Вихід на політ. Арену козацтва.Заснування Запорозької Січі

Відтоді як у 1240 р. було зруйновано Київ, головною ареною подій української історії стали Галичина й Волинь. Проте на кінець 16 ст. центр подій знову переміщується на схід у Придніпров’я, яке протягом тривалого часу лишалося малозаселеним. На широких просторах, котрі тоді називали Україною, тобто землями на порубіжжі цивілізованого світу, з новою гостротою розгорілася давня боротьба між осілим людом та кочовиками, посилювана затятим протистоянням християнства та ісламу. Гніт, що поширився у заселених західних районах, породжував численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпацтвом. Унаслідок цього з’являється новий стан – козацтво, що селилося на порубіжних землях.
Слово „ козак “ прийшло зі сходу. У давніх тюрків козаками називали молодих хлопців, які відбували складний і небезпечний обряд посвячення в повноправні члени племені: юнаки йшли в степ і мусили там прожити кілька місяців, змагаючись з ворогами й доводячи своє вміння виживати за важких природних умов. Пізніше це слово набуло кількох значень й перекладалося здебільшого як „ вільна озброєна людина “.
Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати напади татар, сприяючи в такий спосіб освоєнню окраїн. Але в міру того як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію, здобуваючи щораз переконливіші перемоги над татарами та їхніми сюзеренами – оттоманськими турками, українське суспільство стало дивитися на них не лише як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно – релігійного та суспільно економічного гноблення польської шляхти. Поступово виходячи на провідне місце в українському суспільстві, козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв’язанні цих ключових питань українського життя, на кілька наступних століть забезпечивши українське суспільство тим проводом, який воно втратило внаслідок полонізації української знаті.
Спочатку козаки мешкали здебільшого на півдні Київщини – в районі Канева, Черкас, Чигирина, а також на Східному Поділлі. Поступово просуваючись у глиб степів, вони звичайно селилися понад Дніпром і Південним Бугом, Кальміусом та їхніми численними притоками. Особливо вабили козаків багаті рибою та дичиною місця понад Дніпровими порогами від гирла Самари, тобто від сучасного Дніпропетровська, до Хортиці (в межах сучасного міста Запоріжжя) та Великого Лугу – низинних берегів Дніпра нижче порогів. Ось чому українських козаків називали запорозькими.
У другій половині 15 – на початку 16 ст. там виникає чимало козацьких слобод і хуторів. Із року в рік кількість козаків на Наддніпрянщині зростає. „ Де байрак – там і козак “,- говорила народна приказка.
Козаки заводили оранку, займалися „ уходництвом “: мисливством, рибальством, бджільництвом. Вони активно освоювали нові землі, піднімаючи цілину, прокладаючи шляхи, споруджуючи мости тощо.
Перші відомості про походи українських козаків датуються 80 – ми роками 15 ст. У 1489 р., писав польський хроніст Марцін Бєльський, син Казимира 6 Ян Альбрехт пішов на Брацлавщину проти татар. Польське військо успішно просувалося на південь в подільських степах, бо його проводирями були місцеві козаки, добре обізнані з умовами краю. В російських документах під цим же роком є згадка про козаків, які, очолювані „ ватагами “- отаманами Богданом, Голубцем і Жилою, билися з татарами біля Таванської переправи на Дніпрі.Влітку ватаги козаків вирушали на Сіверський Донець, де займалися промислами і разом з донськими козаками ходили на ногайців. У 1492 р. козаки напали на татарські кораблі під Тягинкою на Дніпрі. В 1494, 1496 і 1498 рр. українські козаки і донці здійснили ряд походів проти татар, завдавши їм поразки біля Дніпра. Кримське ханство змушене було звести на Дніпрі та перекопі фортеці. Однак козаки нападали навіть на турецькі фортеці. В 1521 р. козацькі ватаги здійснили похід у Молдавію \x037E у 1523 р. ходили в Крим та спалили Очаків, захопивши при цьому велику кількість коней та овець. У 1545 р. велике козацьке військо на кількох десятках човнів напало на Очаків і здобуло його.
