Українські землі під владою Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Остаточна ліквідація гетьманства. Уже на початку 60-х років XVIII ст. Російська імперія посилила тиск на рештки української козацької державності, задумуючи цілковито ліквідувати Січ та Гетьманщину. Гетьман Кирило Розумовський, дуже лояльно налаштований щодо Російської імперії, спробував у інтересах розвитку Гетьманщини зміцнити гетьманську владу, навіть зробити її спадковою. Це викликало гнів імператриці Катерини II (правила у 1762—1796 pp.), яка прагнула до повного злиття України з Росією, до тотальної русифікації українського народу. Гетьмана Кирила Розумовського негайно викликали до Петербурга. Вимога Катерини була категоричною — зректися гетьманської булави. Протягом 10 місяців український гетьман, використовуючи свої зв'язки при дворі, намагався якось залагодити справу. Та імператриця залишалася непохитною — адже справа була не в особі Кирила Розумовського.

Ліквідація гетьманства була логічним наслідком колоніальної політики Російської імперії щодо України. Таким чином, у жовтні 1764 р. Кирило Розумовський змушений був скласти свої повноваження, а вже наступного місяця його офіційно було увільнено від гетьманства. Натомість для управління Лівобережною Україною та Запорожжям було створено Малоросійську колегію на чолі з президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум'янцевим. Майже одночасно (1765) було скасовано козацький устрій на Слобожанщині й утворено там Слобідсько-Українську губернію з адміністративним центром у Харкові. Козацькі полки перетворювалися на гусарські. Старшини отримували російські військові чини, а козаки ставали «військовими обивателями». Заборонялися вільні переходи селян від одного пана до іншого.

Скасування гетьманства стало початком вирішального наступу царату на українську автономію. Катерина II мала на меті не лише позбавити українські землі решток державності, а й знищити самобутню культуру українського народу, його мову, перетворити українців на злиденних і ницих малоросів. Протягом наступних років один за одним з'являлися імператорські укази, що мали довершити справу підкорення України. Виконавцем імператорської волі був президент Малоросійської колегії Петро Рум'янцев.

Його бурхливу антиукраїнську діяльність тимчасово призупинила тільки чергова російсько-турецька війна 1768—1774 pp., оскільки Російській імперії був потрібний спокійний тил і гарматне м'ясо. У цій війні особливо уславилися запорозькі козаки, котрі сподівалися, що за вірну службу у війні проти «бусурман» імперія залишить у спокої козацтво, не буде вторгатися в землі Війська Запорозького, які широко прослалися степами Центральної та Південно-Східної України. Та не так сталося, як гадалося і як обіцялося...

Переможна для Російської імперії війна завершилася підписанням Кючук-Кайнарджійського мирного договору. До Росії відійшли Велика й Мала Кабарда, східна частина Керченського півострова (в тому числі Керч і Єнікале), а також Азов із навколишніми землями, фортеця Кінбурн у гирлі Дніпра, територія між Дніпром і Південним Бугом (по нижній течії до узбережжя Чорного моря). Туреччина зобов'язалася вивести свої війська з Криму, Кубані й Тамані, а Росія — з Криму, Дунайських князівств і Кавказу. Росія одержала право вільного торгового судноплавства на Чорному морі. За умовами Кючук-Кайнарджійського мирного договору Кримському ханству надавалася незалежність від султанської Туреччини, фактично ж воно опинилось у залежності від Російської імперії, а в 1783 р. Крим взагалі було приєднано до останньої. Чимало кримських татар вже тоді стали жертвами переслідувань та дискримінації, майже половина татарського населення Криму емігрувала до Османської імперії. Розпочалося планомірне й санкціоноване зверху нищення не тільки кримськотатарських, а й античних та ранньохристиянських пам'яток старовини. Англійський професор Е. Д. Кларк як свідок описав варварську руйнацію царськими військами у 1812 р. будівель античного Херсонеса, що її здійснювали при використанні порохових мін. Репресії та депортації впали й на голови християнського населення Криму, значна частина якого (переважно греки) були виселені в північне Приазов'я, де виникло місто Маріуполь (у перекладі з грецької — «місто Марії»). У той же час царат активно переселяв до Криму росіян, українців, німців та ін.

Ліквідація решток автономного устрою Гетьманщини та Запорозької Січі. Після закінчення російсько-турецької війни й придушення Селянської війни у Росії під керівництвом Омеляна Пугачова (1773—1775) антиукраїнська політика Петербурга посилилася.

