Східнослов'янські племена — предки українців у переддень утворення держави

Розселення східних слов'ян. Протягом VII—VIII ст. слов'яни широко розселилися на території Східної Європи: землі східних слов'ян простягалися від далекого озера Ільмень на півночі майже до Чорного моря на півдні. Літописець назвав 14 східнослов'янських племінних об'єднань, переважна більшість з яких локалізувалася на території України.

Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Їхніми східними сусідами були сіверяни, далі знаходилися землі радимичів, в'ятичів. На захід од полян мешкали деревляни й дреговичі. Західні межі розселення східнослов'янських племен сягали Прикарпаття, де мешкали білі хорвати, і ріки Західний Буг, уздовж течії якої тягнулися землі волинян. Північну групу східнослов'янських племен становили кривичі, полочани й новгородські словени. Межі їхнього розселення охоплювали Верхнє Поволжя, простори Валдаю, побережжя Західної Двіни та басейну Ільменю й Чудського озера. У межиріччі Дністра й Дунаю, у південно-західному Причорномор'ї проживали тиверці, сусідами яких на схід від Дністра були уличі.

На території сучасної України протягом VII—IX ст. мешкали насамперед такі східнослов'янські племена, як поляни, деревляни, сіверяни, волиняни (давніші назви — дуліби, бужани), білі хорвати, уличі, тиверці. Зазначені в літопису племена являли собою етнополітичні об'єднання — союзи племен. Ці союзи племен літописець називав княжіннями. Верховним органом племінного самоуправління княжінь було віче. Подальший розвиток родоплемінної організації обумовлював появу спершу виборної, а згодом спадкової князівської влади, що була вищим виконавчим органом племінного управління. Внаслідок постійної військової активності племені й зростання суспільно-політичного значення князівської влади навколо князя збиралася й гуртувалася дружина, основним заняттям якої була служба у князівському війську. Дружина стала постійною організацією професійних воїнів, поступово перетворюючись у самостійний атрибут влади. Військові вожді-князі разом із дружиною мешкали в укріплених племінних центрах — т. зв. городищах. Племінні княжіння були своєрідними зародками держав, у них лише складався примітивний апарат влади, а спадкоємна знать, очолювана князем, ще не відокремилася в окрему соціальну групу.

Сучасні дослідники підкреслюють, що союзи східнослов'янських племен на території України вже у VII ст. являли собою одну етнокультурну, мовну і політичну групу, яка за названими ознаками виразно відрізнялася від північних східнослов'янських племен. За наступних століть об'єднавчі тенденції між ними лише посилювалися, що сприяло виникненню в IX ст. ранньосередньовічної держави із центром у Києві, а також формуванню українського народу та його мови. Зародження державотворчих процесів у предків українців учені пов'язують із племінним об'єднанням дулібів. Воно виникло в VII ст. з метою захисту від войовничих кочівників, адже й літописець згадував про дулібів у зв'язку з навалою аварів. Дулібський союз об'єднав усі східнослов'янські племена на території України. Центром його було Зимненське городище, що неподалік м. Володимира на Волині. Одначе рівня держави дулібське об'єднання не досягло й невдовзі після свого виникнення розпалося.

Відтоді центром державотворення на українських землях стала Середня Наддніпрянщина. Саме тут на межі трьох східнослов'янських союзів племен — деревлян, сіверян і полян не пізніше VI ст. виник Київ, якому судилося стати столицею першої східнослов'янської держави. Звичайно, за тих часів Київ іще не був містом у сучасному розумінні. Навіть літописець, в оповіді якого переважала легендарність, свідчив, що Кию, від імені якого походить назва міста, належить слава будівничого укріпленого городка, тобто фортеці, замку. Це підтверджують і археологічні знахідки на Старокиївській горі — йдеться про т. зв. городище Кия, що його відносять до VI ст.

