Значення реформ 60—70-х років

Реформа 1861 р.

19 лютого (3 березня за н. ст.) 1861 р. були виданні положення про скасування кріпацтва. Програма реформи стверджувала, що: 1) селяни дістають особи­сту свободу і включаються до вільного селянського стану; 2) в адмі­ністративному відношенні селяни організують сільські громади, які вибиратимуть органи громадського правління; 4) поміщик догово­рюється з громадою, а не з поодинокими особами; 4) помимо забез­печення селянина земельним наділом у вічне користування, конеч­но надати йому можливість викупити той наділ на власність.

Українські губернії були поділені на три окремі групи: Лівобе­режні, Правобережні та Південні, в яких розподіл землі відбувався за трьома "Місцевими Положеннями", що відповідали земельним відношенням між поміщиками й селянами.

Звільнення се­лян з кріпацтва мало відбуватися поступово протягом трьох років. Вони мали дістати ту землю, на якій вони до реформи працювали у панів. Але на ділі так воно не сталосяі. Поміщики отримали за землю повну ціну з державного скарбу, як відшкодування, а се­ляни мали ті гроші повернути державі протягом 20 років. Крім то­го, селяни мали платити "оброк" — податок поміщикові замість колишньої панщиниі, якщо він був вищий, ніж передбачала земельна реформа. Селяни могли викупляти свої садиби, коли їм хотілося, але ко­ли йшлося про земельні наділи, то їх селяни могли викупляти тільки за згодою поміщика.

Становище селян в Україні у цілому було гірше ніж у Росії, бо в Україні селянські земельні наділи до реформи були більші, ніж ті, які вводила реформа.

У додатку до того, селяни, які на землі не працювали, але з во­лі панів працювали на їх дворах і тому звані "дворовими", або "дво­раками", землі зовсім не одержали. Після реформи селяни, хоча і ставали особисто вільними, не діставали усіх громадських прав, з яких користали інші верстви ро­сійського суспільства. Крім того, на селянські маси покладено тягар всіх прямих і по­середніх податків. Дещо інакше виглядала реформа на Правобережній Україні, куди на­лежало три губернії: Київська, Волинська й Подільська, в яких іс­нували особливі умови. Уряд мав на меті обмежити значення польського поміщицького елементу та поліпшити стан українського селянства, яке вороже поставилося до польського повстання. Указ від 30 липня 1863 р. припиняв дотеперішні обов'язкові приписи селян до поміщиків.

Правову основу селянської реформи 1861 р. в Україні складали як спільні для всієї Російської імперії законодавчі акти, так і ряд спеціально призначених для українських губерній указів і постанов. Для більшості місцевостей України з родючою землею встановлю­валися незначні за розміром селянські наділи. Губернії, на які поширювалося місцеві положення, поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну і степову; смуги, у свою чергу, поділя­лися на місцевості, для кожної з яких встановлювався розмір наділу на ревізьку душу. Якщо дореформений наділ перевищував встановлені норми, поміщик міг відрізати надлишок на свою користь. Це право він мав і тоді, коли після виділення селянам землі у нього залишалося в Лівобережжі менше третини, а на Півдні — менше половини земельних площин, що належали йому до 1861 p. Земля розподіляла­ся в межах сільської общини не на зрівняльних засадах з періодич­ними переділами, як це робилося при общинній формі землекори­стування, а на основі сімейних ділянок, що складалися чи з садиби та польового наділу, чи тільки з садиби.

Незважаючи на окремі винятки, документи реформи 1861 р. в цілому відбивали інтереси перш за все поміщиків, надаючи їм широкі можливості для значного зменшення селянського землево­лодіння.

 

Наслідки реформи

Скасування кріпосного права внесло серйозні змі­ни у правове становище селян. Положення 19 лютого 1861 p. оголошувало селян, які вийшли з кріпосної залежності, "вільними" і в наступному наділило їх особистими та майновими правами.

За селянами закріплювалися також права у сфері судочинства. Селяни також одержали право утворювати власні органи.

Однак внаслідок характеру реформи 1861 p. селяни фактично були позбавлені економічної бази для реалізації своєї правоздатно­сті. Лише після викупу своїх наділів вони ставали "селянами-влас­никами", а до того вважалися "тимчасовозобов'язаними", їх влас­ністю вважалося тільки рухоме майно.

