Зовнішня політика київських князів..

Запровадження християнства на русі.

Для утворення сильної, єдиної держави потрібна була державна релігія. У столиці жили іудеї, мусульмани, була християнська громада. І кожен вихвалював свою віру. Та повернувшись з Візантії, Володимир Великий знав напевно,що Русь буде християнською. У літописі ця подія датована 988р., що вважається зародженням християнської релігії. Частина населення чинили опір і відстоювали релігію своїх батьків та дідів. Тому христ. на Русі запроваджували примусово. Щоб закріпити нову релігію,князь наказав будувати церкви,на тих місцях,де колись були ідоли.

Головною причиною прийняття христ. в Русі було те,що ця релігійна практика освячувала княжу владу і відстоювала її авторитет.

Значення прийняття христ. на Русі:

- прискорення розвит. феодального землеволодіння;

- розвиток руської к-ри, освіти, моралі;

- визнання Київської Русі християнським світом.

Розвиток Київської держави за часів Володимира Великого.

Однією із найголовніших проблем,яку потрібно було вирішити Володимиру Великому,була консолідація давньоруських земель. Він рішуче розпочав реформи державного устрою:

-щоб приборкати місцеву знать він послав 12 своїх синів і дружинників по всіх містах Русі,а свого дядька поставив правити від свого імені Новгородом.

-першим почав карбувати срібні і золоті монети.на яких зобр. образи Христа й князя Володимира та його монограма – тризуб.

-удосконалив і доповнив початий кодекс –«Закон Руський».

-велику увагу приділив будівництву столиці Русі – Києву.

Час його правління називають розквітом держави,добою піднесення Києва,досягнення стабільності політичного,економічного розвитку.За час свого правління він розширив кордони Київської Русі,прийняв християнство. Перетворився на могутнього державотворця,який мав рівноправні зв’язки з багатьма країнами Європи.

 

Характеристика племен,що проживали на тер. Укр. В найдавніші часи.

Близько 100тис.р. тому в житті первісних людей відбулися значні зміни.На Європу насувався льодовик. Навколишній світ,до якого люди привикли,кардинально змінився. Замість слонів і тигрів бігали мамонти, печерні ведмеді, та інші тварини. У цей час людям доводиться вчитися виготовляти одяг,розпалювати вогнище,будувати житло. Помітно вдосконалилися кам’яні знаряддя праці. Первісне суспільство було першим етапом у розвитку людської цивілізації. Близько 30тис.р. до н.е. сформувалися родові общини. Кілька родів об’єднювалися в плем’я. Провідне місце займала жінка і цей період називають матріархатом. У той час у первісних людей виникають релігійні вірування: тотемізм, анімізм, магія. Тотемізм – вірування в тотеми,рослини,тварини. Магія – вірування в чаклуна,мага. Анімізм – вірування в душі та духів. Мистецтво – танці,співи,різьба,ліплення різних фігур. Та льодовик танув і почали утв. річки,озера,тоді виникає потреба вдосконалювати знаряддя праці для рибальства. Приручили першу тварину – собаку. Найважливішою подією цієї доби став перехід від привласнювального до відтворювального. Розвивалося гончарство та ткацтво. Поступово жінка починає втрачати провідну роль у роді.

 

 

Політико-адміністративний устрій укр.земель у складі Великого Князівства Литовського та Польщі

 

Укр.землі у складі великого князівства Литовського.Продовження традицій укр.державності

Питання походження та прабатьківщини слов ян

"Дунайська гіпотеза", як найдавніша, посідає серед них провідне місце. Вперше її висунув у середині XI ст. літописець Києво-Печерської лаври Нестор. У "Повісті временних літ" він починає слов'янську історію саме з Подунав'я: «Звідки пішла земля Руська, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала?»: «По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, [од того] де сіли, на котрому місці.

Свого подальшого розвитку та нового обґрунтування "дунайська гіпотеза"

набула в працях російських та інших слов'янознавців XIX ст. її прихильники обстоювали тезу, згідно з якою праслов'янська спільнота зародилася безпосередньо на Дунаї — в епіцентрі формування індоєвропейських мов у бронзовому віці. Під час міграції носіїв цих мов праслов'яни рухалися від Дунаю, а потім, в епоху "Великого переселення народів", повернулися.

