Проголошення та становлення УНР

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

СИМІНАР

 

1. Утворення Української Центральної Ради. Українські національно-демократичні сили усвідомлювали необхідність консолідації та створення об'єднаного суспільно-політичного центру, і за ініціативою Товариства українських поступовців (ТУП) 4 березня 1917 р. утворили Українську Центральну Раду (УЦР). У короткий час УЦР переросла у впливовий представницький орган народної влади.

Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямків діяльності відіграли три провідні українські партії:

- Українська соціал-демократичної робітнича партія (УСДРП);

- Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР);

- Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ).

Обране 7 березня керівництво Української Центральної Ради очолив Михайло Грушевський, заступниками голови стали Дмитро Антонович, Д. Дорошенко, Ф. Крижанівський. Важливу роль у діяльності ЦР відіграли Володимир Винниченко, Сергій Єфремов,Борис Мартос, Симон Петлюра та ін. її членами стали багато відомих українських письменників, істориків, юристів. За переконаннями більшість із них були автономістами-федералістами - прихильниками автономії України у складі Росії. Частина членів Центральної Ради були самостійниками - прихильниками негайного проголошення незалежності України.

Весь період існування УЦР можна поділити на два етапи:

- автономістський (березень 1917 - січень 1918 р.);

- самостійницький (січень - квітень 1918 р.).

Михайло Грушевський сформулював програму і платформу Української Центральної Ради, основною метою якої було домогтися від Тимчасового уряду визнання і проголошення національно-територіальної автономії України.

Почавши свою діяльність з нечисленної організації, до якої входили відомі діячі українського національно-визвольного руху, Українська Центральна Рада набувала все більшого авторитету і згодом стала, по суті, українським парламентом.

Повний склад ЦР до осені 1917 р. нараховував 822 представники політичних партій, громадських організацій, територіальних представництв, профспілок, селянських союзів. Четверта частина місць у ЦР належала російським, польським, єврейським та іншим партіям (соціал-демократам, есерам, Бунду). За ними стояли мільйони жителів України. Це давало УЦР всі законні підстави виступати в ролі загальнонаціонального представницького органа.

Керівництво УЦР стало створювати в повітах, містах, губерніях українські ради, підтримувало заходи щодо створення української преси, введення української мови в школах і становлення українських культосвітніх організацій («Просвіт»).

Навесні 1917 р. в Україні склалися три центри влади:

- Тимчасовий уряд у Петрограді віддав наказ про перехід влади на місцях до рад об'єднаних громадських організацій (громадських рад), губернських земських установ, комісарів Тимчасового уряду;

- Ради робітничих і солдатських депутатів;

- Українська Центральна Рада - центр українського національно-демократичного руху.

2. Формування нових українських військових структур. У лютому 1917 р. з ініціативи М. Міхновського виник Український військовий клуб імені Павла Полуботка, члени якого навесні 1917 р. агітували українських солдатів об'єднуватися під гасламиУкраїнської Центральної Ради.

У середині квітня 1917 р. було створено першу українську військову частину - полк імені Богдана Хмельницького чисельністю 3 тис. солдатів-українців.

I Український військовий з'їзд, що відбувся 5-8 травня 1917 р., ухвалив рішення добиватися миру без анексій і контрибуцій, підтримав домагання УЦР щодо автономії України. Його делегати (понад 700 чоловік) виступили за українізацію армії, обрали Генеральний український військовий комітет із 18 осіб на чолі з С. Петлюрою.

3. Український національний конгрес. 19-21 квітня 1917 р. у Києві відбувся Український національний конгрес, що проголосив Українську Центральну Раду всеукраїнським національним центром, підтвердив вимоги перебудови Російської держави у федеративну демократичну республіку й автономії України у її складі. На конгресі був обраний новий склад Української Центральної Ради. Головою УЦР знову став М. Грушевський, його заступниками - С. Єфремов і В. Винниченко. Для постійної роботи між сесіями була створена Мала Рада з 20 чоловік.

Політика ЦР здобула в квітні-травні 1917 р. підтримку трьох Всеукраїнських з'їздів: військового, селянського і робітничого.

4. Перший і другий Універсали УЦР.