На нових землях, де поселялися козаки, як їм здавалося, вже ніколи не з’являться державні урядовці, не виникне кріпосна неволя. В дійсності ж серед козацтва на „ волості “ зростала й поглиблювалась соціальна нерівність. Козацька голота добувала собі засоби до існування наймитуванням у заможних козаків, службою в найманих загонах при замках, „ добичництвом “. Чимало козаків вели власне господарство. Виділялася і вельми заможна верхівка („ дуки “), що володіла хуторами, угіддями, табунами коней тощо.
Особливу групу становили міські козаки, складаючи значну частку населення міст Подніпров’я: Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас. Їх ще звали „ непослушними “, оскільки вони, займаючись торгівлею та промислами, не підпорядковувалися магістратам і не виконували повинностей. Склад козаків – городян поповнювався за рахунок „ покозачення “ міщан. Добре обізнані з військовою справою, маючи зброю, вони брали активну участь у народних виступах проти сваволі старост і воєвод.
Польський уряд намагався залучити до себе на службу міське козацтво чи принаймі певну його частину. В 1572 р. король Сигізмунд Август санкціонував утворення загону з 300 оплачуваних козаків на чолі з польським шляхтичем Бадовським, який формально не підпорядковувався урядовим чиновникам. І хоч цей загін незабаром розформували, його поява стала важливим прецедентом: уперше польський уряд визнав козацтво чи принаймні його представників як окрему соціальну верству, що аналогічно іншим мала право на самоврядування.
Друга, більш вдала спроба створення санкціонованого урядом козацького загону мала місце у 1578 р., за правління короля Стефана Баторія. Король встановив плату шести сотням козаків і дозволив їм розташувати у м. Терехтемирові свій арсенал і шпиталь \x037E за це козаки погоджувалися визнати за старшин призначених шляхтичів та стримуватися від „ самочинних нападів на татар “, що часто ускладнювали зовнішні стосунки Речі Посполитої. Завдання цих негайно внесених до реєстру (реєстрових) козаків полягало в охороні кордонів і, що не менш важливо, в контролі за нереєстровими козаками. До 1589 р. реєстрових козаків налічувалося 3 тис. В основному це були вихідці з місцевих мешканців, що остаточно сформувалися як козаки й мали значну власність. Так, заповіт реєстрового козака на ім.’я Тишко Волович включав будинок у Чигирині, два маєтки зі ставками для риби, ліси й пасовиська, 120 вуликів, 3 тис. золотих злитків (із них тисяча в позичці під великі проценти).
Відносно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося від нереєстрових козаків, які рідко коли мали більше, ніж прості селяни. Відтак стосунки між 3 тис. реєстрових і близько 40 – 50 тис. нереєстрових козаків часто досягали крайнього напруження. Проте ці відмінності не перешкоджали синам заможніших козаків іти на Січ у пошуках долі або вступати до реєстрових тим козакам, що спромоглися нажити собі багацтва.
На нових землях склався своєрідний козацький лад. Козаки об’єднувалися у громади і всі важливі питання обговорювали та розв’язували на радах. Тут же обирали старшину: отаманів, осавулів, суддів. Кожен козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Однак влада в громадах поступово зосереджувалася в руках заможних козаків.
