Висування і реєстрація кандидатів

Громадянин України, який має право бути обраним депута­том, може дати згоду балотуватися кандидатом у депутати від партії (блоку). Висування кандидатів у депутати розпочинається за сто дев’ятнадцять днів і закінчується за дев’яносто днів до дня виборів.

Виборчий блок може бути утворено двома і більше партіями на підставі рішень з’їзду (зборів, конференції) кожної з цих партій. З’їзди (збори, конференції) партій, які приймають рішення про утво­рення виборчого блоку, можуть відбутися в будь-який час до закін­чення терміну висування кандидатів у депутати.

Кількість кандидатів у депутати, що висуваються партією (бло­ком), не може перевищувати кількості депутатів, яка становить кон­ституційний склад Верховної ради України, визначений Конституці­єю, та не може бути меншою від вісімнадцяти осіб.

Партія (блок) може висунути кандидатом у депутати особу, яка є членом цієї партії (членом партії, яка входить до блоку), або поза­партійну особу, яка має право бути обраною депутатом.

Висування кандидатів у депутати здійснюється у вигляді вибор­чого списку кандидатів. Усі кандидати у депутати, висунуті партією (блоком), включаються до єдиного виборчого списку партії (блоку). черговість кандидатів у списку визначається на з’їзді (зборах, кон­ференції).

Центральна виборча комісія реєструє кандидатів у депутати, включених до виборчого списку партії (блоку), за умови отримання нею визначених законом документів, зокрема декларації про майно та доходи кожного кандидата та документа про внесення грошової за­стави.

Грошова застава становить дві тисячі мінімальни

х розмірів заро­бітної плати і вноситься партією (блоком) у безготівковому порядку на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії. У разі прийнят­тя Центральною виборчою комісією рішення про відмову в реєстра­ції усіх кандидатів у депутати внесена грошова застава у п’ятиденний строк після прийняття відповідного рішення перераховується на раху­нок партії (блоку). при скасуванні рішення про реєстрацію всіх кан­дидатів у депутати, включених до виборчого списку партії (блоку) у разі вибуття їх за межі України для проживання чи з метою отримання політичного притулку, а також у разі прийняття рішення про розпуск виборчого блоку після реєстрації кандидатів у депутати, грошова за­става у п’ятиденний строк після дня прийняття відповідного рішення перераховується до державного бюджету України.

Грошова застава повертається лише тим партіям (блокам), які взяли участь у розподілі депутатських мандатів. грошова застава, внесена партією (блоком), яка не взяла участі у розподілі депутат­ських мандатів, у восьмиденний строк з дня офіційного оприлюд­нення результатів виборів депутатів перераховується до Державного бюджету України.

Декларація про майно та доходи кандидата у депутати за рік, що передує року початку виборчого процесу, заповнюється ним влас­норучно. Форма такої декларації затверджується Міністерством фі­нансів України не пізніш як за сто тридцять днів до дня виборів.

Документи, подані до Центральної виборчої комісії після ого­лошення про початок виборчого процесу, повторно не подаються. подання документів до Центральної виборчої комісії для реєстрації кандидатів у депутати закінчується за вісімдесят п’ять днів до дня виборів.

Особа, включена партією (блоком) до виборчого списку кандида­тів у депутати, має право до дня реєстрації відкликати свою заяву про згоду балотуватися. З моменту отримання Центральною виборчою комісією такої заяви така особа вважається виключеною із виборчого списку партії (блоку). повторна заява особи про її згоду балотувати­ся від партії (блоку) не приймається.

Центральна виборча комісія не пізніш як на сьомий день з дня прийняття заяви про реєстрацію кандидатів у депутати та доданих до неї необхідних документів приймає рішення про реєстрацію кандида­тів у депутати або про відмову в їх реєстрації.

Перелік та черговість кандидатів у депутати у виборчому спис­ку, визначені партією (блоком), не можуть бути змінені після їх ре­єстрації Центральною виборчою комісією, за винятком виключення окремих кандидатів із виборчого списку у випадках, передбачених законом.

