Під промисловим зразком розуміють результат творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання.

В Україні відносини, які виникають у зв’язку з придбанням і здійсненням права власності на винаходи і корисні моделі, промислові зразки, реґулюються Законами України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" від 15.12.1993 р., "Про охорону прав на промислові зразки" від 15.12.1993 р., ст. 156 ГК України, розділом 39 ЦК України.

Статтею 23 Закону України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" і статтею 20 Закону України "Про охорону прав на промислові зразки" визначаються конкретні права винахідників і авторів промислових зразків, які виходять із патенту. Зокрема, патент надає його власнику виключне право використовувати винахід, корисну модель або промисловий зразок на свій розсуд. Надання власникові патенту виключного права на використання є не чим іншим, як здійсненням власником своєї правомочності.

Права, які надаються патентом, набувають чинності з дня публікації відомостей про його видачу, але за умови сплати річного збору за підтримання дійсності патенту. Документ про першу оплату вказаного збору повинен бути одержаний Укрпатентом одночасно з документом про оплату збору за видачу патенту. Без такої оплати збору патент не видається. Крім виключного права на виготовлення, власник патенту має право забороняти іншим особам використовувати винахід, корисну модель або промисловий зразок без його дозволу. Право на використання вказаного об’єкта тому й називається виключним, що виключає всіх третіх осіб з цього права.

В Україні термін дії патенту на винахід до 20 років видається після проведення експертизи по суті. Термін дії патенту прийнято обчислювати від дати подання заявки до Укрпатенту, якщо заявку спочатку було подано в одній з країн Паризького Союзу, а потім заявлено в Україні, тоді термін дії патенту обчислюється від дати раніше поданої заявки відповідно до конвенційного пріоритету.

Сортом рослин як об’єктом права інтелектуальної власності за ст. 1 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" та розділом 42 ЦК України визнається окрема група рослин. Різновидами сорту, на які можуть набуватися права, є: клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція.

Сортові рослин присвоюється назва, яка повинна його однозначно ідентифікувати й відрізнятися від будь-якої іншої назви сорту того ж чи спорідненого виду. Назва сорту включає його родове чи видове позначення і власну назву. Власна назва може бути представлена будь-яким словом, комбінацією слів, комбінацією слів і цифр або комбінацією літер і цифр.

Сорт рослин вважається охороноздатним, тобто придатним для набуття права на нього як на об’єкт інтелектуальної власності, якщо за проявом ознак, породжених певним генотипом чи певною комбінацією генотипів, він є: новим, вирізняльним, однорідним і стабільним.

Закон України "Про племінну справу у тваринництві" від 15.12.1993 р. та розділ 42 ЦК України реґулюють відносини у сфері захисту прав на такий об’єкт права інтелектуальної власності, як порода тварин. Треба зазначити, що законодавство України не дає визначення цього поняття. Натомість ст. 1 цього Закону містить визначення поняття селекційного досягнення як створеної в результаті цілеспрямованої творчої діяльності групи племінних тварин (порода, порідний тип, лінія, родина тощо), яка має нові високі генетичні ознаки та стійко передає їх потомству. Таким чином, породу тварин можна розглядати як найбільш значущий різновид об’єктів права інтелектуальної власності (племінні (генетичні) ресурси) у племінній справі. Племінні (генетичні) ресурси згідно з законом – тварини, сперма, ембріони, яйцеклітини, інкубаційні яйця, які мають племінну (генетичну) цінність.

Суттєвими ознаками породи тварин як об’єкта права інтелектуальної власності є стабільність, однорідність породи та високі генетичні властивості. Використання в господарській діяльності цього об’єкта здійснюється на підставі племінного свідоцтва (сертифіката), який відповідно до ст. 1 Закону України "Про племінну справу у тваринництві" є документом уста­новленої форми про походження, продуктивність, тип та інші якості тварин, сперми, ембріонів, яйцеклітин, складеним на ос­нові даних офіційного обліку продуктивності, імуногенетич­ного контролю та офіційної класифікації (оцінки) за типом. Таким чином, авторство на сорт рослин, породу тварин, тобто немайнові права авторів, підтверджуються свідоцтвом, а майнові права особи, яка ними володіє, – патентом.

Строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин спливає через тридцять років, а щодо дерев та винограду – через тридцять п’ять років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком державної реєстрації цих прав (ст. 488 ЦК України).

Під торговельною маркою (знаком для товарів і послуг) розуміють будь-яке позначення або будь-яку комбінацію позначень, за якими товари та послуги одних осіб відрізняються від однорідних товарів і послуг інших осіб. В Україні відносини, які виникають у сфері придбання та здійснення прав власності на знаки для товарів і послуг, реґулюються Законом України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", ст. 157 ГК України, розділом 44 ЦК України.

Право власності на знак має відповідний термін дії. Термін дії свідоцтва складає 10 років від дати подання заявки до Укрпатенту. За клопотанням власника свідоцтва, поданим протягом останнього року його дії, термін продовжується щоразу на 10 років (п. 3 ст. 5, Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг").

Стаття 159 ГК України й розділ 43 ЦК України розкривають правомочність суб’єктів господарювання за комерційним найменуванням.

Громадянин-підприємець має право заявити як комерційне найменування своє прізвище або ім’я.

Відомості про комерційне найменування суб’єкта господарювання вносяться за його поданням до реєстрів, порядок ведення яких установлюється законом. Суб’єкт господарювання, комерційне найменування якого було включено до реєстру раніше, має пріоритетне право захисту перед будь-яким іншим суб’єктом господарювання.

У випадку якщо комерційне найменування суб’єкта господарювання є елементом його торговельної марки, то здійснюється правова охорона і комерційного найменування, і торговельної марки.

Особа, що використовує чуже комерційне найменування, на вимогу його власника зобов’язана припинити таке використовування і відшкодувати заподіяні збитки.

Стаття 160 ГК України й розділ 45 ЦК України розкривають правомочність суб’єктів господарювання на географічне зазначення (ст. 160 ГК). Право на використання географічного зазначення мають лише суб’єкти господарювання, котрі виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено державну реєстрацію відповідного географічного зазначення.

Використанням географічного зазначення суб’єктом господарювання вважається: застосування його на товарах, для яких зареєстровано це географічне зазначення, а також на упакуванні; застосування в рекламі, у проспектах, друкованих виданнях, офіційних бланках, вивісках тощо.

Суб’єкти господарювання, що здійснюють посередницьку діяльність, можуть використовувати свою торговельну марку поряд з географічним зазначенням товару виробника не інакше як на підставі договору.

Умови надання правової охорони географічного зазначення визначаються Законом України "Про охорону прав на зазначення походження товарів" від 16.07.1999 р.

У ст. 161 ГК України розкрито правомочність суб’єктів господарювання щодо використання назви країни походження товару.

Вироби іноземного походження або в установлених законодавством випадках їх упакування, а також вироби вітчизняного виробництва чи їх упакування, призначені для експорту, повинні містити інформацію про країну їх походження.

Інформація про країну походження повинна бути розміщена в доступному місці виробу (упакування) та нанесена способом, який відповідає встановленим вимогам.

Забороняється використання суб’єктами господарювання напису (клейма) "Виготовлено в Україні" або аналогічного за змістом щодо товарів, які мають іноземне походження.

Уповноважені органи державної влади контролюють дотримання вказаних вимог відповідно до закону.

У ст. 162 ГК України розглянуто правомочність суб’єкта господарювання щодо комерційної таємниці. Суб’єкт господарювання, що є володільцем технічної, організаційної або іншої комерційної інформації, має право на захист від незаконного використовування цієї інформації третіми особами за умови, що ця інформація має комерційну цінність у зв’язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володілець інфор­мації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності (ч. 1 ст. 162 ГК України). Така інформація повинна бути обмежена часом дії в сукупності умов, зазначених у ч. 1 ст. 162 ГК України. Поняття комерційної таємниці реґламентує також ст. 505 ЦК України.