Поява козацтва на „ кресах “ Польсько – Литовської держави непокоїла уряд, адже внаслідок втеч панство втрачало своїх підданих. Разом з тим новоосвоєні землі на Наддніпрянщині приваблювали панів – магнатів. Острозькі, Вишневецькі, Ружинські, Лянцкоронські, Претвичі отримували від великих князів грамоти на „ окраїнні “ землі, будували там свої замки – двори. Чимало таких земель було віддано князям – магнатам „ у державу “ з наданням, за службу великому князеві, права збирати з місцевого населення чинші та накладати на нього повинності на свою користь. На захоплених магнатами землях козаки змушені були давати „ державцям “ мед, хутра, сплачувати сім грошей „ з диму “. На Брацлавщині частина козаків сплачувала панам – князям „ поклін “ – копу грошей, решта платила старостам „ колядку “ – по шість грошей, косила сіно. Побори з козаків брав і київський воєвода.
(ірні корогви “. Так, князь К. Острозький набрав полк надвірних козаків - „ людей правдиво от борних “ – на чолі із „ старшим “ – Шахом. Такі ж корогви набирали Лянцкоронський, Шашкевич, Ружинський, Вишневецький.
Однією з головних форм визиску козацької голоти як на „ уходах “, так і під час походів на татар і турків була кабала. Старости, магнати, заможні козаки давали голоті зброю, харчі, одяг, забираючи за це половину продуктів „ уходництва “ та військової здобичі. На козацьких походах особливо наживалися прикордонні старости (канівський і черкаський), які не рідко самі організовували й очолювали ці походи, привласнюючи „ штольпшее “ з військової здобичі.
Чимало козаків не бажало коритися старостам і панам – магнатам і йшло далі на південь – до дніпровських порогів і за пороги. Постійна загроза напажів ординців спонукувала козаків до створення надійної системи укріплень. Основу їй становили січі. Дослідники пов’язують походження слова січ із засіками – укріпленнями з дерев. Великого значення надавали козаки місцю розташування січі. Найчастіше то був річковий острів. Можливо, за більш давніх часів розрізнені невеликі січі існували в багатьох місцях. Згодом за порогами утворилася одна головна Запорозька Січ – своєрідна столиця запорозьких козаків.
Природні укріплення козацької твердині підсилювалися 3 – 10 метровим валом і ровом. Вал зміцнювався частоколом із баштами, в яких містилися бійниці. Усередині фортеці був майдан із православною церквою. Навколо церкви стояли великі довгі будинки – курені, де жили січовики, а також оселі старшини, канцелярія. Трохи далі – склади, арсенали, ремісничі майстерні, торгові лавки.
Відомо 8 дніпрових січей. Перша розташовувалася на острові Мала Хортиця (нині на території міста Запоріжжя). Вона була зведена 1556 р. українським православним князем Дмитром Вишневецьким й слугувала опорною військовою базою козацтва на пониззі Дніпра. Звідси протягом 1556 р. було організовано численні походи запорожців у володіння кримського хана й на турецькі фортеці. Одначе восени 1557 р. запорозька фортеця була зруйнована ордою кримського хана.
Від 60 – х років 16 ст. по 1593 рр. Запорозька Січ розташовувалася на острові Томаківка, 1593 – 1638 рр. – на острові Базавлук, 1638 – 1652 рр. – на Микитиному Розі, 1652 – 1709 рр. –на річ ці Чортом лик, 1709 – 1711 рр. – на річці Кам’янка, 1711 – 1734 рр. – в Олешках, 1734 – 1775 рр. – на річці Підпільна.Розташована в недосяжності для урядової влади, Запорозька Січ навіть після смерті свого засновника продовжувала процвітати. Протягом 16 – 18 ст. вона набуває ознак держави: вона контролює величезну територію степової України, має свій уряд, військово – адміністративний устрій, власний суд, самостійні дипломатичні відносини з іншими країнами.