4 червня 1775 р. війська генерала Текелія раптово оточили Січ-столицю, де стояла невелика козацька залога, й зажадали її капітуляції. Після бурхливої військової ради, зваживши на нерівні сили сторін (3000 запорожців проти 10 000 царського війська), запорожці вирішили скласти зброю. Наступного дня за наказом Текелія з Січі було вивезено боєприпаси, артилерію, скарб, клейноди і прапори, архів тощо. Всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували, в тому числі 500 козацьких майстерень і торговельних будинків.

Військова операція з ліквідації Січі передбачала загарбання всього Запорожжя. Щоб досягти цього, було залучено величезні сили — до 100 000 вояків. Поділена на кілька частин, російська армія протягом двох тижнів, від 25 травня до 8 червня 1775 p., повністю окупувала запорозькі землі. Осердя української державності й волелюбного духу було знищене. У червні 1775 р. вийшов сенатський указ, а у серпні — указ Катерини II, що поклали край надіям козаків на відродження Січі. У цих указах містилося чимало брехливих звинувачень на адресу запорожців. Головна ж причина ліквідації Січі полягала насправді в колоніальній та кріпосницькій політиці Російської імперії. Царський уряд в особі самої Катерини, її фаворита Григорія Потьомкіна та ін. серйозно непокоїли можливість відродження Української держави, зростання економічної могутності Січі, відсутність тут кріпацтва, демократичний устрій козацької республіки, яка виступала цілковитою протилежністю кріпосницькій та монархічній Росії.

Після ліквідації Січі запорожцям було наказано записатися до селянського (фактично до кріпаків) та міщанського станів. Старшин зараховували офіцерами до царської армії, але найвищих керівників Січі жорстоко покарали. Особливо тяжка доля випала кошовому отаману Петру Калнишевському, військовому судді Павлу Головатому та військовому писарю Івану Глобі. Останній кошовий протягом 25 літ відбував ув'язнення у маленькій келії, фактично у кам'яному мішку, в Соловецькому монастирі. Суддя ж і писар були заслані до Сибіру (Тобольськ).

У 1781 р. на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал-губернаторство, що складалося з трьох намісництв, згодом губерній — Київської, Чернігівської та Новгород-Сіверської. Кожна губернія поділялася на 11 повітів. Глухів утратив статус столиці. У губернських і повітових містах створювалися такі самі адміністративні та судові установи, які діяли скрізь у Російській імперії. Малоросійську колегію було скасовано. З ініціативи Рум'янцева здійснювався перепис населення, кількість вільних селян знову було зменшено. Врешті, 1783 р. вийшов імператорський указ, який прикріпляв усіх українських селян до того місця, де вони були записані під час останнього перепису, й забороняв переходити на нові місця. Цим указом у Лівобережній та Слобідській Україні запроваджувалося кріпацтво.

Спеціальним указом від 1783 р. було ліквідоване й козацьке військо. Десять козацьких і три компанійські полки перетворилися на десять регулярних кінних карабінерних полків російської армії. Реорганізовані козацькі полки й надалі мали формуватися з українських козаків, які утворили окремий стан населення — казенних селян. На відміну від звичайних селян, вони не були кріпаками, а мусили відбувати військову службу в регулярній російській армії. Рекрутами-солдатами ставали троє козаків з кожних 500 душ населення.

З-поміж інших заходів, що визначали українське життя за російським імперським взірцем, було оголошення «Грамоти про вільність дворянства», яка надавала українській шляхті й старшині всіх прав російського дворянства. Тим самим царат прагнув підкупити верхівку козацької старшини і зміцнити соціальну базу свого панування.

Перетворення Лівобережної Гетьманщини на складову частину Російської імперії, ліквідація Січі супроводжувалися значним погіршенням життя українців. Економічний і господарський потенціал України нещадно використовувався царатом у численних війнах.

