Запозичення банківських ресурсів.

Залучення капіталу банку.

Можливості банків щодо залучення коштів регулюються НБУ. Згідно з показником платоспроможності банку (адекватності капіталу), нормативне значення якого встановлює НБУ, залучені та запозичені кошти банку не повинні перевищувати розмір власного капіталу більше ніж у 12 разів.

Найбільш суттєвим і важливим джерелом формування та збільшення ресурсної бази банків виступають депозитні операції.

Депозитними є пасивні операції банків із залучення грошових коштів юридичних і фізичних осіб у національній та іноземній валютах у формі вкладів (депозитів) шляхом їх зарахування на відповідні рахунки на певних умовах.

На процес формування заощаджень юридичних і фізичних осіб впливають різноманітні чинники, які можна об'єднати в такі п'ять груп:

1) охоплює державну політику, спрямовану на забезпечення політичної стабільності та сталий розвиток національної економіки, запобігання кризовим ситуаціям, сприяння розвитку підприємництва;

2) пов'язані з динамікою основних економічних показників, рівня інфляції, процентних ставок, безробіття тощо, а також з економічним розвитком регіонів та їх інфраструктури;

3) стосується розвитку банківської системи та системи кредитно-фінансових інститутів;

4) стосується довіри до банків та інших кредитно-фінансових інститутів, ступеня поінформованості населення про їхню діяльність;

5) визначається демографічною ситуацією в країні (практика доводить, що рівень національних заощаджень вищий там, де більша частка молоді).

Банки залучають вільні грошові кошти юридичних та фізичних осіб через різні види банківських рахунків.

Практично всі клієнтські рахунки, на яких зберігаються їх грошові кошти, є депозитними.

Депозит (вклад) — це грошові кошти в національній та іноземній валютах, передані їх власником або іншою особою за його дорученням у готівковій або безготівковій формі на рахунок власника для зберігання на певних умовах.

Основними видами депозитних операцій є:

— вклади (депозити) на вимогу (до запитання) — це грошові кошти або банківські метали, що розміщені вкладниками в банках на умовах видачі вкладу (депозиту) на першу вимогу вкладника або здійснення платежів за розпорядженням власника рахунку;

— вклади (депозити) строкові — це грошові кошти або банківські метали, розміщені вкладниками в банку на визначений договором строк, що можуть бути знятими після закінчення цього строку або після попереднього повідомлення банку за встановлений період

Однією з форм строкових вкладів є сертифікати. Сертифікати бувають депозитні та ощадні. Депозитні сертифікати надаються юридичним, а ощадні — фізичним особам.

Ощадний (депозитний) сертифікат — це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право власника сертифіката або його правонаступника на одержання після закінчення встановленого строку суми вкладу (депозиту) та процентів, установлених сертифікатом, у банку, який його видав.

Ощадні (депозитні) сертифікати можуть випускатися за ініціативою банку:

— одноразово або серіями;

— іменними або на пред'явника;

— на вимогу або на строк;

— процентні, купонні або безкупонні.

Банки можуть залучати вільні кошти юридичних і фізичних осіб за допомогою банківського векселя. Банківський вексель має депозитну природу і цим він схожий на сертифікат. Проте, на відміну від сертифіката, банківський вексель може бути використаний його власником як платіжний засіб за товари та послуги, причому новий власник векселя може передавати його третій особі шляхом індосаменту.

При встановленні розміру процентної ставки за строковими депозитами визначальним чинником є строк, на який розміщені кошти. Чим триваліший строк, тим вищі процентні ставки. Процентна ставка за строковим депозитом може залежати і від частоти виплати прибутку: чим рідше здійснюються виплати, тим вищий рівень процентної ставки.

Банки можуть зацікавити вкладників нарахуванням й сплатою простих і складних процентів.

З метою компенсації інфляційних витрат банки можуть пропонувати вкладнику виплату процентів наперед.

Важливе значення для стимулювання вкладів має гарантування банком збереженості переданих йому коштів. Цього можна досягти страхуванням депозитів.

Баланс банку.