4.1. I Універсал УЦР. 10 червня 1917 р. УЦР на II Всеукраїнському військовому з'їзді проголосила свій I Універсал.

Основні положення I Універсалу:

- вимога надати Україні автономію в рамках демократичної та федеративної Росії;

- обрання на основі загального прямого таємного голосування Українських Установчих зборів;

- УЦР проголошувала себе виразником усенародної волі та брала на себе в цьому зв'язку всю повноту політичної відповідальності;

- Універсал закликав українських громадян до згоди і взаєморозуміння з демократичними силами інших націй;

- в Універсалі містилася вимога усунення на місцях окремих осіб і організацій, що «вороже ставились до ідеї української незалежності», але не насильницькими методами, а шляхом їхнього переобрання;

- проголошувалася необхідність створення української скарбниці за рахунок організації збирання податків з населення;

- містився заклик до населення створювати органи влади на місцях, які б перебували у підпорядкуванні УЦР;

- засуджувалася політика Тимчасового уряду на переговорах із представниками УЦР.

Тимчасовий уряд засудив I Універсал УЦР як документ «злочинний і сепаратистський». Наприкінці червня до Києва прибула з Петрограда делегація Тимчасового уряду. За кілька днів переговорів їй вдалося змусити УЦР піти на компроміс і відмовитися від деяких положень I Універсалу.

4.2. Формування Генерального секретаріату Української Центральної Ради. 15 червня 1917 р. був створений виконавчий орган Центральної Ради - перший український уряд - Генеральний секретаріат. На Генеральний секретаріат були покладені завдання вирішення найважливіших соціально-економічних проблем, що стояли перед Україною того періоду.

Головою Генерального секретаріату був обраний В. Винниченко. До нього увійшло 8 секретарів (міністрів). Генеральним писарем став П. Христюк, секретарем військових справ - С. Петлюра, секретарем міжнаціональних справ - С. Єфремов, секретарем земельних справ - Б. Мартос, секретарем фінансових справ - X. Барановський, секретарем продовольчих справ - М. Стасюк, секретарем судових справ - В. Садовський, секретарем освіти - I. Стешенко. Члени першого уряду УЦР представляли УСДРП, УПСР, УПСФ.

4.3. II Універсал УЦР. I Універсал став поворотним моментом у стосунках УЦР з Тимчасовим урядом. Якщо до проголошення I Універсалу УЦР послідовно підтримувала урядовий курс і розраховувала на позитивне ставлення уряду до ідеї української автономії, то проголошення Універсалу означало перехід в опозицію до Тимчасового уряду.

Тимчасовий уряд не наважився на розправу з Центральною Радою, a вислав до Києва повноважну делегацію у складі міністрів I. Церетелі, О. Керенського, М. Терещенка. Переговори завершилися компромісом, який був зафіксований у спеціальній урядовійдекларації та II Універсалі Центральної Ради. УЦР зобов'язувалася надати представникам неукраїнської революційноїдемократії місця у Раді, що сприяло б перетворенню її з національного органу у територіально-національний.

ІІ Універсал було оголошено 3 липня 1917 р. Він зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний секретаріат як крайовий орган України, і водночас Генеральний секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їхнього скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.

Основні положення II Універсалу:

- Українська Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;

- поповнена Центральна Рада утворює Генеральний секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий уряд;

а Українська Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений Всеросійськими Установчими зборами. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не ставити питання про надання автономії Україні;

- Українська Центральна Рада призначає своїх представників для роботи при військовому міністрі Тимчасового уряду, генеральному штабі та Верховному головнокомандувачі, на яких покладалася безпосередня організація українських військових частин;

- формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового уряду.

У подальшому стосунки між УЦР і Тимчасовим урядом визначились відходом уряду від досягнутих у Києві домовленостей, значним звуженням прерогатив Генерального секретаріату на території, де поширювалась його діяльність. Видана 4 (17) серпня 1917 р. Тимчасовим урядом «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду» спричинила певну політичну кризу в Центральній Раді. He наважившись відкинути ті невеликі легальні можливості переобрання влади в Україні, які давала урядова «Інструкція», УЦР у результаті втратила контроль за стихійним та інтенсивним розвитком революційних настроїв мас. В останні місяці існування Тимчасового уряду у відносинах Центральної Ради з ним зберігалася невизначеність

Президенство Леоніда Кучми.

