Загальна характеристика та види речових прав

Речовим правом є право, що забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що знаходиться в сфері її господарських інтересів.

Оскільки опосередкування відносин щодо майна, а також захист майнових прав є одним із важливих завдань приватного (цивіль­ного) права, то речові права, природно, є одним з центральних інститутів цієї галузі.

Речові права належать до числа абсолютних. Тобто, юридична на­лежність речі певній особі означає, що всі інші особи зобов'язані визнавати цю належність і не порушувати її. Тому речово-правовий захист ще називають абсолютним, підкреслюючи цим, що володі­лець речового права може отримати захист від порушень з боку "всіх і кожного".

Особливості речово-правового захисту полягають, насамперед, у тому, що він забезпечується за допомогою так званих речових позовів. Слід зазначити, що ці позови з'явилися ще з часів форму­вання римського права. Оскільки розмежування прав на речові і зобов'язальні у Римі не провадилось, там розрізняли 2 види позовів: actio in rem (позов до речі) і actio in personam (позов до особи). Це пов'язано з тим, що римляни наявність того або іншого права виводили з існування позову, а не навпаки. Саме можливість звер­нулися з позовом свідчила про наявність певного права. Відповідно, можливість подання "позову до речі" свідчила про існування речо­вого права (права па цю річ).

Суть речового позову полягає в тому, шо необхідною умовою його подання є наявність речі, щодо якої існує спір. Водночас, немає значення, у кого (крім уповноваженої особи) ця річ знахо­диться. Тут діє відомий ще римському праву принцип: "Де знаходжу свою річ, там її і віндикую (витребую)". Таким чином, речовий позов тісно пов'язаний із річчю і набагато менше — з особистістю порушника майнового блага.

Слід зазначити, що речово-правий захист може бути наданий будь-якому речовому праву, і цим певною мірою обмежує навіть право власності. Так, ст. 396 ЦК встановлює, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі й від власника майна. Тобто, в тому разі, якщо власник своїми діями чинить перешкоди здійсненню речових прав, шо об­тяжують його право власності, до нього можуть бути заявлені по­зови особами, які є суб'єктами цих речових прав.

Протилежністю речовим правам є зобов'язання, котрі належать до прав відносних, оскільки уповноваженій особі (кредитору) захист надається лише від порушень з боку конкретної особи — боржника.

Отже, суть протиставлення речових і зобов'язальних прав поля­гає в тому, шо у першому випадку вирішальне значення для задо­волення потреб уповноваженої особи мають його власні дії, в той час як у сфері зобов'язань задоволення потреб уповноваженої особи відбувається, передусім, у результаті дій зобов'язаної особи.

Залежно від значущості і характеру виникнення речові права можуть бути поділені на основні (первинні) і вторинні.

1. Основні речові права є визначальними у системі відносин з приводу речей, (хні властивості випливають із самого характеру присвоєння майна і необхідності забезпечення його використан­ня.

До них належать:

а) право власності, яке дає власнику повну владу над майном (речами) і абсолютний захист — право подання позову до будь- якого порушника прав власника;

б) права на чужі речі, котрі мають місце у випадку, коли право власності належить одній особі, в той час як інша особа має на те ж саме майно таке ж (безпосереднє) речове право, тільки вужче за змістом.

2. Вторинні речові права мають своїм підґрунтям основні речові права. Вони виникають, оскільки існують перші, і не можуть існу­вати без них.

До вторинних речових прав належать:

а) право повного господарського відання — можливість володіння, користування і розпоряджання майном у своїх інтересах, але на підставі надання цих правомочностей власником;

6) право оперативного управління — право володіння, яке ґрунтується на праві власності іншої особи, що надала це повноважен­ня, а також обмежені право користування і право розпорядження майном з метою і в межах, встановлених власником.

Особливе місце в системі відносин з приводу речей відведено володінню. Відносити його до числа речових "прав" не зовсім коректно, оскільки, хоча глава 31 ЦК називається "Право володіння чужим млином", однак, водночас, згідно зі ст. 397 ЦК володільцем чужого майна визнається особа, яка фактично тримає його у себе, тобто йдеться про фактичний стан, а не про право на річ. У той час як "право володіння" є елементом права власності, "володіння чужим майном на законних підставах" означає, що особа, яка не є влас­ником, володіє річчю з наміром володіти нею для себе.

Таким чином, володіння не є речовим правом. Проте з мірку­вань практичної доцільності воно може бути віднесене до відповід­ного розділу цивільного права, а, відтак, розглянуте у відповідній главі цього підручника.

Концепція регулювання речових відносин зазнала у ЦК змін, ві­дображаючи загальну зміну концепції речових прав в українській цивілістиці.

Право власності відповідно до обраної концепції розглядається як основне речове право і є основним інститутом книги З ЦК, який грунтується на концепції регулювання відносин власності, закладеній у Конституції.