Доба великого переселення народів.

 

Зарубинецька археологічна культура III—І ст. до н. е. обіймала значні обшири України й Білорусі (названа за могильником біля с. Зарубинці Канівського району Черкаської обл.). Серед носіїв культури домінували слов'янські елементи при наявності балтських та германських. На відміну від сусідніх областей Подніпров'я, на Полтавщині класичних зарубинецьких поселень та могильників рубежу нової ери знайдено небагато. Серед них - рештки поселень на городищі скіфської доби в ур. Колядиха поблизу Глинська на Роменщині і в с. Садки Кременчуцького району, а також три поховання із зарубинецьким інвентарем, виявлені в Лубнах, Верхній Мануйлівці Козельщинського та Дяченках Кременчуцького районів. Впущені в курганні насипи, ці поховання поєднують зарубинецькі та сарматські риси поховального обряду.

Колядинська пам'ятка досліджувалася А.В. Гейком у 1993-1995 рр. Крім господарських ям, виявлені залишки житла-майстерні бронзоливар-ника II—І ст. до н. е. Лубенське поховання розкопане в 1882 р. Ф.І. Камінським у великому кургані на Замковій горі. Воно здійснене у прямокутній ямі розміром 2,15x2,85 м, впущеній у насип на глибину близько 1,45 м. Похована тут жінка лежала випростано на спині. Поряд знаходилася типова заруби­нецька ліпна кераміка: прикрашений чотирма підковоподібними наліпа-ми горщик та миска з кісткою коня. До складу напутнього інвентаря та­кож входили: ліпна пізньоскіфська курильниця, залізний ніж, точильний камінь та частина залізної лучкової фібули.

У середині І ст. н. е. зарубинецька культура під тиском сарматів трансформувалась у нову культурно-етнічну спільність. Деякі дослідники ототожнюють цю спільність із племенами венедів, які згадуються в писемних візантійських джерелах. Пізньозарубинецьке населення поширилося на великій території, включаючи весь Лівобережний Лісостеп. Імовірно, землеробсько-скотарське пізньозарубинецьке населення підтримувало з сусідами-степовиками мирні стосунки, виплачуючи данину продуктами сільського господарства.

Для тогочасних мешканців Полтавщини характерні пам'ятки типу Картамишевого 2 (II пол. І - кін. II ст. н. е.). Це переважно неукріплені поселення, розміщені на надзаплавних терасах чи підвищеннях у заплавах рік. Охоронні дослідження проводилися у 1997 та 2000 рр. І.М. Кулатовою, О.Б. Супруненком та Р.В. Терпиловським на селищі в ур. Озеро неподалік Західного укріплення Більського городища. С.П. Юренко в 1973-1974 рр. розкопувалися поселення на р. Оріль - поблизу сіл Йосипівка та Чернеччина. Напівземлянковий прямокутний котлован зрубного житла містив залишки відкритого вогнища, значну кількість уламків ліпного посуду (корчаг, горщиків, дисків-сковорідок, мисок), кілька виробів із заліза й бронзи, уламки імпортної амфорної тари. У господарських ямах діаметром 0,8-1,6 м та глибиною 0,9-1,2 м виявлено фрагменти ліпного посуду, керамічні й кістяні вироби, кістки свійських та диких тварин, у т. ч. бика, корови, коня, вівці, свині, кози, а також оленя, лося, кулана, кабана.

Під час розкопок орільських поселень досліджено кілька споруд. Знайдено уламки великих груболіпних корчаг, горщиків, дисків, високих реберчастих мисок з лискованою поверхнею, а також бронзову лунницю, пряслиця, уламки античних амфор. Протягом II пол. II ст. н. на Лівобережжі Дніпра розселилися прибульці зі східних районів Білорусі. Характерними для цього населення є пам'ятки типу Грині-Вовки.

На рубежі II—III ст. в Середньому та Верхньому Подніпров'ї поширилася київська культура - перша із достеменно слов'янських культур Середнього Подніпров'я.