Нащадки запорожців. Найнепокірніші запорожці подалися за межі Російської імперії — за Дунай, на землі, що були під владою турецького султана Абдул-Гаміда І. Там вони заклали Задунайську Січ (1775—1828). Вона була майже копією Запорозької, хіба що до традиційних господарських занять козаків (хліборобство, скотарство, рибальство, мисливство, ремесла) додалося й виноградарство. Відсутність кріпацтва створювала тут оазис свободи, той магніт, який притягував до себе знедолених людей з України. Але з часом ситуація погіршала через те, що султан намагався використати козаків у своїх інтересах, кидаючи їх на придушення національно-визвольних рухів народів Балканського півострова. Зростала туга за батьківщиною, що показано в знаменитій опері українського композитора С. Гулака-Артемовського (1790—1865) «Запорожець за Дунаєм». Саме тому частина козаків звернулася до австрійського імператора з проханням дозволити жити в його володіннях. Такий дозвіл козаки отримали. У 1785 р. 8 тисяч колишніх запорожців перейшли на землі в провінції Банат, на береги Тиси в її нижній частині (нині — територія Сербії), ставши австрійськими підданими. Так на берегах Дунаю й Тиси виникла Банатська Січ (1785—1812). І хоча основна маса запорожців-задунайців повернулася звідси до Задунайської Січі (1812), однак певна частина їх залишилася й злилася з українцями — переселенцями із Закарпаття й Пряшівщини, які з'явилися тут ще у 40-х роках XVIII ст. й продовжували прибувати до Банату, Бачки, Сриму та Воєводини (землі на межі сучасних Угорщини, Сербії та Хорватії) протягом XVIII — початку XX ст. Ця людність мала міцні контакти з українцями-галичанами, котрі наприкінці XIX ст. почали прибувати до підавстрійської Боснії та Славонії, яка належала до угорської частини імперії Габсбургів.

У 1828 р. вибухнула чергова російсько-турецька війна (1828—1829), яка закінчилася перемогою Росії і приєднанням до неї нових територій, зокрема дельти Дунаю. Ця війна теж коштувала Україні значних людських і матеріальних втрат. Вона ж багато в чому вирішила долю козаків-задунайців, які мусили вирішити складне питання: на чиєму боці битися. Всупереч волі більшості задунайців кошовий отаман Йосип Гладкий із загоном у 1500 козаків перейшов під Ізмаїлом на бік російської армії. Він був удостоєний почестей, але за це турки знищили Задунайську Січ, що тяжко відбилося на становищі тих задунайців та їхніх сімей, котрі залишалися на турецьких землях. З тих козаків, що лишилися на боці султана, пізніше була сформована польським повстанцем Михайлом Чайковським (Садик-паша) бойова частина, яка брала участь у Кримській війні 1853—1856 pp. проти Російської імперії. Метою Чайковського було відродження не тільки козацтва, а й незалежних Польської та Української держав. Задунайці брали участь і в російсько-турецькій війні 1877—1878 pp. Тільки після падіння турецької фортеці Плевни у 1878 р. цей загін припинив своє існування. Нащадки задунайців і нині проживають у пониззі Дунаю...

Тим часом колишні задунайці на чолі з Гладким воювали на боці російської армії. Після укладення Адріанопольського мирного договору 1829 p., згідно з умовами якого Туреччина, зокрема, передавала Росії гирло Дунаю та східний берег Чорного моря, постало питання про долю цих козаків. У 1831 р. цар Микола І (правив у 1825—1855) наказав поселити їх на північному узбережжі Азовського моря, на відрізку від Маріуполя до Ногайська (Приморська) та Бердянська, щоб краще убезпечити його від можливого турецького нападу.

Азовське козацьке військо. Так було створене Азовське козацьке військо (1831—1865). Азовці заснували тут чимало хуторів, сіл, станиць, навіть містечок, збудували Азовську флотилію. Першим кошовим отаманом цього війська став Й. Гладкий, але верховне керівництво у військових справах належало новоросійському генерал-губернаторові. Взагалі це військо мало нагадувало колишню Січ, від її прав і вільностей майже нічого не залишилося. Йосип Гладкий обіймав дану посаду до 1853 p., а потім пішов у відставку в чині генерал-майора. Він оселився у Олександрівську (нині — Запоріжжя), де й помер у 1866 р. Його могила знаходиться на території сучасного Запорізького університету. У середині XIX ст. становище азовських козаків значно погіршало. Тут уряд встановлював кріпосницькі порядки, намагався переселити козаків на Північний Кавказ, де в розпалі була кривава війна з вільнолюбними горцями. Саме козаки-азовці заснували на Кавказі станиці Азовську, Папайську, Дербентську, Константинівську. Однак далеко не всі козаки бажали переселятися на охоплений вогнем Північний Кавказ, частині з них навіть вдалося втекти до Туреччини. Коли азовців стали силоміць переселяти з України на Північний Кавказ до станиць Анапської округи та Закубання, вони підняли повстання, яке було жорстоко придушене. Після поразки повстання цар Олександр II видав указ, за яким Азовське козацьке військо ліквідовувалося, а рядових козаків було перетворено на селян. Щоб зменшити можливість нового повстання, старшину підкупили: їй було надане російське дворянство. Зброю, клейноди, флотилію азовців було передано Кубанському козацькому війську.