Центральна виборча комісія може відмовити в реєстрації кан­дидата (кандидатів) у депутати, зокрема в разі відсутності або нена­лежного оформлення документів, необхідних для реєстрації. однак така відмова не виключає повторного подання партією (блоком) за­яви про реєстрацію кандидатів у депутати. така заява з виправлени­ми відповідно до вимог закону документами повинна бути подана до Центральної виборчої комісії не пізніше ніж за сімдесят п’ять днів до дня виборів. остаточне рішення щодо реєстрації кандидатів у депу­тати Центральна виборча комісія приймає не пізніше ніж за сімдесят один день до дня виборів.

Якщо внаслідок відмови Центральної виборчої комісії в реєстра­ції включених до виборчого списку кандидатів у депутати або по­дальшого скасування реєстрації кандидатів Центральною виборчою комісією кількість кандидатів у депутати у відповідному виборчому списку партії (блоку) залишилася меншою від мінімальної кількос­ті кандидатів, що висуваються однієї партією (блоком), Центральна виборча комісія приймає рішення про відмову в реєстрації або ска­сування реєстрації усіх кандидатів у депутати, включених до такого виборчого списку партії (блоку).

Центральна виборча комісія не пізніше ніж за три дні до дня виборів приймає рішення про скасування реєстрації окремого кандидата у де­путати, включеного до виборчого списку партії (блоку), з виключенням його з виборчого списку, та не пізніше ніж за десять днів до дня виборів приймає рішення про скасування реєстрації всіх кандидатів у депутати, включених до виборчого списку партії (блоку), в разі виявлення після реєстрації факту зменшення кількості кандидатів у депутати у відповід­ному виборчому списку партії (блоку) до меншої за мінімальну, допус­тиму законом, або у разі, якщо рішення про розпуск партії (блоку) було прийнято після реєстрації кандидатів у депутати, включених до вибор­чого списку блоку. після прийняття такого рішення відповідна партія (блок) втрачає статус суб’єкта виборчого процесу.

Напрямки реформування виборчої системи в Україні

Зокрема, чинна система виборів народних депутатів України має наступні недоліки.

1. Однаковий загороджувальний бар’єр для політичних партій та виборчих блоків (що призводить до неадекватно великої кількості парламентських політичних партій). Протягом усього періоду запровадження пропорційного представництва, кількість партій-переможців виборів у загальнонаціональному багатомандатному виборчому окрузі постійно зменшувалася. Однак, завдяки виборчим блокам, до Верховної Ради України IV скликання пройшли представники 16 політичних партій. Політичні тертя між партіями всередині виборчих блоків ускладнюють формування парламентської більшості.

2. Непропорційність регіонального представництва. На це вказують результати дослідження, проведеного експертами Агентства моделювання ситуацій восени 2007 року. За результатами позачергових виборів 2007 року, найбільше народних депутатів на момент обрання проживали в місті Києві – 274 особи, або 60,9 % від конституційного складу Верховної Ради України. На другому місці за цим показником Донецька область – 46 депутатів, або 10,2 %. При цьому частка киян у населенні України становить 5,85 % (мешканців Донецької області – 9,8 %). Зазначена диспропорція негативно впливає на зв'язок між народними депутатами та їхніми виборцями.

3. Брак електорального контролю за персональним складом виборчих списків.

Закритий тип виборчих списків. Виборець не має можливості впливати на обрання конкретних представників партій та блоків;

Великий обсяг виборчих списків. З того моменту, як увесь склад Верховної Ради України став обиратися за пропорційною системою, максимальний обсяг загальнонаціонального списку партії (блоку) зріс до 450 кандидатів. Таким чином, виборець фізично позбавляється можливості дослідити характеристики переважної більшості кандидатів і зробити раціональний вибір.

Чинна система сприяє формуванню такої кадрової політики партій, яка базується на:

- доборі кандидатів до виборчих списків партій (блоків) на підставі особистої лояльності до лідера;

- фактичному скуповуванні місць (насамперед прохідних) у виборчих списках заможними громадянами та цілими юридичними особами.