"Дунайська гіпотеза" розвивалася і в XX ст. Так, відомий російський

вчений О.М.Трубачов стверджував, нібито на завершальному етапі поділу давніх болтів і слов'ян відбувся "вихід" останніх на Дунай. Саме тут приблизно у першій половині І тис. н. е. єдина загальнослов'янська мова почала поступово розпадатися. І вже в наступні століття відбулося остаточне відокремлення та формування всіх сучасних слов'янських мов.

Сучасні прихильники "дунайської гіпотези "нехтують як конкретними лінгвістичними дослідженнями так і майже цілковитою відсутністю інших вагомих джерел, які б підтверджували наявність слов'ян у Подунав 1 на рубежі нової ери. Навпаки, більша частина відомих фактів переконливо свідчить, що за тих часів у цьому регіоні жили фракійці, даки, гети, карпи та інші племена.

У XVIII ст. певного поширення набула «теорія азійського походження слов'ян», її автори намагалися довести, що слов'янські племена з'явились у Європі лише під час "Великого переселення народів", разом з гунами, аварами, булгарами та іншими тюркськими народами. Однак уже в першій половині XIX ст., після виходу праць видатного словацького історика-славіста П. Й. Шафарика ця концепція була спростована. Він переконливо довів, що слов'яни є

автохтонами Європи, одним із корінних ("домашніх") народів. П.Шафарик навів докази того, що окремі слов'янські мови з'явилися не раніше середини 1 тис. н. е. Він також обґрунтував висновок про те, що слов'яни разом зі своїми сусідами є творцями європейської культури.

У XX ст. виникла "привісельська концепція" знаходження прабатьківщини

слов'ян, прихильники якої спирались на відомості про венедів (венетів) античних авторів І—II ст. н. е. Так, венеди, згідно з їхніми повідомленнями, жили вздовж Балтійського узбережжя в місцях там, де впадає Вісла, та вздовж її річища аж до верхів’їв Карпатських (Венедських) гір. Ці та інші свідчення, що наводяться в різних джерелах, сягають часів, коли слов'яни були втягнуті в глобальні міграційні процеси, а місце їхнього розташування в басейні Вісли може бути підтвердженням того, що саме там була їхня ймовірна прабатьківщина, або ж один із районів розселення конкретних слов'янських племен.

Водночас серед певної частини фахівців — дослідників античних писемних джерел панує думка, що наявні факти не дають переконливих підстав для ототожнення венедів зі слов'янами.

Первісний вигляд "привісельської концепції" впродовж усього XX ст. зазнавав певної трансформації у бік

переміщення меж до межиріччя Дністра й Дніпра. Племена під назвою венеди залишалися в цьому регіоні основним населенням майже до середини І тис. н. е., відколи античні автори почали називати інші слов'янські етнічні об'єднання — антів і склавинів.

Власну точку зору на розташування прабатьківщини слов'ян виклав відомий чеський історик-славіст Л.Нідерле (1865—1944). Він доводив, що індоєвропейська балтослов'янська етнічна спільнота в II тис. до н. е. почала розпадатися і з неї вже в І тис. до н. е. виділилася праслов'янська. Л.Нідерле дійшов також висновку, що навіть за часів давніх слов'ян їм не була властива расова "чистота". Однак в

період "існування власної етнічної мовної єдності "прабатьківщина слов'ян, імовірно, охоплювала територію Східної Польщі, Південної Білорусі, Волині, Поділля та півночі України.

У середині XX ст. польські вчені висунули " віслоодерську концепцію" слов'янської прабатьківщини. Суть її пов'язана з носіями лужицької культури, яка охоплювала більшу частину Польщі, поступово поширюючись на Східну Німеччину, Чехію, Словаччину та Західну Україну. польський учений Г. Ловм'янський доводив, що гідроніми, на які спиралися автори "вісло-одерської концепції, мають дослов'янське походження і належать до іншого давньоєвропейського етносу.

Російські дослідники І. П. Русанова та В. В. Седов висунули "верхньодніпровську концепцію " розташування слов'янської прабатьківщини. Вони відносили процес слов'янізації Лісостепової України

та прилеглих лісових регіонів до середини І тис. н. е. Така "слов'янізація ", на їхню думку, пролягала переважно через територію Західної України. Певним продовженням цієї концепції є твердження

про те, що слов'янська прабатьківщина містилася у Верхньому Подніпров 1 і саме завдяки цьому слов'яни після вигнання гунами готів заселили спочатку територію сучасної України, а згодом і величезні простори Європи: від Ельби до Оки, від Балтики до Дунаю.