Бузьке козацьке військо. Наприкінці XVIII ст. царський уряд створив також Катеринославське козацьке військо, до якого потрапила й частина колишніх запорожців, але воно проіснувало всього кілька років. Значно довше протрималося Бузьке козацьке військо (1785—1817), яке добре зарекомендувало себе у російсько-турецькій війні 1787—1791 pp. Після укладення миру бузьким козакам було дозволено поселитися на берегах Південного Бугу (пізніше на цій території утворилися три повіти: Ольвіопольський, Єлисаветградський та Херсонський). Їхньою столицею стало м. Вознесенськ. Царат, звичайно, мав тут свій інтерес, прагнучи зміцнити нові кордони. Прав і вільностей у бузького козацтва було обмаль, їм навіть не давали змоги обирати свого кошового отамана. Втім, становище цих козаків було кращим, ніж у кріпаків. Сподіваючись на розширення своїх прав, бузькі козаки охоче воювали у 1812—1813 pp. проти наполеонівської Франції, брали участь у взятті Парижа (1813). В «нагороду» за це російський уряд перетворив їх на військових поселенців, становище яких мало чим відрізнялося від кріпаків. Це спричинилося до повстання козаків під керівництвом Федора Барвінського (1817), яке було жорстоко придушене каральними військами. Сто керівників повстання засуджено до смертної кари, яку замінили побиттям шпіцрутенами й довічною солдатчиною в Сибіру.

Чорноморське Кубанське козацьке військо. Коли вибухнула російсько-турецька війна 1787—1791 pp., російський уряд зрозумів свою помилку — те, що він принаймні передчасно ліквідував Запорозьку Січ. Довелося на час війни терміново відроджувати козацтво, яке дістало назву «вірного», на відміну від «невірних», які подалися за Дунай під турецькі прапори. Російський уряд, прагнучи не допустити переходу й інших запорожців на турецький бік, заходився формувати з них у 1788 р. Військо вірних козаків (трохи згодом воно стало називатися Чорноморським), обіцяючи їм «золоті гори» за службу, насамперед землі між Південним Бугом та Дністром у районі м. Слободзеї (у Молдавії). Частина колишніх запорожців на чолі з Антоном Головатим, Харком (Захаром) Чепігою та Сидором Білим відгукнулася на цей заклик. Першим кошовим отаманом нового козацького війська став С. Чепіга. Військо зберігало давній запорізький устрій, назви всіх куренів, одяг тощо. Згідно з царською волею йому повернули частину прапорів, відібраних після ліквідації Січі у 1775 р. Ці козаки брали участь у багатьох битвах. Особливо вони відзначилися під час штурмів Акермана (Білгорода-Дністровського), Бендер, Очакова, Кінбурна, Ізмаїла, Хаджибея (Одеси), а також фортеці на о. Березані у Дніпро-Бузькому лимані, де блискуче проявила себе Чорноморська козацька флотилія. На честь взяття Березані чорноморці додали до своїх 38 куренів ще один — Березанський.

Російсько-турецька війна 1787—1791 pp. закінчилася укладенням Ясського мирного договору, за яким до Росії відійшла вся територія Північного Причорномор'я, зокрема й Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії.

Українські козаки, з яких складалося Чорноморське військо, уславившись у численних битвах, сподівалися відродити на землях між Південним Бугом і Дністром давні козацькі звичаї та розширити свої володіння аж до Дону за рахунок колишніх земель Війська Запорозького. Це занепокоїло російський уряд, оскільки через Слободзею козаки утворювали своєрідний міст між землями колишньої Січі та Гетьманщини із Задунайського Січчю, яка знаходилася під турецьким протекторатом. Знову проігнорувавши інтереси українських козаків, імперський уряд скасував своє попереднє рішення. Після тривалих клопотань Головатому та Чепізі (останній замінив смертельно пораненого під Кінбурном Сидора Білого) вдалося добитися царської грамоти на поселення козаків між Кубанню й Доном на таких же правах, що й військо Донське. Отже, їхнім головою тепер вважався сам цар, а його представляв наказний отаман, обраний з числа козаків. Чорноморці мали зайняти землі знищених російською армією ногайців, які перекочували в ці краї у XVI ст. на землі Тмутараканського князівства Київської держави X—XIII ст., створивши так званий Малиновий Клин. Козаки мали прибути в прикордонні місця, де на додачу до війни лютувала смертоносна малярія, заселити їх і освоїти. Водночас чорноморці-кубанці мали стати важливою силою Російської імперії у її агресії на кавказькому напрямку задля підкорення гірських народів (чеченців, інгушів, черкесів, кабардинців і т. д.) в ході Кавказької війни 1817—1864 pp.

