Суспільний устрій Київської Русі

У Київській Русі існував поділ на суспільні верстви. Панівним класом були князі, бояри, дружинники. Міське населення поділялося на «людей» – міську знать (купці, пов’язані з міжнародною торгівлею), «молодших людей» – жителів міст (дрібні торговці. крамарі, ремісники) та «чернь» - найбідніші прошарки міста (вантажники, підмайстри та ін.).

Найчисленнішу верству населення становили селяни. Серед них переважали смерди – особисто вільні селяни, котрі мали власне господарство, володіли землею і сплачували данину державі. Селян, що втратили власне господарство і потрапили у залежність від землевласників, називали закупами. Із прийняттям християнства виникає ще один значний прошарок суспільства – духівництво, яке замінило собою волхвів та інших служителів язичницьких культів. Воно було привілейованою соціальною групою і поділялося на вище (митрополит, єпископи) і рядове (священики, ченці).

13. Культура Київської Русі.

Будь-яка дискусія про культуру середньовічного суспільства зосереджується насамперед на його релігійних віруваннях та інститутах. В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні, а відтак і культурні епохи. До 988 року засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був анімізм, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Східні слов'яни не зводили своїм божествам величних храмів, як і не мали складної духовної ієрархії — власне це й пояснює відносно слабкий опір християнству з боку їхньої релігії. І все ж із приходом нової релігії вірування предків не зникли безслідно. Під личиною християнства ще протягом століть серед східних слов'ян зберігався релігійний дуалізм, або двовір'я, що полягало у дотриманні язичницьких за походженням звичаїв та обрядів (таких, зокрема, як святкування приходу весни).

Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження одного лише храму — славетної Софії Київської — є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво. Інший спосіб викликати благоговіння полягав у використанні ікон, тобто зображень божественних істот на спеціально оброблених дошках. Ікони поширювалися по приватних оселях, де ставали найціннішою в родині спадщиною. Після 988 року в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці, створеній ченцями Кирилом і Мефодієм — греками з болгарськими коренями, що поширювали християнство серед слов'ян. На відміну від Риму з його наполяганнями використовувати в богослужіннях латину Константинополь погоджувався з тим, що новонавернені народи користувалися у церкві власною мовою. Відтак у богослужіннях та інших справах церкви вживали церковнослов'янську мову — літературну норму, що спиралася на південнослов'янські діалекти й була легко зрозумілою східним слов'янам. Поступово вона поширилася на лише на релігійну, а й на світську літературу, що ставала багатшою та різноманітнішою.

Закономірно, що більшість зразків цієї писемної літератури мали релігійний характер. Тут у достатку маємо уривки зі Старого йНового заповітів, гімни, проповіді, житія святих. Найвидатнішими серед них є «Патерик» і «Слові про закон і благодать». Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то у літописах вони були менш помітними. Найважливішим із них є літопис, відомий під назвою «Повість временних літ». Незважаючи на постійну зайнятість політичними справами, написав своє зворушливе й сповнене роздумів «Повчання» князь Володимир Мономах. Є підстави допускати, що анонімний автор найчудовішого поетичного твору Київської доби — «Слова о полку Ігоревім» (1185–1187) також належав до княжого двору. Але при всьому багатстві експресії писемні джерела лишалися недоступними для неписьменного люду Києва. Скарбницею народної мудрості й творчого духу слугували для нього пісні, приказки, загадки, казки й особливо усний епос, або билини.

Серед учених побутують різні думки щодо рівня і поширення освіти в Київській Русі. Не підлягає сумніву, що представники знаті діставали освіту. Серед князів наука також була у пошані. Відомо, яким книголюбом був Ярослав Мудрий; його син Всеволод володів п'ятьма мовами, письменною була й дочка Анна. Проте складніше відповісти на питання про поширеність освіти серед простого люду. Деякі вчені вважають, що знайдені в Новгороді абетки на бересті для школярів та настінні написи у Святій Софії є свідченням доступності освіти й для нижчих верств, але багато інших фахівців доводять, що освіта лишалися недосяжними для мас.

Художня спадщина Київської Русі зберігала значення в якості зразків, які намагалися наслідувати. Виникали місцеві школи, у творчості яких прийоми і форми київського мистецтва одержали самостійний розвиток. Утворення місцевих шкіл сприяло зближенню мистецтва народного і «вченого», ширшому проникненню народних елементів у культуру.

14. Галицько-Волинське князівство та його роль в збережені української державності.

Галицько – Волинське князівство відіграло велику роль в історії української державності, формування культури українського народу в 13 – 14 ст., продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, та багато іншого!Га́лицько-Воли́нське князі́вство (1199-1349) – південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене у результаті об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем. З другої половини 13 століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій.