Комерційна таємниця відіграє важливу роль у забезпеченні конкурентоспроможності товарів і послуг. Цей факт зумовлює необхідність її правової охорони. Частково правова охорона комерційної таємниці здійснюється в рамках Законів України "Про науково-технічну інформацію" від 25 червня 1993 року і "Про захист інформації в автоматизованих системах" від 5 липня 1994 року, де забезпечується право охорони на нерозкриту інформацію, нерозкрита інформація може бути об’єктом правової охорони доти, доки вона зберігає свою конфіденційність. Слід також констатувати той факт, що сьогодні в законодавстві України немає спеціального закону про комерційну таємницю. Основною перешкодою на шляху до його розроблення є те, що інформація про комерційну таємницю, через її конфіденційність, не підлягає реєстрації.

Правова кваліфікація інформації як комерційної таємниці не є незмінною й абсолютною, вона може змінюватися залежно від часу, зміни виду діяльності й інших обставин.

Право суб’єкта господарювання на комерційну таємницю – це право на індивідуалізацію способу її використання, виключне право на захист від стороннього втручання в її використання, у тому числі від неправомірного доступу до неї.

Це суб’єктивне право суб’єкта господарювання, включає три елементи: 1) можливість самого суб’єкта господарювання діяти певним чином – визначати склад інформації, яка становить комерційну таємницю, режим її конфіденційності, уживати заходів до збереження її секретності, розпоряджатися нею тощо; 2) вимагати, щоб зобов’язані особи діяли відповідно до чинного законодавства і не порушували його право; 3) звертатися за захистом до владних державних органів у разі порушення права на комерційну таємницю, зокрема шляхом неправомірного збирання, розголошування та використовування комерційної таємниці.

Особа, що протиправно використовує комерційну інформацію, яка належить суб’єкту господарювання, зобов’язана відшкодувати заподіяні йому такими діями збитки відповідно до закону. Особа, яка самостійно і добросовісно одержала інформацію, яка є комерційною таємницею, має право самостійно і добросовісно використовувати цю інформацію на свій розсуд.

Топографія (компонування) інтеґральної мікросхеми (ІМС) – це зафіксоване на матеріальному носії просторово-геометричне розміщення сукупності елементів інтеґральної мікросхеми та з’єднань між ними. Тобто топографія (компонування) ІМС лише втілюється в носії ІМС і матеріально являє собою розміщену в різних частинах обсягу ІМС таких її складових, як елементи, міжелементні з’єднання та контактні площадки.

Виходячи з визначення топографії (компонування) ІМС, її слід відрізняти від поняття самої ІМС. Охороні відповідно до Закону України "Про охорону прав на топографії інтеґральних мікросхем" та розділу 42 ЦК України підлягає право саме на топографію (компонування) ІМС. Але цим законом не охороняються права на ідеї, способи, системи, технології або закодовану інформацію, які можуть бути втілені в топографію (компонування) ІМС.

Обсяг прав на топографію ІМС визначається зображенням топографії (компонування) ІМС на матеріальному носії.

Топографія (компонування) ІМС підлягає правовій охороні шляхом проведення процедури державної реєстрації та видачі свідоцтва. Це свідоцтво охороняє право впродовж 10 років від дати подання заявки до Укрпатенту або від дати першого використання топографії. Єдиною вимогою охорони топографії є те, що вона повинна бути оригінальною або розглядатись як еквівалент і бути результатом творчого внеску.

Під раціоналізаторською пропозицією розуміють визнану юридичною особою пропозицію, що містить технологічне (технічне) або організаційне рішення в будь-якій сфері діяльності цієї юридичної особи (ст. 481 ЦК України). Безумовно, серед потенційних сфер діяльності юридичної особи, щодо яких може бути подана раціоналізаторська пропозиція, є і господарська діяльність. Тому обґрунтованим видається визнання її ще одним об’єктом права інтелектуальної власності, який суб’єкт господарювання може використовувати у своїй діяльності. Являючи собою переважно технологічне (технічне) вирішення змін у конструкції виробів, технології виробництва й техніки, що застосовується, змін у складі матеріалів, раціоналізаторська пропозиція має значні відмінності від винаходу та корисної моделі. По-перше, відсутнє визнання існування цього об’єкта права інтелектуальної власності за допомогою дій державних органів, тобто певної публічної процедури, що притаманне винаходу та корисній моделі; по-друге, як реґулювальний акт до відносин, пов’язаних із використанням прав на раціоналізаторську пропозицію, може бути застосований локальний акт, тобто такий, що стосується лише внутрішніх відносин.