У цьому зв’язку промовистим є високий відсоток позапартійних серед народних депутатів, обраних від партій та блоків: “Наша Україна – Народна самооборона” – 26,4%, “Блок Юлії Тимошенко” – 17,9%, Партія регіонів – 9,1%. Усі перераховані механізми сприяють формуванню впливових політичних сил лише навколо фінансово-промислових груп або популярних політичних лідерів.

4. Деяке викривлення симпатій виборців. Цьому насамперед сприяє проблема великої кількості нерезультативних голосів. Нерезультативними є голоси виборців, віддані за списки політичних партій або виборчих блоків, які не подолали загороджувального бар’єру, та проти всіх партій і блоків. На виборах народних депутатів України 2006 року їхня частка становила 22,24 %, під час позачергових виборів 2007 року – 11,42 %. Це – найвищий показник серед європейських держав на парламентських виборах за останні 5 років. У Польщі в 2005 році він становив 11,22 %, Іспанії – 8,3 %, Чехії – 6,035 %. І це попри те, що в Україні зберігається один із найнижчих виборчих бар’єрів у Європі – 3% для партій та виборчих блоків (Таблиця 1).

За рахунок нерезультативних голосів у парламенті може скластися більшість, яка не відповідатиме політичним уподобанням громадян. Щоправда, оскільки частка нерезультативних голосів від 1998 року має тенденцію до зниження (Таблиця 2), є підстави розглядати даний недолік як тимчасовий.

Рекомендації

Для оптимізації виборчої системи доцільно вжити наступні заходи.

1. Диференціація загороджувального бар’єру. Має бути збережений чинний виборчий бар’єр для політичних партій. Виборчий бар’єр для виборчого блоку має дорівнювати кількості партій-засновниць, помноженій на 3 %.

2. Запровадження регіональних виборчих списків. Територія України поділяється на 18 багатомандатних виборчих округів. Магнітуда кожного такого округу (кількість мандатів, що розподіляються) становить 25 мандатів. При цьому до кожного регіонального виборчого списку політичної партії або блоку мають включатися лише особи, які постійно проживають на території відповідного округу.

Мінімальний склад кожного виборчого списку політичної партії (блоку) становить 20 мандатів (очікується, що перевага певної партії (блоку) над конкурентом не перевищуватиме співвідношення 4:1), максимум – 25 (повна кількість мандатів).

При встановленні результатів виборів кількість мандатів, які отримує політична партія (блок) у територіальному виборчому окрузі, розраховується пропорційно до кількості отриманих в окрузі голосів, із використанням квоти Хейра (діюча система).

3. Відновлення мажоритарної системи відносної більшості на виборах депутатів місцевих рад:

а) повернення обласних та районних рад до принципу територіального представництва, з обранням рівної кількості депутатів обласної ради від міст обласного значення та районів, районної ради – від міст районного значення, селищ та сел. Кількість представників кожної адміністративної одиниці в обласній або районній раді може становити від 2 до 4 депутатів;

б) упровадження системи виборів депутатів, сільських, селищних, міських та районних у містах рад за одномандатними виборчими округами, приблизно рівними за кількістю виборців. Переможцем у першому турі виборів оголошується кандидат, який набрав найбільше голосів виборців, але за умови, що досягнутий ним результат становить не менше 50% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. У випадку, якщо жоден із кандидатів не набрав встановленого мінімуму, до другого туру виборів виходять двоє кандидатів, що здобули найбільше голосів. Переможцем вважається кандидат, який у другому турі набрав найбільшу кількість голосів.

4. Запровадження мажоритарної системи абсолютної більшості на виборах сільських, селищних та міських голів. Згідно із нововведенням, переможцем виборів на посаду сільського, селищного або міського голови у першому турі вважатиметься кандидат, який набрав 50 % + 1 голос виборців, які взяли участь у голосуванні. У протилежному випадку проводиться другий тур за участі 2 кандидатів, які в першому турі здобули найбільшу кількість голосів. Переможцем у другому турі визнається кандидат, який набрав більше 50% голосів виборців.

При цьому висування кандидатів у депутати місцевих рад, а також на посади сільських, селищних та міських голів, може здійснюватися від місцевих осередків політичних партій, громадських організацій та в порядку самовисування.