Щодо тимчасовозобов'язаних селян поміщики зберігали чис­ленні права феодально-кріпосницького характеру. Лише укладання селянами викупної угоди з поміщиком при­пиняло тимчасовозобов'язаний стан.

Певна річ, селянам було не під силу самотужки сплатити відразу викупні платежі. Щоправда держава виділяла селянам пози­чку, яку вони зобов'язані були погашати протягом 49 років. Оскільки вийти з-під влади громади селянин міг лише вику­пивши наділ повністю, тобто, як правило, через 49 років, виходило, що тільки тоді він міг скористатися більшою частиною особистих прав, які надавалися реформою. Не менш важкі умови виходу з кріпосної залежності було встановлено і для селян дрібнопомісних власників. Фабричні селяни з моменту укладання статутної грамоти, але не пізніше ніж через два роки від дня оголошення законів про реформу, переводилися на оброк. Дореформені наділи і присадибні ділянки вони могли вику­пити на тих же умовах, що й інші групи селян. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, вони звільнялися від кріпосної залежності на умовах дворових людей.

Ставши на шлях скасування кріпосного права, уряд поширив основні положення реформи 1861 р. на удільних та державних селян. Згідно з спеціальним положенням від 26 червня 1863 p. усі удільні селяни протягом двох років переводилися до розряду селян-власників. Розробка проектів законів про державних селян затягнулася на кілька років. Закони, що стосувалися державних селян, були видані лише 1866 р. Специфіка реалізації реформи в Правобережній Україні поля­гала в тому, що тут вводився обов'язковий викуп державними селянами земельних наділів. При визначенні розміру щорічних викупних платежів за основу була взята збільшена на 10% сума оброчного податку, встановлена спеціальними люстраційними ко­місіями.

Отже, скасування кріпосного права було проведено у такий спосіб, що протягом усього пореформеного періоду зберігалися значні відмінності в правовому становищі різних груп селян.

Земська реформа

За Положенням про губернські та повітові земські установи 1864 р. в Україні створювалися органи земського самоврядування.

Царизм здійснив спробу організації місцевого самоврядування в умовах адміністративної сваволі і бюрократичної регламентації діяльності місцевих структур. Земства організовувалися за територіальною ознакою. Земська реформа торкалася широких питань і економічного життя, суспільних і політичних відносин, культури, іпобуту. Намагаючись організувати місцеве самоврядування у ви­гляді земств, самодержавство водночас прагнуло нічим не послабити свою адміністративну владу на рівні губернії і повіту.

Земська реформа була проведена тільки в шести з дев'яти українських губерній (Харківській, Полтавській, Черні­гівській, Херсонській, Катеринославській та Таврійській). У Правобережній Україні земства були введені тільки в 1912 році.

Дворянству заздалегідь відводилася провідна роль в органах земського самоврядування, що передбачалися.

Органами земського самоврядування згідно з Положенням були губернські та повітові земські збори та їх виконавчі структу­ри - губернські та повітові земські управи. За Положенням від 1 січня 1864 р. усі виборці поділялися на три групи (курії). Основною ознакою її був характерний для класи­чного буржуазного суспільства майновий ценз.

Вибори були двоступеневі. Спочатку на волосних сходах обиралися представники повіту, які потім обирали гласних повітових земських зборів. Хоча третя (селянська) курія була найбільш численною, кінцевий результат виборів вияв­лявся не на користь селян.

Вибори гласних від кожної курії відбувалися окремо. Склад губернських земських зборів формувався гласними повітових зборів. Земські вибори проводилися раз в три роки.

Наслідком запровадження системи нерівних виборів стало значне переважання в земствах дворян-поміщиків. Навіть у тих ви­падках, коли перемогу на виборах здобували селяни, вони не мали можливості нею скористатися.

Отже, земства, створені на підставі Положення 1864 р., були цензовими установами. Вибори гласних були куріальними, нерівни­ми. Поміщики за розрахунком на кількість землі отримували знач­но більше місць, ніж селяни.

Земське самоврядування мало специфічний характер — воно співіснувало з могутнім бюрократичним апаратом державної ад­міністрації на місцях. Незважаючи на загальностановий характер, у земського самоврядування було дуже мало важелів впливу на гу­бернську та повітову адміністрацію.

