Образ ліричного героя поетичних творів Євгена Маланюка.

Українська міжвоєнна поезія досягла найвищого рівня завдяки поезії Є. Маланюка, який належав до Празької поетичної школи, і був її безумовним лідером. Динамічне напруження його віршів відбивало неспокійну епоху, вони були волелюбними, діяльними. Це була поезія вільного світу, вільного вияву ідей та почувань. Протягом довгого і складного життя, зітканого із «переходів та іс’ходів», Євген Маланюк жодного разу не зрадив собі, не зрікся свого добровільного вибору, того хресного шляху, який пророкувала його розіп’ята душа, Свідченням тому - низка поетичних книг, історіософічні, культурологічні, публіцистичні, літературно-критичні статті, нариси. У поета, дослідника, публіциста Євгена Маланюка один адресат і один герой - Україна. І це однаково стосується як творів, у яких поет величає її степовою Елладою, так і тих, де митець з болем і тнівом назве Україну «Пріською гетьмана Петра». Тому і стає головною та провідною темою у творчості Є. Маланюка батьківщина - Україна, проблема її державності в минулому, сучасному та майбутньому.

Перед читачами постає ліричний герой-патріот, який щиро вболіває за долю рідного краю, милується силою і життєздатністю народу, не закриваючи при цьому очі на його недоліки. Часто «я» ліричного героя зливається з авторським:

Внук кремезного чумака,

Січовика блідий праправнук,

Я закохавсь в гучних віках,

Я волю полюбив державну.

Ці рядки стосуються автобіографічних моментів з життя майбутнього поета. Бо в лінії батька були чумаки, осілі запорожці, дід замолоду чумакував, мав виразну поставу гуцула. Для поета, який народився і виріс серед безмежжя херсонських степів, образ рідної домівки постає як символ степової Еллади («О моя степова Елладо, ти й тепер антично-ясна… А мені - ти фата-моргана на пісках емігрантських Сахар»). У цих рядках - синівські почуття ліричного героя, який вболіває за шлях розвитку й народ своєї вітчизни.

На його думку, ставлення до батьківщини має бути природним:

Вона - Мати, Ти - син,

Коли поет називає Україну Елладою, то мас на увазі «соняшну» Елладу, в якій торжествують сили цвітіння, панують гармонія, краса, добро. Проте лагідному, умиротвореному образу протистоїть інший образ державницького Риму, бо серце ліричного героя тягнеться до України-Еллади, а розум - до України-Риму, тобто сильної і міцної держави: «І виросте залізним дубом Рим з міцного лона скитської Еллади». Ліричний герой Маланюкових поезій вірить у свій народ, його творчі сили, здатність збудувати омріяну віками незалежну державу. Водночас він бачить його негативні риси: байдужість, пасивність, вічні нарікання на нещасливу долю, почуття меншовартості.

Вольовий характер ліричного героя особливо яскраво виявляється в триптиху «Б;пт-рафія». Іншого напрямку, як «проти течії», він не знає, усвідомлюючи, що йому доведеться просуватися до обраної мети «без шляху, без батька…», покладатися лише на власні сили. Навіть приречений на нерозуміння, «на самоту», на забуття, спромагається «Все чути. Всім палать. Єдиним бути…», перетворитися на суцільний згусток волі. Ліричний герой (а відтак і автор) має загострене почуття відповідальності за постійно нівечену долю «страждальної землі» і готовий «випити келих до краю» - його недаремно називають оголеним, чесним сумлінням нації.

Поетичні твори Є. Маланюка мають загострене почуття відповідальності за все, що відбувається на рідній землі, за майбутнє людей і розвиток української державності. Поет щиро захоплювався сатирою Салтикова-Щедріна, художньою майстерністю І. Буніна, О. Толстого. Глибоко знав російське мистецтво й театр. Все це давало Маланюку творче натхнення. З упевненістю можна сказати, що український поет - людина з багатогранною ерудицією, широким діапазоном світової культури.

Ліричний герой Маланюка — поет-вигнанець, але він не відірваний від Батьківщини. Його світогляд і світопізнання зростає разом з долею рідного народу. І мудрість його стає врівноваженою і виваженою мудрістю рідного слова. Тому в пізній творчості поета реалізується таке символічне втілення образу України.