Влітку 1994 р. Президентом України було обрано Л. Кучму. Він спирався на підтримку промислового директорату, частини номенклатури та лівих політичних сил. Про бажаність його приходу до влади дала зрозуміти Москва. Кучма проводив передвиборну боротьбу під гаслами радикальних економічних реформ, відновлення зв'язків із Росією та іншими країнами СНД, надання російській мові статусу офіційної, боротьби з корупцією та організованою злочинністю.

 

Одним із перших кроків новообраного Президента стало ініціювання ним конституційного процесу, який завершився 28 червня 1996 р. ухваленням Конституції України. Вона проголосила Україну суверенною і незалежною, унітарною, демократичною, соціальною, правовою державою з єдиним громадянством та державною українською мовою. Найвищою соціальною цінністю в Україні визнаються людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який реалізує її через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

 

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. її громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Кожен має право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, свободу світогляду і віросповідання, об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Право приватної власності є непорушним. Конституція декларує також права на працю, відпочинок, соціальний захист, житло, охорону здоров'я, освіту, правову допомогу та ін. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Усі громадяни України зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України.

 

Головною проблемою новообраного Президента була економічна криза. Вже у жовтні 1994 р. він проголосив стратегію економічних перетворень, яка передбачала вивільнення цін, обмеження дефіциту державного бюджету, впровадження вільної торгівлі, сувору монетарну політику, масову приватизацію підприємств, земельну реформу.

 

Протягом перших 2—3 років після проголошення економічного курсу Л. Кучми в економіці окреслилися зрушення на краще. Почалась реальна приватизація, в результаті якої частка державної власності скоротилася з 96 до 62 %. Важливим підсумком стала фінансова стабілізація.

 

У вересні 1996 р. була проведена грошова реформа, її суть полягала у фактичній деномінації в 100 тис. разів карбованця, який перебував тоді в обігу, і заміні його гривнею. Разом з тим було здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, роздержавлення земель тощо.

 

Однак, незважаючи на певну стабілізацію, що намітилася на 1997 р. у низці галузей, економічну кризу подолати не вдалося. І без того непросте фінансове становище України значно погіршилося внаслідок кризи в Південно-Східній Азії (1997) та Росії (1998). Загострення економічної ситуації передусім відобразилося на становищі населення; До 1999 р. середньомісячна зарплата, що виплачувалася вкрай нерегулярно, знизилася майже вдвічі і становила менше 50 дол. США. Зростали ціни на продукти та споживчі товари. Збільшилась чисельність безробітних. За межею бідності опинилася більшість українських громадян.

Причини - такого становища крилися в низькій якості економічної політики, відсутності політичної волі щодо оптимізації податкової системи" (прямі й непрямі податки сягали 60—80 %), зниженні бюджетних витрат тощо. Зокрема, жорсткі податкові вимоги за високих цін на кредитні ресурси паралізували виробничо-споживчий обіг. Втрата виробниками обігових засобів призводила до зниження конкурентоспроможності продукції.

 

Значною мірою чинна податкова система сприяла формуванню "тіньової" економіки, обсяги якої на 1999 р. сягнули не менше 60 % ВВП. По суті, "тіньовий" сектор економіки став економічною та фінансовою базою для утворення паралельної державі інфраструктури влади, деформував свідомість людей, призводив до правового нігілізму.

 

Негативним фактором для розвитку економіки став величезний зовнішній борг. Упродовж 1994— 1999 рр. він зріс більше ніж утричі й становив 12,5 млрд. дол. США за ліквідних валютних резервів у 768 млн. дол. Сюди додавалося зростання внутрішньої заборгованості з виплати заробітної плати, стипендій, пенсій, інших соціальних виплат, загальна сума яких збільшилася з 36 млн. до 12 млрд. грн.