Основною територією Галицького князівства були простори хорватських і північно-західні окраїни землі тиверців. Тривало започатковане раніше взаємне зближення протоукраїнських племінних груп, зокрема полян, сіверян, дулібів, хорватів, уличів, тиверців. Цьому сприяли спорідненість мови і побуту, географічне розташування, економічні, політичні та культурні зв'язки.
13 сторіччя було переломним в історії багатьох країн і народів. На прикладі збережених джерел, що стосуються Київщини і Галицько-Волинського князівства, видно, який істотний вплив на державні справи мали боярські роди, а подекуди й частина містиків – заможної верхівки міського населення, насамперед купців. На сторінки літопису потрапляли насамперед відомості про запеклу боротьбу князів з боярськими угрупуваннями, що робили ставку на різних князів. Зрозуміло, що поза періодами конфліктів князівська влада також була змушена рахуватися з інтересами тих бояр, з яких формувалася державна адміністрація та військове командування. Більше того конфлікт з однією групою бояр змушував князів йти на певні, більші чи менші, поступки іншим. Є підстави вважати, що князі, щонайменше з 13 ст. документально закріпляли за великими землевласниками їхні володіння. Однак навряд чи варто говорити про чітке розмежування прав власності і політичної влади; загальні правові акти, що визначали б статус і загальні станові права боярства чи містиків, не відомі. Проте з'явилися вже грамоти, які регулювали права і повинності окремих міст. Цілком можливо, що прогрес юридичного оформлення станової монархії розгорнувся б і у Галицько-Волинській державі та інших князівствах, якби їхній розвиток не було перервано монгольською навалою.
Зміцнення міжнародного авторитету Галицько-Волинського князівства вплинуло і на розвиток політичної думки. До монгольської навали чернігівські і волинські князі змагалися між собою за те, хто очолить консолідацію князівств і земель. Натомість у після монгольську добу за правління Данила Галицького і його спадкоємців на роль продовжувача традицій давнього Києва могла претендувати вже тільки Галицько-Волинська держава. Саме цим зумовлюється її роль в історії української державності.
Отже, будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії:
– зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов'янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;
– стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;
– модернізувало давньоруську державну організацію;
– розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічності візантійського впливу;
– продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, що 100 років після становлення золотоординського іга з честю представляло східнославянську державність на міжнародній арені.

 

15.Період входження українських земель до складу Великого князівства Литовського.
У ХІV ст. українські (давньоруські) землі представляли собою території, роздрібнені на окремі князівства і ослаблені золотоординським ігом. Саме тому вони стали об’єктом експансії декількох феодальних країн – Литви, Польщі, Угорщини, Молдови, Московського князівства, Кримського ханства і Туреччини.
Одним з головних загарбників українських земель періоду ХІV – першої половини ХVІІ ст. виступає Литовська держава. Вона утворилася між Віслою і Західною Двіною у ХІІІ ст. і мала назву Велике князівство Литовське. В 1323-1324 рр. литовський князь Гедимін (1316—1341 рр.) йде на руські землі та приєднує до Литви Київське князівство, Берестейську і Дорогочинську землі. В 1340 р. Гедимін сажає на князівство в Волинській землі свого сина Любарта Гедимінича (1340-1385).
В 1340 р. угорсько-польські війська під керівництвом польського короля Казимира ІІІ (1333-1370) вторглись в Галичину і оволоділи Львовом. Так почалася боротьба за галицько-волинські землі між Литвою та Польщею. В 1347 р. Любарту вдається відвоювати захоплену Польщею Галичину. У 1349 р. в результаті походу польського короля Казимира на Галицько-Волинську Русь більша частина її земель була приєднана до Польщі.
В 1359 р. литовський князь Ольгерд (1345-1377) при симпатії українського населення, що знаходилося під золотоординським ігом, починає похід на Чернігово-Сіверщину і Київщину. До 1362 р. ці території опиняються під владою Ольгерда.Влітку 1362 р. Ольгерд на чолі спільного литовсько-руського війська в битві біля р.Сині Води (притоку Південного Бугу) на Поділлі розгромив ординське військо і вигнав монголо-татар з українських земель.
Україна об’єдналася з Литвою в єдиній державі як рівна з рівною. Литовці називали цю державу: «Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське». Українські, білоруські і частково руські землі складали 9/10 загальної площі держави. У складі спільного державного утворення Україна відновила адміністративно-територіальний устрій, типовий для Київської Русі. Вся територія України була поділена на удільні князівства, які уявляли собою автономні державні утворення. На чолі князівств переважно були представники великокнязівської литовської родини. У невеликих уділах – українські князі.
Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Удільні князі були у васальній залежності від великого князя, разом з ним входили до великокнязівської ради. Удільні князі фактично мали необмежену владу на місцях. Кожний удільний князь мав васалів з місцевих князів та бояр.
Характерною рисою устрою Великого князівства Литовського був щільний зв’язок землеволодіння з військовою службою. Православна церков зберігає свої позиції у Литві.
У другій половині XIV ст. відбувався процес "ослов'янення" литовських правителів. Про це свідчать такі факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави; утвердження "Руської правди" державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи та формування структури князівської адміністрації.
Литовські правителі намагалися втримати під своїм контролем приєднані землі. З цією метою вони дотримувалися правила: "Старого не змінювати, а нового не впроваджувати". Офіційний титул литовського князя визначався словами: "Великий князь Литовський і Руський". З часу правління Ягайла (1377—1392 рр.) у Великому князівстві Литовському починають посилюватися тенденції централізму. У результаті цього, протягом 1385-1480 рр. українські землі втрачають автономію.