Баланс комерційного банку - це бухгалтерський баланс, який відображає стан власних і залучених коштів, їх джерела, розміщення в кредитних та інших операціях.Особливістю балансу є рівність підсумків активу і пасиву. Ця вимога обов’язкова для балансу будь-якого підприємства. Вона випливає із того, що як у активі, так і в пасиві показується на певну дату одна і та ж маса коштів, тільки у різних групуваннях: в активі - по видах, в пасиві - по джерелах.

Джерела, що знаходяться в пасиві балансу, поділяються на дві групи:

-вимоги, що пред’являються власниками банку до його активів, і називаються власним капіталом;

-вимоги невласників, які називаються зобов’язаннями.

Таким чином, можна сказати, що баланс знаходиться в рівновазі:

АКТИВИ = ЗОБОВ’ЯЗАННЯ + ВЛАСНИЙ КАПІТАЛ

При побудові банківських балансів використовується принцип групування операцій за економічно однорідними ознаками. Активи і пасиви подаються у балансовому звіті у порядку зменшення їх ліквідності.

 

Аналіз активів банку.

У діяльності банку важливим моментом є не тільки формування ресурсів, а й ефективне їх розміщення. Тому одним з основних напрямів аналізу банківської діяльності є аналіз його активних операцій. Він має сприяти підвищенню ефективності управління активами банку.

Загальна сума активів — це сума всіх категорій активів за мінусом суми всіх контрактивних рахунків типу резервів під можливі збитки від кредитної діяльності та дисконт за придбаними цінними паперами.

Якісний аналіз активів банку передбачає аналіз активів банку за ступенями ризику та розрахунок і оцінку окремих показників.

Коефіцієнтний аналіз дає змогу оцінити стан ліквідності та платоспроможності банку, якість кредитного портфеля, надійність банку, стан розвитку ресурсної бази, прибутковість роботи банку.

Аналіз активів банку здійснюється в такій послідовності:

— вивчають динаміку зміни загальних активів, у тому числі окремих його статей (горизонтальний аналіз);

— аналізують структуру активів банку за різними класифікаційними ознаками (вертикальний аналіз);

— з'ясовують структуру активів за дохідністю, що характеризує ділову активність банку;

— аналізують структуру активів банку за ліквідністю та ризикованістю.

На основі горизонтального аналізу активних операцій банку аналізують зміни в динаміці через порівняння даних за різні періоди. Зіставлення даних дає змогу виявити відхилення в абсолютній сумі й у процентах за:

— основними робочими активами;

— неробочими активами;

— витратами на власні потреби;

— іммобілізованими активами та коштами.

Наведені групування активів банку дають можливість охарактеризувати якісний склад активів банку.

Вертикальний і горизонтальний аналіз активних операцій дає змогу виявити зміни у розподілі агрегованих статей балансу як у динаміці, так і у внутрішній структурі активних операцій балансу банку і визначити, за рахунок яких операцій зросла (зменшилася) прибутковість (збитковість), виявити зміни

Для дослідження структури розміщення банківських ресурсів застосовують метод групувань. Групування активів банку здійснюють за такими ознаками:

— видами операцій;

— строками розміщення;

— ступенем ліквідності;

— ступенем ризику;

— впливом на рівень дохідності банку.

За видами операцій активи банку можна поділити на п'ять основних категорій (рис. 15.8):

Основні категорії активів банку

- Готівка и прирівняні до неї кошти

- Інвестиції

- Кредити

- Споруди й обладнання банку

- Інші активні операції

За строками розміщення банківських ресурсів активи балансу банку поділяють на:

— поточні активи — це активи на вимогу, які повертаються на першу вимогу кредитора.

— строкові активи — це кошти, розміщені банком на певний строк.

— квазістрокові активи — кошти, які не мають визначеного строку повернення і не можуть бути повернені на першу вимогу. Вони повертаються тільки за певних умов.

Для визначення відхилень за статтями балансу, що впливають на стійкість банку, проводиться групування статей активу балансу за спадним ступенем ліквідності активів.

Ліквідність — це спроможність банку швидко перетворювати свої активи в грошові кошти без втрати їх вартості з метою виконання боргових зобов'язань. При цьому за ступенем ліквідності статті активу балансу поділяють на п'ять основних груп:

Розподіл активів за ступенем ліквідності

- Високоліквідні: первинні, вторинні резерви

- Інші ліквідні активи

- Мало ліквідні активи

- Неліквідні активи

Первинні резерви — це всі касові активи, кошти на кореспондентському рахунку в НБУ.