 

Не вдалося Л. Кучмі розгорнути й широко рекламовану боротьбу з таким лихом, як корупція та хабарництво. У грудні 1999 р. він змушений був визнати, що "криміналізовані буквально всі сфери економіки" і "доводиться говорити про фактичну втрату керованості" економічними процесами. Україна перетворилася в одну з найкорумпованіших держав світу.

 

Загострення соціально-економічної та політичної ситуації в країні стало родючим ґрунтом для зростання впливу лівих сил. Свідченням цього був їхній успіх на виборах до Верховної Ради в березні 1998 р., які відбувалися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Відповідно до поданих голосів КПУ отримала в парламенті 124 депутатських місця, Рух — 45, СПУ-СелПУ — 35, НДПУ — 23, "Громада" — 20, ПЗУ — 19, ПСПУ — 16, СДПУ(о) — 16. Решта місць дісталася безпартійним депутатам. Головою парламенту було обрано консервативно налаштованого представника селянської партії О. Ткаченка.

 

Кампанія з виборів Президента України розпочалася у травні 1999 р. Претендентами на президентську посаду було зареєстровано 15 осіб. За результатами голосування до другого туру виборів вийшли чинний Президент Л. Кучма та лідер комуністів П. Симоненко. Завдяки принципу "меншого зла" переміг Л. Кучма, набравши 56,25 % голосів.

 

Після президентських виборів унаслідок т.зв. парламентського оксамитового перевороту 2000 р. було створено правоцентристську парламентську більшість, - спрямовану на співпрацю з президентом і урядом, та реформування економіки. Новим головою парламенту став центрист І. Плющ. Реалізацію курсу реформ було покладено на новий Кабінет Міністрів, який з 22 грудня 1999 р. очолив колишній голова Правління Національного банку

 

України В. Ющенко. Урядова програма виходу з економічної кризи отримала назву "Реформи заради добробуту".

 

Після невпинного економічного занепаду впродовж 10 останніх років уряду В. Ющенка вдалося уникнути дефолту, реструктуризувати й скоротити на 17 % обсяг зовнішнього державного боргу; зберегти життєстійкість енергетичної системи; перейти до політики збалансованого державного бюджету; зміцнити фінансову дисципліну в країні; замінити бартер грошовими розрахунками; утримати стабільність грошової одиниці й поліпшити збирання податків настільки, що це дало змогу майже на третину скоротити заборгованість за заробітними платами, а пенсії навіть підвищити на 10 %; закріпити тенденції до економічного зростання. Якщо впродовж 1992—1999 рр. розмір валового продукту країни скоротився на 60 %, то протягом 2000 р. він уперше за десятиріччя зріс на 6 %.

 

Серед недоліків діяльності уряду В. Ющенка у 2000 р. — повільне вирішення соціальних завдань розвитку. Зокрема, внаслідок інфляції зростання реальних доходів населення, по суті, не сталося. Не вдалося йому створити безпечних і стабільних умов для національного капіталу, домогтися значного зниження податків, установити необхідний порядок у державному секторі економіки тощо. Однак названі проблеми нагромаджувалися роками і їх вирішення потребувало тривалого часу.

 

Свідченням правильності обраного кабінетом В. Ющенка курсу стало нарощування темпів економічного зростання в січні — квітні 2001 р. порівняно з аналогічним періодом попереднього.

 

На тлі ефективної діяльності уряду В. Ющенка повною несподіванкою стало рішення Верховної Ради України від 26 квітня 2001 р. про його відставку. Причини відставки, санкціонованої Президентом, крилися в тому, що політика В. Ющенка викликала незадоволення комуністів та олігархів, які, по суті, об'єднались у нову парламентську більшість. Щойно розбагатілі побоювалися втратити прибутки, їх непокоїла боротьба уряду проти корупції та тіньової економіки. Комуністів так само не влаштовувало оздоровлення країни, оскільки з поліпшенням умов життя народу їхні шанси перемогти на виборах істотно знижувалися.

