І виробничі можливості суспільства.

ЕКОНОМІЧНІ ПОТРЕБИ

І ВИРОБНИЧІ МОЖЛИВОСТІ СУСПІЛЬСТВА.

ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕРЕСИ.

 

1. Виробництво і його основні фактори. Виробничі можливості.

2. Економічні потреби суспільства, їх суть і класифікація.

3. Корисність продукції, його гранична корисність.

4. Економічний інтерес, його суть і функції.

 

Виробництво представляє взаємодію факторів виробництва.

Радянська схема:

Суб’єктивний	Об’єктивний
Робоча сила	Засоби виробництва
Робоча сила – це сукупність фізичних і розумових здібностей, які застосовує людина в процесі виробництва споживчих благ. Здатність людини до праці	Створені людиною чи природного походження засоби праці і предмети праці. Це ті матеріальні ресурси, за допомогою яких люди створюють блага.

 

 

Предмети праці – це речі, які людина видозмінює за допомогою засобів праці, те, на що спрямована діяльність людини.

Засоби праці – те, за допомогою чого людина впливає на предмети праці. До складу засобів праці входять природні умови праці (водоспади, припливи) і техніка – штучні, створені людиною засоби праці.

Знаряддя праці відіграють провідну роль (інструменти, машини).

Загальні умови праці – споруди, канали, дороги, водопостачання.

В західній економічній літературі інша класифікація факторів виробництва:

– праця;

– земля;

– капітал;

– здатність до підприємництва (за Маршалом).

Праця – процес доцільної корисної діяльності людини, спрямованої на виробництво споживчих благ.

Капітал – кошти, вкладені у придбання інвестиційних товарів. Він охоплює всі засоби виробництва та кошти для поставлення їх споживачеві.

Земля – включає в себе всі природні ресурси, що застосовуються у виробничому процесі, ліси, родовища, водні ресурси.

Підприємницький талант – особливий людський ресурс, що виконує функції:

– бере на себе ініціативу з’єднання ресурсів в єдиний процес виробництва;

– приймає основні рішення у процесі ведення бізнесу;

– підприємець – це особа, новатор, що намагається впровадити нові продукти, технології, форми організації;

– це людина, яка ризикує не тільки своїм часом, працею, діловою репутацією, а й своїм капіталом.

Людські ресурси – праця, підприємницький талант.

Матеріальні ресурси – земля, капітал.

Інформаційний і економічний ресурси.

Виробництво можливе при введенні усіх виробничих факторів. При цьому всі фактори є взаємозамінювані, вона зумовлена різними причинами:

–обмеженість ресурсів;

ефективність їх використання.

Підприємець вибирає технологію, за якої дефіцитний чи дорогий фактор використовується в меншій мірі. Усі економічні ресурси мають спільну рису – вони рідкісні, існують в обмеженій кількості. Внаслідок цього сам обсяг виробництва продуктів у даний момент часу є певним чином обмежений. На основі економічних ресурсів обчислюється виробничий потенціал суспільства, галузі, підприємництва. Виробничий потенціал суспільства – сукупність виробничих ресурсів, тобто факторів виробництва з урахуванням їх обсягу, структури, технічного рівня і якості. Він характеризує можливий обсяг виробництва продукції за умови повного використання усіх факторів виробництва.

Крива виробничих спроможностей ілюструє той факт, що національна економіка повністю використовує наявний потенціал, не може збільшити виробництво будь-якого блага, не зменшивши виробництво іншого. Функціонування економіки на межі свідчить про її ефективність. Межа показує максимальну кількість продукції, що її можна виробити економікою за даного рівня розвитку і наявних факторів. Результатом виробництва є продукт чи споживче благо. Під споживчим благом розуміється будь-який засіб для задоволення економічних потреб споживача.

Суспільне виробництво функціонує задля реалізації кінцевої мети – задоволення потреб людини.

Потреба – бажання людини у будь-чому, що забезпечує її життєдіяльність та поліпшує її. Потреби людини – це відчуття браку чогось, без чого важко, а іноді неможливо обійтися. Це протиріччя між необхідним і існуючим.