Функції земських установ обмежувалися місцевими господар­ськими та деякими культурними питаннями: вони доглядали за станом шляхів сполучення (ремонтом доріг і мостів місцевого зна­чення), займалися організацією медичного обслуговування населен­ня, будівництвом і матеріальним забезпеченням шкіл, налагоджен­ням поштового зв'язку тощо. Земські установи були корисними для суспільства. Але повному розгортанню їхньої діяльності заважало те, що земства перебували під жорстким контролем урядових орга­нів в особі губернаторів і місцевої поліції. Губернатор міг припини­ти будь-яку постанову земства з мотивів порушення законів або невідповідності її державним інтересам (ці підстави тлумачилися по-різному). Не маючи адміністративних прав і відповідного апара­ту, земські установи реалізовували свої рішення через державні органи, здебільшого через поліцію.

Багато які питання місцевого життя земські установи не мог­ли вирішувати самостійно і були вимушені виносити їх на розгляд чиновної бюрократії шляхом численних клопотань. Чимало цих пи­тань не вирішувалися або взагалі залишалися без відповіді.

Закон поділяв функції земського самоврядування на: обов'язкові (утримання арештантських приміщень, квартир для працівників поліції, прокладання і ремонт значних шляхів, забезпечення транспортних потреб поліції, жанда­рмерії та інших державних структур, а також утримання мирових посередників і суддів) і необов'язкові, тобто факультативні (утри­мання міських лікарень та богаділень, ремонт мостів і доріг, продо­вольча допомога населенню, страхування сільськогосподарських будівель від вогню тощо).

Великою галуззю діяльності земств була освіта. Земства організували школи. Земства поставили своїм завданням – повністю охопили освітню молодь, і в багатьох повітах це було досягнете напередодні революції. Наприкінці XIX ст. дедалі більшого значення в діяльності і земств набуває охорона здоров'я. Земства дбали про санітарію та гігієну, утримували шпиталі, лікарів, фельдшерів, - акушерок.

 

 

Міська реформа 1870 р.

Міська реформа розпочалася після затвердження Олександ­ром II 16 червня 1870 р. нового Міського положення.

Міське положення 1870 р. було значним кроком у напрямі розширення самостійності органів міського самоврядування, підвищення їх ролі. Виборчі права громадян будувалися на нових, загальностанових підставах.

До виборців належали жителі міста чоловічої статі, російські піддані, майновий стан яких відповідав вимогам майнового цензу. Він полягав у володінні на території міста нерухомим майном або торговельними та промисловими підприємствами. Іноземці, злочинці, ув'язнені, особи, виключені зі станових товариств, позбавлені прав за вироком суду, а також керівники органів державної ад­міністрації, чини прокуратури і поліції виборчих прав не мали. Жінки — власники майнового цензу, а також неповнолітні могли передавати свій голос за дорученням іншій особі, наділеній виборчим правом. Отже, до виборців не належала більшість мешканців міст: наймані робітники, переважна частина інтелігенції, особи, які наймали квартири або кімнати, а також більшість жінок.

Міськими думами формувалися виконавчі органи — міські управи. Ключовою фігурою самоврядування був міський голова, який обирався поміж власників виборчого цензу. Голова губерн­ського міста затверджувався міністром внутрішніх справ, а повіто­вого — губернатором. Міський голова мав достатньо широкі повно­важення, керував роботою як думи, так і управи. Міська управа мала постійну канцелярію, яка розділялася на ряд відділів, що відповідали функціям міського «самоуправління».

Про напрями діяльності міського самоврядування можна су­дити за визначеним Міським положенням 1870 р. переліком му­ніципальних витрат. Як і для земств, вони поділялися на обов'язко­ві і необов'язкові (факультативні). До першої групи належали: витрати на утримання власне місцевого самоврядування, міських громадських «будівель» і пам'ятників; утримання міських вулиць і площ тощо; витрати за зобов'язаннями міста, допомога на утриман­ня навчальних, благодійних та інших «загальнокорисних» закладів, затверджена в законодавчому порядку.

Міська скарбниця поповнювалася за рахунок різних місцевих податків і зборів, розміри яких були законодавче обмеженими.

Судова реформа

Судова система першої половини ХІХ ст. мала цілий ряд серйозних суперечностей. По-перше, суд повністю залежав від адміністрації, яка втручалася у вирішення судових справ, а по-друге - носив виключно становий характер(для кожного стану створювалися свої судові органи) і був заснований на принципах феодального права. Слідство проводилось поліцією; не існувало гласності та змагальності судового процесу.