 

Незважаючи на відставку уряду В. Ющенка, здійснені ним економічні реформи дали можливість новому Кабінету Міністрів, який з 29 травня 2001 р. очолив народний депутат України А. Кінах, продовжити курс на зростання економіки. Зокрема, у 2001 р. зростання ВВП в Україні становило понад 9 %. Проте надалі уряд А. Кінаха не зберіг динаміку позитивних економічних змін. Як наслідок, уже наприкінці того ж року сповільнилися темпи зростання реальних доходів населення, виробництва товарів народного споживання, промислової продукції та продукції ЛПК.

 

Новим прем'єр-міністром 21 листопада 2002 р. став голова Донецької облдержадміністрації В. Янукович. За його прем'єрства зростання економіки впродовж 2003—2004 рр. істотно прискорилося. Зокрема, приріст ВВП у 2003 (9,4 %) та 2004 р. (12,7 %) перевищив середню величину за всі попередні роки незалежності. Заборгованість із зарплат скоротилася у 2,5 раза, а в бюджетній сфері була повністю погашена. Середня заробітна плата протягом 2 років підвищилася на 42 %, а мінімальна — на 44 %. Правда, це зростання населення не відчуло, оскільки ціни на товари, які становлять основу споживчого кошика, зростали втричі швидше, ніж реальні заробітки; державний борг України збільшився на 20 млрд. грн. Бездумне підвищення зарплат і пенсій, пов'язане з участю В. Януковича в президентських виборах, не лише призвело до дестабілізації фінансово-грошової сфери, знецінення гривні та стрімкого зростання цін, а й поставило на межу краху пенсійну систему держави.

 

На відміну від нехай повільних і непослідовних, але загалом позитивних змін, які, починаючи з 2000 р., відбувалися в українській економіці, події на політичній арені України мали протилежний знак. Другий президентський термін Л. Кучма розпочав з активних дій, спрямованих на реформування політичної системи. 16 квітня 2000 р. відбувся всеукраїнський референдум, учасники якого підтримали посилення президентської гілки влади за рахунок повноважень парламенту.

 

На заваді реалізації результатів референдуму стала політична криза наприкін. 2000 р. — у першій пол. 2001 р. Вона розпочалася з оприлюднення народним депутатом О. Морозом 28 листопада сенсаційних аудіо записів колишнього охоронця Президента М. Мельниченка начебто розмов Президента України та інших посадових осіб, які засвідчували причетність керівництва держави до викрадення, а можливо, й убивства, опозиційного журналіста Г. Ґонґадзе, повальну корупцію у найвищих ешелонах влади, порушення виборчого законодавства, прав людини, залякування суддів, обмеження свободи слова тощо.

 

У грудні — січні 2000—2001 рр. у багатьох містах виросли наметові містечка, які доносили інформацію про опір. Опозиційними до чинної влади силами було створено низку структур: комітет "Україна без Кучми", Форум національного порятунку, Громадський комітет опору "За правду", до яких увійшли такі відомі політики, як Ю. Тимошенко, Л. Лук'яненко, О. Мороз, С. Головатий, Т. Чорновіл та ін. їх основною вимогою була відставка Президента України та його найближчого оточення.

 

Апогею протистояння у державі досягло 9 березня 2001 р., коли під час святкування річниці народження Т. Шевченка в сутичці демонстрантів з міліцією постраждали десятки людей з обох сторін і сотні опозиціонерів було затримано.

 

Навесні напруженість у суспільстві почала спадати. Негативну реакцію Заходу на події в нашій державі істотною мірою пом'якшили дві визначні події: перший в історії візит в Україну Папи Римського Івана Павла II у червні 2001 р. та святкування 10-ї річниці проголошення державної незалежності України. Згодом політичні пристрасті вихлюпнулися на парламентські вибори 2002 р., що, як і попередні, відбувалися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. За результатами виборів перемогу святкував правоцентристський блок В. Ющенка "Наша Україна". До парламенту також пройшли КПУ, пропрезидентський блок "За єдину Україну", опозиційні блок Ю. Тимошенко й СПУ, а також СДПУ (о).

 

Тріумф опозиційно налаштованих до влади "Нашої України", КПУ, блоку Ю. Тимошенко та СПУ на парламентських виборах 2002 р. не приніс їм значних дивідендів. Натомість пропрезидентські сили завдяки потужній владній підтримці зуміли на лише перемогти у більшості мажоритарних округів, а й обрати головою Верховної Ради свого ставленика — В. Литвина, колишнього керівника Адміністрації президента. Це призвело до нечуваного протистояння між пропрезидентськими та опозиційними силами.