Білет № 14

1. Творчість Лесі Українки як видатне явище світової літератури. Прочитати напам'ять вірш "Contra spem spero".

Творчість Лесі Українки - видатне явище світової культури.

Геній Лесі Українки розкрився перед світом насамперед у високохудожньому звучанні національної ідеї, гарячій любові до рідіюго краю, яка полягала в обороні прав народу до незалежною національного і державного життя. Свої думки і свої ідеї вона зуміла ввести у високу мистецьку форму, шо чарує багатством поетичних образів і музикою поетичного слова. Поетеса вийшла за межі традиційних тем. ЇЇ творчість охоплювала широке поле світових мотивів, тому стала вагомим художнім здобутком світової культури.

Леся Українка зростала під впливом казкової волинської природи, рідного слова, пісні, народної традиції, любов до якої була прищеплена насамперед матір'ю Оленою Пчілкою. Духовне збагачення поетеси відбувалося під впливом висококультурних родин Старицьких, Лисенків, дядька по матері М. Драгома-нова. Її талант розвивався завдяки природній спостережливості та глибокому потягу до знань. Усі ці чинники допомогли їй сягнути мистецьких вершин, стати письменницею європейського і світового масштабу. Дух поетеси гартувала хвороба. Вона спонукала до аналізу конкретних життєвих ситуацій та осмислення суті буття людини. Звідси власне нескореність, прометеїзм Лесі Українки, до якого вона, фізично квола, потягнулася ще на початку своєї творчості: "Я вийду сама проти бурі І стану - поміряєм силу"

Поезія Лесі Українки носить переважно патріотичний характер. Це твори громадянського і політичного характеру. Навіть особистий біль, туга, тривога у її віршах переплітаються Із проблемами всієї України. Щиро і зворушливо звучить її поетичне зізнання.

Приклад сильної волі, бажання боротьби знаходимо у відомих поезіях "Слово, чому ти не твердая криця." та "Contra Spem Spero". Мужні, енергійні акорди громадянської лірики Лесі Українки високо оцінив І. Франко "Від часу Шевченкового "Поховайте та вставайте" Україна не чула такого сильного, гаря-чого поетичного слова, як із уст цієї слабосильної, хворої дівчини.". Поезія Лесі Українки, тавруючи рабську покору відсутність національної гідності, дух вірно підданості, засвідчувала перед світом, що в літературі поневоленого народу на стику двох століть з'явився талант, здатний протистояти всій ницості життя, Талант, що мріє допомогти нащадкам Прометея визволитися від сну і запалити вогонь справедливості. Добре ознайомлена з літературами народів світу, письмен-ниця нерідко шукала в історії й літературі інших народів, "у номерках віків і далеких підсоннях" розв'язки проблем сучасного їй українського громадянського й національного життя. Біль і тривога за рідний край неодноразово переплітаються її всенародним горем ("Напис в руїні", "Дим").

Своїми творами "Слово, чому ти не твердая криця." та "Давня казка" поетеса порушила проблему, що хвилювала митців усіх народів роль поета у житті суспільства. Справжніми шедеврами світового мистецтва можна вважати інтимну та пейзажну лірику поетеси. Природа Волині, Поділля, морські хвилі під місячним світлом справляють незабутнє враження. Велику мистецьку цінність у творах Лесі Українки становить уміле використання фольклорних мотивів та образів, творення символів ("зірка провідна", "темна ніч", "гора крута, крем'яна, "досвітні огні", "весела весна").

З особливою силою проявився талант Лесі Українки у творах останніх років життя - поемах, драмах. Поеми "Русалка", "Самсон", "Місячна легенда". "Роберт Брюс, король шотландський", "Ізольда Білорука" та інші твори, засвідчують обізнаність авторки зі світовою класичною літературою, історією, зокрема творчістю Байрона, Вальтера Скотта.

Висока духовна культура письменниці засвідчена у драматичних творах "Блакитна троянда", "У пущі", "Одержима", "Бояриня", "Кассандра".

Contra spem spero!

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть, думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть - і настане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей -

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть, думи сумні!

2. Зображення духовної величі й краси людини у творчості Івана Багряного (на прикладі прочитаних творів).