20 листопада 1864 p. була проведена судова реформа на підставі Судових статутів - після розгляду в Державній раді цар затвердив для запровадження 4 акти:

- про заснування судових установлень;

- статути кримінального та цивільного судочинства;

- статут про покарання, що накладались мировими суддями.

Судові статути передбачали створення позастанових установ двох типів – загальних та мирових судів. В цих документах проголошувалось відокремлення суду від адміністрації.

Сам порядок судочинства перебудовувався на основі демократичних принципів: змагальності, гласності, усності, права звинуваченого на захист, незалежності і незмінності суддів, рівності всіх перед законом, гласність, усність. Засновувалася адвокатура, була проведена реорганізація прокуратури. Одночасно реформа зберегла залишки феодально-станового судочинства (станові суди - церковні, військові, волосні, окремий порядок розгляду справ про службові злочини).

Реформа 1864 p. створила подвійну систему судів: мирові суди - одноособовий мировий суддя, повітовий з'їзд мирових суддів і Сенат та загальні суди - окружні суди, судові палати і Сенат.

Мирові суди створювалися для розгляду дрібних кримінальних та цивільних справ. Мирові судді обирались повітовими земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали вищу або середню освіту та високий майновий ценз, котрий міг бути знижений тільки для відставних офіцерів. В системі загальних судів першою інстанцією був окружний суд. Саме в окружному суді розглядалася основна маса судових справ.

Майновий ценз, необхідний для включення до складу присяжних, був порівняно невисокий. Отже, вирішальну роль у доборі присяжних відігравали лідери дворянства та представники судів.

Іншою інстанцією з усіх кримінальних та цивільних справ виступали судові палати, кожна з яких керувала діяльністю 8-10 окружних судів.

Найвищою судовою інстанцією став Сенат. Крім того, при Сенаті в 1877 році було засновано Особливе присутствіє для розгляду найважливіших справ.

Дія судової реформи поширювалася переважно на центральні губернії. Принципові зміни відбулися у процесуальному праві. Важливе значення мало проголошення у кримінально-процесуальному праві презумпції невинності (лат. presumption — припущення). Міру покарання визначав тільки коронний суд.

Розгляд цивільних справ відбувався відповідно до принципів, усності, гласності, змагальності. У суді могли брати участь адвокати (присяжні повірені). Допускалося примирення сторін.

 

 

Буржуазія і пролетаріат

Розгортання буржуазних реформ, завершення промислового перевороту, що відбувалися в другій половині XIX ст., суттєво ускладнили соціальну структуру суспільства. Поряд з традиційними станами феодального суспільства — селянством та поміщиками, які у цей час зазнають значних змін під впливом майнової диференціації, виникають нові класи — пролетаріат та буржуазія. Робітничий клас України формувався як складова загальноросійського пролетаріату. У Російській імперії цей клас формувався за сприяння та під контролем самодержавства, був тісно пов'язаний з поміщицьким землеволодінням

Розвиток капіталізму в промисловості, поштовх якому дала селянська реформа 1861 р., створив грунт для кількісного росту промислової буржуазії, збільшення її капіталів, зміцнення економічного становища і ролі в житті суспільства. Промислова буржуазія в пореформений період поновлювалася вихідцями з різних станів - дворянства, купецтва, заможного капіталізованого селянства. Ядро торговельної буржуазії складали купці, які займалися торгівлею ще в до-реформений період.

Утворення промислової буржуазії на Україні відбувалося насамперед шляхом "обуржуазнення" українських, російських, польських поміщиків, які стали на шлях капіталізації своїх господарств, перетворювалися у власників промислових підприємств. Формування промислової буржуазії йшло також за рахунок вихідців з українського купецтва й міщанств. Таким чином, характерною особливістю промислової буржуазії на Україні був її багатонаціональний склад.

Дрібна буржуазія відступала на задній план, частково розорялася. В середовищі буржуазії складався прошарок буржуазної інтелігенції — адвокати, лікарі, землеміри.