Вторинні резерви, або "некасові", високоліквідні дохідні активи — це цінні папери, які можуть бути оперативно реалізовані на грошовому ринку та перетворені в грошову форму, тобто в первинні резерви з мінімальною втратою їх вартості.

Інші ліквідні активи — надані банком кредити та інші платежі, до погашення яких залишилося не більш одного місяця.

Малоліквідні активи — позикові активи, до погашення яких залишилося більше одного місяця.

Неліквідні активи — капіталізовані активи, фінансові інвестиції, у тому числі фінансові вкладення в асоційовані та дочірні компанії, дебіторська заборгованість та інші іммобілізовані кошти.

Склад робочих активів

- Кошти на рахунках

- Касові активи

- Кошти, розміщенні в інших банках

- Кошти, вкладенні в цінні папери

- Надані кредити

- Інші активи що дають дохід

До неробочих активів належать рахунки, що не приносять дохід банку. До їх складу входять:

— кошти в розрахунках;

— резерви;

— дебітори;

— кошти, вкладені у майно та господарські матеріали;

— видатки та збитки.

Аналіз пасивів банку.

Дослідження діяльності банків необхідно починати з пасиву балансу, який характеризує джерела коштів і природу фінансових зв'язків банку, оскільки саме пасивні операції значною мірою визначають умови, форми та напрями використання банківських ресурсів, тобто склад і структуру активів.

Головною метою аналізу пасивних операцій банку є визначення ефективності формування ресурсної бази банку за зниження її вартості та підвищення фінансової стабільності.

Аналіз пасивів банку проводиться в такому розрізі:

— аналіз структури пасивів за джерелами формування ресурсів (співвідношення власного капіталу та зобов'язань);

— визначення розміру власного капіталу, його структури та достатності;

— аналіз дотримання основних нормативів достатності капіталу;

— аналіз зміни статутного капіталу банку;

— дослідження та оцінка обґрунтованості розподілу прибутку;

— аналіз структури зобов'язань з позиції витратності та стабільності ресурсної бази;

— розроблення стратегії розширення клієнтської бази з метою здешевлення ресурсів;

— оцінка ділової активності банку щодо залучення ресурсів;

— розроблення прогнозу конкурентоспроможності та фінансового потенціалу банку.

Аналіз пасивів банку починається з визначення співвідношення між капіталом банку та його зобов'язаннями. Структура ресурсів банку визначає його тактику у формуванні ресурсів.

На наступному етапі аналізу вивчають зміни у структурі пасивних операцій банку.

При цьому визначають:

— питому вагу кожного складника ресурсів банку в їх загальній сумі;

— абсолютне відхилення загальної суми ресурсів і кожен її складник на звітну дату порівняно з базовим періодом.

Після вивчення структури пасивних операцій аналізують кожен її складник. Насамперед здійснюють аналіз власного капіталу банку і виявлення його суми за балансом.

На наступних етапах аналізу власного капіталу банку докладно аналізують достатність банківського капіталу та зміни, які відбулися у його складниках.

Достатність капіталу — це здатність банку захистити інтереси своїх кредиторів та власників від незапланованих збитків, розмір яких залежить від обсягу ризиків, що виникають у результаті виконання банком активних операцій.

Ефективність використання статутного капіталу визначають за допомогою таких показників, як:

— розмір кредитних вкладень на 1 грн статутного капіталу;

— розмір прибутку на 1 грн статутного капіталу;

— розмір прибутку на одну акцію;

— розмір прибутку на одного акціонера;

— строк окупності акціонерного капіталу.

Значення статутного капіталу в діяльності банку визначають за допомогою таких показників:

— питомої ваги статутного капіталу в загальній сумі капіталу;

— питомої ваги статутного капіталу у валюті балансу.