"Тигролови" І. Багряного за жанром — пригодницький роман, який утверджує здоров’я, силу, лицарство і любов до людини та до свого народу. Це багатоплановий твір, та насамперед — це своєрідний протест проти порушення елементарних людських прав. Найвиразніші теми роману: трагедія України в тоталітарному режимі; відображення впливу сталінського терору на долю окремої людини — молодого українського інтелігента, інженера-авіатора Григорія Многогрішного, нащадка славетного гетьмана запорозького; показ жорстокості й ницості прислужників режиму; змалювання побуту й традицій переселених у тайгу українців; романтичного кохання Григорія і Наталки.

Протягом усього сюжету роману йде двобій між життям і смертю, добром і злом. Хоч зло часто перемагає, є надія на краще майбутнє, бо його виборюють такі люди, як головний герой роману 1. Багряного "Тигролови" Григорій Многогрішний.

До певної міри цей твір є автобіографічним. У ньому подані детальні описи тюремного побуту, допитів, тортур. Іван Багряний волею трагічних обставин «помістив» у страхітливий ешелон смерті себе, свою долю, підносячи її до образу-символу непокірної і гордої, волелюбної і сплюндрованої України.

Головний герой твору - Григорій Многогрішний. Він - нащадок запорозького гетьмана Дем’яна Многогрішного, першого політкаторжанина. Цей мужній юнак, авіатор, який не вчинив жодного злочину, був засуджений органами НКВД на двадцять п’ять років каторги, провівши перед тим два жахливих роки в катівнях. Не плакав, не просив помилування, не обмовляв товаришів. Стійко зносив тортури й поклявся помститися за-тисячі замучених і змордованих, за загублений рідний край. Григорій тікає з «ешелону смерті»… і цим божевільним протестом дає надію тисячам знеособленим в’язням. Відновлює почуття людської гідності, надії, переконання, що серед них, приречених, є такі, що не здаються, бо впевнені «ліпше вмирати, біжучи, ніж жити, гниючи!» Григорій Многогрішний не скорився, не змирився зі своїм статусом в’язня жахливої системи і залишився Людиною. Для Івана Багряного - людини і митця - це головне’: за будь-яких обставин особистість може і мусить бути Людиною. Неймовірна воля до життя рятує Григорія в дикій тайзі і зводить із родиною тигроловів - Сірків, теж запорозьких нащадків. Колись ця сім’я втекла від злиднів і збудувала собі в далекосхідному краї нову, славну та вільну Україну. Працьовитості ж українцям не бракувало ніколи, то й жили в достатку - полювали, ловили рибу та звірів, навіть тигрів, копали золото і переборювали труднощі лише матінки-природи. Після революції міцні селянські господарства від утисків «нової влади» занепали, і люди ховалися у найглухіші закутки тайги, щоб спокійно дожити свій вік.

У родині Сірків Григорія прийняли як рідного сина, - вилікували, дали притулок, навчили тайгових премудростей. Юнак почувався, як удома, бо ці українські люди зберетли всі звичаї, традиції, навіть побут свого краю, були людьми щирими, добрими та мужніми. Добрий душею старий полтавський переселенець Сірко, його ладна дружина, щира в коханні Наталка відігріли зболене серце і поранену душу колишнього в’язня, повернули його до життя. Григорій милується душевним спокоєм своїх рятівників, їхньою вірністю біленій хаті, вишитим рушникам, рідній мові, звичаям, народним пісням, Вони навіть поселення свої називали; Київ, Чернігівка, Полтавка, Переяславка тощо. Різдво святкували, «як з діда-прадіда велося; з кутею на Святвечір і з усім тим зворушливим і романтичним ритуалом, що такий пам’ятний Григорієві з дитинства, з віршуванням, з колядками». Але вірність традиціям українського народу відчувається і в характерах героїв, і в діях, і вчинках

Творчість І. Багряного довела, що сповнене небезпек, пригод, трагедій, зрад життя письменника не знищило в ньому віри в перемогу добра над злом. І радісно, що, хоч і з великим запізненням, його народ має можливість читати твори, дізнаватися з них про гіркі сторінки української історії, щоб уже ніколи не допустити їх повторення.

Отже, головне для Івана Багряного переконати читача, що за будь-яких обставин людина має зберегти в собі доброту, віру в людяність. Бо для кожного українця почуття національної гідності, патріотизму є органічним, природним, як саме життя

Білет № 15

1. Трагедія людини, відірваної від рідної землі, у драмі "Бояриня" Лесі Українки.