Головним джерелом утворення робітничих кадрів для великої машинної індустрії було збідніле селянство. Маса робітників перетворювалася у соціальний клас — пролетаріат. Соціальна характеристика цього класу визначалася відсутністю у нього будь-якої власності і працею по найму, тобто вимушеним продажем своєї робочої сили капіталістам при формальній свободі. Процес утворення робітничого класу України здійснювався нерівномірно: найбільш інтенсивно він проходив у найважливіших галузях промисловості, у великих промислових районах (Донецькому краї, Криворіжжі), на залізничному транспорті.

Активні процеси концентрації виробництва в головних галузях промисловості України в свою чергу сприяли концентрації робітників на великих підприємствах. Формування робітничого класу у післяреформенні роки здійснювалося за рахунок не лише місцевого населення, а й приміських селян і робітників, передусім із Центральної Росії.

Інтелегенція

У другій половині XIX ст. формується інтелігенція — специфічна верства населення, яка, не маючи приватної власності, займалася не фізичною, а розумовою працею, розвитком та поширенням культури у суспільстві. У пореформений період інтелігенція зазнала значних змін. По-перше, вона стала більш неоднорідною, у її складі зросла частка різночинного елементу. Зокрема, якщо на початковому етапі становлення інтелігенції основним джерелом формування цієї верстви було дворянство, то наприкінці XIX ст. лише 20—25% складу інтелігенції мали дворянське походження, решта— вихідці з різночинців. По-друге, переважна більшість інтелігенції України була неукраїнського походження. По-третє, асиміляторська політика царського уряду призвела до значної русифікації інтелігенції. По-четверте, власне українська інтелігенція проживала переважно у селах та невеличких містах, працюючи земськими вчителями, лікарями, агрономами тощо, тоді як у крупних містах її частка була незначною. Наприкінці XIX ст. українці становили менше третини міського населення, у складі якого домінували росіяни та євреї.

Отже, наприкінці дореформеної доби поміщицьке підприємництво занепадало, що переконливо свідчило про кризу феодально-кріпосницької системи. У пореформений період фабрика остаточно витісняє мануфактуру. З падінням кріпосного права прискорився процес створення великої машинної індустрії. Промисловий переворот вступив другий етап, який тривав протягом 60-80 років.

Перше місце у структурі української промисловості зайняло цукроваріння. Цукрова промисловість України стала головним постачальником цукру для всієї Російської імперії.

Машинна індустрія в цукровій промисловості України сформувалася в основному з великих вотчинних цукрових мануфактур заміною на них в усіх основних операціях ручної техніки системою машин, а примусової праці кріпосних селян - працею вільнонайманих робітників.

Технічна перебудова цукроварень завершилася наприкінці 1870-х років підвищенням концентрації виробництва, скороченням тривалості щорічних сезонів цукроваріння, поліпшенням використання сировини. Прискорилися темпи зростання обсягів цукробурякового виробництва і продуктивності праці.

У важкій промисловості технічний прогрес поширився пізніше, ніж у харчовій та легкій. Перехід від мануфактури до фабрики в металургії був пов'язаний з подоланням надзвичайно великих труднощів, насамперед технічного характеру. Він став можливим лише на основі принципово нових технологічних процесів і відповідних механізмів.

Невдалими виявилися спроби царського уряду організувати на базі південних казенних заводів-мануфактур зразкове металургійне виробництво фабрично-заводського типу. Заохочувався розвиток у ній приватного підприємництва (у формі надання довгострокових кредитів, виплати премій за готову продукцію, безплатного надання земель під заводи, шахти тощо). Найближчим результатом такого сприяння стало те, що незабаром на півдні України виникли перші металургійні підприємства типу фабрики. Виробництво чавуну в Україні зросло в 1870-1880 pp. у 4 рази, а прокату - в 7,7 раза. Українська металургійна промисловість в ті роки розвивалася швидше, ніж у Росії в цілому. Частка України у виробництві чавуну і прокату монархії Романовйх зросла в 3 рази.

Швидко переобладнувалися і збільшували видобуток вугілля шахти, виникали нові кам'яновугільні підприємства, акціонерні товариства за участю іноземних капіталів. Як і в інших галузях, розвиток вуглевидобутку супроводжувався посиленням концентрації виробництва. Зменшувалася кількість невеликих шахт, натомість зростали число великих і частка їх у вуглевидобутку. Разом з тим потреби промисловості й транспорту у вугіллі задовольнялися недостатньо.