Певною модифікацією попередніх гіпотез слід вважати концепцію українських учених В. Д. Барана та ін. її автори стверджують, що формування культурно-етнічного слов'янського простору

вже у середньовіччі проходило через певні попередні етапи, перехрещувалося з іншими етнічними спільнотами та культурами. Початок самостійного розвитку слов'янських племен на просторі від басейну Вісли до Волині відносять до II—III ст. н. е., що простежується в лужицькій, підкльошовій та поморських культурах. Водночас виникнення зарубинецької культури розглядається як свідчення того, що в процес етногенезу слов'ян було втягнуте наддніпрянське населення, серед якого на той час переважали іранський та балтійський етнічні компоненти. Під натиском сарматів зарубинецька культура трансформувалася на північ. Туди ж перекочувала і східна частина племен — носіїв пшеворської культури, яка згодом у Наддніпров'ї поєдналася з зарубинецькою, на основі чого сформувалася київська культура

Прихильники тієї чи іншої концепції за майже повної відсутності писемних відомостей про слов'ян до VI ст. н. е. змушені спиратися переважно на археологічні дані,частково на лінгвістичні.

 

Див.ксерокс)

 

Винекнення братств

У визволенні від національного і релігійного гніту українського народу важливу роль відіграли братства, які були розповсюджені в Україні у XVI-XVII ст. Братства – це організації міського населення, передусім ремісників і купців, які об’єднувалися з метою боротьби проти ополячення та окатоличення українського населення. До братств приймалися всі православні незалежно від національності, соціального походження чи майнового стану. Перше братство започаткували 1449 року львівські міщани при церкві Успенія. Згодом ці організації розповсюдилися по всій правобережній Україні, були вони і в Білорусі.Братчики вели боротьбу проти вищого католицького духівництва, організовували школи, будували госпіталі та православні церкви, відкривали друкарні, де видавалися українські книги і підручники, піклувалися життям братчиків тощо. В основу своєї діяльності вони поклали ідеологію просвітительства, а головним засобом своєї боротьби обрали школи.Історичні джерела про перші братські навчальні заклади обмежені. Спочатку це були невеликі школи з одним учителем, який одночасно виконував обов’язки дяка та писаря братства. Шкільна кімната знаходилася у братському будинку. У зміст навчання входило читання, письмо, рахунок і вивчення катехізису. З посиленням національного і соціального гніту у першій пол. XVII ст. більшість братських шкіл перетворилися у школи підвищеного типу. Братчики розуміли, що для успішного ведення боротьби проти агресивних нападів польсько-литовської шляхти, елементарна освіта була недостатньою.Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала школа львівського братства, відкрита 1586 року, яка за організацією навчання і розпорядком шкільного життя перевершила подібні західноєвропейські школи того часу. За зразком цієї школи відкрилися братські школи і в інших містах: Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Кам’янці-Подільському, Кременці, Луцьку і ін.У братських школах підвищеного типу крім читання, лічби, письма та хорового співу, вивчалися "сім вільних мистецтв". На високому рівні вивчали предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику; предмети квадривіуму вивчалися на дещо нижчому рівні, крім музики. Остання виступала одним із основних навчальних предметів.

 

Див.ксерокс)

 

ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ

Історія України ХХ століття цілком може розглядатися як історія руху за національне визволення. Кожен раз, коли здавалося, що його нещадно знищено, він, як Фенікс, повставав з попелу і набирався нової сили.Українське селянство завзято пручалося колективізації, наслідком якої було масове виселення українців у східні області СРСР у 1931 і штучний голод 1932-1933, який забрав декілька мільйонів життів. Формально розвиваючи українську державність у формі союзної республіки і національної культури, комуністичний режим нещадно знищував національну інтелігенцію, викорінював національну самосвідомість українців[2].Приєднання до Української РСР у 1939 західноукраїнських земель, що були до Першої світової війни у складі Російської й Австро-Угорської імперій, а між війнами включені до території Польщі, Чехословаччини та Румунії, дало новий поштовх українському визвольному руху. Українське населення цих територій жило національною ідеєю, і мрія про незалежну українську державу не вмирала протягом декількох поколінь. От чому на західних землях збройний опір і коричневим, і червоним виявися таким тривалим. Основною політичною силою цього опору була Організація Українських націоналістів (ОУН). Створена наприкінці 1920-х у тій частині Західної України, що належала Польщі, ця організація боролася, в основному, із польським пануванням, застосовуючи при цьому і терористичні методи. Радянська адміністрація чітко розуміла, що українські націоналісти аж ніяк не схильні перетворюватися в слухняне знаряддя в її руках, та й узагалі нова влада не мала наміру терпіти існування на приєднаних територіях будь-якої організації, що не є маріонеткою. У 1940-1941 більшість керівників ОУН, що знаходилися на Західній Україні, було заарештовано.Аналогічний сюжет, але в прискореному темпі, повторився влітку 1941, коли Україна була окупована гітлерівською Німеччиною. Уряд Третього рейху відмовився визнати проголошену у Львові незалежність України, і заарештував декількох лідерів ОУН. З 1942 велика частина ОУНівців, очолювана С.Бандерою, стала на шлях партизанської боротьби з німцями[3]. Створена ними Українська повстанська армія (УПА) продовжила цю боротьбу і після того, як Україна повернулася під контроль СРСР. Партизанська війна на Західній Україні продовжувалася до початку 1950-х.Радянська історіографія виставляла бійців УПА як бандитів, що грабували і вбивали жінок, старих і дітей, що влаштовували єврейські і польські погроми. Очевидно, що це був, щонайменше, односторонній погляд[4]. А ось терор проти повстанців був жорстоким: сотні тисяч пішли в табори зі стандартним 25-літнім терміном. Цілі села на Західній Україні були виселені “за допомогу УПА”.На початку 1950-х партизанська війна в сільській місцевості майже зійшла нанівець, але підпільні організації в містах продовжували діяти. За даними КДБ, протягом 1954-1959 в Україні було ліквідовано 183 “націоналістичні та антирадянські угруповання”, засуджено 1879 чоловік, із них 46 угруповань (245 чоловік) у середовищі інтелігенції та молоді[5]. Найбільші масштабні політичні репресії після смерті Сталіна припадають саме на ці роки.У 1950–1960-ті національний рух був локалізований, як і раніше, на заході України. Більшість розкритих у 1958-1969 підпільних організацій діяли тут, у них превалювала національна ідея, й ідеологічно вони приєднувались до ОУН. Проте, серед підпільних організацій з'явилися й ті, що заперечували збройну боротьбу та надавали перевагу ненасильницьким методам, наприклад, Українська робітничо-селянська спілка (1961). Фактично, з появою в 1950-ті ідей ненасильницького опору і зародився український дисент як сукупність національного (найбільш масового і помітного), релігійних і громадських рухів[6]. Як і скрізь, дисидентська діяльність все менше виявлялася в створенні підпільних організацій і все більше – набувала рис відкритої суспільної активності. Протягом 1960 – початку 1970-х в українському дисенті превалював національно-культурний суспільний рух. У сучасній українській літературі активістів цього руху часто називають шестидесятниками. При цьому в даний термін вкладається цілком інший, істотно більш вужчий і визначений зміст, ніж той, який асоціюється з поняттям “шестидесятництво” стосовно до радянської культури в цілому у світовій культурології та який був предметом пожвавленої суспільної дискусії в Росії. Українське шестидесятництво – це рух творчої (у першу чергу, гуманітарної) інтелігенції, спрямований, головним чином, на