Трагедія людини, відірваної від рідної землі, у драмі "Бояриня" Лесі Українки.

Драма "Бояриня" вводить читача у складний період української історії - добу Руїни. Цей надзвичайно важкий для українців час XVII століття був співзвучний державницьким змаганням в Україні на початку XX. Тому майже одночасно написано три драматичні твори про епоху Руїни: "Бояриня" Лесі Українки, "Гетьман Дорошенко" Людмили Старицької-Черняхівської, "Сонце Руїни" Василя Пачовського. Зрозуміло, що публікування твору, у якому художньо відтворені суспільно-національні взаємини України і Росії, не дозволялося радянською цензурою. "Бояриня", написана 1910 р. у Єгипті, прийшла до українського читача лише недавно.

На історичному тлі XVII ст. Леся Українка розглядає насамперед проблеми національної пасивності і зрадництва, які виливаються у трагедію. М. Драй-Хмара зазначав: "Поетеса відтворила, з одного боку, ту активну українську інтелігенцію, яка всім єством своїм рвалася до боротьби за суверенітет української державності, і, з другого боку, ту продажну українську інтелігенцію, яка заради "панства вели-кого, лакомства нещасного" зрадила українські традиції й, помосковившись, добровільно впряглася в чужинецьке ярмо".

Головна героїня драми Оксана виховувалась у козацькій сім'ї, де нормою були державницькі настрої. Покохавши доброго і щирого боярина Степана та одружившись з ним, вона опинилась у Москві (батько Степана присягнув московському цареві і переїхав до Москви). Її спочатку не лякає чужина, адже там коханий оберігатиме і її і рідну Україну. Та сподівання Оксани облітають невдов-зі, як вишневий цвіт. Вона серцем і розумом відчула себе у рабській неволі. Вона побачила, як принижує свою гідність її чоловік, щоб догодити цареві і московсь-ким звичаям, як мати Стспанова згинається під тягарем чужого побуту, розгублю-ючи рештки людської самоповаги. У Москві Оксана ("хохлушка", "черкешенка", "чужачка") почувається дуже погано, вона не може звикнути до тутешніх суспільно-політичних умов. До відчаю доводить Оксану те, що ця відстала, реакційна країна диктує волю її Вітчизні. Гість-козак розповідає про гніт і здирництво царських посіпак, тяжке становище народу в Україні.: Коли Степан сповіщає, що тепер, можливо, цар дозволить їм відвідати бать-ків, бо "вже тепер на Україні утихомирилися", Оксана обурюєгься: Туга за Україною, за демократичнішим і людянішим українським життям, усвідомлення колоніального стану України, спостереження за запопадливістю і рабським приниженням чоловіка приводять Оксану до розпачу. Конфлікт наростає, коли Степан наказує не приймати посланця з України, забороняє Оксані "озиватись" до брата Івана. Холопська поведінка чоловіка зламує її остаточно. З вуст Оксани зривається гірке зізнання: "Я гину, в'яну, жити так не можу!". Важко хвора Оксана, пригадуючи епізод знахідки у дитинстві іржавої шаблі, каже-Степанові: "Отак і ми з тобою зрослись, мов шабля з піхвою. навіки. Обоє ржаві". Ці слова промовисто виражають ідейний задум Лесі Українки.

Наскрізь трагічним у драмі "Бояриня" є образ Степана. Адже він не може не усвідомлювати власного холопства - холопства "боярина Стьопки", компромісу із власною совістю, зневаги своєї гідності і честі. Трагізм становища Степана ще й у тому, що навіть таким вірним прислужникам, як він, Москва не вірить, що вони завжди перебувають під пильним наглядом. Степан погоджується з Оксаною у тому, що обох їх доля "скарала тяжко" чужиною, обох здушила "змора", але не вистачило у них сили псремогги цей чужинецький тягар.

2. Літературне "шістдесятництво" як суспільне та культурне явище. Аналіз життя та творчості одного з поетів-шістдесятників (за вибором учня). Прочитати напам'ять вірш аналізованого автора.

