свої претензії поляки (Галичина), угорці (Закарпаття), румуни (Буковина). Це викликало, особливо в Галичині, гострі антагонізми, причому на перший план виходили вже не українсько-австрійські, а українсько-польські суперечності. Національне пробудження українців Галичини за таких умов неминуче вело до радикалізації політичного життя, до переваги тих партій, які усвідомлювали національну самобутність українського народу, а не блукали в темряві москвофільства, марксистських химер, які, по суті, ігнорували національне питання або трактували його у дусі, вигідному для імперій. На чільне місце в Галичині таким чином вийшли народовці, які створили Національно-демократичну партію (1899). Нова політична структура поєднала широку організаційну мережу народовців та інтелектуальні надбання українських радикалів. Базуючись на національній платформі, вона об'єднала різні верстви українського суспільства і стала першою реальною силою, що змогла протистояти польському натискові в Галичині.

Ця партія прагнула державної самостійності України, а як програму-мінімум ставила перед собою досягнення автономії в Австро-Угорщині. До Національно-демократичної партії увійшли визнані авторитети суспільно-політичного життя України Іван Франко, Михайло Грушевський. Керівником партії став публіцист Євген Левицький (1870—1925), колишній голова львівського українського студентства, творець першої в Україні політичної партії європейського зразка — Русько-української радикальної партії. Того ж 1899 року він разом зі своїм сподвижником В. Охрімовичем заснував газету «Будучність», пізніше став редактором «Діла». Прекрасний організатор і тактик, Левицький успішно здійснював роботу в масах, він вивів партію за межі кабінетів та залів, на скликаних нею вічах збиралося до 20 тис. селян, які все активніше підтримували своїх кандидатів на парламентських виборах. Левицький дбав про те, щоб спільно з українцями Галичини виступили українці Закарпаття та Буковини, і невдовзі і в цих регіонах активізувався національний рух (так, у 1906 р. в Буковині було створено Українську радикальну партію, в якій чільну роль відігравали брати І. та О. Поповичі, та Соціал-демократичну партію). 1907 року спільними зусиллями демократичних сил в Австро-Угорщині вдалося добитися загального і прямого виборчого права для чоловіків (частково й для жінок). Тепер нарешті дістали змогу вільно голосувати робітники, бідні селяни, сільська молодь, яка не мала власного господарства, що збільшило українське представництво в парламенті. Однак виборчий закон не був справедливим, оскільки мандати для всієї Галичини (і східної — української, і західної — польської) призначалися не пропорційно до національного складу населення. В результаті зі 106 мандатів для Галичини українцям було призначено 28, а полякам — 78, тоді як українці мали б отримати як мінімум утричі більшу кількість. Саме тому і через фальсифікацію виборів більшість у місцевому галицькому соймі (парламенті) залишалася за поляками.

На початку XX ст. значно зміцніли зв'язки між українцями підросійських та підавстрійських земель, з Галичини всупереч заборонам царського уряду йшли на Наддніпрящину книги та часописи, були налагоджені інтенсивні контакти між провідними суспільно-політичними діячами обох частин України. Характерною у цьому відношенні постаттю був Михайло Грушевський, який з однаковим успіхом працював і в Києві, і у Львові. У Києві часто бував Іван Франко, у Галичині — Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка (мати Лесі Українки) та ін. У тривалому листуванні перебували поетеса Леся Українка та буковинська письменниця Ольга Кобилянська. Швидко відроджувалося почуття єдиного українського народу «від Сяну до Дону».

У Закарпатті велику роль відігравав тоді мукачівський єпископ Юлій Фірцак, який добився прибуття до цього регіону представника угорського уряду Едмунда Егана, ірландця за походженням. Еган об'їздив весь край і вжахнувся від трагічного стану українських селян, жорстоко експлуатованих угорськими поміщиками та єврейськими лихварями. Меморандум Егана у цій справі, скерований до уряду, позитивно вплинув на становище українців. Уряд розпочав аграрну реформу, вжив певних заходів, щоб підтримати українську бідноту. Але це були заходи, які не могли радикально змінити ситуацію. Самого ж Егана за його шляхетну й гуманну діяльність було злочинно вбито...

Все ширше українством Галичини використовувалися демонстрації, страйки та інші дієві форми впливу на уряд Австро-Угорщини та краю. Звичайно, великі надії покладалися на вибори до парламенту, однак через недосконалий закон про вибори, махінації з боку влади, переважно польських шовіністів, навіть залякування й терор українці були представлені у загальноімперському (у Відні) і особливо місцевому (у Львові) парламентах далеко не належною мірою. Під час виборів до галицького сойму 1908 р. польські шовіністи вбили Марка Каганця, українського селянина з Коропця Бучацького повіту. У відповідь український студент Мирослав Січинський (1887—1979) пострілом з револьвера вбив намісника Галичини — графа Потоцького, лідера польських шовіністів Галичини. Іншою причиною замаху стала негативна позиція Потоцького щодо відкриття українського університету у Львові.