боротьбу з русифікацією та відродження національної культури. Центром був Київ, хоча цей рух поширювався на всю Україну. Шестидесятники не порушували питання про відділення України від СРСР, вони сподівалися на лібералізацію режиму і на вирішення національної проблеми в складі Союзу[7]. Вони викликали співчуття й у частини української партійно-державної номенклатури, можливо, тому до 1965 вони не піддавалися кримінальним переслідуванням, а багато хто з них робили успішну кар'єру. Рух шестидесятників не був монолітним. У ньому можна знайти витоки всіх напрямків політичної думки сучасної України. Шестидесятників можна розділити на “культурників” – тих, хто прийшов до руху через літературу і мистецтво і не міг змиритися з режимом, морально опираючись йому, і “політиків” – тих, хто із самого початку ставив перед собою політичні цілі та завдання. Після “відлиги” частина шестидесятників ввійшла у відкриту конфронтацію із владою. Коли в 1963-1965 заборонили публікувати шестидесятниківв часописах і газетах, припинили видання їхніх книг, їхні твори друкувалися в україномовних виданнях Польщі (газета “Наше слово”, “Український календар”), Чехословаччини (часописи “Дукля”, “Дружно вперед” і “Народний календар”), на Заході (видавництво “Сучасність”), почали поширюватися в самвидаві. Був він спочатку чисто літературним, переважно поетичним, проте в 1963-1965 український самвидав стрімко політизувався. З'явилася політична публіцистика. Спочатку це були анонімні або псевдоанонімні статті; із другої половини 1960-х починають переважати відкриті виступи, статті та листи протесту з приводу репресій. Самвидав фактично став інфраструктурою руху шестидесятників, засобом консолідації нонконформістської інтелігенції.Український самвидав зосереджений, головним чином, на національній проблемі (у цьому сенсі він значно вужчий, ніж російський), яка аналізується в політичному, історичному і культурному аспектах. З цієї причини велика частина українського самвидаву залишилася надбанням тільки україномовного читача. В українському самвидаві іноді зустрічалася соціально-економічна публіцистика і філософські праці. Проте саме книги і статті Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Леоніда Плюща, Валентина Мороза, В’ячеслава Чорновола, які поширювалися в самвидаві,належать до кращих зразків української публіцистики.Один із самих популярних текстів самвидаву середини 1960-х – памфлет “З приводу процесу над Погружальським”, написаний Євгеном Сверстюкомта Іваном Світличним(поширювався анонімно). Він присвячений страшній події: пожежі в Київській центральній науковій бібліотеці 24.05.1964, яка знищила величезну кількість дорогоцінних книг[8]. У статті піддавалася сумніву офіційна версія виникнення пожежі (підпал, зроблений психічно неврівноваженим співробітником бібліотеки) і стверджувалося, що це – чергова акція приниження українського народу. “Виморивши голодом мільйони українців у 1933 р., – писали автори, – закатувавши кращих представників нашої інтелігенції, душачи найменшу спробу мислити, із нас зробили покірних рабів... Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу – його життя залежить від нашої готовності постояти за себе”.Найбільш відомою роботою самвидаву другої половини 1960-х була книга Івана Дзюби“Інтернаціоналізм чи русифікація?”, що стала маніфестом шестидесятників і одержала широку популярність, розійшлася по Україні тисячами копій, була перекладена декількома європейськими мовами і високо оцінена різноманітними політичними силами поза СРСР. Користуючись офіційним ідеологічним інструментарієм марксизму-ленінізму, Дзюба піддав переконливій критиці офіційні концепції з національного питання, зокрема, тези про незмінність політики партії в національному питанні і про рівне положення українців і росіян в Україні, а також ідею майбутнього злиття націй при комунізмі. Найбільш вражаючі місця книги присвячені русифікації та її деструктивним соціально-психологічним наслідкам для українського народу. Поширена думка, що книга була популярна і серед національно орієнтованої частини партійної номенклатури; перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест особисто прочитав рукопис Дзюби і наказав ознайомити з нею вищих партійних чиновників[9].