Рівень енергооснащеності шахт залишався низьким. Основні виробничі процеси - 1видобуток і транспортування в лаві вугілля - здійснювалися вручну.

Незважаючи на те що у пореформені десятиріччя найважливіші галузі важкої індустрії розвивалися прискореними темпами, машинобудування, яке було її серцевиною, значно відставало. Порівняно швидко розвивалося сільськогосподарське машинобудування, що було викликано зростаючим попитом на сільськогосподарську техніку. З розвитком машинобудівної промисловості зростала її енергооснащеність. У середині 80-х років в Україні більше ніж 79 % підприємств машинобудування використовували парову енергію. Вони випускали понад 96 % продукції цієї галузі.

 

 

Розшарування селянства.

Попри загальне безпросвітне становище селян деякі з них, як водиться, хазяйнували краще за інших. Унаслідок цього майнове розшарування між селянами стало помітнішим після реформи. Українське селянство згодом стало складатися з відносно багатших, яких називали куркулями; господарів середнього достатку, тобто середняків; та бідних селян, або бідняків.

Завдяки поєднанню натужної праці, ініціативності, землеробського таланту з експлуатацією односельців близько 15—20 % селян удалося збільшити наділи й накопичити деякі багатства, в той час як інші дедалі глибше погрузали у злиднях. Шлюби в межах своєї верстви допомагали куркулям збільшувати й протягом наступних поколінь утримувати свої володіння. Середній представник цієї верстви мав від 65 до 75 акрів землі, кілька коней та сільськогосподарську техніку. Вони часто наймали батраків і вели комерційне сільське господарство.

Середня верства селян була відносно великою і складала близько ЗО % сільського населення. Середнякові звичайно належало 8—25 акрів землі, чого вистачало на те, щоб прогодувати родину. До того ж середняки часто мали кілька коней та кілька голів худоби. Дуже рідко вони могли купити собі якусь сільськогосподарську техніку. Такі міцні й працьовиті середняки, з їхніми чепурними біленькими хатами, що самим своїм виглядом наче говорили про гордість господаря своєю власністю й незалежністю, були особливо поширеними на Лівобережжі.

Але куди численнішими були бідняки. Складаючи близько половини усього селянства, вони або взагалі не мали землі, або ж займали всього кілька акрів, недостатніх для того, аби прогодуватися. Щоб не вмерти, бідняки наймалися до багатших селян та поміщиків чи вирушали на пошуки сезонної праці. Сім'я могла збідніти з різних причин. В усякому разі, зі зростанням і так великої кількості бідняків у зовні мирному селі стали зростати напруженість та невдоволення. Тому багато спостерігачів вважали, що коли в Російській імперії і вибухне революція, то почнеться вона на селі.

 

Демографічні зміни

У другій половині XIX ст. Російська імперія, як і більшість країн Європи, переживала демографічний вибух. Оскільки більшість українців проживала на селі, демографічне зростання найяскравіше відчувалося саме тут. У 1890 р. на кожен акр орної землі Право- і Лівобе-режжя припадало майже вдвоє більше населення, ніж у 1860 р., що перетворило ці регіони на найгустіше заселені в Європі, з кількістю жителів на одному акрі орної землі вдвічі більшою, ніж в Англії. Причина – передусім, поліпшення медичного обслуговування, якому сприяли земства, різко зменшився коефіцієнт дитячої смертності, а це значною мірою сприяло зростанню населення. Наслідки цих взаємопов'язаних проблем — перенаселення й нестачі землі — незабаром дали себе відчути в українському селі підвищенням цін на землю. У деяких регіонах, і насамперед у південних степах, у 1900 р. вони у три-чотири рази переви- щували ціни 1861 р., ще більше унеможлививши купівлю селянами додаткової землі, якої вони так нагальне потребували. Іншим наслідком перенаселеності стало безробіття.

У відчайдушних пошуках землі селяни ладні були зробити все, щоб мати її більше. Один із способів полягав в обробці великої ділянки поміщицької землі без усякої плати взамін за право господарювати на меншому наділі. І хоч такий стан речей надто вже нагадував кріпацтво, багато селян не мали іншого вибору, як погоджуватися з ним. Радикальнішим виходом із ситуації була еміграція. Але на відміну від західних українців, східним українцям не треба було виїжджати за межі Росій- ської імперії. Вони могли суходолом дістатися незайманих земель російського Далекого Сходу, особливо в басейні Амуру, у Приморському краї.