Запорізька Січ дуже відрізнялася від більшості тогочасних феодальних держав. Кожен християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до цього острова – фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й приєднатися до козацького братства. Міг він при бажанні й покинути Січ. Жінок і дітей сюди не приймали, оскільки вважали, що в степу вони будуть зайвими. Відмовляючись визнати авторитет будь – якого правителя, запорожці здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями, що формувалися протягом поколінь. Усі мали рівні права й могли брати участь у досить бурхливих радах, у яких частіше перемагала сторона, що найголосніше кричала. На цих стихійних зборах обирали і з такою ж легкістю скидали козацьких ватажків – гетьмана чи отамана, осавулів, писаря, обозного та суддю. Кожен курінь (це слово згодом стали вживати як назву військової одиниці, що жила в курені) обирав аналогічну групу вищих офіцерів, або старшину. В період військових походів старшина користувалася абсолютною владою, включаючи право застосування смертної кари. Але в мирний час її влада була обмеженою. Територія козацької держави називалася землями Війська Запорозького або Вольностями Війська Запорозького й простягалася від Південного Бугу на заході до Кальміуса в Надазов’ї на сході. На півночі її межа проходила по річках Орелі (на Лівобережжі) та верхів’ях Інгулу й Інгульця (на Правобережжі). Взагалі запорожців налічувалося 5 – 6 тис., з яких 10 %, зміняючись, служили січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом. Січове господарство переважно спиралося на полювання, рибальство, бортництво, солеваріння в гирлі Дніпра. Замість феодального примусу, якій ґрунтувався на закріпаченні й примусовій праці, у ній утвердилися принципи найманої праці. За внутрішнім устроєм козацька держава була своєрідним військовим товариством. Для Січі, що лежала на торгових шляхах між Річчю Посполитою та Чорноморським узбережжям, важливу роль відігравала також торгівля. Попри засади братерства та рівності, якими керувалися запорожці, між козацькою старшиною та рядовими козаками (черню) поступово виникли соціально – економічні відмінності та напруженість, які час від часу виливались у заворушення. Основну частину козацького війська становила піхота, кіннота ж була нечисленною. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєній рушницею (мушкетом), пістолем, шаблею, ножем, списом, келепом \x037E використовувалися також лук і стріли. Січовики славилися як добрі гармаші, влучні стрільці, вправні рубаки. Січ мала свій флот з великих човнів – чайок. Основу чайки – цього, по суті, корабля (20 м. завдовжки, 3-4 м. завширшки, осадка 2,5 м, швидкість до 15 км на годину) – становило днище з липового дерева, на яке набивалися бортові дошки \x037E він був оснащений однією – трьома щоглами з вітрилами, веслами, двома кермами і ніс на борту чотири – шість гармат. Число гребців досягало 20 -30 чоловік, бойовий екіпаж складався з 50 – 70 козаків, озброєних рушницями та мушкетами. Корогва для морських походів була біла із зображенням Св. Михаїла або корабля на червоному полотнищі. Перша звістка про похід козаків на чайках датована 1492 р. З початку 16 ст. козаки „ з волості “ та січовики вже постійно ходять морем на Крим і Туреччину. У 1510 р. розлютований хан наказав навіть „ замкнути “ Дніпро залізним ланцюгом. У походи вирушали до 80, а в 20 – х роках 17 ст.- понад 100 – 150 чайок. Наскочивши на турецькі галери, козаки сміливо нападали на них і дуже часто перемагали в бою.Не відмовляючись від походів проти Туреччини та Криму, з 80 – 90 – х років 16 ст. запорожці почали брати активну участь у народних повстаннях на „ волості “, як правило, очолюючи їх.
Таким чином, на початок 17 ст. існувало три чітко не розмежованих категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які пішли на службу до уряду, запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу.
Козацтво на Україні – явище самобутнє, національне, суто народне. Воно виникло і сформувалося як форма протесту українського народу проти зростаючого соціального та національно – релігійного гноблення, посилення кріпацтва і розвитку кріпосного права.
Козацька християнська республіка Запорозька Січ – відіграла винятково важливу роль в історії українського народу, насамперед у його національно – визвольній боротьбі, в розвитку збройних сил України та військового мистецтва, в освоєнні та заселенні степових просторів Центральної та Південної України.