 

Отже, нав'язана Україні владою кланово-олігархічна модель розвитку довела її до глибокої кризи,! тотальної бідності, безробіття, фактично стану національної катастрофи. Проте суспільство терпіло з останніх сил, чекаючи дня президентських виборів, щоб скористатися правом на вільне волевиявлення і легітимно змінити осоружну владу.

Восени Україною знову прокотилася хвиля протесту. Зокрема, 16 вересня, в день річниці загибелі Г. Ґонґадзе, опозиція провела в столиці Всеукраїнські народні збори "Повстань Україно!" за участю десятків тисяч громадян. Багатотисячні маніфестації відбулися в усіх обласних центрах, багатьох містах і селах. їх учасники висунули вимогу Президенту Кучмі про негайну відставку, ухвалили звернення до глав іноземних держав та організацій про міжнародну ізоляцію режиму Кучми. Як з'ясувалося згодом, ці протестні заходи, докорінно вплинувши на свідомість суспільства, були генеральною репетицією революційних подій 2004 р.

Зовнішня політика України

Після проголошення Акта про державну незалежність Україна вперше стала рівноправним суб'єктом міжнародних відносин. 5 грудня 1991 р. після Всеукраїнського референдуму Верховна Рада звернулася із Заявою до парламентів і народів світу, у якій наголошувалося, що Україна згідно з цілями і принципами ООН спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, дотримуючись принципів міжнародного права. Надзвичайно важливим питанням було визнання України державами світового співтовариства. Першими 2 грудня 1991 р. незалежність України визнали Польща і Канада, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Латвія і Литва, 5 грудня — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія, Хорватія; упродовж місяця Україну визнали 57 країн, а до кінця року — 132 країни. На сьогодні незалежність України визнали практично всі країни світу.

Основні принципи зовнішньої політики України визначені в Декларації про державний суверенітет України (1990 р.), у нормативно-правовому акті Верховної Ради «Основні напрямки зовнішньої політики України» (1993 р.), у Конституції України (1996 р,):

· невтручання у внутрішні справи інших держав,

· взаємовигідне, рівноправне співробітництво з ними;

· відмова від участі у військових блоках;

· участь у процесі ядерного роззброєння (улітку 1996 р. Україна стала без'ядерною державою);

· визнання пріоритету міжнародного права;

· визнання існуючих у світі кордонів.

Після проголошення незалежності Україна активізувала свою зовнішньополітичну діяльність у міжнародних організаціях: ЮНЕСКО, МАГАТЕ, МОП, Всесвітній організації охорони здоров'я, Союзі електрозв'язку. Україна має п'ять постійних представництв у міжнародних організаціях, є членом більш як 40 міжнародних і міжурядових організацій. Міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко був Головою Генеральної Асамблеї ООН. У 2000—2001 pp. Україна виконувала функції непостійного члена Ради Безпеки ООН. У березні 2001 р. Україна головувала на засіданнях Ради Безпеки ООН.

9 листопада 1995 р. Україна стала членом Ради Європи і пов'язує з участю в роботі цієї організації подальшу інтеграцію до Європи, Участь делегації України в засіданнях Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) покликана сприяти зміцненню демократії та правопорядку в Україні. Наприкінці січня 2001 р. в ПАРЄ відбулися слухання про свободу слова в Україні.

Співпраця України з Організацією європейської безпеки і співробітництва дозволила нашій країні одержати гарантії безпеки, поваги до незалежності й суверенітету, територіальної цілісності з боку Росії, СІЛА, Великої Британії.

Улітку 1997 р. в Мадриді Україна підписала Хартію про особливе партнерство з Організацією Північноатлантичного Договору (НАТО).

Як країна-співзасновник Ради Євроатлантичного партнерства й активний учасник програми «Партнерство заради миру» Україна поглиблює практичне співробітництво з НАТО (проведення спільних операцій і навчань під егідою Ради Безпеки ООН). Україна і країни НАТО проводять регулярні консультації з питань регіональної безпеки, запобігання конфліктам, здобуття військової освіти.