Потреба – категорія, що відбиває ставлення людей і їх поведінку до умов їх життєдіяльності. Існують різні види потреб.

Економічні потреби – це ставлення людей до економічних умов життєдіяльності, котрі доставляють їм вдоволення, насолоду, втіху, які спонукають людину до діяльності, щоб мати їх і володіти ними.

Класифікація (за Маслоу):

– за суб’єктами: особисті, групові, колективні, загальнолюдські, суспільні;

– за об’єктами: породжені розвитком цивілізації, базові, духовні, матеріальні, фізіологічні;

– за ступенем реалізації – абсолютні, дійсні і платоспроможні.

 

Ієрархія потреб за А.Маслоу

Абсолютні потреби – це потреби в благах, і послугах, що породжені сучасним рівнем розвитку економіки і виробництво яких починає освоюватись. Дійсні потреби відповідають рівню розвитку виробництва відповідних благ і послуг та можуть бути задоволені.

Платоспроможні – потреби, які людина може задовольнити відповідно до доходів та рівня цін.

Безмежність потреб – одне з фундаментальних положень і полягає в тому, що потреби є безмежними, а виробничі ресурси, що необхідні для виробництва потреб, є обмежені.

Безмежність і обмеженість породжують дію 2 економічних законів: закон зростання потреб і закон розвитку продуктивних сил. Сутність І закону полягає у тому, що потреби людей зростають поступово в міру розвитку продуктивних сил, науково-технічного прогресу, пізнання законів природи.

ІІ закон – це закон, згідно з яким внаслідок з технічних і науково-технічного прогресу, розвитку людини і суспільства відбувається неухильний поступовий розвиток продуктивних сил (засоби виробництва, люди). Продуктивні сили, безперервно розвиваючись, не лише створюють умови для задоволення потреб, що склалися, а й стають ґрунтом для виникнення нових. Поява нових потреб приводить до того, що виробництво спочатку не спроможне їх задовольнити, але з часом виробництво нових благ внаслідок розвитку їх виробництва приводить до усунення суперечностей між потребами (попитом) і їх виробництвом (пропозицією). Забезпечення умов для безперервного розвитку потреб є рушійною силою виробництва.

В_р = f (П_ц)

В_р – розвиток суспільного виробництва;

П_ц – створення умов для безперервного розвитку потреб.

Будь-який засіб для задоволення потреб споживача називається споживчим благом. Носіїв споживчих благ є багато:

Споживче благо може задовольнити потреби внаслідок його корисності. Тобто корисність – це його здатність задовольнити ту чи іншу потребу людини. Корисність багатьох благ знаходиться у прямій залежності від їх природних властивостей. В сучасних умовах корисність основної частки благ формується людьми в процесі самого виробництва. З іншої сторони, корисність блага є фактором суб’єктивного характеру, саме це пояснює, чому в загальному плані потреби безмежні, а в конкретній ситуації вони можуть бути повністю задоволеними. Теорія корисності являє одну з найважливіших течій економічної думки, пропорції в яких товар обмінюється на інший, на думку деяких вчених, залежать від того, як учасники обміну оцінюють їх корисність (Ж.Б.Сей). Оцінка корисності блага виступає як цінність. Цінність блага ставиться в залежність від індивідуальних оцінок учасників обміну. Буває суб’єктивна і об’єктивна. Подальший свій розвиток теорія корисності одержала в теорії граничної корисності чи в корисності, що розглядається по відношенню до кожного додаткового блага. Кожен споживач володіє тією чи іншою кількістю якогось блага, оцінює її корисність по спадній лінії, відображаючи тим самим спадаючий характер функції корисності. Вперше ця тенденція була помічена німецьким ученим Г.Госсеном і сформульована як закон спадної корисності. Згідно цього закону корисність і таким чином цінність кожної наступної одиниці блага падає і досягає нуля у точці повного насичення. Гранична корисність – корисність останньої одиниці у даному ряду споживчого блага. Економічна концепція, що базується на дослідженні граничних величин, одержала назву маржиналізму. Необхідно розрізняти загальну та граничну корисність. У міру зростання обсягу споживання загальна зростає, тоді як гранична – спадає.