У розділі 41 Цивільного кодексу України дано розширене тлумачення поняття раціоналізаторської пропозиції. У разі визнання пропозиції раціоналізаторською, вона приймається для використання. Після закінчення місяця після затвердження позитивного рішення автору видається охоронний документ – свідоцтво встановленої форми. Свідоцтво підписується керівником підприємства і засвідчується печаткою. Воно закріплює за автором немайнові та майнові права.

 

 

Тези лекції № 9

Правові основи приватизації державних

і комунальних підприємств

План

 

1. Суб’єкти й об’єкти приватизації.

2. Порядок і способи приватизації.

 

 

1. Суб'єкти й об'єкти приватизації

 

Приватизація – один з основних напрямків перетворення української економіки на ринкових засадах, її успіх або невдача багато в чому визначають хід економічної реформи.

Процес приватизації офіційно розпочався в Україні 1 грудня 1992 року, і на сьогодні уже створено відповідні організаційні та правові його засади.

Процеси приватизації зумовили прийняття низки нормативних актів, які реґламентують, і визначають правовий режим і механізм приватизації. Це перш за все Закон України "Про приватизацію майна державних підприємств від 04.03.1992 р. (з наступними змінами та доповненнями); Закон України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" від 06.03.1992 р.; Закон України "Про приватизаційні папери" від 06.03.1992 р; Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19.06.1992 р.

В окремих галузях народного господарства можуть бути визначені особливості правового й організаційного реґулювання приватизації майна державних підприємств. Такі особливості встановлені, зокрема, Законами України "Про особливості прива­тизації підприємств, що належать до сфери управління Міністерства оборони України" від 18.05.2000 р., "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" від 10.07.1996 р., "Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва" від 14.09.2000 р.

Приймаються також закони, що реґулюють питання при­ватизації окремих державних підприємств. Наприклад, Закон України "Про особливості приватизації відкритого акціонерного товариства «Укртелеком»" від 13.07.2000 p., Закон України "Про особливості приватизації пакета акцій, що належить державі в статутному фонді ВАТ «Маріупольський металургійний комбі­нат імені Ілліча»" від 2.11.2000 р.

Крім того, процеси приватизації реґулюються декретами Кабінету Міністрів України, постановами, указами Президента України.

Щороку приймається Державна програма приватизації, яка визначає умови та пріоритети проведення приватизації, завдання та прогнози щодо зміни структури власності. У Державній програмі приватизації визначаються:

- завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в дер­жавній власності, і державного майна, що належить Автономній Республіці Крим;

- відповідні способи приватизації для різних груп об’єктів;

- завдання відповідним органам виконавчої влади із забезпечення проведення приватизації;

- заходи щодо залучення інвесторів до процесу приватизації.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного майна" приватизація майна державних підприємств України – це відчуження майна, що перебуває в загальнодержавній, республіканській (Автономна Республіка Крим) і комунальній власності, на користь фізичних і недержавних юридичних осіб.

Основні цілі приватизації в Україні:

- структурна перебудова економіки – формування ринкових відносин;

- розвиток конкуренції й обмеження монополізму;

- одержання підприємством ефективного власника;

- залучення додаткових інвестицій з метою підвищення ефективності виробництва й відновлення основних фондів під­приємств.

Завдання приватизації: забезпечення підвищення соціально-економічної ефективності виробництва, залучення коштів на структурну перебудову економіки.

Основними принципами приватизації є:

• законність;

• рівноправність громадян та їхня соціальна захищеність;

• пріоритетне право громадян України та колективу підприємства на придбання державного майна;

• безкоштовна передача частини державного майна кожному громадянинові України на основі приватизаційних сертифікатів;

• переважне право трудових колективів у виборі форм власності та придбанні своїх підприємств;

• своєчасна й правдива інформація громадянам про хід приватизації;

• створення сприятливих умов для залучення інвестицій.

Об’єктами приватизації є:

• цілісні майнові комплекси державних підприємств і їх структурних підрозділів;

• об’єкти незавершеного будівництва й законсервовані об’єкти;

• акції (частки, паї), які належать державі в майні господарських товариств та інших об’єднань.

