Землеволодіння і сеньйоріально-селянські відносини (на прикладі Франкської держави)

Становлення феодального господарства яскраво простежується на прикладі Франкського королівства (V—IX ст.), що було створено германськими племенами франків на території Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. запанувало над більшою частиною Західної Європи.

У V — на початку VI ст. за "Салічною Правдою" — збірником звичаєвого права (північних франків):

— у Франкському королівстві відбувався процес перетворення землеробської громади, що складалася з великих сімей, на сусідську, де переважало індивідуальне господарство малих сімей. Громаді належали територіальне верховенство, колективна власність на всі землі. У спадковому користуванні великих сімей, члени яких вели спільне господарство, були наділи (парцели) землі.

- Право приватної власності поширювалося на будинок з присадибною ділянкою та рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади. Права відчуження (вільного розпорядження) землі франки не знали. Вона успадковувалася синами або братами померлого, а за їхньої відсутності переходила до громади.

- франки були вільними членами громади з визначеними правами і

обов'язками, але соціальні та майнові відмінності в їхньому середовищі були значними.

- у франкському суспільстві панувало натуральне господарство.

До соціальної структури франкського суспільства належали знатні, вільні, напіввільні літи-землероби і раби. У процесі колонізації Галлії частину земель, переважно імперських, привласнили королі, дружинники, знать. У громаді неминуче виникав дуалізм між колективною власністю і парцелярними господарствами, розпочалася майнова диференціація.

Отже, в аграрних відносинах Франкського королівства доби "Салічної Правди" співіснували римська система приватної власності, землеволодіння франкських громад, королів і знатних осіб. Протягом VI—VII ст. у франків еволюціонував порядок успадкування землі. Право на неї визнавалося за дочками, братами, онуками померлого.

Спадковий наділ перетворювався на алод — приватну власність невеликої сім'ї або її членів. Ця власність вільно відчужувалася — заповідалася, дарувалася, продавалася, купувалася, обмінювалася без дозволу громади. Остання з землеробської трансформувалася на сусідську громаду — марку, господарські підвалини якої визначалися приватною власністю на орні землі та колективною на угіддя, власною працею її вільних членів.

Король зі свого земельного фонду надавав церкві, своїм намісникам (графам), знатним особам з германо-галло-римських родин землі з селянами, право на збирання державних доходів. Уже в кінці VI ст. сформувалося землеволодіння франкської службової знаті. Процес становлення залежного селянства в VII — на початку XIII ст. охопив рабів, колонів, вільновідпущених. Посилилося їхнє особисте підпорядкування приватній владі галло-римських землевласників. Зросла чисельність рабів-сервів, наділених землею. Невеликі земельні власники поступово перетворюються на залежних.

З VI ст. нового розвитку набула рентна форма експлуатації селян. Грамоти Меровінгів надавали церкві, світським землевласникам імунітет — привілей здійснювати у своїх володіннях функції державної клади: фіскальні та судово-адміністративні.

У VIII—IX ст. у франкському суспільстві відбувся переворот в аграрних відносинах, що прискорив процес створення феодального господарства. Його каталізатором стали війни з арабами, германськими та слов'янськими племенами.

Війни вимагали великої кількості воїнів. Оскільки військова служба заважала селянам займатися сільськогосподарською працею і розорювала їх, всенародне ополчення втратило своє значення. Головну роль почали відігравати важко озброєні кінні воїни-рицарі. В умовах панування натурального господарства основою матеріального забезпечення їх могла бути лише земля. Карл Мартелл провів військово-аграрну реформу.

- припинення роздавання землі у спадкову власність.

- воїни-рицарі отримували пожиттєві земельні дарування — бенефіції

- за умови виконання військової служби і васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові.

- частину цих земель бенефіціарії надавали своїм васалам.

- склалося бенефіціальне — умовно-службове, тимчасове землеволодіння, що ґрунтувалося на сеньйоріальновасальних відносинах. Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її. Відмова від служби або зрада призводили до конфіскації бенефіція.

- реформа обмежувала права і обов'язки вільних членів громади: звільняла їх від військової служби, участі в суді, місцевому управлінні.