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла в культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). У політиці 1960 — 1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд формувався на кінці 1950-х — початку 1960-х років і що прийшла до влади. Це політики — М. С. Горбачов, О. М. Яковлев; філософи О. О. Зінов'єв, М. Мамардашвілі, Ю. Левада, політологи О. Є. Бовін, Ф. М. Бурлацький, редактори масмедіа — В. О. Коротич, Є. В. Яковлєв, С. П. Залигін та багато інших.

Шістдесятники України

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші

еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові…

Лі́на Васи́лівна Косте́нко (* 19 березня 1930, Ржищів, Київська область) — українська письменниця-шістдесятниця, поетеса. Мати Оксани Пахльовської. Лауреат Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994).

У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», поява якого стала чи не найбільшою літературною подією року.

Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.

Біографія

Дитинство

Народилась у родині вчителів.

У 1936 році родина перебралась із Ржищева до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу.

Після закінчення середньої школи навчалася в Київському педагогічному інституті, а згодом — у Московському літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році.

«Шістдесятник»

Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. Період так званих «шістдесятників» створив новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього режиму.

Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а збірка «Мандрівки серця» (1961) не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії.

Ліна Костенко 2006 року

На початку 1960-х брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Починаючи з 1961, її піддавали критиці за «аполітичність», був знятий з плану знімання фільм за сценарієм Л.Костенко «Дорогою вітрів».

8 квітня 1963 р. на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології А.Скаба заявив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М.Вінграновського, І.Драча, Л.Костенко». Це був сигнал до погрому покоління шістдесятників.

1963 — зняли з друку книжку віршів Л. Костенко «Зоряний інтеґрал», книжку «Княжа гора» зняли з верстки.

У ці роки вірші Л. Костенко публікували журнали в Чехословаччині, газети в Польщі, і лише зрідка — в Україні. Її вірші ходили в «самвидаві».

1965 — Л. Костенко підписала лист-протест проти арештів української інтеліґенції. Була присутня на суді над М. Осадчим і М. Зваричевською у Львові. Під час суду над братами Горинями кинула їм квіти. Разом з І.Драчем звернулася до редакції журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін») і до львівських письменників з пропозицією виступити на захист заарештованих. Письменники не зважилися на протест, але подали в суд клопотання з проханням передати на поруки Б. Гориня як наймолодшого з заарештованих. Усе це не вплинуло на перебіг судів, але мало величезне моральне значення.

Травень 1966 — у Спілці письменників України, де таврували «націоналістичних відщепенців», частина молоді влаштувала овацію Л. Костенко, яка відстоювала свої позиції і захищала І. Світличного, О. Заливаху, М.Косіва і Б. Гориня.

1968 — написала листи на захист В.Чорновола у відповідь на наклеп на нього в ґазеті «Літературна Україна». Після цього ім'я Л.Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося. Вона працювала «в шухляду».

1973 — потрапила до «чорних списків», складених секретарем ЦК КПУ з ідеології В.Маланчуком. Лише 1977 року, після відходу В. Маланчука, вийшла збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979-го, за спеціальною постановою Президії СПУ, — історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років. За нього поетеса 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.[2]

Перу Л. Костенко також належать збірки поезій «Неповторність» (1980) і «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987).

Відзнаки

Почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Почесний доктор Львівського національного університету.

Почесний доктор Чернівецького національного університету (2002).

Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка (1987, за роман «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність»)

Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О.Теліги (2000).

Нагороджена Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (березень 2000).

Відмовилась від звання Героя України, відповівши: «Політичної біжутерії не ношу!»[1]

Переклади

Твори Костенко перекладено англійською, білоруською, естонською, італійською, німецькою, словацькою та французькою мовами.

Твори

Видання

Обкладинка роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого»

«Проміння землі» (1957)

«Вітрила» (1958)

«Мандрівки серця» (1961)

«Зоряний інтеграл» (1962, тираж знищено радянською цензурою)

«Княжа гора» (1962, книжка не вийшла через заборону радянської цензури)

«Над берегами вічної ріки» (1977)

«Маруся Чурай» (1979)

«Неповнорність» (1980)

«Сад нетанучих скульптур» (1987)

«Бузиновий цар» (1987) — для дітей

«Вибране» (1987)

«Інкрустації» (1994, видання італійською мовою, відзначене премією Петрарки)