Не можуть бути об’єктами приватизації:

Приватизації не підлягають казенні підприємства, а також нижчезазначені об’єкти, що мають загальнодержавне значення:

а) об’єкти, які забезпечують виконання державою її функцій, обороноздатність, економічну незалежність, а також об’єк­ти права власності українського народу, майно, яке складає матеріальну основу державного суверенітету України;

б) об’єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та збільшення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей;

в) об’єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави ґарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використовування або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв;

г) об’єкти, які забезпечують життєдіяльність держави в цілому.

Вичерпний список таких об’єктів міститься в статті 5 Закону України "Про приватизацію державних підприємств" (у ред. від 19.02.1997 р.). До таких об’єктів відносяться:

- майно органів державної влади й управління, Збройних Сил України, Служби безпеки України;

- золотий і валютний фонди;

- атомні електростанції та ін.

Перелік об’єктів, що не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України за постановою Кабінету Міністрів України.

Суб’єктами приватизації є:

• державні органи приватизації: Фонд державного майна (ФДМ) України, його реґіональні відділення і представництва, органи приватизації в Автономній Республіці Крим;

• покупці (їх представники): громадяни Україні, особи без громадянства й іноземні особи; юридичні особи; юридичні особи інших держав;

• посередники.

Види посередників:

а) оперативні посередники (надають послуги з підготування об’єкта до приватизації, оцінки й продажу майна, консультації щодо вибору об’єкта приватизації, підготування документів);

б) фінансові посередники (зменшують ризик покупців у процесі приватизації, сприяють розвитку фондового ринку).

Державні органи приватизації – Фонд державного майна України, його реґіональні відділення та представництва в рай­онах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим, що становлять єдину систему державних органів приватизації в Україні.

Державні органи приватизації мають такі повноваження:

• змінюють у процесі приватизації організаційну форму підприємств, що перебувають у державній власності;

• здійснюють повноваження власника державного майна в процесі приватизації;

• виступають орендодавцем майна, що перебуває в державній власності, згідно з законодавством;

• продають майно, що перебуває в державній власності, у процесі його приватизації, включаючи майно ліквідованих підприємств, об’єктів незавершеного будівництва та колишнє військове майно, що набуло статусу цивільного, а також акції (частки, паї), що належать державі в майні господарських товариств;

• створюють комісії з приватизації;

• затверджують плани приватизації майна, що перебуває в державній власності, плани розміщення акцій акціонерних товариств у процесі приватизації;

• розробляють проекти державних програм приватизації та подають їх на затвердження Верховній Раді України;

• укладають угоди щодо підготування об’єктів до приватизації та їх продажу;

• укладають угоди щодо проведення експертної оцінки вартості об’єктів приватизації;

• здійснюють ліцензування комісійної, представницької та комерційної діяльності з приватизаційними паперами;

• виступають з боку держави засновником підприємств зі змішаною формою власності;

• беруть участь у розробленні міжнародних договорів України з питань державної власності та її використання;

• здійснюють захист майнових прав державних підприємств, організацій, установ, а також акцій (часток, паїв), що належать державі, на території України та за її кордоном;

• контролюють виконання умов договорів купівлі-продажу державного майна;

• здійснюють інші повноваження, передбачені цим законодавством України з питань приватизації.

 

 

2. Порядок і способи приватизації

 

Етапи приватизації майна державних підприємств:

1) публікація списку об’єктів у місцевій пресі;

2) ухвалення рішення про приватизацію об’єкта;

3) публікація інформації про ухвалення рішення про приватизацію об’єкта;

4) проведення аудиторської перевірки фінансової звітності підприємства;

5) затвердження рішення про приватизацію об’єкта і складу комісії з приватизації об’єкта протягом місяця;

6) затвердження плану приватизації або плану розміщення акцій ВАТ;

7) реалізація наміченого плану й укладання договорів купівлі-продажу об’єктів (об’єкта) приватизації;

8) контроль за виконанням покупцями умов угод приватизації, включаючи й інвестиційні зобов’язання.