Проблема цього університету стала однією з найболючіших точок українсько-польського протистояння. У цьому питанні польський великодержавний шовінізм показав себе в усій своїй «красі», не даючи українцям ніяких шансів на задоволення своїх елементарних національно-культурних потреб. Ще у 1883 р. українські студенти вимагали запровадження в університеті української мови (досі домінували тут німецька та польська) та відкриття кафедри історії України. Тільки через 11 років така кафедра була відкрита (її очолив професор М. Грушевський), але поширення української мови не пішло далі неї. Прохання та петиції, звернені аж до Відня, не давали результату. Так, всупереч компромісному рішенню Відня, щоб деякі документи й промови читалися латинською мовою, ректор — поляк Дембінський демонстративно став читати польською. У відповідь — протести студентів-українців, які силою були придушені польськими студентами. Тоді українці почали вимагати створення паралельного університету з українською мовою навчання, перейшли від прохань до демонстрацій і страйків. У відповідь — арешти, відкриття судових справ («справа 100»). Австрійський уряд вже погоджувався на відкриття українського університету, але опір чинили польські шовіністи, які ще з більшим завзяттям прагнули придушити український студентський рух, організовуючи «боївки». Під час однієї зі спровокованих ними сутичок загинув український студент Адам Коцко (1910), що поклало край надіям частини української громадськості на досягнення мирного компромісу з поляками й викликало новий виток напруги у відносинах між українцями та поляками. Врешті українці добилися остаточної згоди імператора Франца Йосифа II на відкриття свого університету, але це мало статися тільки у 1914—1915 pp. (вибух світової війни не дозволив реалізувати цей намір).

Український національний рух у таких умовах набуває нових форм, стає краще організованим. Стало зрозуміло, що треба максимально використовувати легальні можливості й готуватися до тяжких випробувань, передчуття яких чулося в повітрі. Український провід руху прагнув належним чином відреагувати на виклик часу. Це знайшло свій вияв у формуванні наприкінці XIX ст. за польськими та чеськими зразками спортивно-пожежних товариств «Пласт», «Сокіл» («Сокіл-Батько») та «Січ», члени яких гартували себе для майбутньої збройної боротьби за самостійну Україну. Видатними їх організаторами виступили адвокат Кирило Трильовський (1864—1941) та педагог Іван Боберський, причому останній став також батьком українського спорту.

Іван Боберський (1873—1947) походив із багатодітної сім'ї священика. Він навчався у Львові, Відні та Граці, тривалий час опановував західноєвропейські виховні системи, насамперед щодо фізичної культури. З 1900 р. працював у одній із львівських гімназій, викладаючи німецьку мову, виховав цілу плеяду українських патріотів на чолі з Євгеном Коновальцем. Запровадив спортивні змагання у Львові, перекладав і сам писав підручники та посібники зі спортивних ігор, насамперед футболу; брав діяльну участь у створенні мережі товариств «Сокіл» та «Січ» у Галичині (у 1908—1914 pp. — голова «Сокола-Батька», у 1910—1914 pp. — головний редактор газети «Вісті з Запорожа»), потім Легіону Українських Січових Стрільців (УСС). Один із визначних діячів Західно-Української Народної Республіки, у 1918—1919 pp. був міністром пропаганди ЗУНР, потім виконував дипломатичні доручення уряду ЗУНР у США й Канаді, де й залишився жити до 1932 р. З 1932 р. проживав у м. Тржич (Словенія), де й помер. Створив важливий щоденник про події польсько-українсько ї війни 1918—1919 pp.

Перша «Січ» виникла на Снятинщині у 1900 p., через рік у Коломиї вже відбувся з'їзд січовиків, почала видаватися газета «Нова Січ». До вибуху Першої світової війни тільки «Січі» об'єднали 90 тис. українських юнаків. З їхніх лав був сформований пізніше Легіон УСС («легіонери-усуси») (1913), котрий у свою чергу створив ядро армії ЗУНР. Яскравою демонстрацією сили українського національного руху стало святкування 100-річчя від дня народження Великого Кобзаря. 28 червня 1914 р. у Львові зібралося понад 12 тис. «пластунів», «січовиків», «соколів» та «усусів», які виразно показали, кому має у майбутньому належати українська земля і хто має бути на ній господарем.