Закон граничної корисності має велике значення як при організації виробництва блага, так і в споживацькій поведінці людей. Уявлення про спадаючу граничну корисність лежить в основі пояснення закону попиту.

З потребами людей та їхньою діяльністю в процесі виробництва тісно пов’язана економічна категорія – інтерес. Слід зазначити, що інтерес є похідним від потреби, є проявом економічних відносин людей. Інтерес можна розглядати як форму прояву потреби – матеріальної основи інтересу. Деякі вчені вважають, що інтерес – це усвідомлена потреба. Можна сказати, що якщо потреби мають об’єктивний характер, то інтерес – об’єктивно-суб’єктивний. Економічний інтерес – це реальний, зумовлений економічними відносинами мотив і стимул діяльності щодо задоволення потреб. Він є породженням і соціальним проявом потреби, її усвідомленням, але реалізується через трудову господарчу діяльність людей, їх економічні відносини.

 

потреба → інтерес → мотив → діяльність → результат задоволення потреби

Для економіки важливий зв’язок між економічними потребами, інтересами і господарською діяльністю людей. Економічні інтереси утворюють складну і різноманітну систему, яку можна класифікувати за різними критеріями.

Головні критерії

1. Домінуюча форма власності на засоби виробництва. Маркс.

2. Технологічний спосіб виробництва. Інституціалізм:

– доіндустріальне суспільство;

– індустріальне суспільство;

– постіндустріальне суспільство;

– інформаційне суспільство.

3. Спосіб управління і координації економічної діяльності (німецький лібералізм).

Щодо класифікації застосовується багатокритеріальний підхід. Значного поширення набули погляди, згідно з якими виокремлюються 4 типи 4 типи основних систем організації економічного життя:

– традиційна;

– ринкова;

– командна;

– змішана.

Матеріальною основою економічної системи виступають продуктивні сили – вони є органічним поєднанням особистого та речового факторів. Згадані елементи (робоча сила і засоби виробництва) складають основні елементи продуктивних сил. На рівень їх розвитку впливають:

– освітній фактор;

– ступінь майстерності;

– дисципліна праці на всіх рівнях ієрархії;

– наукова організація праці;

– рівень суспільної комбінації виробничого процесу;

– природні умови;

– розвиток науки та ступінь її технічного застосування;

– технічний прогрес – глобальна закономірність розвитку суспільства.

В історії розвитку техніки виділяються 3 етапи:

– інструменталізація виробництва;

– механізація;

– автоматизація.

Тип зв’язку людини з технікою на різних етапах розвитку характеризується технологічним способом виробництва. Зміст цього поняття складають знаряддя праці в поєднанні з математикою, технологією, енергією, інформатикою та організацією виробництва. Відповідно до 3 етапів у розвитку техніки виділяють 3 технологічні способи виробництва:

– ручний;

– машинний;

– автоматизований.

Традиційні економічні системи ґрунтуються на звичаях, обрядах тощо, як завжди передавались із покоління у покоління. Саме ці обставини визначали, що виробляти, як виробляти, для кого виробляти. Зазвичай такі економічні системи недостатньо сприймали технічний прогрес і все нове, що породжує динамізм розвитку суспільства.

Основними рисами традиційної системи є:

– виробництво, розподіл та обмін базуються на звичаях. Релігійні і кастові цінності первинні щодо нових форм економічної діяльності;

– спадковість і кастовість чітко визначають економічну роль індивідів;

– соціально-економічний застій "рельєфно" виражений, оскільки економіка розвивається повільно, протягом багатьох десятків років;

– розвиток техніки обмежений, оскільки він об’єктивно підбиває підвалини традиційної системи;

– стійке перевищення темпів зростання чисельності населення над темпами економічного розвитку, тому наявний високий рівень безробіття і низька продуктивність праці;

– зубожіння і бідність основної маси населення;

– нерозвинутість ринкових відносин і ринкової інфраструктури, слабкий виробничий потенціал в країні в цілому.