Способи приватизації:

1. Приватизація державного майна здійснюється шляхом:

• продажу об’єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом;

• продажу акцій (часток, паїв), що належать державі в господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, якіпередбачають загальнодоступність і конкуренцію покупців:

• продажу на конкурсній основі цілісного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства, якщо покупець подав відповідні документи;

• викупу майна державного підприємства згідно з альтернативним планом приватизації.

Неконкурентні способи продажу майна державних підприємств застосовуються щодо об’єктів, не проданих на аукціоні, за конкурсом.

2. Приватизація законсервованих об’єктів та об’єктів незавершеного будівництва, підприємств торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, готельного господарства, туристичного комплексу здійснюється шляхом: продажу на аукціоні, за конкурсом, викупу.

Приватизація зазначених об’єктів здійснюється в порядку, передбаченому Законом України Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) та Державною програмою приватизації.

За рішенням органів приватизації законсервовані об’єкти та об’єкти незавершеного будівництва можуть передаватися на умовах відповідного договору особам, які можуть бути покупцями відповідно до законодавства, для завершення будівництва або вноситися до статутного фонду господарського товариства як державна частка з наступною її приватизацією в порядку, установленому законодавством України

3. Приватизація майна невеликих державних підприємств (об’єктів малої приватизації) здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

4. У разі прийняття після закінчення строку дії концесійного договору рішення про приватизацію майна об’єкта, що надавався в концесію, у колишнього концесіонера виникає право на викуп цього майна згідно з визначеними умовами приватизації, якщо він у зв’язку з виконанням умов концесійного договору створив (побудував) це майно або здійснив його поліпшення вартістю не менше 25 відсотків від вартості майна на момент приватизації.

Форми відповідальності за порушення угод приватизації:

а) відшкодування збитків – за заподіяння збитків майну, понесені витрати назабезпечення збереження об’єктів приватизації до моменту фактичної передачі майна покупцеві;

б) сплата неустойки (штрафу, пені):

1) за порушення покупцем термінів внесення інвестицій у встановленому обсязі – пеня в розмірі 0,1% від вартості невнесених інвестицій за кожний день прострочення;

2) у разі невнесення інвестицій на день подання позову про розірвання договору – штраф у розмірі 10% від загального обсягу інвестицій;

3) у разі недотримання профілю діяльності приватизованого об’єкту – штраф у розмірі 10% від вартості придбаного майна;

4) за несплату впродовж 60 днів з моменту укладення договору купівлі-продажу за об’єкт приватизації – неустойка в розмірі 20% від вартості об’єкта приватизації (неустойка (обчислюється від суми простроченого платежу) у формі пені, розміром не більше подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на період, за який сплачується пеня).

в) оперативно-господарські санкції у формі:

1) розірвання угоди про приватизацію в разі невиконання покупцем договірних зобов’язань;

2) анулювання рішення про викуп у разі несплати за об’єкт приватизації впродовж 60-денного терміну з моменту укладення або реєстрації відповідної угоди;

3) відмови від пролонгації угоди приватизації з оперативним посередником: на проведення експертної оцінки майна; щодо підготування об’єктів до приватизації; про продаж державного майна.

 

 

Змістовий модуль ІІІ

Господарські зобов'язання

 

 

Тези лекції № 10

Загальна характеристика

господарських зобов’язань

 

 

План

 

1. Поняття, види та підстави виникнення господарських зобов’язань.

2. Поняття, ознаки та функції господарського договору.

3. Класифікація господарських договорів.

4. Порядок укладення, зміни та розірвання господарських договорів.

5. Забезпечення належного виконання господарського договору.

6. Договір поставки.

7. Договір підряду на капітальне будівництво.

8. Договір оренди.

9. Лізинг у сфері господарювання.

10. Договір перевезення вантажів.

 

1. Поняття, види та підстави виникнення

господарських зобов'язань

Господарське зобов’язання (ч. 1 ст. 173 ГК України) – зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК, у силу якого один суб’єкт зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Види господарських зобов’язань:

1. Майново-господарські (ст. 175 ГК) – цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку. Цей вид зобов’язань регулюється Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

2. Організаційно-господарські (ст. 176 ГК) – це зобов’язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

3. Внутрішньогосподарські (ст. 3 ГК) – це зобов’язання, що виникають між структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відносини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами.