До того ж на Схід у пошуках земель переселилося вдвоє більше українців, ніж росіян. Таким чином, саме коли прерії Західної Канади освоювали західні українці з Габсбурзької імперії, східні українці орали землі Тихоокеанського узбережжя Росії. Це було виразним свідченням того, на що готові були українські селяни, аби отримати землю.

Начало формы

Розвиток міст.

У XIX ст. також відбувалися великі зміни в містах України, темпах їхнього розвитку й територіальному розміщенні. До 1861 р., за винятком таких швидко зростаючих чорноморських портів, як Одеса, міста розвивалися мляво. У невеликих і середніх містах Лівобережжя, численні торгові ярмарки, якими цей край славився, сприяли деякому збільшенню населення. На Правобережжі розвиток міст відбувався трохи швидше, завдяки припливу євреїв у такі осередки торгівлі й ремесел, як Біла Церква, Бердичів та Житомир. Більшість міського населення України проживала у містах, що за кількістю мешканців не перевищували 20 тис. Лише Одеса мала понад 100 тис. жителів.

Докорінні зрушення стали відбуватися у другій половині століття, зокрема між 1870 та 1900 рр., коли різко зросли темпи розбудови міст, особливо великих. У 1900 р. на Україні виділялося чотири великих центри: Одеса — квітуче торгове й промислове місто, населення якого сягнуло 400 тис.; Київ — центр внутрішньої торгівлі, машинобудування, адміністративного управління та культурного життя, що налічував 250 тис. мешканців; Харків — 175-тисячне місто, в якому зосереджувалися торгівля й промисловість Лівобережжя, і Катеринослав — промисловий центр Півдня, населення якого за кілька десятиліть виросло з 19 до 115 тис.

Цьому зростанню великою мірою сприяли більша рухливість селянства після 1861 р., розвиток промисловості й торгівлі та особливо — будівництво залізниць. Із розвитком великих міст стали занепадати менші, й на зламі століть міське насе- лення зосереджувалося переважно у великих центрах. Однак усе це ще не означало, що Україна швидко урбанізувалася. Зовсім ні. Разом із населенням міст множилося число сільських мешканців.

Збільшилася кількість кам’яних будівель, у міських поселеннях промислових регіонів було багато безсистемних забудов у вигляді халуп, землянок, казарм. Але основну частину забудови багатьох міст становили типові для Україні мазанки.

Розвивалося комунальне господарство. Протягом 80-90 х будуються електростанції, 1892 р. – перший міський трамвай в Київі., почали освітлювати вулиці газовими, а згодом і електричними ліхтарями, розгорнулося будівництво водогонів.

 

Процес консолідації української нації значно прискорився після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин у середині XIX ст. Визначальну роль у цьому процесі відігравала та частина українських земель, що відома в історії під назвою Наддніпрянщини. Українська нація формувалася переважно як селянська. З розвитком капіталізму дедалі більшого значення набирала українська інтелігенція, яка стала рушійником консолідації української нації.

Консолідації української нації сприяв і загальний інтерес народу до свого історичного минулого. Позитивно впливала на культурно-національне життя українська журналістика другої половини XIX ст. У Східній Україні виходили часописи "Основа", "Киевская старина", а в Західній Україні — "Молот", "Друг", "Життя і слово". Широкі кола освіченої громадськості вивчали й популяризували усну народну творчість. Виходили у світ збірники записаних у різних місцевостях України пісень, дум, казок, переказів тощо.

Консолідуючим чинником становлення української нації виступала рідна мова. У цей період українська мова сформувалася як літературна, що мало ще тісніше згуртувати українців. Великого значення набули наукові праці з історії та граматики української мови Олександра Потебні, Павла Житецького, Агатангела Кримського. Розширювали сфери вживання української мови й двомовні словники. Уже на початку XX ст. у світ вийшов упорядкований Борисом Грінченком чотиритомний словник української мови. Та найбільше сприяла розвитку української літературної мови художня література. Панас Мирний та Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький та Леся Українка, Павло Грабовський та Іван Франко не тільки творили літературну мову, а й гуртували народ.