На території України поширювався і російський самвидав. Це, а також знайомство російського читача з кращими творами українського самвидаву, – велика заслуга Леоніда Плюща. Він розмножував у Києві привезені ним із Москви рукописи й одночасно організував переклад російською мовою з української самвидаву для передачі до Москви і за кордон. Саме завдяки йому за межами України стали відомі книга Дзюби, “Лихо з розуму”В’ячеслава Чорноволай інші. Географічно національний рух був поширений на всій Україні (наприклад, у 1972 на Заході і Сході України було заарештовано приблизно однакова кількість людей), але на Західній Україні й у Києві він був набагато чисельнішим. Можна стверджувати, що на Західній Україні дисидентський рух переважно приймав форму національно-визвольного, а на Східній Україні національний і релігійний рухи з’єднувалися з правозахисним.Правозахисна активність, яка не ставила головною національну проблему, була більш помітна у великих містах сходу і півдня України – Харкові, Чернівцях, Луганську, Запоріжжі, Донецьку. Вона дуже схожа з аналогічною активністю в Росії; можливо, навіть, її варто розглядати як частину загальнорадянського правозахисного руху. У той же час у другій половині 1970-х почала виявлятися тенденція зімкнення правозахисників із національним рухом на його платформі. Особливо це виявлялося в таборах.Між українськими шестидесятниками-“культурниками” і російськими правозахисниками багато спільного. І той, і другий рухи були інтелігентськими і дуже близькими по духу, соціальному складу учасників, аргументації вимог і засобів самовираження. Зв'язки між майбутніми активістами цих рухів установилися ще до того, як сформувалися самі рухи. Знайомство продовжувалося в мордовських політичних таборах, де сиділи разом українці, заарештовані у 1965, Синявський і Даніель, пізніше Гінзбуpг і Галансков. “Шлях з України в Мордовію лежить через Москву. Родичі заарештованих, що їздили їх відвідати, і ті, що звільнилися з табору, обов'язково потрапляли у Москву. Вони зупинялися в родичів і друзів московських політзеків” (Людмила Алексєєва), передавали через них інформацію в “Хроніку поточних подій”і за кордон. Українці-шестидесятники включилися в кампанію навколо московського “процесу чотирьох” (1968). У першій радянській правозахисній асоціації – Ініціативній групі з захисту прав людини в СРСР (ІГ) – двоє членів були жителями України (ГенріхАлтуняні Леонід Плющ)[10]. В Одесі наприкінці 1960-х – на початку 1970-х функціонувала одна з найбільших у СРСР бібліотек самвидаву, її організатори В'ячеслав Ігрунов і Гліб Павловський зіграли помітну роль у російському дисенті. Українські політв'язні були учасниками інтернаціональних акцій табірного опору, відзначали голодуваннями і страйками загальні для радянських політв'язнів пам'ятні дні – 10 грудня (День прав людини), 5 вересня (День червоного терору), 30 жовтня (День політв'язня).Що стосується релігійних рухів, то особливістю України була наявність двох масових невизнаних державою конфесій: Української греко-католицької Церкви– переважно на Заході республіки, і Української автокефальної православної Церкви(УАПЦ) – на Сході. Віруючі й особливо священнослужителі, що належали до цих конфесій, жорстоко переслідувалися. Греко-католицька церква, офіційно заборонена в 1946, існувала на засадах катакомбної церкви, користуючись масовою підтримкою значної частини населення Західної України, насамперед сільського. Переслідування віруючих інших конфесій були такими ж, як в інших регіонах СРСР.Ідеологічний і адміністративний тиск на радикальну частину шестидесятників не давав результату, і влада перейшла до репресій. Перша хвиля арештівпройшла в серпні-вересні 1965. Було заарештовано 25 чоловік[11], у тій чи іншій мірі причетних до руху, з них 7 киян. Центральним сюжетом, що об'єднував більшість порушених кримінальних справ, став памфлет “З приводу процесу над Погружальським”, зберігання і поширення якого інкримінувалося майже всім заарештованим. Був заарештований також один з авторів памфлету, критик Іван Світличний(через 8 місяців його прийшлося звільнити “через недостатність доказів”[12]).Існує думка, що репресії проти “шестидесятників” проводилися за наказом з Москви[13]. Ряд ознак вказує на те, що українське керівництво, аж до кінця 1960-х, виконувало подібні накази без особливої старанності. Зокрема, влада терпіла покладання квітівдо пам'ятників Шевченку, що стали традиційними. Ці зустрічі, що проходили 22 травня в різних містах України, стали щорічними маніфестаціями національного дисидентства. У Києві в цей день звичайно збиралося декілька сотень людей, співали пісні, читали вірші. Влада обмежувалась адміністративними засобами і погрозами активним учасникам. У 1967 вони спробували було зірвати зустріч, але наткнулися на завзяте протистояння тих, що зібралися, і відступили. Для порівняння, аналогічні збори в пам'ять євреїв, розстріляних нацистами в Бабиному Яру в 1941 (у цих зборах також брали участь багато відомих “шестидесятників”, зокрема, Іван Дзюба) викликали набагато різкішу реакцію київської партійної влади.