4. Соціально-комунальні (ст. 177 ГК) – зобов’язання суб’єктів господарювання за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організо­вувати їх професійну підготовку. Суб’єкти господарювання можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобов’язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезна­ходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об’єктів та об’єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв’язання місцевих проблем.

5. Публічні (ст. 178 ГК) – зобов’язання суб’єкта господарювання відповідно до законів та своїх установчих документів здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товарів за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншим.

Підстави виникнення господарських зобов’язань (це юридичні факти дії та події, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання) (ст. 174 ГК України):

- закон або інший нормативно-правовий акт, що реґулює господарську діяльність;

- акт управління господарською діяльністю;

- господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать;

- заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання, придбання або збереження майна суб’єкта або суб’єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

- створення об’єктів інтелектуальної власності та інших дій суб’єктів, а також події, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Цей перелік підстав не є вичерпним. Іноді на практиці виникнення зобов’язань пов’язують з необхідністю існування юридичного складу, тобто сукупністю двох або декількох юридичних фактів, наявність яких потрібна для того, щоб настали юридичні наслідки.

 

 

2. Поняття, ознаки

та функції господарського договору

 

Господарський договір (ГД) – засноване на угоді сторін і зафіксоване в установленій законом формі зобов’язальне правовідношення між суб’єктами господарювання та суб’єктами – юридичними особами, що не господарюють, змістом якого є взаємні права та обов’язки сторін у сфері господарювання.

Ознаки договору:

1. Особливий суб’єктний склад – однією зі сторін господарського договору є суб’єкт господарювання.

2. Спрямованість на забезпечення господарської діяльності – матеріально-технічне забезпечення, реалізацію продукції (робіт, послуг), спільну діяльність, інвестування.

3. Тісний зв’язок із плановим процесом – відображає систематичну господарську діяльність, пов’язану з плануванням.

4. Поєднання в господарському договорі майнових (виготовлення/передача, продукції, її оплата) та організаційних елементів.

5. Обмеження договірної свободи з метою захисту інтересів споживачів і загальногосподарських інтересів.

6. Можливість відступу від принципу рівності сторін (державні контракти, договори приєднання, угоди, які укладаються в межах рамочних контрактів).

Функції господарського договору:

- реґулятивна функція – за допомогою господарського договору здійснюється реґулювання відносин між сторонами;

- координаційна функція – сторони господарського договору розробляють умови цього договору шляхом досягнення компромісу між учасниками господарських відносин;

- контрольно-інформаційна функція – за допомогою господарського договору здійснюється контроль за ефективністю діяльності суб’єктів господарювання;

- охоронна функція – захист прав і законних інтересів сторін у разі порушення договірних зобов’язань;

- планування – як господарських зв’язків, так і поточної діяльності суб’єктів господарювання;

- "опосередкування" відносин між суб’єктами господарювання. Саме господарські договори є підставою виникнення зобов’язань між учасниками господарських відносин, які забезпечують можливість координації їх діяльності, узгодження інтересів, досягнення компромісу з метою отримання взаємовигідних для сторін результатів. Узгодити економічні інтереси сторін у договірних відносинах із загальногосподарськими інтересами – це обов’язок сторін договору вжити всіх заходів, необхідних для виконання договірних зобов’язань, з урахуванням інтересів кожної сторони.

 

 

3. Класифікація господарських договорів

 

I. За ознакою виникнення договірних зобов’язань:

1) плановані договори – укладаються на підставі прийнятого державного замовлення;

2) реґульовані договори – укладаються вільно, на розсуд учасників господарських відносин.

II. За ознакою взаємного положення сторін у договірних відносинах:

1) вертикальні – укладаються між нерівноправними суб’­єктами;

2) горизонтальні – укладаються між рівноправними суб’єктами.

III. За терміном дії:

1) довгострокові договори – укладаються на термін понад 5 років (договір оренди цілісного майнового комплексу);

2) середньострокові договори – терміном дії від 1 до 5 років (договори підряду на капітальне будівництво);

3) короткострокові договори – терміном дії до одного року;

4) разові договори – укладаються на одну господарську операцію.

IV. За економічним змістом: