Антична колонізація Північного Причорномор'я.

Питання 2. Доба кочових племен на Українських землях: кіммерійців, скіфів, сарматів. Їх побут, діяльність та культура.

На зміну добі бронзи приходить ранній залізний вік. Перші знахідки залізних виробів на території України належать ще до XI -IX ст. до н.е. (курган зрубної культури поблизу м. Каховки).

Залізо видобували з болотної та озерної руди за допомогою сиродутного способу. Руду промивали, подрібнювали і випалювали на відкритих вогнищах. Потім засипали у горн разом з деревним вугіллям. У верхній частині горна залишали отвір для виходу газу, а в нижню вставляли керамічні сопла-про-духи. За допомогою шкіряних міхів у горно нагніталося "сире" (ненагріте) повітря, залізо збиралося в нижній частині горна у в'язкому стані (так звана криця). Крицю виймали і, подрібнюючи в кузні, проковували на ковадлах.

Першими державними утвореннями на території України було державне об'єднання кімерійців і таврів.

 

Кімерійці

Кімерійці - перші кочові, іраномовні племена вершників, що з'явилися в Україні, назва яких дійшла до нас з писемними джерелами. Гомер, розповідаючи у своїй поемі "Одіссея" про північне узбережжя Чорного моря, називає його "землею кімерійців". Це, напевно, і є найдавніша писемна згадка про Україну. Але нічого, крім назви людей, що населяли землі, які в ті часи вважалися похмурим краєм світу, Гомер не говорить про кімерійців. Давні автори вказували, що Північне Причорномор'я колись називалось Кімерією і була вона рабовласницькою державою, в якій влада належала цареві та рабовласницькій знаті. Кімерійці населяли територію України (межиріччя Дону й Дністра) з близько 1500 р. до н. е. аж до VII ст. до н. е. Трохи згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до Малої Азії.

Згодом вони змішалися з місцевим населенням. Можливо, частина кіммерійців залишилася в гірській частині Криму і стала предками таврів.

Матеріальна культура, господарство і побут кіммерійців відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили кам'яні стели. Відомі пам'ятки пізнього періоду зрубної культури, що датуються X- початком VIII століття до н. е.

Основними видами господарської діяльності кіммерійців було скотарство і землеробство. Панівне станови ще серед кіммерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. Саме воїнів деякі дослідники вважали кіммерійцями часів походів до Малої і Передньої Азії.

Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до цілого ряду висновків стосовно цих "споживачів кобилячого молока", як їх називали греки: 1) кіммерійці були першими в Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя; 2) вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників; 3) завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували в Україні добу заліза; 4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті.

У VIІ столітті до н.е. хвиля численних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор'я, внаслідок чого Кімерія розпалася, а частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорномор'ї, або мігрувала на Близький Схід, або була асимільована скіфами.

 

Скіфи

Скіфи, які на початку VII ст. до н. е. з'явилися в українському степу, не лишилися поза увагою більш розвиненої Середземноморської цивілізації, про що свідчать такі слова із Старого заповіту: "Ось іде народ із північної країни... держить лук і короткий спис, жорстокий він. Вони не зжаляться. Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина... народ здалеку... народ давній... мови якого ти не знаєш... сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі... він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої, і зруйнує мечем міста твої, на які ти покладаєш надію". Розоривши багато країн Близького Сходу, скіфи нарешті осіли у степах Північного Причорномор'я, створивши перше на терені України велике політичне об'єднання.

У V ст. до н. е. "батько історії" - Геродот відвідав Скіфію й описав її населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних кочовиків, що тисячоліттями панували у Євразійських степах. Геродот описав кілька типів скіфів. Скіфи поділялися на царських, скіфі в-кочовиків, скіфі в-хліборобів і скіфів-орачів. Політична влада зосереджувалася в руках "царських" скіфів - кочовиків, що вважали себе найчисленнішими й найкращими і змушували інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. За їхніми зазіханнями стояло велике, добре озброєне й дисципліноване кінне військо. Щоб розвивати в собі войовничі інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров першого вбитого ворога, робити з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи. Безжалісні до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі, яку цінували понад усе.

Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися напівкочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті скіфи, що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед інших дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, хутром і рабами.

Суспільний лад скіфів визначався глибоким соціально-економічним розмежуванням. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з воєнної здобичі й торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох; згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Суспільне розмежування скіфів засвідчене їхніми похованнями, збереженими в численних скіфських могилах, надзвичайно багатими і пишними у царів й аристократії, простими у низових військовиків і виробників. Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний.

Родовід у скіфів ішов по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодших жінок. Як свідчать розкішні поховання скіфських царів у курганах, що ії досі трапляються в українських степах, багаті могили племінної знаті й водночас убогі могили простих людей, суспіль-но-економічне розшарування стало досить помітним явищем серед "царських" скіфів. Крім награбованого у війнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. Своїм торговим партнерам скіфи пропонували товари, що ними згодом уславиться українська земля: збіжжя, віск, мед, хутро, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби, інші предмети розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит. Про це свідчать своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем декоративне мистецтво з характерними для нього мотивами тваринного світу. Воно з великою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражають граційністю й красою.