Зміни в соціальній структурі суспільства під впливом ринку були рушійною силою у перетворенні середньовічних народностей на новочасні етнічні спільності — нації. Руйнування зашкарублих станових перегородок, які здавалися непохитними попереднім поколінням, висувало на перший план чинник етнічної спорідненості. Прихильність до своєї батьківщини, мови, звичаїв і традицій стала живильним середовищем для формування ідеї національної свідомості. Ця ідея робилася могутнім єднальним фактором, бо обертала розпорошених і поділених станами людей спільного етнічного походження в націю.

Бездержавна українська нація формувалася повільно. На тій частині України, що входила до складу Російської імперії, її цінності не розвивались і навіть не визнавалися, тож мусили утверджуватись у постійній боротьбі з іншою мовою і культурою, репрезентованими імперською владою.

Харчова промисловість

До поч. 19 ст. виробництво харч. продуктів існувало в Україні у вигляді кустарних промислів: млинарства, винокуріння, олійництва, видобутку солі, тютюнництва тощо. Як галузь фабричного виробництва Х.п. почала розвиватися у другій пол. 19 століття; лише цукрова промисловість зародилася раніше, коли 1824 в с. Макошиному на Чернігівщині та в с. Трощині на Київщині побудовано перші цукрові заводи. Зростання міського населення, зокрема великих центрів споживання та будівництво залізниць сприяли розвиткові пром. виробництва у млинарстві, олійництві, спирто-пивоварінні. 1913 харчова промисловість вже була однією з найрозвинутіших галузей промисловості в Україні, що за кількістю великих (цензових) підприємств (51,7 %) посідала перше, а за обсягом валової продукції (927 млн карб. у цінах 1926-27, або 36,2 %) та кількістю робітників (169 000, або 45,7 %) друге місце. У Х.п. переважало невелике напівкустарне виробництво; з 150 000 харч. підприємств лише 1 635 належало до категорії великих (понад 100 робітників). У галузевій структурі Х.п. панівне місце належало цукровій промисловості; на 203 цукроварнях України (84 % заг.-рос. ч.) працювало 130 000 робітників (75 % усіх зайнятих у Х.п.) і вироблялося 56,1 % валової продукції Х.п.; у цукровій промисловості виникла перша монополія в Україні та взагалі в Рос. Імперії — синдикат цукрозаводчиків. Друге місце належало борошномельно-круп'яній (18,7 % валової продукції Х.п.). Менше розвинені були спиртова та горілчана, олійна, кондитерська, соляна й тютюнова галузі. Ін. або перебували в зародковому стані у вигляді кустарних промислів (хлібопекарська, м'ясо-молочна), або взагалі не існували (марґаринова, харчоконцентратна, розлив мінеральних вод тощо). 1913 в асортименті Х.п. України нараховувалося понад 100 назв продуктів; вироблено 1 105 тис. т цукру-піску (81,3 % заг.-рос. продукції), 15,9 млн дал спирту (28,8 %), 1,1 млн т солі (53,6 %), 30,3 млн бляшанок (умовних) консервів (26,4 %), що йшло на потреби не лише укр.. ринку, але й ін. районів Рос. Імперії; частина продукції експортувалася за кордон.

 

Тарас Шевченко

Осередком покоління 1840-х років, до якого належали такі особистості, як історик М. Костомаров, письменник П. Куліш та поет Т. Шевченко, був не Харків, а Київ, де у 1834 р. постав новий університет. Представники цієї генерації походили як із Правобережної, так і з Лівобережної України і за своєю соціальною належністю були більш різнорідними, ніж їхні попередники — вихідці з дворянства.

Серед молоді 1840-х років найвище підносилася постать однієї людини — Тараса Шевченка.

Життєвий шлях Шевченка символізував сумну долю його народу. Шевченко народився у 1814 р. в селі Моринцях на Правобережжі й виростав сиротою-кріпаком. Коли пан узяв його з собою до Петербурга, малярські обдарування юнака привернули увагу кількох провідних митців, які у 1838 р. допомогли викупити його з кріпацтва.

Тоді Шевченко вступив до Імператорської Академії мистецтв, де здобув першокласну освіту. Водночас його інтелектуальні обрії значно розширилися завдяки інтенсивним контактам із багатьма українськими та російськими художниками й письменниками столиці. Незабаром ним оволоділа потреба висловити свої переживання в поезії. У 1840 р. вийшла друком його перша