Чим вища частка зобов'язань перед клієнтами банку (підприємств та організацій) на довгостроковій основі, тим вища стабільна частина ресурсів банку, що позитивно впливає на його ліквідність і зменшує його залежність від міжбанківських позик. Проте строкові депозити є дорожчими, що негативно впливає на рентабельність та прибутковість роботи банку, водночас збільшення частки (понад 30 %) банківських позик підвищує ризик незбалансованої ліквідності, оскільки посилюється залежність банку від зовнішніх джерел фінансування. Через дефіцит вільних коштів у суб'єктів господарювання частка міжбанківських кредитів у структурі зобов'язань досягає 40—50 %.

Висока частка залишків на рахунках клієнтів знижує стабільність ресурсної бази банку, збільшує потребу у високоліквідних активах, спонукає банк до посилення трансформації частини короткострокових ресурсів у більш довгострокові вкладення і цим загострює проблему ліквідності.

Банківські розрахунки

Для здійснення розрахунків застосовуються такі форми розрахунків: • акредитивна; • інкасова; • вексельна; • розрахунковими чеками. Використання тієї чи іншої форми розрахунків не залежить від банку, а визначається договором між платником і одержувачем коштів. При виборі форми розрахунків учасники розрахунків повинні враховувати багато факторів: - місце знаходження платника та одержувача коштів; - швидкість обігу грошових коштів;. - можливість взаємного контролю; - джерела коштів для платежу; - гарантію сплати і т. д. Під час здійснення безготівкових розрахункових операцій в установах банків використовуються платіжні інструменти у формі: - меморіального ордера; - платіжного доручення; - платіжної вимоги-доручення; - платіжної вимоги; - розрахункового чека; - акредитива; - векселя; - платіжної картки. Клієнти для здійснення розрахунків самостійно обирають платіжні інструменти (за винятком меморіального ордера) і зазначають їх під час укладення договорів. Правильно оформлені платіжні інструменти використовуються банком для здійснення розрахункових операцій.

1. Розрахункові документи складаються за стандартною формою, встановленою НБУ (кількість примірників повинна відповідати потребам сторін). 2. Банки перевіряють відповідність заповнення реквізитів розрахункових документів клієнта. Документи, в яких перевірені реквізити заповнено з порушенням вимог, банк повертає без виконання. Перший примірник документа має містити відбиток печатки та підписи відповідальних осіб. 3. Банки приймають до виконання розрахункові документи своїх клієнтів, клієнтів інших банків, якщо документи надсилають безпосередньо інші банки, а також платіжні вимоги стягувача на примусове списання коштів. На всіх примірниках документів і на реєстрах працівник банку заповнює реквізити "Дата надходження", "Дата виконання", а банк стягувача - "Дата надходження в банк стягувача", засвідчуючи їх підписом відповідального виконавця та відбитком штампа банку. 4. Розрахункові документи, які надійшли до банку протягом операційного часу, приймаються до виконання відповідальним виконавцем у день їх надходження. Якщо розрахункові документи надійшли після операційного часу, то вони приймаються до виконання наступного робочого дня. Списання коштів із рахунку платника здійснюється на підставі першого примірника розрахункового документа, який залишається на зберіганні в банку платника. 5. Платежі з рахунків клієнтів банк здійснює в межах залишків коштів на цих рахунках на початок операційного дня. 6. Платник має право в будь-який час до списання платежу з рахунку відкликати з банку розрахункові документи в порядку, які визначені внутрішніми правилами цього банку. Кошти, що помилково зараховані на рахунок неналежного отримувача, мають повернутися у строки, які установлені законодавством України. Відповідальний виконавець несе відповідальність за помилково здійснений переказ коштів.

 

 