Очікувані результати

Перевага запропонованого варіанту виборчої системи полягає в тому, що вона сприятиме:

- розв’язанню проблеми з непропорційністю регіонального представництва у Верховній Раді України (через запровадження регіональних списків);

- розвитку організаційної структури політичних партій (через запровадження регіональних списків);

- створенню кращих умов для контролю за складом виборчих списків партій (блоків) з боку виборців через встановлення оптимальної чисельності виборчих списків.

- деполітизації роботи представницьких органів місцевого самоврядування та зменшенню їхніх конфліктів із головами територіальних громад;

- підвищенню легітимності сільських, селищних та міських голів, а також депутатів місцевих рад;

- створенню коаліцій у місцевих радах на стадії виборчої кампанії.

Референдум

Референдум – це інститут безпосередньої (прямої) демократії, процедура якого за низкою параметрів є досить близькою до процедури виборів. І у виборах, і в референдумі беруть участь виборці: весь виборчий корпус, якщо проводяться загальнонаціональні вибори або загальнонаціональний референдум, частина виборчого корпусу, якщо проводяться федеральні вибори (у суб'єктах федерації), або федеральний референдум, або місцеві (муніципальні), якщо обираються органи місцевого врядування або проводиться місцевий референдум. Основна відмінність процедури виборів від процедури референдуму полягає в об'єкті волевиявлення виборців. На виборах таким об'єктом є кандидат у депутати або на яку-небудь іншу посаду поза представницькою установою (президент, віце-президент, губернатор штату, мер та ін.). У референдумі об'єктом волевиявлення є не людина (кандидат), а певне питання, з якого проводиться референдум, – закон, законопроект, конституція, поправка до конституції, яка-небудь проблема, що стосується міжнародного статусу відповідної країни, внутрішньополітична проблема. Результати виборів можуть визначатись як за мажоритарною, так і за пропорційною системами, а результати референдуму можна визначити тільки на основі принципів мажоритарної системи.

Співвідношення понять "плебісцит" і "референдум" – не однозначне питання. Це пояснюється тим, що в різних країнах законодавство по-різному підходить до цих інститутів. Слово "плебісцит" походить від грецького слова "plebs", але в латинській мові воно зазнало змін і тепер "plebiscitum" перекладається як "рішення народу". У літературі справедливо вважається, що юридично відмінності між плебісцитом і референдумом немає, однак законодавство деяких країн певну різницю цих понять вбачає.

Німецькі державознавці під терміном "плебісцит" розуміють взагалі всі види голосування, включаючи й вибори. У французькому конституційному праві під плебісцитом розуміють голосування, за допомогою якого громадяни висловлюють схвалення або несхвалення главі держави й політиці, яка ним проводиться. Тому у французьких джерелах є термін "референдум плебісцитарного характеру". Такі референдуми проводив президент Франції генерал Ш. де Голль. У Конституції Бразилії 1988 р. застосовуються обидва поняття. Причому референдумом називається форма голосування, що має консультативний характер, а плебісцит має імперативний, або вирішальний, характер.

Побутує думка, відповідно до якої плебісцит – це референдум з дуже важливого питання, що має доленосний характер для країни, території, на якій живуть громадяни, тобто це питання, пов'язані з міжнародно-правовими наслідками. У цьому значенні термін "плебісцит" застосовувався в 1957 p., коли проводився референдум у Саарській області, після чого Саар перейшов із Франції до складу Німеччини.

Референдуми поділяють на загальнонаціональні, що проводяться в межах всієї державної території, і місцеві, що проводяться в окремих суб'єктах федерації або адміністративно-територіальній одиниці. Загальноприйнятим є поділ референдумів на конституційні й законодавчі. Предметом конституційного референдуму є або проект нової конституції, або конституційна реформа, або поправки до конституції (Франція, Японія, Швейцарія). Предметом законодавчого референдуму може бути або проект закону, або закон, що вже набрав чинності.

В особливу групу зазвичай виокремлюють консультаційні референдуми, які проводяться для з'ясування волі виборчого корпусу у вирішенні важливих міжнародних питань (вступ Швейцарії в ООН, вступ Іспанії у НАТО, вступ у ЄЕС і подальше перебування в ньому Великобританії).

