Лекція 5. Риторика і мистецтво презентації

ЛЕКЦІЯ 5. РИТОРИКА І МИСТЕЦТВО ПРЕЗЕНТАЦІЇ

 

1. Поняття про ораторську (риторичну) компетенцію.

2. Публічний виступ як важливий засіб комунікації переконання. Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного виступу.

3. Мистецтво аргументації. Мовні засоби переконування.

4. Види публічного мовлення. Презентація як різновид публічного мовлення.

5. Культура сприймання публічного виступу. Уміння ставити запитання, уміння слухати.

Література:

 

1. Гутброд Г. Успішна комунікація в бізнесі та освіті: навч. посіб. / Г. Гутброд, О. Бєляков. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2006. – 207 с.

2. Дудик П.С. Стилістика української мови: навч. посіб / П.С. Дудик. – К.: Видавничий центр «Академія», 2005. – 368 с.

3. Колтунова М.В. Язык и деловое общение. Нормы. Риторика. Этикет: учебное пособие / М.В. Колтунова. – Москва: «Экономика», 2000. – 372 с.

4. Мацько Л.І, Мацько О.М. Риторика. – К.: Вища шк., 2003. – 311 с.

5. Онуфрієнко Г.С. Риторика. – К.: Центр навч. л-ри., 2008. – 587 с.

6. Сопер Поль Основы искусства речи. – Ростов н/Д: Феникс, 2002. – 442 с.

7. Чибісова Н.Г., Тарасова О.І. Риторика. – К.: Центр навч. л-ри. – 227 с.

ВСТУП

Сучасна освічена людина, поряд з чисто професійними уміннями і навичками, повинна володіти вмінням переконливо й аргументовано викладати свої думки, презентувати їх у найбільш виграшній формі. Цього вчить риторика, зорієнтована на формування в мовців здатності висловлюватись красномовно, поважно, інколи й іронічно, але без звичайної буденності.

У стародавніх міфах йдеться про божественне походження риторики: Юпітер покликав до себе Меркурія та наказав дати людям Риторику.

Достеменно відомо, що більше двох з половиною тисяч років тому, у часи зародження і швидкого розвитку риторики, перші теоретики і практики красномовства проводили більшість часу в бесідах. Сучасна людина проводить в усному спілкуванні 65% свого робочого часу. За даними американських учених, витрата чистого часу на бесіди у пересічного мешканця землі складає 2,5 роки. Це означає, що кожний протягом свого життя встигає «наговорити» близько 400 томів обсягом по 1000 сторінок. Отже, люди багато розмовляють, але часто роблять це неефективно. Приблизно 50% інформації втрачається при передачі. Причина цих втрат – невміння донести до співрозмовника повідомлення і небажання слухати.

Таким чином, вироблення стійких навичок усного публічного мовлення є запорукою успіху фахівця, особливо фахівця-юриста.

Засоби переконування

Переконування або Персвазія (лат. persuasio – умовляння; лат. persuadere – намовляти, переконувати; англ. persuasion [pə`sweizn] – переконування, намова, умовляння) – свідоме вживання письмового або усного слова, образу тощо з метою ефективного впливу на чиїсь переконання, погляди, рішення; здобуття чиєїсь підтримки, схвалення пропонованих поглядів, способів поведінки, намірів, ухвал.

Коли йдеться про переконування, то це означає, що суб’єкт впливу пропонує об’єктові впливу «…аргументи, факти, докази і висновки, покликані показати позитивні наслідки рекомендованого спрямування дій», – стверджують Ф. Зімбардо і М. Ляйппе.

Для того, щоб об’єкт переконуючого впливу повівся так, як того прагне його суб’єкт, слід, насамперед, добре вивчити і врахувати інтереси і рівень готовності адресата до сприйняття інформації, яка пропонується у процесі переконування. Важливо також забезпечити можливість адекватної передачі повідомлення адресату, зробити так, щоб останній зосередив на цьому повідомленні свою увагу, зрозумів його суть, прийняв його для себе, сформував і закріпив прийнятий зміст у вигляді нової настанови і на її основі почав діяти. Переконуючий вплив можна вважати ефективним, якщо людина, на яку він був спрямований, привласнює і може протягом відносно тривалого часу утримувати його зміст, виявляє здатність самостійно відтворювати логіку аргументування, внутрішню готовність та спроможність відстоювати і активно поширювати серед інших привласнений зміст.

Основними прийомами переконування є інформування (розповідь), роз’яснення, доказ, спростування і бесіда.

Переконання складається з гіпотези (того, що треба довести), доказів чи аргументів (того, за допомогою чого доводиться гіпотеза) і демонстрації (способу доведення).

Гіпотеза – наукове припущення, яке висувають для пояснення явищ дійсності. Вона має бути чітко сформульованою, позбавленою логічної суперечності, не змінюватися в процесі доведення. Гіпотезами можуть бути теоретичні положення, правила моральної поведінки, життєві факти, явища, події, які вимагають морального оцінювання. Переконати когось – означає викликати в нього впевненість в істинності гіпотези.