Міжбанківські розрахунки

Міжбанківські розрахунки. Від ефективності міжбанківських розрахунків залежить безперервність нормального функціонування економіки. Банки для здійснення платежів і розрахунково-касового обслуговування клієнтів встановлюють між собою відносини, які одержали назву кореспондентських відносин. Існує три основні види кореспондентських відносин: між комерційними банками і центральним банком країни; між комерційними банками (в тому числі банками з різних країн); між центральними банками різних держав. Причому якщо два останніх види кореспондентських відносин будуються на добровільних засадах, то відносини між комерційними банками і центральним банком країни носять більш жорсткий, регламентований характер. Кожний комерційний банк, як правило, повинен мати кореспондентський рахунок в якому-небудь відділенні центрального банку. Кореспондентський рахунок – це рахунок, на якому відображаються розрахунки, які зроблені одним банком по дорученню і за рахунок іншого банку. Кореспондентські рахунки бувають двох видів: рахунок "ностро" ("наш рахунок у вас") – коли банк відкриває рахунок в банку-кореспонденті; і рахунок "лоро" (ваш рахунок у нас) – коли в даному банку відкриваються рахунки банків-кореспондентів. Кореспондентські відносини оформлюються укладанням кореспондентського договору (угоди), в якому передбачаються порядок і умови здійснення відповідних банківських операцій. В ході здійснення кореспондентських відносин банки-кореспонденти повідомляють один одного про здійснені операції. Для цього використовують авізо (від італ. "аvvіzо" – повідомляти) – офіційне повідомлення про виконання розрахункових операцій, направлене одним банком іншому. В авізо, як правило, вказується його номер, дата і характер проведеної операції, сума і номер рахунку, назва платника та одержувача коштів та інші дані. Авізо оформлюється на спеціальних бланках. За способом відправки авізо поділяються на поштові і телеграфні. Техніка міжбанківських розрахунків розрізняється в залежності від того, який тип кореспондентських відносин використовується – з центральним чи комерційним банком. Міжбанківські розрахунки через центральний банк. Комерційні банки відкривають рахунки в установах центрального банку – розрахунково-касових центрах (РКЦ). По суті РКЦ – це підрозділ центрального банку, який відповідає за проведення розрахунків між банками. РКЦ створюється в містах, районних центрах. На коррахунках комерційних банків в РКЦ зберігаються кошти банку; по суті, даний коррахунок виконує ті ж функції, що й розрахунковий рахунок у підприємства, але з врахуванням специфіки діяльності банків. Розрахунки між самими РКЦ по операціях комерційних банків здійснюються через рахунки міжфілійних оборотів (МФО), для чого кожному РКЦ надається номер по МФО. Засобом міжфіліальних розрахунків і є авізо. Розрахунки через кореспондентські рахунки, які відкриваються в інших банках. Існує також схема міжбанківських розрахунків "напряму", обминаючи РКЦ. Це так звані прямі кореспондентські відносини, які встановлюються між комерційними банками. У всьому світі цей спосіб розрахунку використовується досить широко. Так, один з найбільших банків Німеччини – "Дойче Банк АГ" – працює через мережу, яка складається з чотирьох тисяч банків-кореспондентів у 184 країнах світу. В цьому випадку коррахунки ведуться не в РКЦ, а в інших банківських установах. Порядок відкриття і режим функціонування коррахунку визначається за угодою між самими банками. Цим досягається висока оперативність в проведенні розрахунків. Але слід враховувати, що робота в системі прямих кореспондентських відносин вимагає певної кількості вільних ресурсів (підтримка залишку коштів на кореспондентських рахунках). Слід відмітити, що за системою прямих кореспондентських відносин здійснюється значна кількість міжнародних розрахунків. При цьому банк повинен володіти відповідною ліцензією центрального банку, яка дає право на встановлення прямих кореспондентських відносин із закордонними банками.

 