Нині країни з суттєвими елементами традиційної економіки є постачальниками сировини й матеріалів у світове господарство, виступають ринком збуту готової продукції для розвинутих держав.

Командна, або адміністративно-командна, система: всі ресурси становлять власність держави, яка й здійснює централізоване управління на всіх його рівнях. Держава вирішує, що, як і для кого виробляти.

Характерними рисами системи є:

– державна власність практично на всі фактори виробництва, які відокремлено нікому не належать, навіть господарюючим суб’єктам;

– колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування економічною діяльністю;

– централізоване виділення підприємствам ресурсів для виконання державних планів та централізоване ціноутворення;

– практично відсутня конкуренція, звідси – монополізм виробників і панування їх над споживачами.

Суттєвим недоліком такої економіки є те, що вона не створює дійових економічних стимулів на мікрорівні, не чутлива до запитів конкретного споживача.

Цій економічній системі притаманні і деякі переваги:

– має великі можливості нагромадження виробничих ресурсів, перерозподілу їх у приоритетні галузі;

– такий перерозподіл дає можливість уникнути масового хронічного безробіття, дає можливість забезпечити повну зайнятість;

– забезпечує за рахунок централізованих коштів певний рівень освіти, медичного обслуговування, вирішує ряд інших соціальних проблем.

Ринкова економіка ці питання вирішує через ринок, ціни, прибуток, витрати.

Характерні риси:

– панування приватної власності на виробничі і трудові ресурси;

– ринкова система координації та управління господарською діяльністю;

– дотримання принципу свободи підприємництва, вибору сфери діяльності;

– поведінка суб’єктів ринкової економіки диктується егоїстичними інтересами, але саме так досягається великий суспільний результат;

– кожен суб’єкт прагне до отримання максимального прибутку, самостійно приймає рішення, діє на свій страх і ризик;

– деякі з виробників не мають реальної можливості вплинути на ситуацію на ринку. Діє загальна конкуренція – всі проти всіх.

Змішана економіка базується на широкому розмаїтті форм власності та господарювання. Зрозуміло, що всі згадані економічні системи не існували і не існують у чистому вигляді, оскільки різні форми господарювання, управління і координації економічної діяльності функціонують паралельно, доповнюють одна одну, а часто навіть органічно переплітаються.

Три головні етапи (Морган)

1. Епоха дикості.

2. Епоха варварства.

3. Епоха цивілізації.

Сучасна наука розмежовує аграрну цивілізацію, індустріальну і постіндустріальну організацію, підхід базується не на особливості суспільства, а на цілісності людської цивілізації та домінуючому значенні загальнолюдських цінностей, інтегрованості суспільства у світову спільноту. У цьому виявляється різниця цивілізаційного підходу від формаційного. Відповідно до останнього зміна способів виробництва (первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне) відбувається в процесі взаємодії ПС і виробничих відносин.

 

 

Відносини власності

 

1. Власність як економічна категорія:

а) поняття власності;

б) суб’єкти і об’єкти власності;

в) її ознаки;

г) підходи щодо структури відносин власності.

2. Економічний зміст і юридична форма власності.

3. Структура власності за її типами, видами і формами, еволюція відносин власності.

 

Власність – найфундаментальніша економічна категорія. Це поняття є одним із центральних, його можна розглядати у 3 аспектах:

– матеріально-натуральний (расовий) – все, що оточує;

– юридичний – правове оформлення володіння, розпорядження та використання об’єкта власності;

– політекономічний – відображає реальне привласнення умов виробництва і результатів.

Власність є основоположною економічною категорією, разом з тим вона одна з найбільш складних категорій, бо має багато ознак, форм прояву і систем функціонування. Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте одні визначають їх як сукупність усіх економічних відносин, інші – як основне економічне відношення, треті – вихідне чи первинне.

Зрозуміло, що всі підходи відбивають певну сторону функціонування власності і визначають цю категорію з тієї чи іншої сторони.