Щодо племінної належності Києва вчені дотримуються різних думок. Одні вважають, що городище на Старокиївській горі виникло як міжплемінний центр, засвідчуючи прагнення східнослов'янських племен — предків українців до міжплемінного об'єднання. Інші переконані, що Кий — засновник Києва був полянським князем, а відтак городище виникло як центр полянського князівства. Із виникненням і розбудовою Києва і князівства навколо нього багато дослідників пов'язують проблему зміцнення у східних слов'ян апарату влади та групи людей, наділених владою, — можновладців. Саме об'єднанням наділених владою дніпровських слов'ян прихильники такої думки вважають полян. Не випадково літописець вирізнив їх з-поміж усіх південних східнослов'янських племен, підкреслюючи, що вони «мужі мудрі й тямущі». Поляни, за літописом, дали перших київських князів: Кия з його братами Щеком, Хоривом та сестрою Либеддю. Кий із почестями був прийнятий візантійським імператором. Одначе докладна розповідь про зовнішньополітичну активність полян та їхню доброчесність не узгоджується із тією обмеженою територією, що її обіймало їхнє плем'я. Слушне міркування М. Грушевського про те, що назва «поляни» є штучною і витворена, певно, літописцем, позаяк у районі виникнення Києва немає ніяких полів, поділяє багато сучасних істориків. Отже, поляни — це верхівка південної групи східнослов'янських племен, з якою пов'язане становлення держави з центром у Києві. Складні стосунки з хозарами змусили полян шукати підтримки у войовничих варягів — представників скандинавських народів, які, прагнучи контролювати шлях «із варягів у греки», повинні були здолати владу хозарських володарів. Із скандинавами деякі дослідники пов'язують назву Русь, якою сусідні народи називали першу східнослов'янську державу із центром у Києві. Такої думки щодо назви Русь дотримувався і літописець. Він, зокрема, розповідав про воїнів з півночі — русів-варягів, які, захопивши владу в Києві, утвердилися в місті й дали свою назву місцевій людності та території, на якій володарювали. Крім свідчень літописця, прихильники скандинавського походження назви Русь посилаються на чужоземні джерела, жодне з яких не згадує слов'янського племені русів, хоч назви, скажімо, деревлян чи сіверян вони засвідчують. За скандинавське походження етноніма Русь виступає й чимало мовознавців. Утім, усі ці докази цілком переконливо спростовують ті дослідники, які вважають назву Русь місцевого східнослов'янського походження. Свої переконання вони аргументують великою у Середньому Подніпров'ї кількістю давніх назв річок із коренем рос, що його виводять від рус, такими як: Рось, Роставиця, Росава тощо. Землі, де течуть ці річки, прихильники слов'янського походження назви Русь вважають територією східнослов'янського племені русів. Те, що плем'я русів не згадується в літописі та інших джерелах, вони пояснюють незнанням давніх авторів чи їхньою неточністю, яких і справді багато в тогочасних джерелах.

Від літописної назви держави з центром у Києві — Руська земля — вчені-історики утворили книжну назву Київська Русь, яка нині загальновживана.

Швидке піднесення й міжнародне визнання Київської держави — Руської землі вже за перших князів свідчить, що творці її — не зайди-чужинці, а східнослов' янські племена — предки українців, які протягом VII—VIII ст. пройшли самостійно тривалий шлях державотворення, заклали й розбудували столицю своєї держави, мали власну князівську династію, представниками якої були Кий та його нащадки («Києвичі»), активно налагоджували відносини із сусідніми державами, з-поміж яких і такі могутні, як Візантія та Хозарський каганат.

Походження українців

Проблема походження українців і нині не є цілком дослідженою і продовжує викликати гострі дискусії, тим більше, що вона пов'язана з іншою маловивченою проблемою — походженням слов'ян. Тим часом є можливість окреслити принаймні головні етапи й чинники формування українського народу. Деякі дослідники вважають, що це були племена трипільської культури (4000—2000 pp. до н. е.). У тій самій ролі виступають і деякі пізніші культури, насамперед шнурової кераміки (бойових сокир), котрі існували у 2-й пол. III — першій половині II тис. до н. е. на широкому терені Центральної Європи. Пізніше виникає тшинецько-комарівська культура, яку вже можна назвати праслов'янською. Вона існувала на тій же приблизно території, що і трипільська, а також частково на землях сучасних Південної Білорусі та Східної Польщі у XV—XI ст. до н. е. У цей час праслов'яни починають відокремлюватися від масиву індоєвропейців, зароджується слов'янська мова. Варто відзначити, що слов'янські мови, до яких належить і українська, становлять одну з груп індоєвропейської мовної сім'ї — однієї з найдавніших і найпоширеніших у світі. (Ця сім'я налічує всього 16 мовних груп.) Однак при цьому слід пам'ятати, що близькість мов не завжди свідчить і про близькість антропологічну, культурну тощо.