Пам'яток цієї культури на Полтавщині відомо дуже мало. Характерною ознакою пізньозарубинецьких і київських старожитностей є високохудожні речі з виїмчастими емалями. До відомого археологічного зібрання К.М. Скаржинської свого часу належав бронзовий позолочений браслет з кутка Плютенці в Лубнах. Селища київської культури виявлено також поблизу с. Засулля Лохвицького, с. Вороньки Оржицького, с. Батьки Зіньківського та колишнього хут. Полтавці Полтавського районів.

У середині II ст. в Євразії розпочалися значні етнічні переміщення, які тривали майже до кінця VII ст. Ці переміщення величезних людських мас згодом дістали назву Великого переселення народів. Головний потік міґрантів спрямовувався з варварської периферії до кордонів Римської імперії. Римську цивілізацію в цей час охопила загальна криза, виявом якої став поділ імперії в 395 р. на Західну й Східну. Територія України стала місцем зіткнення трьох етнічних потоків: германського, слов'янського, тюркського.

Першим у часі відбувся германський потік. Близько 155 р. східні германці-ґоти із Скандзи (Південна Скандинавія) перебралися в гирло Вісли, а звідти в 169-170 рр. рушили від Балтики на південь. Діставшись України, ґоти вклинилися у зарубинецький масив слов'ян-венедів, змусивши частину місцевого населення мігрувати на схід та на південь. Приблизно в 211-217 рр. ґоти досягли Чорного моря і гирла Дунаю. Вони захопили грецькі міста-держави в Північному Причорномор'ї й підкорили Боспорське царство. Одночасно ґоти розпочали серію воєн проти Римської імперії на Дунаї. Ґотські війни 232-270 рр. втягнули, передусім сарматів.

Наприкінці III ст. готи створили в Україні державу, складу якої увійшли й місцеві племена. Найвищого піднесення ця держава досягла за правління конунга Германаріха (332-375 рр.). За деякими свідченнями, Ґотське королівство простягалося від Балтійського до Чорного й Азовське морів, від Тиси до Дону, включаючи Крим і чорноморське узбережжя Північного Кавказу. Провідна роль у державі ній належала племенам остроґотів (остґотів) та візіґотів (вестґоті] решта федератів перебували в нерівноправному становищі. Ґоти селилися громадами окремо від місцевого населення оберігаючи свій військовий побут та традиції. Водночас ґоти одними з перших у Причорномор'ї прийняли християнство. З готським часом в Україні пов'язують черняхівську археологічну культуру (назва - від могильника поблизу с. Черняхів на Київщині, тепер Кагарлицького району Черкаської обл.). Протягом III—IV ст. черняхівська культура поширилася на значній території України.

Основним заняттям носіїв культури було орне хліборобство. Землю орали дерев'яним ралом із залізним наконечником-наральником. Зерно мололи в жорнових поставах. Розводили велику рогату худобу, коней, свиней, свійську птицю. Розвивалися ремесла (залізоробне, ковальське, бронзоливарне, каменеобробне й деревообробне, кісткорізне, ювелірне, гончарне). Небачених доти масштабів набула торгівля з пізньоантичними державами. Основним предметом експорту було зерно. Імпортували переважно амфори з олією та вином, скляні кубки, червоно-лаковий посуд, вироби з чорних та кольорових металів, прикраси, дорогі тканини. На поселеннях знайдено знаряддя праці (залізні наральники, леміші, серпи, коси, сокири, ножі, ротаційні жорна), зброю (залізні мечі, наконечники списів і стріл), прикраси (бронзові й срібні фібули, пряжки, гривни, підвіски з мушлів), численні скарби (римські монети).Черняхівські племена мали розвинену язичницьку світоглядну систему. Знали календар і письмо.

Пам'ятки черняхівської культури з'явилися в Лівобережному Лісостепу приблизно в середині III ст. Поява їх пов'язується із сарматами-аланами, які поступово розселялися серед місцевого осілого населення.