Поняття власності виникло у людей в результаті виробництва матеріальних благ і їх привласнення, це поняття виникає тоді, коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають відносини з приводу привласнення своїх продуктів. Власність – це не річ, а відношення між людьми з приводу виробництва і присвоєння благ – продуктів праці і природи, це відношення суб’єктів один до одного відповідно до їх відношення до матеріалів, предметів, знарядь.

Таким чином, у найабстрактнішій формі власність є відношенням між людьми по відчуженню чи привласненню діяльності чи результатів.

Генетичну структурну побудову слід визначати через взаємодію відносин привласнення і відчуження, оскільки власність є результуючою хоча і полярних, але зустрічних відносин привласнення, відчуження. Привласнення – економічний процес, спосіб перетворення предметів і явищ діяльності, їх корисних властивостей на реальні умови життєдіяльності економічних суб’єктів. Складовими привласнення є відносини володіння, розпорядження, користування. Володіння характеризує необмежену в часі належність об’єкта власності певному суб’єкту. Розпорядження – здійснюване власником чи делеговане ним іншим економічним суб’єктам право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об’єкта власності. Користування – процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об’єкта власності, а також створення за його допомогою благ.

Парною категорією привласнення є відчуження – процес перетворення діяльності, здібностей людини на самостійну силу, уречевлення результатів функціонуючої праці (індивідуальної чи суспільної) з перетворенням власності суб’єктів та об’єктів економічних відносин.

Відносини власності виникають за наявності принаймні 2 суб’єктів. Для їх виникнення потрібно, щоб були контрагенти цих відносин (суб’єкти), споживчі блага, з приводу яких можуть виникати відносини власності (об’єкти). Відносини власності характеризуються суб’єктами і об’єктами. Суб’єкти – фізичні і юридичні особи, які в процесі відчуження – привласнення благ і послуг – вступають між собою у ці відносини.

З точки зору форм власності виступають індивіди, домашні господарстві, колективи, держава. З розвитком суспільства відбувається кількісне і якісне зростання суб’єктів за цими ознаками.

Систему суб’єктів можна розглядати за поділом на вітчизняні та іноземні.

Об’єктами є все розмаїття національного багатства, включаючи землю з надрами, водний і повітряний простір, засоби виробництва, робочу силу і результати її діяльності (гроші, споживчі блага, цінні папери).

Категорія власності як і будь-яка інша має певні ознаки, що визначають її економічний зміст. До характерних ознак можна віднести:

– власність – соціально-економічне, виробниче відношення між людьми, а не відношення до речей;

– власність – результат суспільного розвитку, а не окремої людини;

– власність – відношення по присвоєнню благ і послуг;

– оскільки блага виробляються за допомогою засобів виробництва, то провідними пріоритетними є відношення по присвоєнню засобів виробництва;

– у певних умовах засоби виробництва можуть відчужуватись від безпосереднього виробництва, тому власність на засоби виробництва являє собою соціальну форму поєднання робочої сили із засобами виробництва і визначає історичний тип даного способу присвоєння;

– у реальній дійсності власність виступає у конкретній історичній формі;

– на поверхні суспільного життя відносини власності виступають як право власності.

Еволюція форм власності

Як відомо, людське суспільство зрештою організовується у різні форми державного устрою, щоб регулювати суспільні відносини, у тому числі й економічні. Воно відбувається законодавчими актами. Власність як економічні відносини теж регулюється юридичними актами, перш за все економічним правом. На відміну від власності як економічної категорії, яка відбиває відносини "людина–людина", в юридичному розумінні відтворюється системою "людина–річ". Як юридично-правова категорія власність відображує майнові відносини – свідомі вольові взаємозв’язки юридичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріплені системою прав власності:

– право володіння (право виняткового фізичного контролю над благами);

– право користування (право застосування корисних властивостей благ для себе);

– право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ);

– право на дохід (право мати результати від використання благ);

– право суверена (право на відчуження, споживання, зміну блага);

– право на безпеку (право на захист від експропріації благ);

– право на передачу благ у спадщину;

– право на безстроковість володіння благом;

– заборона на користування благом, що завдає шкоди середовищу;

– право на відповідальність у вигляді стягнень;

– право на залишковий характер, право на впровадження процедур, які забезпечують відповідні порушення повноважень.