Про релігію скіфів збереглося, крім свідчень Геродота, дуже мало даних. Скіфські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі. Найбільш шанованою з усіх божеств була Табіті - богиня царського вогнища (тотожна і грец. Тести), після неї-Палай ("батько") (відповідав грец. Зевсові), дружиною якого була Апі ("земля") (ідентична з грец. Геєю); грец. Аполлонові" відповідав скіфський Гойтосір. Афродіті - Аргімпаса (Артімпаса), Посейдонові - Тагімасад.

Скіфи шанували також бога-героя на ім'я Таргітай, що його подвиги, як вважають деякі дослідники, стали подвигами Геракла, також він відповідав грец. Аресові, та іншим.

Про художні можливості скіфів можна судити по прикладному мистецтву, пам'ятники якого знайдені в похованнях: прикраси, парадна зброя, кінська упряж, посуд. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. Головним мотивом прикраси предметів були зображення тварин в звіриному стилі: оленя, лося, ведмедя, коня, птахів, риб. Існували певні закономірності, наприклад, риба зображалася тільки на кінських налобниках. Це доводить, що зображення мали не тільки естетичне, але і магічне значення.

За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною античної цивілізації Середземномор'я. Через грецькі колонну Причорномор'ї скіфи ввійшли У контакт із грецькою цивілізацією й навчилися цінувати її. Водночас контакти зі світом Середземномор'я втягували скіфів і в його конфлікти. Найбільшої могутності скіфи досягли в кінці Уст. і з початку IV ст. до н. е. під проводом царя Атея, який об'єднав усіх скіфів від Азовського моря до Дунаю. У 513 р. до н. е. величезне військо перського царя Дарі я захопило землі нинішньої України. Проте, вдавшись до стратегії "спаленої землі", скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V-на початку IV ст. до н. е. скіфи пішли на захід і підкорили фракійців на Дунаї. Ця перемога виявилася для них зовсім непотрібною, бо віч-на-віч звела їх з Філіпом Македонським, батьком Олександра Великого. У 339 р. до н. е. македонці завдали страшної поразки кочовикам. У цьому бою загинув і сам цар Атей. Це стало початком кінця скіфів. Приблизно через сто років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати - інше могутнє плем'я кочовиків зі сходу. Тільки залишкам удалося сховатися в Криму, де їхні нащадки прожили до III ст. н. е.

 

Сармати

З II ст. до н. е. по II ст. н. е. у степах Північного та Східного Причорномор'я панували сармати, які прийшли з Волги. Спочатку вони мирно змішувалися з такими ж ірано мовними скіфами, а також греками, що жили у Північному Причорномор'ї. Проте підтиском ворожих племен зі сходу сармати ставали дедалі агресивнішими. Зрештою вони підкорили скіфів, поглинувши у своїй масі велике число простого люду. Як і всі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдине однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких, якязиги, роксолани та алани. Кожне з цих сарматських племен прагнуло до панування в Україні. Оскільки намагання ці співпали з тривалими й всеохоплюючими переміщеннями племен, що називаються Великим переселенням народів, і оскільки Україна знаходилася у центрі цих безладних міграцій, сармати часто суперничали з іншими племенами та, бувало, навіть поступалися їм владою. Нарешті, у II ст. н. е. їх остаточно знищили страшна навала гунів зі сходу, наскоки германських готів і вперта оборона римлян на заході.

З наявних нині розрізнених даних про сарматів випливає, що за своїм зовнішнім виглядом і способом господарювання вони нагадували скіфів, а також інших іраномовних кочовиків. Один сучасник так описував сарматів: "Вони високі на зріст, вродливі і світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах". Носили вони довгі просторі штани, шкіряні камізельки, взуття з м'якої шкіри та шапки. Основними продуктами харчування було м'ясо, молоко та сир. Жили вони у шатрах, що напиналися на двоколісні чи чотириколісні вози. Особливо вражає у сарматів та велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а також одягалися, як чоловіки. Дані археології свідчать про те, що сарматських жінок ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць.

Зброєю сарматських вершників були короткі мечі, кинджали, луки, списи та дротики. Сарматські воїни відзначалися швидкістю атак, особливими способами кидання дротиків та накидання аркана на противника. їхні коні мали багато прикрашену упряж.

Небіжчиків сармати ховали у курганних і ґрунтових могильниках з великою кількістю інвентарю.

Багате сарматське поховання досліджене під курганом "Соколова Могила" біля села Ковалівки Миколаївської області.

Коли війна не могла задовольнити всіх матеріальних потреб, сармати торгували, їхні каравани мандрували у найдальші краї, з яких везли до Танаїсу - сарматської столиці, розташованої на р. Дон, китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне каміння з Ірану та Індії. На думку Страбона, грецького географа та історика, контакти з греками й римлянами завдали сарматам більше шкоди, ніж добра. "Наш спосіб життя зіпсував цих людей, розширивши серед них такі пороки, як пристрасть до розкошів і плотських утіх, негідні прагнення, задоволення яких робить їх дедалі ненажерливішими". Незабаром на зміну сарматам прийшли інші кочовики, але сармати були останнім індоєвропейським народом, що прийшов зі сходу. Після них Євразійські степи майже на ціле тисячоліття стануть володіннями тюркських народів.

