Концепції психічного розвитку та формування особистості людини.

Розглядаючи розвиток як збільшення (зменшення) явища, психічний розвиток дитини можна звести, наприклад, до збагачення словникового запасу, кількості вироблених умінь і навичок, тривалості вольового напруження, обсягу запам'ятовування тощо. Однак психічний розвиток не зводиться тільки до збільшення або зменшення.

Досліджуючи уявлення дитини про світ і фізичну причинність, Ж. Піаже дійшов висновку, що на перших ступенях розвитку вона здебільшого розглядає предмети такими, якими їх дає безпосереднє сприйняття, тобто не бачить речей у їх внутрішніх відношеннях. Вона думає, наприклад, що Місяць рухається за нею під час її прогулянок, зупиняється одночасно з нею, біжить за нею. Це явище Ж. Піаже назвав "реалізмом", який унеможливлює розгляд дитиною речей незалежно від неї, в їх внутрішній взаємозалежності. Своє ситуативне сприймання дитина вважає абсолютно істинним, оскільки вона ще не відокремлює власне Я від навколишнього світу, речей.

Дослідження В. Давидова, Г. Костюка, С. Максименка наводять на висновок, що подолання дитиною стадій розумового розвитку можна прискорити, спеціально перебудувавши навчання. Крім того, виявляються й індивідуальні варіанти розвитку кожної дитини.

Не надто віддалилися від них представники біхевіо-ристського (англ. behavior - поведінка) напряму, які основним предметом психології вважали не свідомість, а поведінку. Виключаючи психічне (волю, розум, свідомість, почуття) з пояснення поведінки людини, вони доводили, що її дії задані, запрограмовані й закріплені багаторазовим повторенням. Основним у розвитку дитини, на їх погляд, є научіння, тренування, завдяки чому вона навчається ходити, розмовляти, діяти у звичайних умовах і переносити засвоєні навички в інші умови. Отже, за твердженнями біхевіористів, психічний розвиток зводиться до засвоєння навичок: чим їх більше і досконаліше вони відпрацьовані, тим краще дитина пристосована до життя, а значить, більш розвинута. Одним із факторів розвитку дитини вони вважали підкріплення - винагороду, схвалення, позитивну оцінку.

За переконаннями представників психоаналітичного напряму (3. Фройд та ін.), рушійною силою розвитку особистості є її активність. В основі такої активності лежать біологічні потреби, сексуальні та інші інстинкти. Для новонародженого головне одержати задоволення, якому підпорядкована його поведінка.

На думку 3. Фройда, особистість долає у своєму розвитку кілька послідовних психосексуальних стадій, при чому перші три з них ще до настання статевої зрілості. Психосексуальний розвиток починається з ораль-ної стадії, яка припадає на період від народження до 1,5 року. У цьому віці центром чуттєвої стимуляції і насолоди для дитини є рот. Пізніше, на анальній (від 1,5 до 3 років) і фалічній (від 3 до 6 років) стадіях, центр насолоди переміщується з рота до геніталій.

Б. Еріксон створив на основі епігенетичного принципу цілісну концепцію вікового розвитку людини, виокремивши вісім його психосоціальних стадій:

1. Дитинство (1-й рік). Основою формування здорової особистості є загальне почуття довіри, впевненість, сприйняття соціального світу як безпечного, а людей - як турботливих і надійних.

2. Раннє дитинство (2-3 роки). Розвиток почуття довіри готує передумови для досягнення певної автономії та самоконтролю, уникнення почуття сорому, сумнівів і приниження.

3. Вік гри (4 роки - вступ до школи). Світ вимагає від дитини активності, розв'язання нових завдань і набуття нових навичок. "Я - те, ким я буду" - стає в дитини головним почуттям ідентичності в процесі гри.

4. Шкільний вік (6-12 років). Цей період життя характеризується зростаючими здібностями дитини, зокрема логічним мисленням, самодисципліною, здатністю взаємодіяти з однолітками згідно із прийнятими правилами.

5. Юність (від 12-13 до 19-20 років). На цьому етапі особистість уже не дитина, але ще не дорослий. Вона відчуває на собі вплив різних соціальних вимог та опановує нові соціальні ролі. їй необхідно зібрати воєдино набуті знання про себе та інтегрувати ці численні образи себе в особистісну ідентичність у результаті усвідомлення свого минулого і майбутнього.

6. Рання зрілість (20-25 років). Знаменують цей період ранні досягнення особистісної ідентичності та початок продуктивної діяльності, що дає поштовх до побудови системи нових міжособистісних стосунків.

7. Середня зрілість (26-64 роки). Основна проблема цього періоду полягає у виборі між продуктивністю та інертністю. Продуктивність виникає разом зі стурбованістю людини не тільки благополуччям наступного покоління, а й станом суспільства, в якому вона житиме і працюватиме.

8. Пізня зрілість. На цій психосоціальній стадії людина оглядає своє минуле, переглядає свої життєві вибори та рішення, згадує свої досягнення та невдачі, підбиває підсумки, інтегрує та оцінює минулі стадії розвитку Его. її увага зміщується з турбот про майбутнє на аналіз минулого досвіду.