Існує й інше трактування юридичної форми відносин власності, коли вони виступають у формі права власності, що реалізується у дії 3 атрибутів: володіння, розпорядження, користування. Їх співвідношення визначає реальні форми власності як складових частин її структури.

Типи, види і форми власності

Гроші

 

1. Виникнення і розвиток грошових відносин.

2. Сутність та функції грошей, альтернативні теорії.

3. Грошовий обіг та його закони.

4. Еволюція грошової форми вартості та типи грошей.

 

Першою формою вартості була проста, випадкова чи звичайна.

хА = уВ

Товар А знаходиться у відносній формі, тобто виражає свою вартість у іншому товарі. Товар В, що слугує засобом вираження вартості іншого товару, перебуває в еквівалентній формі вартості.

А – виконує активну функцію, виражаючи свою вартість у В;

В – засіб для вираження вартості А, відіграючи відповідно пасивну роль.

Відносна та еквівалентна форми вартості є єдністю протилежностей, що взаємно передбачають і взаємно виключають одна одну. При цьому еквівалентна форма має ту особливість, що споживча вартість В безпосередньо виражає свою протилежність – вартість А.

Подальше поглиблення суспільного поділу праці відбувається через розвиток товарних відносин, здійснюється перехід від випадкового до регулярного обміну. Він знаменував перехід від простої форми вартості до повної, чи розгорнутої.

Загальна, чи грошова, – це така форма, при якій безлічі товарів, що перебувають у відносній формі відповідає одиниця товару в еквівалентній формі, внаслідок чого цей товар перетворюється на загальний еквівалент і набуває властивості загальної обмінюваності.

Гроші є результатом розвитку відносин обміну і його протиріч. Гроші є товаром, але особливим, таким, який служить загальним еквівалентом вартості.

Масштаб цін (гривня, копійки, долар і центи) – фіксована кількість грошового матеріалу, що взята за грошову одиницю.

Виконуючи функцію засобу обігу, гроші переміщуються від одного економічного суб’єкта до іншого. Такий рух прямо чи опосередковано обслуговує купівлю–продаж товарів і послуг, тобто реалізацію створеного суспільного продукту. Процес руху грошей називається грошовим обігом. Між процесами реалізації суспільного продукту і грошовим обігом існує зв’язок, що отримав назву закону грошового обігу. Він визначає кількість грошей, необхідну для реалізації суспільного продукту.

	Кількість грошей, що знаходяться у обігу, визначається сумою усіх товарів, що підлягають реалізації та швидкістю обігу.

Інфляція – складне соціально-економічне явище, яке являє собою зростання цін товарів внаслідок переповнення грошима товарно-грошового обігу і втрати ними купівельної спроможності. Це знецінення грошей внаслідок порушення законів грошового обігу і появи маси грошей, незабезпечених товарною масою. Їх розрізняють за різними критеріями:

– за темпом (повзуча, галопуюча, гіперінфляція);

– за ступенем збалансованості підвищення цін на різні товари (збалансована і незбалансована);

– очікувана і непередбачена;

– відкрита і прихована;

– регульована і нерегульована;

– за причинами виникнення (інфляція попиту і інфляція витрат чи пропозиції).

Загальний процес еволюції грошової форми може бути поданий у вигляді логіко-історичної схеми:

– товарно–продуктово–грошова;

– товарно–металево–грошова:

а) металево-зливкова;

б) металево-монетна

– знаково-грошова:

а) монетно-знакова;

б) паперово-знакова;

в) кредитно–паперово–знакова;

г) кредитно–паперово–електронно–знакова.

 

 

Гроші: альтернативні теорії

Чіткого й такого, щоб визнавалося економістами всіх теоретичних шкіл і напрямків, визначення сутності грошей не існує.

Раціоналістична концепція пояснює походження грошей як результат угоди між людьми, які переконалися в тому, що для пересування вартостей в обміні товарів необхідні спеціальні інструменти.

Суб’єктивно-психологічний підхід полягає у тому, що гроші розглядають як штучну соціальну умовність.