Важливим напрямком зовнішньополітичної активності України є налагодження відносин з Російською Федерацією. Принципові розходження між Україною та Росією криються в різних підходах до Співдружності Незалежних Держав (СНД) і до розширення НАТО на схід.

Україна виступає проти перетворення СНД на наддержавну структуру зі своїми органами влади й управління. Україна виходить з того, що основні надії слід покладати на розширення співробітництва між державами на двосторонній основі, а СНД має сприяти перш за все вигідним торгово-економічним відносинам. У квітні 1994 р. Україна приєдналася на правах асоційованого члена до економічного союзу в рамках СНД. Це дало можливість налагоджувати стосунки, у яких Україна зацікавлена і які не суперечать її національним інтересам і чинному законодавству. З боку ж Російської Федерації простежується намагання перетворити СНД на структуру з наднаціональними повноваженнями.

Україна вважає, що ставлення до Організації Північно-Атлантичного Договору, як і рішення щодо вступу до нього — це внутрішня справа кожної суверенної держави. Однак Україна виступає проти того, щоб на території країни, яка вступила до НАТО, розміщувалася ядерна зброя. Росія виступає проти вступу до цього альянсу країн, які свого часу знаходилися у сфері впливу СРСР.

Проте у відносинах між Україною і Росією немає нездоланних труднощів. Важливе значення в розвитку двосторонніх відносин має досягнення домовленостей щодо розподілу Чорноморського флоту та підписання широкомасштабного Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Його підписали у Києві 31 травня 1997 р. Президент України Л. Кучма і Президент Росії Б. Єльцин. Сторони зобов'язалися будувати свої відносини без застосування сили, без економічних та інших засобів тиску. Україна та Росія зобов'язалися не укладати з третіми країнами будь-яких угод, спрямованих проти однієї із них. Договір підтвердив, що дві держави погодилися цивілізовано співіснувати, враховуючи власні інтереси й інтереси одна одної.

Перспективи розвитку відносин України і Росії вимагають створення нормативно-правової бази в фінансовій, податковій, банківській і митній сферах. Наприкінці 1999 — на початку 2000 р. загострилася енергетична криза в Україні, пов'язана з роз'єднанням єдиної енергосистеми. Україна, маючи велику заборгованість перед Росією за отримані енергоносії, не могла повністю розрахуватися за них. У 2000— 2001 pp. відбулися двосторонні переговори про подолання енергетичної кризи в Україні.

12 лютого 2001 р. відбувся візит в Україну Президента Росії Володимира Путіна. У ході переговорів були досягнуті домовленості про постачання газу через територію України в Європу; про співробітництво в галузі електроенергетики, освоєння космічного простору (спільна діяльність у ракетобудуванні). Велися переговори про борги України за енергоносії.

16 лютого 2001 р. у Харкові міністри закордонних справ України, Росії і Молдови обговорювали питання митного врегулювання. 13—14 грудня 2001 р. у Харкові пройшов російсько-український економічний бізнес-форум за участю В. Путіна й Л. Кучми, на якому було підписано угоду про добудову реакторів Рівненської та Хмельницької АЕС, співробітництво в сфері літакобудування, транзит російського газу через територію України, спрощення перетину кордонів для жителів Харківської та Білгородської областей, митного режиму прикордонної торгівлі, охорону екології річки Сіверський Дінець. Президент України Л. Кучма підкреслив, що Росія залишається стратегічним партнером на півночі. Саме тому 2002 р. був проголошений «роком України в Росії», а 2003 р. — «роком Росії в Україні». Протягом 2002 р. відбулися ряд зустрічей президентів України та Росії, на яких обговорювалися і вирішувалися різні економічні й політичні проблеми.

У 1996 р. на конференції міністрів закордонних справ в Австрії Україна стала членом Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), куди входять країни-сусіди України — Польща, Словаччина, Білорусь, Румунія. Участь України в діяльності цієї організації створює можливості для розширення співробітництва в таких галузях, як транспорт, зв'язок, енергетика, навколишнє середовище та екологічна безпека, наука і технологія, сільське господарство, статистика, інформація, культура.