Поблизу сіл Шевченки Полтавського та Василівка Диканського районів знайдено бронзові ранньочерняхівські фібули. В номадському похованні в кургані на північ від смт. Нові Санжари виявлено наконечник списа, ґудзики з бронзи, срібла й золота, підвіски-лунниці, пряжки та деталі прикрас ременів. З номадським поховальним комплексом в кургані на Білій горі в смт Білики Кобеляцького району пов'язана знахідка довгого залізного двосічного меча III ст. н. е. Найяскравіший комплекс — Сторожове та Кантемирівка.

Наприкінці III ст. Полтавщина остаточно увійшла до ареалу черняхівської культури. Тут мешкали представники скіфо-сарматського, ранньослов'янського та ґото-германсь-кого етносів.

На сьогодні перелік місцезнаходжень, поселень та могильників черняхівської культури на теренах краю перевищує 270 назв.

З околиць Градизька походить найбільша в Україні колекція черняхівських фібул, пряжок та інших прикрас, зібрана на пам'ятках, роз­митих Кременчуцьким водосховищем. Поблизу с. Засулля під Лубнами знайдено жорно-бігун. На території скіфського городища в ур. Сад поблизу с. Клепачі Лубенського району виявлено довгий двосічний залізний меч - характерний зразок озброєння ґотського воїна-професіонала.

Черняхівські поселення здебільшого розташовувалися на чорноземних ґрунтах надзаплавних терас річок. Наприклад, Недогарки в Кременчуцькому районі, Більське, Кантемирівське. На ряді поселень відкрито сліди виробництва, зокрема, гончарного. Розкопано також ряд черняхівських ґрунтових могильників і курганний некрополь, зокрема, в Компанійцях неподалік Григоро-Бригадирівки Кобеляцького та Кантемирівка Чутівського районів. Поховання представлені як (кремаціями), так і трупопокладеннями (інґумаціями).

Поховання з кремацією у Компанійцівському могильнику супроводжувалися ліпним посудом вельбарського (ґотського) типу та зброєю, характерною для германців. У Кантемирівському могильнику поховання здійснені за обрядом інґумації в катакомбі та ямах із підбоєм. До інвєнті входили предмети спорядження вершника, дорогоцінні прикраси і побут речі, які, очевидно, належали аланській верхівці князівського рангу.

Внаслідок пожвавлених торговельних зв'язків із регіоні ми Північного Причорномор'я, Балкан та Паннонії в середовище черняхівських землеробів і скотарів потрапляла знач кількість срібних римських монет - денаріїв. Частина дійшла до наших днів у вигляді скарбів. Деякі з них налічують від кількох сотень до кількох тисяч монет. Із черняхівськими старожитностями на Полтавщині пов'язані пері знахідки імпортних виробів із християнською символікою.

Типовий скарб, захований наприкінці III - на поч. IV ст., знайдений в с. Труханівка Котелевського р-ну. До його складу входило більше 200 римських денаріїв, випущених при імператорах Веспасіані, Нерві, Траяі Адріані, Антоніні Пії, Марку Аврелію, Коммоді, імператрицях Фаусті Старшій та Фаустіні Молодшій. найбільший це Лукищінський скарб. У с. В'язівок Лубенського району виявлено римський світильник у формі корпуса корабля із зображенням хреста.

Попри свій провінційно-римський блиск, черняхівсьі культура не залишила після себе прямого наступника. Вона зникла разом зі своїми носіями після поразки ґотів у вій з гунами 371-375/380 рр. Розгромлені ґоти та їхні союзники частково були знищені й витіснені зі своїх територій, частково залучені переможцями до своїх завойовницьких походів

Після відходу готів Україна майже на століття увійшла до складу Гунської імперії (375-472 рр.). Європейські гуни були далекими нащадками кочових племен хунну, які заселяли північну окраїну пустелі Гобі і Центральній Азії. Після поразки у війні з китайською імперією Хані (202-57 рр. до н. е.) хунну втратили споконвічну територію. Частина кочовиків продовжила боротьбу, а коли в 155 р. н. е. їхній опір було остаточно зламано, відступила з боями на захід. У 158 р. «неприборкані» хунну досягли берегів Яїку, Волги і Нижнього Дону. Після того два століття про них ніхто не чув. Внаслідок змішування з місцевим угро-фінським насе­ленням народився новий етнос - гуни. Спроба сарматів-аланів відібрати у гунів степові прикаспійські рівнини призвела до гуно-аланської війни.