Після першої хвилі арештіві аж до кінця 1971 прямим репресіям піддавалися тільки окремі “шестидесятники”, чия діяльність мала міжнародний резонанс (В'ячеслав Чорновіл– його книга “Лихо з розуму”про репресії 1965 була опублікована на Заході), і ті, хто радикально виступав проти радянського режиму (члени Українського національного фронтуй інших підпільних націоналістичних організацій, трохи пізніше – Валентин Мороз). Зауважимо, що ця відносна м'якість тодішніх мір по відношенню до національного руху не поширювалася на учасників правозахисного руху загальнодемократичного напрямку. Так, наприклад, у 1969 були заарештовані і засуджені четверо харків'ян за те, що вони підтримали лист в ООН Ініціативної групи з захисту прав людини в СРСР, хоча з Москви прийшла рекомендація утриматися від арештів[14].На межі 1960–1970-х рух шестидесятниківстав приймати організаційні форми. У січні 1970 у самвидаві з'явилося перше українське періодичне видання – анонімний інформаційний бюлетень “Український вісник”(УВ). Прообразом “Українського вісника”була “Хроніка поточних подій”. Крім упорядкованої і систематизованої інформації про рухи, репресії і положення політв'язнів (судячи з розділу “Хроніка”, бюлетень мав кореспондентів більш ніж у десятьох обласних центрах України), УВ містив у собі твори, що поширювалися в самвидаві – дослідження з історії, дані про геноцид українців, літературознавчі роботи, вірші, прозу[15]. В умовах загального пожорсткішання режиму, яке сталося після окупації Чехословаччини, вихід УВ не міг не спричинити за собою нову хвилю арештів. Вона співпала із загальним наступом на самвидав, що розпочався наприкінці 1971[16] – у першій половині 1972 (у Москві почалося масштабне слідство в справі Якира і Красіна, результатом якого стало тимчасове припинення випуску “Хроніки поточних подій”). На Україні друга хвиля арештівсупроводжувалася масовими обшуками і звільненнями з роботи. У січні 1972 у Києві, Львові й інших містах України заарештували близько 20 найбільше помітних фігур українського дисенту (арешти продовжувалися протягом року, було заарештовано 100 чоловік, засуджено 89)[17]. Позасудовим переслідуванням піддалися сотні людей. Чистка торкнулася не тільки наукових і культурних закладів, але й сільської інтелігенції, партійних і радянських робітників[18]. Величезні масштаби придбало таємне і явне стеження, перехоплення листів, прослуховування телефонних розмов. Одночасно почалася нова хвиля русифікації. Надалі Україна перетворилася в полігон для випробування КДБ нових методів боротьби з дисидентами. Тут були здійснені дивні вбивства, які дотепер залишаються загадкою (Алла Горська – утім, це убивство сталося ще в 1970, Володимир Івасюк, Микола Зварич), уперше були підкинуті наркотики при обшуках. Тут була почата фабрикація кримінальних справ проти дисидентів – за згвалтування, за хуліганство, за опір владі, за зберігання наркотиків і т.д. Саме в Україні репресії були особливо жорстокими. Їй належить сумна пальма першості багато в чому. Перший тривалий табірний термін жінці (Ніні Строкатій), перше застосування ст. 62 КК УРСР до жінки пенсійного віку – 75-літньої Оксани Мешко, перше засудження жінки за те, що вона домагалася звільнення чоловіка-політзека (Раїса Руденко)[19]. Поширеним явищем стали повторні арешти колишніх політв’язнів, що відбули свій термін за ту або іншу незначну, за “московськими” мірками, суспільну активність – наприклад, за рукопис табірних спогадів (Данило Шумук, Юрій Шухевич). Проте, незважаючи на репресії, опозиційний національний рух продовжувався. Новим його етапом стало створення наприкінці 1976 Української Гельсінкської групи(УГГ).УГГ була заснована з ініціативи члена Московської Гельсінкської групи, українця за національністю Петра Григоренка. З усіх Гельсінкських груп членство в УГГ найбільшою мірою корелювалося з арештами. За підрахункамиВасиля Овсієнка, із 41 члена УГГ 39 відбули у в'язницях, таборах, засланнях і психлікарнях у цілому 550 років, четверо – Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченкоі Василь Стус– загинули в неволі, Михайло Мельникпокінчив із собою напередодні арешту. Більш того, багато членів УГГ конституювалися в цій якості саме в період перебування в таборі або на засланні за тим або іншим політичним обвинуваченням.Гельсінкський етап дисидентства на Україні означав прийняття національним рухом правозахисних методів і форм. Ідея прав людини виявилася близькою українській нонконформістській інтелігенції: для “культурників” вона була органічною, “політики” використовували мову і форму правозахисної ідеології, зрозумілі Заходу, щоб залучити більшу увагу і співчуття до українських національних проблем. УГГ основну увагу зосередила на фіксації порушень національних прав. На відміну від інших гельсінкських груп вона майже не озивалася на релігійні переслідування, на рух за соціально-економічні права. І програмний документ УГГ, і переважна більшість інших її 30 документів присвячені різним аспектам національної проблеми. Проте, група виступила на захист євангельських християн-баптистів, а також підтримувала окремі документи й звернення МГГ.На початку 80-х діяльність УГГ була цілком паралізована: майже всі її члени були позбавлені волі.У першій половині 1980-х відкриті прояви українського дисенту були придушені, і він за рідкісним винятком існував переважно у формі підпільних організацій (як і в 1950-ті). Збільшилася кількість анонімних антирадянських листівок. Посилилися психіатричні репресії.Слід зазначити, що якщо на волі дисидентський рух після “генерального погрому” 1972 був малопомітним, то в таборах українські політв’язні виявляли велику активність, стаючи центральними фігурами табірного опору у всіх його формах (голодування, страйки, заяви про відмову від радянського громадянства і т.п.). В.Чорновіл(разом з Едуардом Кузнєцовим) став ініціатором руху за Статус політв’язня й організовував колективні акції політв’язнів із вимогами визнання за ними цього статусу. Постійними стали спільні й індивідуальні петиції. Велися хроніки табірного опору. Створені в неволі документи тайкома вивозилися з таборів родичами засуджених і поширювалися в самвидаві. “Після 1972 р. створилося парадоксальне становище, коли український самвидав поповнювали в основному ті, що знаходились не на волі, а політв’язні” ( ЛюдмилаАлексєєва). Ці протести, що потрапляли на Захід, набували широкого розголосу, викликали міжнародні кампанії солідарності. Одним із самих потужних засобів боротьби були голодування, які часто ставали колективними. Зокрема, з 1974 українці-політв’язні та їхні товариші по таборах відзначали голодуванням річницю початку масових арештів на Україні в 1972 – 12 січня.Діяльність українських дисидентів-політв’язнів спиралася на традиції, закладені українськими земляцтвами ще в повоєнних сталінських таборах, “Саме вони витримали основний тягар боротьби проти сваволі сталінсько-берієвського періоду і тепер є взірцем, який надихає і з'єднує тих, хто не захотів зректися своїх переконань людей честі і обов'язку… Вони, старі – 25-літники, – В. Підгородецький, В. Пірус, С. Мамчур (покійний), П. Строцень, В. Солодкий, А. Киселик – подають притягальний приклад новоприбулим” (з документа МГГ №87 “Про положення засуджених у таборах СРСР”, розділ написанийВалерієм Марченком).У 1987-1988 українські дисиденти, що повернулися з таборів та заслання, активно зайнялися політичною діяльністю. Практично в усіх політичних партіях національно-демократичного спрямування і національних партій радикального напрямку колишні дисиденти задавали тон, були лідерами цих партій.У ці роки почався новий, пост-дисидентський етап національно-визвольного руху. Він характеризувався участю значно ширших верств населення, відкритістю політичного протистояння і закінчився в 1991 створенням незалежної української держави.

 

48. Політика "українізації" у 20-х роках та її наслідки.

Термін "українізація" означає виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Політику українізації почали провадити тому, що розмах національно-визвольної боротьби в національних районах у 1917-1920 рр. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цієї обставини побудовано політику коренізаціі, яка після XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) здійснювалася в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми українізації. Багато більшовиків України сприйняло курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мало й те, що керували чоловим у справі українізації Наркоматом освіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження - Г.Гринько, О.Шумський і М.Скрипник. Завдяки їхній діяльності українська мова поширювалася в освіті та науці (все діловодство, службове листування, мова публічних виступів, зовнішніх проявів влади - на