У подальшому на базі тшинецьких племен сформувалася лужицька культура (1300—400 pp. до н. е.), яка базувалася, головним чином, на території сучасної Польщі. На основі тшинецько-комарівських племен сформувалася білогрудівська культура (XI—X ст. до н. е.), яка охоплювала територію Правобережної України. Пізніше (X—VIII ст. до н. е.) тут, насамперед у Середній Наддніпрянщині, існувала чорноліська культура, яка вже, безперечно, була праслов'янською. Саме з цього часу все виразніше визначається майбутній поділ слов'янського світу на дві частини: західну та східну, причому розвиток останньої проходив під значним впливом іраномовних кочовиків степів Північного Причорномор'я. У ході боротьби проти кіммерійців праслов'яни чорноліського часу створили союз племен між Дніпром та Бугом, який отримав назву сколотського. Сколоти пізніше увійшли до складу Скіфії і зазнали сильного впливу з боку скіфів. Після падіння Скіфії та зникнення лужицької культури виникають уже суто слов'янські культури, насамперед зарубинецька (II ст. до н. е. — II ст. н. е.), яка охоплювала терен від Прип'яті до Дністра, а також переворська (пшеворська) (II ст. до н. е. — V ст. н. е.), що займала територію Західної України, Польщі й частково Словаччини. Зарубинецька культура розвивалася під певним впливом сарматів, а переворська — германських племен. Далі йде черняхівська культура (II—V ст.), яка хоч і є поліетнічною (у ній присутні й кельти, й сармати), але провідним був слов'янський елемент. Ряд істориків пов'язує носіїв черняхівської культури з антами, що започаткували на території України перше державне утворення. На думку Михайла Грушевського, яку підтримують і сучасні провідні спеціалісти, наприклад проф. Леонід Залізняк, з IV ст. н. е. вже можна говорити про українців. Пізніше йде процес розвитку русько (русинсько)-української народності, ядром якої були названі в «Повісті минулих літ» поляни, деревляни, волиняни та інші союзи племен, що локалізуються на території України. В часи імперії, яку називають Київською Руссю, в її межах відбувається процес подальшого розвитку української народності, яка зазнає відчутного тюркського впливу. Дещо пізніше формується білоруська народність під сильним впливом балтського елементу, а також великоросійська — під впливом фінно-угорських племен (меря, мурома, мещора і т. д.). Так звана давньоруська народність є не більше, ніж міфом, створеним з виключно політичних міркувань у московському Кремлі в сталінські часи. Отже, такі князівства, як Київське, Чернігівське, Галицько-Волинське та інші, що локалізуються на землях сучасної України, а часом і дещо за них виходять, є державами русинів-українців, у той час як, скажімо, Полоцьке князівство є державою білорусів, а Владимиро-Суздальське чи Рязанське — державами росіян.

Подальший розвиток української народності у зв'язку з тривалим періодом її бездержавного існування ішов суперечливо, процес формування сучасної української нації затягнувся. Тим часом українська нація протягом XIX—XX ст. була сформована. Додамо, що слово «Україна», тобто «країна», вперше з'являється в писемних джерелах від 1187 р. стосовно Київщини. З плином часу воно поступово витісняє давніший термін «Русь», причому особливо це помітним стало з часу Національно-визвольної війни 1648—1658 pp. і відродження незалежної Української держави — Гетьманщини. Після перейменування волею Петра І Московії на Росію цей процес значно пришвидшився, колишні русини чи руси (руські) змінюють свою самоназву на іншу (українці), подібно як колишні римляни стали італійцями, а валахи — румунами. Цей процес у цілому завершився на початку XX ст. Прикметно, що Іван Франко, який підкреслював свою належність до українців, писав у вірші: «Я русин єсть».