Доказ (аргумент) – думка, істинність якої перевірена і доведена. Він має бути чітко сформульований, відповідати обговорюваній проблемі.

Демонстрація – логічне розміркування, під час якого із доказів (аргументів) доводять істинність чи хибність гіпотези. Аргументування може посилатися на авторитет, базуватися на взаємозалежності причин і наслідків, на аналогії. За формою обґрунтування доказ може бути прямим (ґрунтується на безсумнівному факті, який переконує в істинності гіпотези) та опосередкованим (істинність гіпотези доводять запереченням істинності суперечливого положення).

Способи переконування (прямий і від протилежного) пов’язані зі способами

(прийомами) логічної аргументації. Виділяють 12 таких прийомів:

– фундаментальний є прямим зверненням до реципієнта, якого ми знайомимо з чинниками і відомостями, що є основою нашої аргументації (контраргументації). Необхідний для ділової риторики, оскільки важливу роль відіграють факти, статистичні дані, проте не менш важливим є правильний, логічний виклад думок;

– суперечність – оснований на виявленні суперечностей в аргументації опонента. У діловій риториці передбачає обов’язкову попередню перевірку даних; за своєю суттю є оборонним прийомом;

– «витягання» висновків – оснований на точній аргументації, яка поступово, за допомогою часткових висновків приводить до бажаного результату; особливою формою «витягання» висновків можна назвати порівняння (ефективний прийом, якщо порівняння вдало підібране);

– «так, але…» – прийом, який дає змогу розглянути різні аспекти рішення: «Ми згодні з переліченими Вами перевагами, проте давайте поговоримо і про недоліки»;

– «шматки» – прийом, суть якого полягає в розподілі виступу опонента на окремі частини, щоб було зрозуміло, де «точно», а де «це викликає питання», «здається хибним»;

– «бумеранг», який дає можливість використовувати «зброю» партнера проти нього самого. Цей метод не має сили доказів, може бути застосований, якщо у співбесідника є почуття гумору;

– ігнорування – факти, запропоновані опонентом, можна просто ігнорувати;

– потенціювання – полягає у зміщенні акцентів, коли опонент висуває на перший план те, що його влаштовує;

– «виведення» – поступова суб’єктивна зміна сутності справи;

– опитування – запитання ставляться заздалегідь. Використовуючи цей метод, можна розпочинати загальну аргументацію, в ході якої партнер змушений чітко викласти власну позицію;

– видима підтримка, яка вимагає ретельної підготовки і майстерності ритора. Полягає в тому, що опонент підтримує аргументи промовця, можливо, навіть їх доповнює, а потім відбувається контрудар. «Ви забули навести ще і такі факти..., проте це змінює суть справи».

Риторичні аргументи – дійсно особливий тип аргументації. «Призначення

цього типу аргументів полягає в тому, щоб пояснити аудиторії задум оратора, зробити тезу промовця надбанням слухачів. Тому їх відбір та інтерпретація повністю залежать від характеру аудиторії, ситуації й завдання мовлення. Риторичні аргументи мають доповнювати і розвивати логічні аргументи, роблячи їх зрозумілішими...».

О. Івін виділив універсальні та неуніверсальні (контекстуальні) способи аргументації. До універсальної аргументації вчений зараховує емпіричні (такі, що спираються на досвід та емпіричні дані, наприклад, емпіричне підтвердження, приклади, ілюстрації тощо) та теоретичні (надзвичайно різноманітні й внутрішньо

різнорідні, включають дедуктивне обґрунтування, системну аргументацію, методологічну аргументацію тощо) різновиди аргументації. До речі, варто враховувати, що твердження, обґрунтовані за допомогою системної або методологічної аргументації, мають задовольняти таким риторичним принципам: сумісності (положення, що обґрунтовується, має відповідати законам, принципам, теоріям тієї наукової галузі, на яку спирається комунікатор); простоти (при поясненні процесів і явищ кількість незалежних припущень (якомога простіших) має бути обмеженою); консерватизму (вимагає пояснення думок за допомогою усталених і звичних для аудиторії аргументів); логічності (вимагає дотримання системи логічних законів і операцій, які гарантують правильність, доказовість мислення).

 

КУЛЬТУРА СПРИЙМАННЯ ПУБЛІЧНОГО ВИСТУПУ. УМІННЯ СТАВИТИ ЗАПИТАННЯ, УМІННЯ СЛУХАТИ

Найвищий прояв майстерності публічного виступу – це контакт зі слухачами, тобто спільність психічного стану оратора й аудиторії. Це виникає на основі спільної розумової діяльності, подібних емоційних переживань. Ставлення оратора до предмета промови, його зацікавленість, переконаність викликають у слухачів відповідну реакцію. Як говорить прислів’я, слово належить наполовину тому, хто говорить, і наполовину тому, хто слухає. Головні показники взаєморозуміння між комунікантами – позитивна реакція на слова доповідача, зовнішнє вираження уваги у слухачів (їхня поза, зосереджений погляд, вигуки схвалення, посмішки, сміх, оплески), «робоча» тиша в залі. Контакт – величина перемінна. Він може бути повним (зі всією аудиторією) і неповним, стійким і хитким в різні фрагменти виголошення промови.