Українська еміграція

З підросійської України. Оскільки володіння Російської імперії охоплювали не тільки Сибір і Далекий Схід, а ще й Алеутські острови, Аляску та форт Росс під Сан-Франциско, то серед її колоністів у Сибіру та Новому Світі помітне місце належало українцям. (Про формування компактних українських поселень у Сибіру — Сірий Клин та Зелений Клин — вже йшлося). Цікаво, що православними колоністами у Північній Америці опікувалися єпископи Іркутські та Нерчинські Інокентій (Неронович), св. Софроній (Кришталевський), Михаїл (Миткевич), які були українцями за походженням, а до того ж вихованцями Києво-Могилянської академії. За часів єпископа Веніаміна (Багрянського) у 1795 р. було збудовано першу православну церкву в місцевості Кодьяк (Аляска), пізніше було створено Аляско-Алеутський вікаріат. Після того як цар Олександр II продав Аляску США (1867), цей вікаріат було підвищено до єпархії (1870). Першим її архієпископом став Іоан (Митропольський), а третім (у 1888—1891) — Володимир (в миру Василь Соколовський), українець з Полтави, випускник Холмської духовної семінарії, який привіз зі своєї альма-матер цілий загін українців-священиків. Після його переведення на Острозьку (на Волині) кафедру на Аляску було поставлено єпископа Николая (Зьорова), який поширив діяльність місії і на Канаду. У 1909 р. РПЦ поставила свого єпископа спеціально для Канади. Ним став Олександр (Немоєвський). Мережа православних парафій таким чином швидко поширилася по всій Північній Америці. І нині Російська Американська митрополія в США та Канаді живуть тими здобутками, якими вони завдячують насамперед українцям наприкінці XIX — на початку XX ст.

З підавстрійської України. Ті самі причини, що і в Наддніпрянщині (безземелля та малоземелля, безробіття тощо), призвели до масового виїзду з батьківщини українців Австро-Угорщини. Вже у XVIII ст. бачимо хвилі переселень, скерованих на Балкани (Хорватія, Боснія), однак імміграція до цих країн не мала значних перспектив, бо зарубіжна Європа сама відчувала брак землі. Тому майже всі переселенці з підавстрійської України рушали до Нового Світу.

Є дані, що вже на першому кораблі «отців-пілігримів» до майбутніх США («Мейфлауер», тобто травнева квітка), який прибув до Нового Світу ще 1604 p., був один українець. Досить відчутною була роль українців у війні за незалежність США 1776—1783 pp. і особливо у переможній війні Півночі проти рабовласницького Півдня (1861—1865). Тоді відзначився, наприклад, українець, генерал Василь Турчин, прозваний «грізним козаком». У 1865 р. до Нью-Йорка прибув ієродиякон Агапій Гончаренко (Андрій Гумницький), вихованець Київської духовної семінарії, що діяла як початковий ступінь Київської Духовної академії. Він виступив творцем першої слов'янської політичної організації в США («Клуб декабристів» у Сан-Франциско), видавцем газети на Алясці («Alaska Herald-Свобода»). Першим відомим емігрантом у США із Західної України був Іван Макогон із галицьких Заліщиків (1877). У 1884 р. на численні прохання українців — греко-католиків до США прибув перший священик — о. Іван Волянський, а через рік у місті Шенандоа (штат Пенсильванія) він збудував перший храм, заснував Свято-Миколаївське братство. У 1891 р. налічувалося вже 19 греко-католицьких священиків — вихідців із Закарпаття, Пряшівщини, Галичини. У 90-х pp. XIX ст. цілий гурт національно свідомих українських священиків з Галичини («Американський кружок») спеціально присвятив себе діяльності в США, щоб підтримати співвітчизників. Один з цих священиків, Нестор Дмитрів, став першим греко-католицьким душпастирем у Канаді (1897). Наприкінці XIX — на початку XX ст. відчутною стала хвиля емігрантів з підросійської України з числа українських протестантів.

У 70—80-х pp. XIX ст. багато українців поселилося в Нью-Йорку та Нью-Джерсі, штаті Пенсильванія (міста Пітсбург, Гарісбург, Кінгстон, Міннеаполіс, Скрентон, Шенандоа та ін.), де вони працювали переважно шахтарями та робітниками на текстильних фабриках. Переселенці з України становили тоді приблизно 1% населення США. Вони спочатку закріплювались на атлантичному узбережжі країни, а потім просувались углиб континенту. Дещо пізніше українці стали прибувати на канадські землі, але тут вони тяглися до безмежних канадських прерій. Офіційно початок переселенню поклали два галицьких селянина Іван Пилипів та Василь Єлиняк з Небилова на Калущині, котрі 7 вересня 1891 р. ступили на канадський берег. Єлиняк прожив майже сто років (помер у 1956 р.) і своїми очима бачив, як крок за кроком, долаючи тяжкі перепони, українці здобували собі визнання в Канаді. Саме до Канади основна маса шукачів кращої долі із Західної України звернула свої погляди, і цьому прислужилася ґрунтовна брошура «Про вільні землі» вчителя Осипа Олеськіва. Останній чесно показав картину життя українців у Новому Світі й дійшов справедливого висновку, що Канада для них підходила найбільше з огляду і на кліматичні умови, і на багатство землі, і на сприяння уряду. Зусиллями насамперед вихідців із України була піднята цілина у трьох степових провінціях і в центрі Канади: Манітоба, Саскачеван і Альберта. Саме тут виникло чимало українських містечок і сіл із характерними назвами: Київ, Львів, Нова Коломия, Теребовля, Мазепа, Петлюра і т. д.