Відповідно до еволюційної концепції походження грошей, історія їх виникнення є результатом розвитку суспільного поділу праці, обміну, товарного виробництва. Аналіз історичного процесу розвитку обміну і форм вартості дає можливість зрозуміти, як із загальної маси товарів виокремився один товар, що почав виконувати роль грошей і спеціальним призначенням якого стала роль загального еквівалента. Більшість західних економістів виводять сутність грошей з того, які функції вони виконують.

Металістична теорія грошей ототожнює їх із благородними металами. Прихильники цієї теорії визнають лише ті функції грошей, для виготовлення яких потрібні металеві гроші: міра вартості, засоби створення багатства і світові гроші.

Основна ідея номіналістичної теорії грошей полягає в тому, що вони не мають товарної природи, а є умовним знаком, цінність якого визначається державою (або назвою) і не залежить від металевої субстанції.

Кількісна теорія грошей стверджує, що вартість грошей обернено пропорційна до їх кількості; за грошима визнається лише функція засобу обігу.

Відповідно до марксистської концепції гроші є товар, що стихійно виділився з маси всіх інших товарів і виконує роль загального еквівалента. Це особливий товар, в якому всі інші товари виражають свою вартість. Гроші, таким чином, є суспільною формою обліку затрат праці товаровиробників.

Інфляція

Інфляція – знецінення грошей через те, що в економіці їх стає більше, ніж потрібно. Інфляція може бути викликана скороченням виробництва при незмінній грошовій масі або додатковим випуском грошей в обіг при незмінній товарній масі.

Розрізняють відкритий і подавлений типи інфляції. Відкритій інфляції властива тенденція до зростання цін. Вона формується в результаті двоякого механізму. Перший – це механізм адаптивних інфляційних очікувань. В основі другого механізму лежить взаємозв’язок витрат і цін. Це так звана інфляція витрат (спіраль "зарплата–ціна").

Інфляція буває не тільки відкритою. В деяких випадках держава, не демонтуючи причини інфляції, намагається подавляти форми її прояву. Якщо відкрита інфляція проявляється в загальному підвищенні цін, то подавлена – у хронічній нестачі товарів і послуг, їхньому перманентному дефіциті. Тому інфляційні очікування при подавленій інфляції називаються дефіцитними.

Види інфляції

1. Повзуча (регульована, 5–7% на місяць).

2. Галопуюча (20–25%).

3. Гіперінфляція (50% на місяць).

Стагфляція – застій (спад виробництва поєднується з розвитком інфляційних процесів.

Дефляція – вилучення з обігу частини надлишкової грошової маси, випущеної в період інфляції.

Фактори інфляції

1. Фінансування потреб (бюджетних) грошовою емісією.

2. Кредитна емісія.

3. Індексація доходів.

4. Дотації.

Визначення, що найбільш чітко відображають суть ринку:

1. Місце, де відбувається процес купівлі–продажу результатів людської діяльності.

2. Ринок – це сукупність економічних відносин між людьми у сфері обміну, посередництвом яких здійснюється реалізація результатів людської праці.

3. Ринок – це місце, де відбувається остаточне визнання суспільством втіленої в результати діяльності праці.

4. Ринок – це місце збалансування попиту і пропозиції і ринкової ціни.

Суб’єкти ринку

1. Держава.

2. Іноземні фірми та громадяни.

3. Державні, колективні, кооперативні, приватні підприємства та їх об’єднання.

4. Різні установи та організації.

5. Громадяни України.

Об’єкти ринку

1. Матеріальні продукти праці.

2. Робоча сила.

3. Позикові капітали, валюта, золото.

4. Цінні папери.

5. Інтелектуальні продукти праці.

Функції ринку

А. Організаційні.

1. Встановлення зв’язків між виробниками і споживачами, не опосередкованими іншими системами обміну.

2. Забезпечення вільного вибору партнерів по господарських зв’язках.

3. Забезпечення конкуренції між суб’єктами ринку.

Б. Економічні.

1. Механізм ринку робить усіх учасників конкурентного процесу матеріально зацікавленими в задоволенні тих потреб, які виражаються через попит.