Запитання в системі публічного мовлення –це компонент, який є невід’ємним атрибутом механізму суперечки, дискусії тощо. Саме в запитаннях висловлюються сумніви, тобто суперечливість думок, з’ясовуються позиції, аргументи, обґрунтування. Виникнення запитання – це перша ознака мислення людини. Проте не всі запитання можуть містити конструктивну, сприятливу спрямованість. Вони можуть мати й деструктивний (руйнівний) характер, навіть обструкцію (зрив) творчого процесу. Для уникнення такого роду перебігу подій передбачають певні психологічні принципи ведення дискусії.

Будь-яке запитання в системі публічного виступу несе в собі певний мотив, яким керується промовець. Цей мотив може бути продиктований природою або певним інтересом. Так, до природних мотивів зараховують такі: безпека як результат життєвого досвіду; захисна реакція від несподіванки; несвідомий супротив; заздрість, особиста неприязнь; консервативність мислення тощо.

Мотиви, продиктовані певним інтересом, можуть бути такими: загроза особистій позиції; послаблення позицій опонента; бажання отримати додаткову інформацію; виключення помилки у прийнятті рішення; встановлення можливостей співрозмовника; з’ясування компетентності опонента; винайдення можливих труднощів; встановлення ступеня збігання думок; відстоювання класичних підходів; виявлення аргументів; вигравання часу для обмірковування своєї тактики тощо.

ВИСНОВОК

Отже, риторика як наука не стоїть на місці, вона постійно розвивається відповідно до вимог часу. Мистецтво презентації – це саме вимога нашого часу, адже в ньому органічно поєднуються як здобутки теоретичної риторики минулого, так і інноваційні тенденції, адже сучасному доповідачу, який бажає бути успішним, необхідно володіти різноманітними технологіями подання інформації, у тому числі з використанням технічних засобів.

 

ЛЕКЦІЯ 5. РИТОРИКА І МИСТЕЦТВО ПРЕЗЕНТАЦІЇ

 

1. Поняття про ораторську (риторичну) компетенцію.

2. Публічний виступ як важливий засіб комунікації переконання. Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного виступу.

3. Мистецтво аргументації. Мовні засоби переконування.

4. Види публічного мовлення. Презентація як різновид публічного мовлення.

5. Культура сприймання публічного виступу. Уміння ставити запитання, уміння слухати.

Література:

 

1. Гутброд Г. Успішна комунікація в бізнесі та освіті: навч. посіб. / Г. Гутброд, О. Бєляков. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2006. – 207 с.

2. Дудик П.С. Стилістика української мови: навч. посіб / П.С. Дудик. – К.: Видавничий центр «Академія», 2005. – 368 с.

3. Колтунова М.В. Язык и деловое общение. Нормы. Риторика. Этикет: учебное пособие / М.В. Колтунова. – Москва: «Экономика», 2000. – 372 с.

4. Мацько Л.І, Мацько О.М. Риторика. – К.: Вища шк., 2003. – 311 с.

5. Онуфрієнко Г.С. Риторика. – К.: Центр навч. л-ри., 2008. – 587 с.

6. Сопер Поль Основы искусства речи. – Ростов н/Д: Феникс, 2002. – 442 с.

7. Чибісова Н.Г., Тарасова О.І. Риторика. – К.: Центр навч. л-ри. – 227 с.

ВСТУП

Сучасна освічена людина, поряд з чисто професійними уміннями і навичками, повинна володіти вмінням переконливо й аргументовано викладати свої думки, презентувати їх у найбільш виграшній формі. Цього вчить риторика, зорієнтована на формування в мовців здатності висловлюватись красномовно, поважно, інколи й іронічно, але без звичайної буденності.

У стародавніх міфах йдеться про божественне походження риторики: Юпітер покликав до себе Меркурія та наказав дати людям Риторику.

Достеменно відомо, що більше двох з половиною тисяч років тому, у часи зародження і швидкого розвитку риторики, перші теоретики і практики красномовства проводили більшість часу в бесідах. Сучасна людина проводить в усному спілкуванні 65% свого робочого часу. За даними американських учених, витрата чистого часу на бесіди у пересічного мешканця землі складає 2,5 роки. Це означає, що кожний протягом свого життя встигає «наговорити» близько 400 томів обсягом по 1000 сторінок. Отже, люди багато розмовляють, але часто роблять це неефективно. Приблизно 50% інформації втрачається при передачі. Причина цих втрат – невміння донести до співрозмовника повідомлення і небажання слухати.

Таким чином, вироблення стійких навичок усного публічного мовлення є запорукою успіху фахівця, особливо фахівця-юриста.