34. Система електронних банківських послуг населенню
Одним із основних напрямків НБУ сьогодні є утворення національної системи масових електронних платежів населення за товари та послуги (СМЕП).
Національна система масових електронних платежів -це система безготівкових розрахунків, при якій розрахунки за товари та послуги здійснюються за допомогою банківських платіжних карток.
Платіжна картка - документ на носії електронної інформації у вигляді пластикової картки, що випускається кредитно-фінансовими установами. Документ дає можливість його пред'явникові одержувати без оплати у готівковій формі товари та послуги, в тому числі послуги з одержання через банківські установи готівки, та підтверджує особам, які надають ці товари та послуги, що оплата їх вартості буде здійснена з рахунків у банківських установах.
Механізм здійснення операцій із банківськими платіжними картками регулюється певною законодавчою і нормативною базою. Основними документами, що регламентують порядок використання банківських платіжних карток у вітчизняній економіці, є: "Положення про порядок здійснення бухгалтерських операцій з банківськими платіжними картками національної системи" (затверджено постановою Правління НБУ № 353 від 30.12.1996 р.), "Положення про систему захисту електронної інформації до системи масових електронних платежів населення за товари та послуги в Україні" (затверджено постановою Правління НБУ № 353 від 30.12.1996 р.).
Для здійснення операцій із платіжними картками Національної системи необхідно одержати ліцензію (дозвіл) НБУ.
Учасниками системи є:
- тримачі (власники) карток - фізичні особи;
- підприємства торгівлі та побутового обслуговування населення, в яких встановлено платіжні термінали;
- кредитно-фінансові установи (банк-емітент, банк-еквайр, розрахунковий банк).
Платіжний термінал - електронний пристрій, за допомогою якого здійснюється авторизація платіжної картки та основні операції з оформлення оплати вартості товарів та наданих послуг.
Авторизація - надання дозволу на обслуговування тримача платіжної картки.
Банк-емітент - установа банку, яка випускає в обіг платіжні картки.
Банк-еквайр - комерційний банк, який підписує угоду з торговельними підприємствами на обслуговування карток, здійснює первинну обробку трансакцій та бере на себе проведення з торговцями усього спектра операцій із картками, а саме: перерахування на поточні рахунки коштів за товари та послуги, сортування і розсилання квитанцій, розповсюдження стоп-листів.
Трансакція - інформація в електронній формі про окрему операцію, здійснену з використанням платіжної картки (завантаження та дозавантаження картки, одержання готівкових коштів, оплата товарів і наданих послуг та ін.).
Завантаження (дозавантаження) картки - внесення інформації на платіжну картку про наявність коштів.
Розрахунковий банк - банківська установа, в якій інший банк-учасник платіжної системи (переважно банк-емітент) відкриває спеціальний рахунок для здійснення розрахунків за допомогою платіжних карток.
Банк-емітент видає картку клієнтові після ретельної перевірки його фінансового стану та оцінки кредитоспроможності; відкриває власникові картки спеціальний рахунок, на якому враховуються всі операції з карткою; регулярно надсилає клієнтові виписку із зазначенням сум платежів і розміру заборгованості, сум і термінів погашення; стягує комісію і відсотки згідно із встановленим тарифом; зобов'язується сплачувати рахунки торговельного підприємства за покупки, зроблені з використанням карток, за вирахуванням платіжного збору (дисконту).
Види банківських пластикових карток: "Електронний гаманець", "Електронний чек", дебетна картка.

 

37.Кредитування фізичних осіб

Кредитом для фізичних осіб вважається позика, яка надається індивідуальним позичальникам у невеликих розмірах. В українській термінології окремо не виділяється поняття “кредит для фізичної особи”. В основному його ототожнюють з поняттям “споживчий кредит”, який по суті є одним з видів кредитів для фізичних осіб.

Класифікують кредити для фізичних осіб так:

1. кредити з розстрочкою платежу, які передбачають погашення основної суми

боргу і процентів за кредитом щомісяця рівними частинами. При цьому

даний вид поділяють на прямі та непрямі кредити;

2. револьверні (відновлювальні) кредити – надання позик позичальникам за

єдиним активно-пасивним поточним рахунком у вигляді овердрафту або з

використанням карткового рахунку;

3. кредити одноразового погашення, за якими виплата боргу і процентів за ним

здійснюється одночасно. Ці кредити також називають бриджинг-позиками.

Враховуючи поширеність споживчого кредитування, розглянемо його різновиди.

Споживчі кредити:товарні і грошові.

Споживчі кредити за суб’єктами кредитної угоди:

банківські споживчі кредити; кредити, що надаються населенню торгівельними організаціями; споживчі позики кредитних установ небанківського типу (ломбарди, каси

взаємодопомоги та ін.); приватні та особисті споживчі позики, які відображають кредитні відносини між приватними особами та формуються за схемою “фізична особа –

фізична особа”; споживчі кредити, які надаються позичальникам безпосередньо на

підприємствах та в організаціях, де вони працюють.

За способом надання позики фізичним особам розподіляються на цільові та нецільові. До останніх відносяться такі позики, необхідність у яких виникає у зв’язку із особливими непередбачуваними обставинами в житті громадян. Також необхідно виділити цільові позики окремим групам населення (молодим сім’ям, студентам). Ці позики використовуються, як правило, в рамках загальнодержавних програм соціального захисту найбідніших верств населення. Вони надаються на пільгових умовах, зокрема під низьку відсоткову ставку, за спрощеними умовами оформлення та ін.Багато авторів в умовах сьогодення значну увагу приділяють чековим кредитам та банківським кредитним карткам, які вважаються новими видами банківських позик, що отримують фізичні особи.