«Берестечко» (Київ: Либідь, 1999, перевидання 2010)

«Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», лекція в Києво-Могилянській академії (Київ: Видавничий дім НаУКМА, 1999)

«Гіацинтове сонце» (Київ: Либідь, 2010, вибране)

«Записки українського самашедшого» (Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2010)

«Річка Геракліта» (Київ: Либідь, 2011, вибране, а також нові вірші)

Романи

Маруся Чурай, роман у віршах

«Записки українського самашедшого» (Київ, А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2010)[14]

Поеми

Берестечко

Дума про братів Неазовських

Скіфська одіссея

Сніг у Флоренції

Поезії

"Вже почалось, мабуть, майбутнє."

Віяло мадам Полетики

"Життя іде, і все без коректур."

"На конвертики хат літо клеїть віконця,як марки."

"Моя любове! Я перед тобою."

"Мій перший вірш написаний в окопі."

"Очима ти сказав мені: люблю."

Пастораль ХХ сторіччя

Пелюстки старовинного романсу

Пісенька з варіаціями

"Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить."

"Розкажу тобі думку таємну."

Світлий сонет

"Старенька жінко, Магдо чи Луїзо!."

"Тут обелісків ціла рота."

Українське Альфреско

"Умирають майстри."

"Хай буде легко. Дотиком пера."

"Чекаю дня, коли тобі скажу."

Кіносценарії

«Перевірте свої годинники» (1963, спільно з А.Добровольським) — про українських поетів, загиблих під час Другої світової війни. Фільм знятий 1964 року, але на екрани не вийшов. Він був так перероблений під назвою «Хто повернеться — долюбить», що Л.Костенко відмовилася від авторства.[15]

Ліна КОСТЕНКО

СВІТЛИЙ СОНЕТ

Як пощастило дівчині в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все як слід.

Вона росте ще, завтра буде вищенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози – це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємістю:

хлопчина їй не відповів

взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

Білет № 16

1. Утвердження духовно-моральних цінностей людського буття в драмі-феєрії "Лісова пісня" Лесі Українки. Прочитати напам'ять уривок із твору.

Безсмертну драму-феєрію «Лісова пісня» Леся Українка написала за 12 днів, хоча виношувала її в своєму серці все життя. Цей твір - гімн єднання людини і природи, це щира пісня про велич духовного, про порив людини до щастя, про складні болісні шляхи до нього. Створена на багатому щедрому ґрунті української міфологи, усної народної творчості, вона стала шедевром не тільки української, а й світової літератури. Причому слід відзначити, що фольклорно-міфологічний матеріал поетеса пропустила через свою душу і прийшла до глибоких філософських обґрунтувань з питання сенсу людського життя. В чому ж зміст людського життя? Яким воно повинно бути? Що треба для того, щоб життя було повноцінним? Що таке щастя? Ці питання є синонімічним рядом до головної проблеми драми-казки. Щоб відповісти на них, треба осмислити жанрову особливість, зміст твору, характери головних персонажів і, безумовно, конфлікт, бо пін є основою будь-якого драматичного твору.

Жанр твору визначила сама письменниця. Як уже згадувалося, це драма-феєрія. А якщо це так, то саме ця жанрова різновидність драматичного роду дала право письменниці, «сила якої в буянні фантазії, нестримному леті уяви» (так оцінив талант Лесі Олесь Гончар), ввести в оповідь людські та міфологічні характери. На думку В. Давидюка, в цьому плані письменниця виступила як новатор, бо до появи «Лісової пісні» не було в нашій літературі жодного твору, в якому б так широко були використані міфологічні пласти. Деякі міфологічні персонажі мають у Лариси Петрівни авторське походження: Зоря, Океан, «Той, що греблі рве», Метелиця Гірська тощо.

В чому ж головний конфлікт драми? Де той ключик, який дає можливість читачеві збагнути сутність цього конфлікту? Думаю, що я не помилюся, коли дам на це питання гаку відповідь: головний конфлікт драми «Лісова пісня» - це конфлікт між покликанням людини, яке дає їй природа від народження, і сутністю її у відповідних соціально-політичних умовах, між велично-піднесеним і прикрим, між красою і буденщиною, між добром і злом. Цей конфлікт у п’єсі має філософсько-психологічну основу, вкладену Лесею Українкою в уста Мавки:

Ні, любий, я тобі не дорікаю,

а тільки смутно, що не можеш ти

своїм життям до себе дорівнятись.

