І. Сутність художньої культури

Ядро естетичної культури становить культура художня, що найтісніше пов'язана зі світом людини. У мистецтві естетичне начало втілюється всебічно, цілісно, універсально, в особливій соціальній інституалізованій формі.

Мистецтво − це особлива форма зв'язку між ідеалом та практикою, де потреби людини в мисленні, чуттєвості, перетворенні світу гармонійно задовольняються розв'язанням існуючих між ними суперечностей в художній формі. У мистецтві естетичне начало спрямоване на гармонійне перетворення людини, наближення її до ідеалу.

Мистецтво, художня діяльність моделюють естетичну свідомість, тобто виконують функцію мови. В «художньому» «естетичне» безмежне і водночас цілісно-нормативне є формою пошуку людиною ідеалу та гармонії у художній реальності.

Художня реальність має подвійний зміст: внутрішній — як світ особливої образності, уяви, фантазії (художньо-образна форма творів мистецтва) та зовнішній — як світ соціально-художньої реальності, художнього життя, взаємодії його суб'єктів (митець, публіка, критика) між собою і з суспільством під час творення та пізнання творів мистецтва.

Специфічність художньої реальності полягає в тому, що, як частина об'єктивного світу, вона не тільки відрізняється від нього, а й має відносну самостійність, власний спосіб буття на рівні життєвих виявів.

Як буття і процес художня реальність має свою динаміку, що розгортається за певною лінією. Кожна ланка цієї лінії розвивається за такими рівнями: соціальна художня потреба, предмет мистецтва, свідомість митця, художній образ твору, художнє споживання (процес і результат).

Складники художньої системи:

- суспільство, що породжує потребу в мистецтві і створює передумови для її реалізації;

- соціум як предмет художнього освоєння;

- митець як суб'єкт соціально-художньої діяльності, спрямованої на задоволення суспільно-художньої потреби;

- твір мистецтва, в якому ця потреба реалізована митцем;

- публіка як суб'єкт художньої потреби, художнього освоєння та споживання й комплекс впливу на неї мистецтва, її соціально-естетичного збагачення;

- нова соціальна дійсність як сфера формування нової суспільно-художньої потреби.

Своєрідність художньої реальності визначається специфікою мистецтва як форми суспільної свідомості.

Щодо поняття «художня культура» вживають поняття «художнє життя». З одного боку, воно характеризує в соціологічному аспекті реальний стан художньої культури в певну історичну епоху, а з іншого — поняття «художня культура» є якісним масштабом оцінки процесів художнього життя.

Поняття «художня культура» насамперед відображає якісну сутність існування мистецтва в суспільстві, його значення в системі естетичних координат, в системі культури та в системі суспільства, тобто його соціально-естетичну ефективність.

Художня культура — це збірне поняття, що окреслює цілісну, специфічну сферу суспільного життя, в якій відбувається духовна, культурна діяльність, що має глобальний універсальний вплив на індивідуалізацію людини, формування її як гуманістично-творчої особистості.

Рівень впливу художньої культури визначає соціально-естетичний потенціал творів мистецтва, багатозначність їхнього художнього змісту.

При відродженні національно-культурної самосвідомості в системі художньої культури виявляється роль народної та релігійної культури.

Принципово важливим є впровадження в систему художньої культури художньої потреби як орієнтира змістовного спрямування художньої діяльності. Художня потреба не тільки побуджує до діяльності всіх учасників художнього процесу, а й є основою, визначником соціально-художніх відносин. Тому так важливо при вивченні художньої культури епохи чи інших відтинків часу зрозуміти природу тих соціально-художніх потреб, які її породжують.

Митець, публіка і критика уособлюють процеси та сфери творчості, сприймання та оцінювання (художня творчість, художнє споживання, художнє оцінювання).

Відповідно до цього виокремлюють такі відносини: творчо-художні (між митцями окремого виду мистецтва та суміжними видами), суспільно-художні (митець - публіка), художньо-функціональні (митець - критик - мистецтвознавець) художньо-педагогічні, художньо-просвітницькі та ін. Найважливіші серед них − відносини між митцем і публікою.

У різних типах суспільства ці відносини мають різну ієрархію і структуру Міра їх урахування визначає розуміння природи і потенцій розвою художньо культури. Проте завжди головним творчим суб'єктом залишається митець.