Існують різноманітні підходи до класифікації кредитів для громадян, а рівень розвитку певних видів кредитування в країні характеризує рівень життя її населення. Розширення

масштабів кредитування сфери особистого споживання сприяє формуванню цивілізованих відносин на споживчому ринку країни.

 

36.Кредитування юридичних осіб

Кредитом для юридичних осіб вважається позика, яка надається підприємствам у великих розмірах.

На основі наукового обгрунтування та узагальнення принципів кредитування виділимо наступні основні умови надання позичок юридичним особам:

1. Операції проводяться в межах вільних кредитних ресурсів у національній або іноземній валюті.

2. Банки виходять із необхідності поєднання своїх інтересів з інтересами вкладників і держави.

3. Для забезпечення власної стійкості операції проводяться з дотриманням встановлених НБУ економічних нормативів.

4. Рішення про умови та порядок надання кредиту приймається колективно і визначається правилами банку.

5. Позики надаються тільки плато- та кредитоспроможним позичальникам, які мають.власні оборотні кошти і самостійний баланс на конкретні цілі.

6. Позики видаються на забезпечення потреб виробництва і сфери обігу, фізичним та юридичним особам незалежно від форми власності й організаційної будови.

7. Позики видаються, як правило, за умови наявності відповідного забезпечення виконання зобов'язань позичальника перед банком

8. Всі питання у кредитних взаємовідносинах будуються на договірній основі тощо.

Саме такими, на наш погляд, повинні бути принципи та умови кредитування банками своїх клієнтів.

 

Види валютних операцій.

Валютні операції - це угоди, пов'язані з купівлею-продажем валюти і платіжних документів в іноземній валюті, з використанням їх як платіжних та розрахункових засобів у міжнародних відносинах.

Існують різні види валютних операцій (табл. 15.2). Їх класифікація базується на тому, що іноземна валюта може використовуватися як об'єкт (специфічний товар), так і відповідний інструмент, зокрема платіжний, розрахунковий, кредитний тощо, для обслуговування різних економічних операцій, у т. ч. торгових та неторгових.

Таблиця 15.2

Залучення капіталу банку.

Можливості банків щодо залучення коштів регулюються НБУ. Згідно з показником платоспроможності банку (адекватності капіталу), нормативне значення якого встановлює НБУ, залучені та запозичені кошти банку не повинні перевищувати розмір власного капіталу більше ніж у 12 разів.

Найбільш суттєвим і важливим джерелом формування та збільшення ресурсної бази банків виступають депозитні операції.

Депозитними є пасивні операції банків із залучення грошових коштів юридичних і фізичних осіб у національній та іноземній валютах у формі вкладів (депозитів) шляхом їх зарахування на відповідні рахунки на певних умовах.

На процес формування заощаджень юридичних і фізичних осіб впливають різноманітні чинники, які можна об'єднати в такі п'ять груп:

1) охоплює державну політику, спрямовану на забезпечення політичної стабільності та сталий розвиток національної економіки, запобігання кризовим ситуаціям, сприяння розвитку підприємництва;

2) пов'язані з динамікою основних економічних показників, рівня інфляції, процентних ставок, безробіття тощо, а також з економічним розвитком регіонів та їх інфраструктури;

3) стосується розвитку банківської системи та системи кредитно-фінансових інститутів;

4) стосується довіри до банків та інших кредитно-фінансових інститутів, ступеня поінформованості населення про їхню діяльність;

5) визначається демографічною ситуацією в країні (практика доводить, що рівень національних заощаджень вищий там, де більша частка молоді).

Банки залучають вільні грошові кошти юридичних та фізичних осіб через різні види банківських рахунків.

Практично всі клієнтські рахунки, на яких зберігаються їх грошові кошти, є депозитними.

Депозит (вклад) — це грошові кошти в національній та іноземній валютах, передані їх власником або іншою особою за його дорученням у готівковій або безготівковій формі на рахунок власника для зберігання на певних умовах.