- зміцніли дрібні і середні феодали, які стали основою військової організації.

- збільшилася залежність селян від феодалів, бо земля надавалася разом з селянами, які на ній проживали.

В імперії Каролінгів (династія утвердилася в 751 p.) надання бенефіціїв стало системою. В IX ст. васальна служба була визнана спадковою. Бенефіцій перетворився на феод (лен) — феодальну систему — розвинену форму землеволодіння доби Середньовіччя.

Важливим джерелом з економічної історії Франкського королівства є капітулярії – інструкції з управління феодальним маєтком. Капітулярій про вілли («Закон про маєтки») – виданий Карлом Великим в ІХ ст.:

- фіксує перемогу класичних феодальних відносин в державі,

- визнається монопольне право феодалів на землю, общинне землеволодіння не згадується;

- населення зобов’язується нести феодальні повинності та платити натуральний податок власнику землі;

- натуральне господарство проголошується ідеальною формою організації економічного життя;

- визначаються права та обов’язки феодального маєтку.

Одночасно з зростанням великого землеволодіння формувалося

феодальне залежне селянство. Цьому сприяли економічні і політичні фактори:

- великі податки та примуси,

- борги;

- насильне захоплення громадських земель і алодів;

- натуральне господарство, що ставило селян у залежність від природних умов і унеможливило інші заняття;

- війни та міжусобиці.

Перетворення вільних селян на залежних і втрата ними прав на землю відбувалися по-різному. Один з таких шляхів — насильний продаж землі, виконання певних господарських примусів на користь короля та його намісників. Стали поширенішими прекарні угоди, змістом яких було відчуження алоду вільного дрібного землевласника на користь світського магната чи церкви, а потімповернення його селянинові в пожиттєве користування як прекарія ("землі, виданої на прохання").

Крім "прекарія поверненого" існував "прекарій нагороджений", коли селянин крім власної отримував додаткову ділянку землі. Селянські прекарії спочатку регулювалися договором, де зазначалися строки користування землею і розміри чиншу. Поступово прекарії стали спадковими, обумовлювалися сплатою натуральної та грошової ренти, панщинзняними роботами. Отже, селяни, втрачаючи землю як власність, зберігали ЇЇ як умову господарювання, прикріплювалися до неї як користувачі наділів. Разом з тим обмежувалася особиста свобода прекариста.

Звичайним явищем у Франкській державі стала комендація — подібний до патронату інститут особистої залежності, коли селяни потрапляли під покровительство короля, світського чи духовного феодала. З часом особиста залежність селян поширилася на їхні землі. Протягом VIII—IX ст. нівелювалися майновий і соціальний статуси різних категорій залежного селянства.

Селяни різного походження відрізнялися забезпеченням землею, обов'язками щодо землевласника. У правовому відношенні селяни, які отримали загальну назву "серви" і були нащадками рабів, колонів, літів, перебували в особисто спадкові й залежності від сеньйора. Найістотнішою ознакою їхнього становища було обмеження або заборона відходу з землі. Більшість селян не була спадково залежною. Їхні обов'язки зберігалися доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії та не були прикріплені до землі. Згідно з правовими нормами кожна вільна людина була зобов'язана знайти собі сеньйора. Військові реформи Карла Великого звільняли селян від військової служби, крім власників 3—4 наділів. Інші об'єднувалися в групи і споряджали одного воїна.

Земля поділялася на домен, де господарював сам землевласник, та селянські наділи. Сеньйорії "класичного" типу мали значні розміри (кілька сотень гектарів). Доменіальна оранка з зерновим виробництвом становила до третини її загальної площі. Селяни відбували регулярну польову панщину від одного до трьох днів на тиждень, різну примусову роботу, платили натуральну ренту. Внаслідок слабкого зв'язку селянського господарства з ринком грошовому чиншу належала незначна роль.

Отже, протягом V—IX ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господарство франків, що ґрунтувалося на алодіальній власності, витіснив феодальний маєток-сеньйорія. В 843 р. Франкська держава розпалася.