Досить активно розвиваються українсько-польські відносини. У січні 1997 р. відбувся візит Л. Кучми до Польщі й підписання Меморандуму про заходи щодо лібералізації двосторонньої торгівлі; у серпні 1998 р. Україну відвідав президент Польщі А. Кваснєвський.

В українсько-румунських відносинах існують певні територіальні проблеми (претензія Румунії на острови в Чорному морі), хоча 1997 р. президенти обох країн підписали Договір про дружбу, співробітництво і добросусідство.

До першочергових пріоритетів зовнішньої політики належить також співробітництво зі США, яке поступово еволюціонує у напрямі виходу на рівень партнерських відносин. Поліпшенню американо-українських відносин значною мірою сприяла реалізація Україною свого без'ядерного статусу. У січні 1994 р. у Москві було підписано угоду між Україною, Росією та США, згідно з якою Україна зобов'язувалася протягом семи років вивезти до Росії для розкомплектування всі ядерні боєзаряди. Наприкінці цього ж року в Будапешті під час роботи НБСЄ лідери України, Росії, США й Великої Британії підписали Меморандум про гарантії безпеки України.

11—12 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента США Б. Клінтона до Києва. 19 вересня 1996 р. було проголошено створення Міждержавної комісії зі співробітництва між Україною і США. її очолили Президент України Л. Кучма і віце-президент США А. Гор. Створення такої комісії сприяє взаємодії між країнами в сфері національної безпеки, зовнішньої політики, торгівлі та інвестицій.

На початку червня 2000 р. відбувся візит Президента США Б. Клінтона в Україну. У ході переговорів порушувалося широке коло проблем — від європейської безпеки до охорони довкілля. Обговорювалися також питання поглиблення інвестиційної і торговельної співпраці між країнами.

Президент США повідомив, що США нададуть допомогу Україні в розвитку малого та середнього бізнесу. Досягнуто домовленості про зняття квот на комерційні дослідження космосу, що сприяло участі України в спільних проектах запуску космічних апаратів. Було досягнуто домовленості про співпрацю України і США в ядерній енергетиці та питаннях безпеки на атомних станціях. Президент США підтримав участь України у створенні енергетичного коридору «Схід—Захід» від Каспійського регіону до світових ринків.

У травні 2002 р. Україна оголосила про свій європейській вибір, проте шлях у цьому напрямку не передбачався легким. Для цього потрібні були реформи, які б забезпечили досягнення європейських стандартів розвитку. У липні 2002 р. відбувся самміт «Україна — ЄС», де основним було питання про надання Україні статусу держави з ринковою економікою та асоційованого членства в ЄС. У ході роботи самміту зазначалося, що Україна ще не відповідає стандартам ЄС і не потрапляє до переліку країн, які мають увійти до ЄС у 2004 р. та 2007 р. У 2003 р. Україна отримала статус «країни — сусіда ЄС».

Щоб домогтися підтримки США, уряд України у 2003 р. направив до Кувейту, а згодом до Іраку, воєнний контингент. Проте ця зовнішньополітична акція в країні була сприйнята неоднозначно. Перебування українських військових у регіоні призвело до їх втягування у збройне протистояння між іракськими партизанами і окупаційними військами і, відповідно, до болючих втрат (загинуло 18 осіб). Курс на інтеграцію України в Європейське співтовариство поєднується з участю в інтеграційних процесах зі східними країнами. У лютому 2003 р. керівники Росії, України, Білорусі, Казахстану уклали угоду про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП).

Крім європейської інтеграції та тісних відносин з Росією основними пріоритетами зовнішньої політики України були:

· економізація зовнішньої політики, тобто зовнішньополітичні зв'язки повинні підкріплюватися й економічним співробітництвом;

· розвиток зв'язків зі стратегічними партнерами;

· створення позитивного іміджу України;

· забезпечення диверсифікації постачання енергоносіїв;

· підтримка відносин зі світовим українством (українська діаспора);

· реалізація переваг свого геополітичного положення.

Важливим напрямком української зовнішньої політики стала участь українських військових у миротворчих операціях ООН.