2. Ринок, створюючи сигнали через ціни, стимулює засвоєння досягнень НТП, зниження витрат, підвищення якості, розширення асортименту товарів і послуг.

3. Сприяє вирішенню центральних проблем економіки.

4. Механізм ринку в цілому звільняє економіку від дефіциту товарів і послуг.

Умови формування ринку

Для того, щоб у нашій країні була побудована ринкова економіка, необхідно, щоб функціонував реальний ринок, який виконував би притаманні йому функції, мають бути відтворені передумови, випробувані світовою практикою. До них належать:

– наявність суб’єктів ринкових відносин, які, будучи економічно і юридично незалежними, можуть вступати у рівноправні партнерські відносини з приводу купівлі–продажу; досягти цього можна трансформацією існуючих відносин власності у різноманітні форми – індивідуальну, приватну, акціонерну, державну, кооперативну, змішану;

– еквівалентний обмін товарів; ринок за своєю природою економічної допомоги, пільг тощо не визнає;

– конкуренція, яка надає усім суб’єктам господарювання можливість вільної підприємницької діяльності: свободи вибору покупців, постачальників, будь-яких контрагентів, примушує підприємців застосовувати найпередовішу техніку і технологію, сприяючи цим зменшенню витрат виробництва, підвищенню ефективності економіки;

– вільне ціноутворення, як елемент конкуренції та головний механізм контрольно-регулюючої функції сприяє поєднанню інтересів суб’єктів економічного життя, стимулюючи їх раціонально використовувати елементи виробництва;

– реальна інформація про ринок і його суб’єктів.

Якщо подібних умов не створено, то те, що називається ринком, є псевдоринком, де гроші не виконують своїх функцій.

Взаємодія конкурентних сил приводить до синхронізації цін попиту і пропозиції, що обумовлює рівноважність обсягів попиту і пропозиції. Ринкова рівновага – це ситуація, за якої наміри покупців і продавців повністю збігаються так, що за певної ціни товару обсяг пропозиції дорівнює обсягу попиту. Ринкова ціна – це ціна, при якій рішення виробників (продавців) та покупців про купівлю–продаж взаємно узгоджуються. Ціна ринкова – це ціна, яка встановлюється у відповідності до попиту і пропозиції товарів і послуг. Ціна рівноваги – це ціна, яка встановлюється при врівноваженості попиту і пропозиції. Економічний стан продавців і покупців залежить від ринкової кон’юнктури – це сукупність умов, ознак, які характеризують співвідношення попиту і пропозиції. Вона змінюється під впливом різних факторів, масштабів виробництва, розмірів запасів товарів, динаміки цін та грошових доходів, організації торгівлі і реклами.

Важливу роль відіграє певне співвідношення попиту і пропозиції як по окремих товарах, товарних групах, так і по товарній масі у цілому.

Функції конкуренції

1. Стимулююча.

Полягає у тому, що конкуренція сприяє заохоченню тих, хто раціональніше використовує фактори виробництва для найкращих кінцевих результатів, застосовуючи найновітніші досягнення науки і техніки, організацію праці і управління.

2. Сапуюча функція.

3. Розподільча функція (розподіл факторів виробництва, доходів і продукції).

Форми конкуренції

В залежності від співвідношення монополізації та конкуренції виділяють декілька моделей ринку:

– ринок досконалої конкуренції;

– ринок монополістичної конкуренції;

– ринок олігополії;

– ринок чистої монополії.

Класифікація ринків

 

1. Принципи класифікації ринків.

2. Ринок предметів споживання.

3. Ринок засобів виробництва. Загальні проблеми формування цін.

4. Ринок капіталу.

5. Ринок праці.

6. Ринок нерухомості.

7. Проблеми формування ринку праці, землі та капіталів в Україні.

8. Легальний і нелегальний ринки.

 

За різними критеріями розрізняють такі види ринків:

– за економічним призначенням об’єктів ринкових відносин: ринок предметів споживання, ринок засобів виробництва, ринок капіталу, валютний ринок, ринок інформації;

– за суб’єктами: ринок покупців, ринок продавців;