Типологія митців зумовлюється художніми напрямами (наприклад, митець − класик), мірою наближення до народної творчості (наприклад, кобзар) та колективністю (наприклад, колектив авторів фільму). Митець може поєднувати у своїй творчості широкий спектр видів творчості (кінорежисер). У сфері суміжних видів він інтегрує в цілісність матеріальні та естетичні елементи (дизайнер).

Об'єктом мистецтва є публіка (термін вживається з епохи класицизму). Публіка − це форма вияву залученості народу до мистецтва. Вона втілює важливі моменти художнього процесу (сприйняття, співтворчість, оцінювання, визначення соціально-естетичної ефективності впливу мистецтва). Публіка уособлює соціальну форму художнього освоєння мистецтва, є його соціально-естетичною спільністю.

Публіка в мистецтві − відносно стійка, організована спільність людей із соціально і художньо визначеними властивостями. Публіка характеризується стійкою художньою потребою, спрямованою на її задоволення художньою діяльністю (освоєння, співтворчість, оцінювання, зацікавленість мистецтвом, вивчення мистецтва, колекціонування тощо), і впливом на соціально-художнє середовище і творчість митців.

Роль публіки в системі художньої культури визначена в афоризмі «мистецтво − це публіка». Вона поєднує ролі носія естетичних потреб суспільства, споживача мистецтва й адресата мистецтва (мистецтво орієнтоване на певну публіку і в ній знаходить підтвердження необхідності свого існування).

Свого особливого значення публіка набула ще за часів античності. Відтоді вона займає особливе місце в художньому житті кожної епохи, змінюючись за соціальним статусом відповідно до суспільних особливостей цієї епохи. Публіка має універсальну дотичність до мистецтва. Вона його і використовує, і оцінює, коригує його розвиток.

Публіка структурується за видами мистецтва, типами і жанрами культури, а також за елементами естетичної, художньої свідомості та діяльності (естетичні погляди, смаки, ідеали тощо).

Оцінювання художнього життя та бачення шляхів його регулювання є функціями критики.

Критика − це посередник у діалозі митця з публікою, орієнтир творчого процесу і творчого сприйняття. Вона в різних аспектах оцінює творчі явища і визначає їхню роль у системі культури. Критика не завжди об'єктивна. Іноді вона узурпується вузьким колом правлячої еліти, а деякі періоди критика визначала рівень і спрямування художнього життя суспільства.

Отже, розгляд художньої культури в динаміці відносин двох основних сфер художньої творчості, художнього споживання та суспільно-художніх потреб, що опосередковують їх зв'язок і створюють систему соціально-художніх відносин їх суб'єктів, дає змогу визначити напрями і характер естетичних змін, їх рушійні сили, особливості художніх напрямів та стилів, художніх методів та засобів.

Народ є основним суб'єктом культури, оскільки формує загальний культурний контекст, соціально-культурну ситуацію, активний, породжуючий нову художню культуру полюс потреб.

Народна творчість − невичерпне джерело збагачення мистецтва. Універсальність культуротворчості народу визначається створенням культури не окремими класами, а всім загалом суспільства. Роль народу полягає не тільки в розвитку, збагаченні культури, а й у її збереженні, забезпеченні умов і можливостей її існування.

Оскільки мистецтво є художньо-естетичною моделлю відносин особистості з соціумом і довкіллям, зумовлює комплекс різновидів соціальної діяльності (демонстрація, розповсюдження, зберігання творів мистецтва, підготовка митців тощо), то функції художньої культури, особливо національної, вагомі й різноманітні.

Провідна функція художньої культури − естетична, оскільки естетична природа самого мистецтва. Предмет і мета мистецтва − відтворення естетичного ставлення людини до світу, отже, естетична функція є для мистецтва системоутворювальною, тобто визначає його сутність. Традиційно в європейській естетиці основними функціями художньої культури поряд з естетичною вважають інформаційно-комунікативну (мистецтво як систему знаків і мову естетичного спілкування) та виховну, спрямовану на формування естетичних та загальнолюдських якостей людини. Виховну функцію конкретизують пізнавальна, моральна, світоглядно-ідеологічна, творчо-спонукальна, гедоністична (естетична насолода) функції. Конкретизуються функції в різних видах і жанрах мистецтва по-різному.

До основних функцій художньої культури належить також творчо-утворювальна функція, яка полягає у створенні нової художньої реальності. Отже, вивчення всіх аспектів художньої культури передбачає осмислення тих функцій, які вони виконують у суспільстві, усвідомлення їх впливу на його розвиток та вдосконалення.