Референдуми поділяють також на обов'язкові та факультативні. До першої групи належать референдуми, необхідність проведення яких передбачена основним законом. У літературі виокремлюють й інші види референдумів залежно від часу їхнього проведення, обов'язкової сили та інших обставин.

Референдуми можуть класифікуватися за суб'єктами, ініціаторами їхнього проведення. Ініціатива може бути парламентська, урядова, президентська й народна. У деяких випадках парламент повідомляє про референдум і призначає його дату, як, наприклад, в Угорщині. У Болгарії Народні збори (парламент) ухвалюють рішення щодо проведення референдуму, а президент визначає дату його проведення, коли рішення вже прийняте. У деяких випадках, якщо громадяни зібрали необхідну кількість підписів, то референдум призначається главою держави – президентом (такий порядок установлений у Словаччині), Якщо 350 тис. громадян Словаччини зберуть підписи, то референдум призначається і його дату називає президент.

Право брати участь у референдумі мають усі громадяни, що володіють виборчим правом. Голосування на референдумі завжди таємне, і порядок аналогічний виборам.

Важливим питанням є так звана формула референдуму, тобто варіант постановки питань для голосування. Є формула "народного вето", коли громадянин одержує бюлетень із питанням, на яке він повинен відповісти "так" або "ні". Другий різновид відповіді на питання – народний вибір, коли виборцеві пропонуються варіанти рішення. Він повинен вибрати один із двох або більше варіантів рішення й позначити вибраний варіант якимось знаком. У більшості випадків бюлетень дійсний тоді, коли лише одна з альтернативних відповідей позначена. Якщо більше однієї, то бюлетень вважається недійсним. Хоча в деяких країнах допускається позитивна відповідь на два або навіть усі варіанти, потім підраховується, на який з варіантів було дано більше позитивних відповідей.

На референдум може бути поставлене як одне питання, так і кілька питань. Наприклад, відповідно до італійського законодавства, якщо в один день проводиться відразу кілька референдумів або виборцеві ставиться кілька питань, то вони друкуються на окремих бюлетенях або навіть на папері різних кольорів. Австрійський закон, навпаки, пропонує всі питання друкувати на одному бюлетені. Такий бюлетень може бути збільшеного розміру, щоб усі питання вмістилися на цьому папері, а питання нумеруються порядковими цифрами. Щодо референдуму є різні правила, установлені в тій або іншій країні.

Деякі законодавчі системи обмежують коло питань, що можуть бути поставлені на референдум. Наприклад, обмежується постановка питань якогось надзвичайного характеру, або питань, які потребують спеціальної підготовки, або таких, відповіді на які відомі заздалегідь. У деяких країнах справедливо виключається проведення референдумів стосовно законів про бюджет, про податки, щодо питань про призначення або відкликання посадових осіб. Низка конституцій закріплює положення про те, що референдуми не проводяться під час дії надзвичайного або воєнного стану або через певний строк після їхнього скасування. У деяких країнах повторні референдуми можуть проводитися лише через певний час, щоб не "набридати" виборцям. Наприклад, у Словаччині повторний референдум з одного й того самого питання може бути проведений не раніше, ніж через три роки.

Узагалі, коректна постановка питання на референдумі має дуже важливе значення, тому що вміло поставлене питання найчастіше передбачає в абсолютній більшості випадків і відповіді на нього. Наприклад, у Пакистані в 1984 р. за правління диктатора генерала М. Зія уль-Хака проводився референдум з дуже своєрідно сформульованим питанням: "Чи є ви правовірним мусульманином і чи підтримуєте ви політику правління президента Зія уль-Хака?" Природно, що в Пакистані, де 95–98 % жителі правовірні мусульмани, вони, прочитавши першу частину питання, змушені були відповідати позитивно й на другу частину. Цей "своєрідний" приклад проведення референдуму ще раз ілюструє тезу про те, що референдум – це далеко не завжди перемога демократії, особливо коли його проводить "сильний президент", який не терпить опозицію, а любить "звертатися до народу".