Перші 3877 козаків-чорноморців прибули на Таманський півострів 5 вересня (25 серпня) 1792 р. Так постало Чорноморське Кубанське козацьке військо. На місці висадки перших козаків-чорноморців, колишніх запорожців, у 1911 р. скульптор П. Косолап поставив прекрасний пам'ятник.

Невдовзі у приазовські та прикубанські степи прибуло понад 25 тисяч чорноморських козаків із сім'ями. Біля Карасунського Кута вони заснували місто Нову Січ (потім Катеринодар, нині — Краснодар), чимало станиць і хуторів. Прикметно, що назви всіх 38 запорозьких куренів, а до того ж новостворених Березанського й Катерининського, були перенесені на кубанські станиці (Брюховецька, Канівська, Корсунська, Полтавська і т. д.). Хвиля чорноморських поселень, посилена величезною кількістю (понад 100 тисяч за першу половину XIX ст.) організованих та стихійних переселенців із колишньої Гетьманщини, ринула на Таманський півострів, поширюючись на схід і південь, на територію сучасних Краснодарського та Ставропольського країв. У 1832 р. царат дозволив переселення на схід від Чорноморії (район Армавіра) вихідців із війська Донського. Так виникло Кавказьке лінійне військо, яке отримало свою назву від «лінії», тобто кордону. Це було зроблено для противаги українським козакам, права яких поступово обмежувалися, їм було заборонено носити запорозький одяг (характерну українську козацьку шапку з шликом замінила кругла шапка-«кубанка», чорноморці вдягнулися також у звичну для горців черкеску з «газирями» на грудях для патронів). Були також значно обмежені можливості для переселення українських селян-кріпаків на вільні козацькі землі. Так, у 1870 р. козацький стан став ізольованим, і вписатися до нього стало можливим тільки за виняткових обставин. Однак обидва війська поступово розширили свою територію, дійшовши до Кавказьких гір та Чорного моря (Туапсе) на лівому боці Кубані. Коли ж цю землю козаки освоїли, царат відібрав у них найперспективнішу смугу причорноморських земель, з якої було створено Чорноморську губернію (1896). У 1861 р. на Північному Кавказі виникло й Терське козацьке військо, у формуванні якого значну роль відіграли вихідці з України, насамперед чорноморці. До речі, українці брали активну участь і у формуванні інших козацьких військ Російської імперії, яких до ліквідації більшовиками у 1918—1920 pp. налічувалося дванадцять (Оренбурзьке, Семиреченське, Забайкальське, Амурське та ін.).

У 1860 р. Чорноморське Кубанське військо було злите з Кавказьким лінійним і отримало назву Кубанського козацького війська (проіснувало до 1920 p.). Кубанські козаки, часто відомі під назвою пластунів, брали активну участь у Кавказькій (1817—1864), Кримській (1853—1856), російсько-турецькій (1877—1878), російсько-японській (1904—1905) війнах, а також у Першій світовій війні (1914—1918). Царат часто посилав їх у віддалені околиці імперії (Середня Азія, Польща, Далекий Схід).

Російський уряд і тут всіляко обмежував українську мову та культуру. Зокрема, на Кубані заборонялися українські школи, тут не дозволялося мати духовні семінарії, організовувати церковну єпархію, земства, тощо. Але й за таких умов колишні запорожці та українські селяни зберегли рідну мову й культуру. Історик чорноморських козаків Іван Попка писав про Кубанщину середини XIX ст. такими словами: «... спів у крилосі, веснянка на вулиці, щедрування під вікном, женихання на вечорницях, побілені хати і гребля з зеленими вербами, віл у ярмі і кінь під сідлом — все це нагадує нам у тій далекій кавказькій Україні гетьманську Україну Наливайка, Хмельницького». Саме на Кубані виникло багато українських народних пісень, наприклад, «Розпрягайте, хлопці, коні», тут народилося чимало українських поетів, письменників, художників тощо, зокрема й історик кубанського козацтва Федір Щербина, письменник Василь Мова-Лиманський, журналіст Лука Мельников, громадський діяч Степан Ерастов — творець «Чорноморської Громади» в Катеринодарі; близький товариш Тараса Шевченка — наказний отаман Чорноморського Кубанського війська Яків Кухаренко (1800—1862); тут діяв видатний український громадсько-політичний і державний діяч Симон Петлюра, видавалися україномовні журнали й книги та ін. Саме на Кубані добре зберігся вільнолюбний козацький дух українців, і не випадково саме тут великий Рєпін шукав типажі для своєї знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (1880). Незважаючи на пізніші більшовицькі репресії та депортації, жорстоку русифікацію, на Кубані й нині живуть нащадки запорожців, тут лунає українська мова, розвиваються українські народні традиції...