Столиця провінції Манітоба — Вінніпег був тоді одним з найбільших міст у Новому Світі, яке дуже швидко зростало. Сюди сходилися залізниці, звідси потяги везли іммігрантів аж до берегів Тихого океану. Саме Вінніпег надовго став головним осередком українського життя Канади. Тут з'явилися такі газети, як «Слово» (1904), «Канадійський русин» (1911), «Канадійський фермер» та ін. У 1910 р. побачив світ перший номер знаної газети «Український голос» (1910), яка є популярною і в наш час. З тих часів діє у Вінніпезі й «Просвіта». У 1915 р. перші українці-іммігранти були обрані до місцевих органів влади Канади в Альберті та Манітобі. Але у сфері шкільного й церковного життя українцям доводилося долати значні перепони. Тривалий час не давали змоги відкривати українські школи, пропонуючи українцям на вибір англійські чи французькі, а отже, й нові національні орієнтири. Греко-католиків змушували йти до римо-католицьких храмів, не визнавали свячень їхніх священиків (якщо ці священики були одружені), греко-католикам не дозволялося мати свого єпископа, що призводило до неминучої латинізації та денаціоналізації українців — греко-католиків. На знак протесту священик Олексій Товт, який походив з українців Пряшівщини, перейшов зі своєю парафією м. Міннеаполіса з Руської (тобто Української. — Ю. М.) Греко-католицької церкви до Російської православної церкви, яка діяла тоді в США і Канаді. Невдовзі кількість таких парафій зросла до 50. Аналогічні процеси відбувалися і в українській греко-католицькій громаді в США. Частина парафіян переходила навіть до протестантів (англікан, пресвітеріан). Стривожена римська курія згодилась врешті-решт на призначення греко-католицьких єпископів до США й Канади. Ними стали відповідно Сотер Ортинський (1907) і Микита Будка (1910).

Але це не вирішило проблему вповні. РПЦ робила все, щоб помосковщити православних українців і в Новому Світі. Природно, що в середовищі національно свідомих віруючих українців народився план створення власної автокефальної (тобто незалежної) православної Церкви. Важливу роль відіграв тут громадський діяч Михайло Стечишин, і у 1918 р. на Соборі у м. Саскатун (столиці провінції Саскачеван) було проголошено створення Української греко-православної церкви, яка сьогодні діє під назвою Українська православна церква в Канаді. Звідси ж бере свій початок і Українська православна Церква в США. Ті ж самі проблеми у греко-католиків існували в Латинській Америці, й долати їх довелося ще довше...

У 20-х роках XIX ст. окремі українці прибувають до Бразилії, Аргентини та інших латиноамериканських країн. Українець із Києва Михайло Скибицький (Мігель Роля) був сподвижником національного героя Латинської Америки Симона Болівара, борця за незалежність від Іспанської імперії. У 1872 р. до Бразилії прибула родина Миколи Морозовича із Золочівщини. Але масова імміграція з України до Бразилії (провінції Парана, Сан-Катаріна, Ріо Гранде до Суль, Сан-Паулу) та Аргентини (переважно штат Місіонес і столиця держави Буенос-Айрес) почалася наприкінці XIX ст. До Аргентини за період до 1914 р. прибуло відносно небагато переселенців (бл. 10 тис), значно більше їх прибуло до Бразилії. Тут переселенці опинилися в особливо тяжких умовах (тропічний клімат, непрохідна сельва, хвороби, напади індіанців), причому без жодної економічної допомоги з боку уряду — на відміну від Канади та США. Але й тут українці дали собі раду! Вони міцно вкорінились на новій землі, збудували православні та греко-католицькі храми, заснували «Просвіту», почали видавати україномовні газети: «Зоря» (1907), «Прапор» (1910), «Праця» (1912), створили навіть свій представницький орган — Конгрес (1910). Греко-католицький священик Рафаїл Криницький писав з міста Прудентополіс, з «бразильської України», у листі до Михайла Грушевського 1913 p.: «...тут серед лісів гомонять пісні українські, у церквах — наука українська, а у ній проповідуємо Христа любити і народ любити свій. Хоч би нас бразиліяни хотіли — то й хочуть здегенерувати — не даємось і не дамось!» Дійсно й по сьогодні українці в Бразилії найменше піддались асиміляції і становлять шанований за сумлінну працю прошарок населення Бразилії.