Якщо глибоко осмислити останній рядок з наведеної цитати, то можна прийти до висновку, що для розкриття теми твору, мабуть, треба дати більш повну характеристику не Мавці, а Лукашеві, бо за своїм драматизмом він перевершує образ Мавки, бо саме через образ цього талановитого хлопця визначається суперечність між високою поетичною мрією і повсякденним практицизмом, що, по суті, і стає перешкодою на шляху до щастя. Незвідане досі почуття окрилює лісову царівну і одночасно приносить болісні роздуми. Та вже в кінці другої дії ми бачимо, як Мавчині переживання наростають, посилюють її душевні страждання: її поетичний світ, світ духовності зіткнувся з меркантильним світом. Лукаш втрачає під впливом оточуючого середовища щедрість, щирість, ніжність почуттів, і Лісовик, для якого Мавка - донька, перетворює його у вовкулаку. Постать Лукаша вовкулаки - це образ, сповнений протиборства людини з собою. Мавка більш зрозуміла нам. її велич в тому, що вона бореться за кохану людину, вона хоче звільнити Лукаша від згубної моралі, від злих устоїв суспільства. Лукашеві важче. На прикладі цього персонажу Леся говорить про дискомфорт душі, що знаходиться в невідповідному їй тілі. І від такої постановки питання образ набуває ще більш трагічного звучання. За повір’ями, людина, перетворена на вовкулаку, стає ясновидющою: вона бачить і осмислює все, що діється навколо, і знає все наперед. У цих умовах маленькі життєві радощі втрачають для неї свій сенс.

Сюжет драми осмислюється нами так, що Лукаш позбувається чарів. Але, ставши всевидющим, він усвідомлює, як багато втратив з того, що іншим людям доступне. Мавка гине в кінці твору, щоб ранньою весною знову відродитися, бо має «в серці те, що не вмирає». А Лукаш? Присипаний снігом, без свити і шапки, він не подає надії на своє відродження. Він лишається самотнім і байдужим. Мавка хоче повернути його до повноцінного людського життя, але замість Лукаша - людини вона бачить подобу людську. Душевний стан хлопця - вовкулаки найкраще характеризує той епізод з драми, коли він, зірвавшись на рівні ноги і закривши лице руками, тікає від Мавки - визволительки. Чи справді Лукаш тікає від свого кохання? А може, інакше треба осмислювати цю сцену? Мабуть, так. Лукаш тікає від самого себе, від прозріння. Він зрозумів, яким буде життя того, хто не зміг «до себе дорівнятись»

Отже, якщо Мавка в кінці твору спалахує раптом давньою красою у зорянім вінку, то Лукаш живе, щоб швидше вмерти. Зміст життя Мавки - в гармонії з природою, до цього життя вона хоче повернути і Лукаша, проте хатній рабський дух перемагає. До героя в кінці іу’ ‘ ‘ твору приходить доля. За народними повір’ями, доля супроводжує людину все життя, але на очі показується їй тільки тоді, коли та перебуває на дорозі в небуття.

Відповідно, підводячи підсумки, констатуємо: Леся Українка в образі Мавки втілила свої мрії про вільне, гармонійне, духовно багате життя, а образом Лукаша ствердила іншу думку: людина з суперечливим характером, роздвоєною душею, дрібновласницькою психологією, обмежена і бездуховна, не має права на щастя, бо порушує своїми діями споконвічні закони природи.

Та знаю, знаю!

Нерідний він, хоч водяного роду.

Зрадлива і лукава в нього вдача.

Навесні він нуртує, грає, рве,

зриває з озера вінок розкішний,

що цілий рік викохують русалки,

лякає птицю мудру, сторожку,

вербі-вдовиці корінь підриває

і бідним сиротятам-потерчатам

каганчики водою заливає,

псує мої рівненькі береги

і старощам моїм спокій руйнує.

А влітку де він? Де тоді гасає,

коли жадібне сонце воду п’є

із келиха мого, мов гриф неситий,

коли від спраги никне очерет,

зоставшися на березі сухому,

коли, вмираючи, лілеї клонять

до теплої води голівки в’ялі?

Де він тоді?