Основними видами депозитних операцій є:

— вклади (депозити) на вимогу (до запитання) — це грошові кошти або банківські метали, що розміщені вкладниками в банках на умовах видачі вкладу (депозиту) на першу вимогу вкладника або здійснення платежів за розпорядженням власника рахунку;

— вклади (депозити) строкові — це грошові кошти або банківські метали, розміщені вкладниками в банку на визначений договором строк, що можуть бути знятими після закінчення цього строку або після попереднього повідомлення банку за встановлений період

Однією з форм строкових вкладів є сертифікати. Сертифікати бувають депозитні та ощадні. Депозитні сертифікати надаються юридичним, а ощадні — фізичним особам.

Ощадний (депозитний) сертифікат — це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право власника сертифіката або його правонаступника на одержання після закінчення встановленого строку суми вкладу (депозиту) та процентів, установлених сертифікатом, у банку, який його видав.

Ощадні (депозитні) сертифікати можуть випускатися за ініціативою банку:

— одноразово або серіями;

— іменними або на пред'явника;

— на вимогу або на строк;

— процентні, купонні або безкупонні.

Банки можуть залучати вільні кошти юридичних і фізичних осіб за допомогою банківського векселя. Банківський вексель має депозитну природу і цим він схожий на сертифікат. Проте, на відміну від сертифіката, банківський вексель може бути використаний його власником як платіжний засіб за товари та послуги, причому новий власник векселя може передавати його третій особі шляхом індосаменту.

При встановленні розміру процентної ставки за строковими депозитами визначальним чинником є строк, на який розміщені кошти. Чим триваліший строк, тим вищі процентні ставки. Процентна ставка за строковим депозитом може залежати і від частоти виплати прибутку: чим рідше здійснюються виплати, тим вищий рівень процентної ставки.

Банки можуть зацікавити вкладників нарахуванням й сплатою простих і складних процентів.

З метою компенсації інфляційних витрат банки можуть пропонувати вкладнику виплату процентів наперед.

Важливе значення для стимулювання вкладів має гарантування банком збереженості переданих йому коштів. Цього можна досягти страхуванням депозитів.

Запозичення банківських ресурсів.

До запозичених капіталів банку належать кошти, отримані:

1) від емісії та продажу облігацій;

2) кредити, отримані в інших банків, у тому числі в НБУ.

Облігації свідчать про надання власниками облігацій зазначених коштів у розпорядження емітента у формі довгострокової позики. Власник облігації набуває права на одержання фіксованого прибутку за нею протягом строку дії позики. З настанням строку погашення облігації банк повертає власнику номінальну вартість цього цінного паперу.

Якщо банк і надалі хоче утримувати у своєму обігу кошти, залучені за допомогою випуску облігацій, він вдається до рефінансування попередніх випусків.

Облігації, якщо це передбачено умовами емісії, можуть бути конвертовані в прості акції. Тоді залучені з їх допомогою кошти переводяться у власний капітал банку. Власники облігацій ризикують менше, ніж власники акцій, бо у разі банкрутства банку кредиторам кошти повертаються раніше, ніж звичайним акціонерам.

Одним із джерел поповнення ресурсів банку є міжбанківський кредит. Кредитними ресурсами торгують фінансово стійкі банки, в яких, зазвичай, є надлишок ресурсів. Такі банки для одержання прибутку прагнуть розмістити вільні ресурси в інших банках. Крім фінансової вигоди, банки-кредитори одержують можливість установлення ділових партнерських відносин.

Строки запозичення міжбанківських кредитів можуть бути різними — від одного дня до трьох-шести місяців. Процентна ставка за міжбанківськими кредитами, як правило, нижча, ніж за кредитами, наданими підприємницькій сфері, й пов'язана з обліковою ставкою НБУ.

Для ефективного регулювання грошово-кредитним ринком, управління ліквідністю банківської системи, виконання функції кредитора останньої інстанції НБУ застосовує такі механізми рефінансування банків:

— проведення операцій на відкритому ринку;

— надання стабілізаційного кредиту;

— здійснення біржових і позабіржових операцій з купівлі та продажу державних цінних паперів на відкритому ринку.