Гуно-ґотська війна затяглася до кінця IV ст. Поступившись гу-нам причорноморськими степами, ґоти затримали за собою Середнє Подніпров'я і Лівобережний Лісостеп. Тут були володіння конунга Вінітарія та його наступників Гунімунда і Торісмунда. Скориставшись послабленням готської військової потуги, місцеві слов'яни-анти зробили спробу визволитись з-під влади ґотів. Вінітарій діяв рішуче, розп'явши антського царя Божа з 70-ма старійшинами. Проте ґотський час в Україні невмолимо добіг кінця. У 400 р. гуни витіснили ґотів за Дунай. Просуваючись далі в Європу, вони незабаром зайняли Паннонію, а у 430 р. досягли Рейну.

Після того, як в 434 р. влада в державі перейшла до Аттіли (до 445 р. правив разом із братом Бледою), гуни стали вершителями долі всього Європейського континенту. Аттіла об'єднав під своїм прапором різно-етнічні племена від Волги до Рейну. Назва «гуни» в IV-V ст. стала збірною для багатьох племен, що населяли тоді Східну Європу. В 441-447 рр. гуни під проводом Аттіли здійснили інтервенцію на Балкани, спаливши 70 міст і змусивши імператора Східної Римської імперії Феодосія II поступитися південним берегом Дунаю. Протягом 450-472 рр. гуни вели кровопролитну війну на Заході, поставивши на край загибелі Західну Римську імперію. Невдовзі після завершення знаменитого Західного походу 450-451 рр. Аттіла помер, а створену батьком імперію поділили між со­бою його численні сини. Спадкоємці ввели Гунську державу в стан глибокої кризи, з якої вже не знайшлося виходу. Відступаючи перед ґотами, що прагнули реваншу за минулі поразки, останні гуни в 472 р. перейшли Дунай і вступили у підданство Східної Римської імперії. їм були виділені землі в Добруджі.

З утворенням Гунської імперії до її складу увійшли степові та передстепові райони нашого краю. Місцеві правителі стали васалами гунського царя. Для засвідчення своєї поваги й відданості вони періодично відвідували царську ставку, де гунський вождь перебував із родиною, наближеними та військом. Гунські підрозділи поповнювалися за ра­хунок місцевих сарматських та слов'янських військових континґентів.

Про перебування у складі Гунського союзу племен сарматів-аланів свідчить поховання воїна (кін. IV - І третина V ст.), виявлене поряд із колишнім хут. Яременки в околицях с. Орлик Кобеляцького району. Поховання супроводжувалося мечем, кинджалом, фібулою, пряжками, кружальним глеком чи амфорою.

Безперечним свідченням перебування гунів на Полтавщині є знахідка поблизу колишньої Переволочнинської переправи у гирлі Ворскли розвалу рідкісного литого бронзового казана, прикрашеного вишуканим рельєфним валиковим візерунком. Ймовірно, казан походив із ґрунтового поховання кочівника.

До гунського часу належать також окремі поховання кочівникі зв. культури ранньосередньовічних інґумацій. Одне з таких поховань ло досліджене І.А. Зарецьким у 1888 р. поблизу с. Лихачівка Котелевського району в насипу кургану неподалік Розритої Могили. Воно належ тюркському номаду гуно-аланського походження.

 

Лекція № 2

Тема: Середньовічна історія Полтавщини

(V- перша половина XVI ст.)

(2 години)

План

1. Ранні слов'яни. Антське царство.

2. На межі степу.

3. Сіверянський племінний союз.

4. Входження краю до складу Переяславського князівства.

5. В орбіті кочового світу. Полтавщина, як частина Дешт-і-Кіпчака.

6. Русь і Золота Орда.

7. Литовське володарювання.