Питання 3. Античні міста - держави Північного Причорномор’я.

Дослідження пам'яток античної культури на території України почалося ще наприкинці 18 ст. Спочатку це були візуальні обстеження, викладені в загальних описах Північного Причорномор(я П.Сумароковим, І.Потоцьким, І.М Муравьйовим-Апостолом, Г.Е Кепером, П.І Кеппеном.

 

Вже на початку 19 ст. створюються музеї в м.Миколаєві (1806), м.Феодосії (1811), м.Одесі (1825), м.Керчі (1826). Їхня діяльність спрямовувалась на вивчення переважно античних пам'яток.У 1801 році П.К.Сухтелен проводить в м.Ольвії перші археологічні розкопки,трохи пізніше розпочинаються розкопки поблизу м.Керчі й у м.Херсоні.

 

Регулярного характеру розкопки пам'яток античної культури Півдня Причорномор'я набули у кінці 19 ст. Крім історико-археологічних описів названих авторів, в першій половині 19ст. були створені карти і плани залишків античних північнопричорноморських міст. Згодом були зроблені спроби звести археологічні матеріали а також розвідки з історії Баспорського царства й Ольвії.

 

З кінця 19 ст. розгорнулися систематичні розкопки трьох найбільших античних міст-держав та іхніх некрополів на території України - Березані та Ольвії (Б.В. Фармаковський, Е.Р.Штерн), Херсонеса (Одеське товариство старожитностей; К.К Костюшко-Валюженич, Р.І. Лепер), Пантікапея (К.Є.Думберг, В.В.Шкарпіл), курганів Боспорського царства. Були відкриті оборонні споруди, житлові квартали, терми (лазні) й монетний двір у Херсонесі, десятки монументальних поховальних споруд. У пожовтневий період, а особливо після Великої Відчизняної війни, археологічні дослідження античних пам'яток України набули дуже широкого розмаху.

 

Завдяки цьому ми тепер маємо досить повне уявлення про археологію та історію всіх чотирьох центрів поширення античної культури в Північному Причорномор'ї -Тіри,Ольвії, Херсонесі і Боспора.

 

За джерела при вивченні історії античних північнопричорноморських держав, крім так званих артефактів, правлять свідчення давніх авторів. Насамперед це "Історія" Геродота. Відомості про Північне Причорномор'я залишили також Діодор Сіцілійский, Страбон, Полієн, Демосфен, Єсхін, Діон Хрисостом, Птолемей, Овідій, Пліній та інші стародавні вчені, філософи, письменники, поети.

 

Але найконкретнішими є різні категорії археологічних джерел, які здобуваються при роскопках міст, поселень і некрополів (могильників).

 

Ніконій.

 

 

Назва міста походить, можливо, від імені ойкіста. Розташовувалося воно на лівому березі Дністровського лиману, поблизу сучасного с.Роксолани. Заснований переселенцями з Іонії в останній третині 6 ст до н.е., Ніконій являв собою невеликий поліс що складався із власне міста і близько десятка лівобережних сільських поселень із землянковою забудовою. Основу економіки становило землеробство. На відміну від Тіри власної монетної чеканки не мав. В 1-6 ст.до н.е. основним платіжним засобом на внутрішньому ринку Ніконія були істрійські мідні литі монети. Але можливо, що в 5 ст.до н.е. Ніконій вже випускав власну литу монету із зображенням сови. Підтримував торгівельні зв'язки з містами Іонії, Антіки,острівною Грецією, з Істрією, Ольвією. В 6 - першій половині 5 ст. до н.е забудовувався землянковими житлами, які згодом змінювалися будинками звичайного грецького типу. На другу половину 5 - 4 ст. до н.е. припадає розквіт міста, коли, зокрема,зводяться оборонні споруди. Близько третьої чверті 4 ст. до н.е Ніконій занепадає. В 3-2 ст. до н.е. занепад посилюється, а з нашестями голатів та інших варварських племен місто остаточно гине. В 1-4 ст. н.е. життя в ньому відновлюється, але цей період майже не досліджений.

 

Тіра

 

Назва міста походить від грецької назви Дністра –Тірас. Місцерозташування залишків Тіри - околиця сучасного Білгорода -Дністровського лиману Одеськоїобласті. Колонія заснована вихідцями з Мілета наприкінці 6-ст. - початок 5 ст.до н.е. В розвитку Тіри виділяють два основні періоди: еллінський (від заснування міста до середини першого століття до нашої ери) і римський (середина 1 ст.до н.е. - 70-тіроки 4 ст.), які розділяє гетська навала під проводом Буребісти. Час першого розвитку починається з 5-го ст.до н.е. і триває до 3-го ст.до н.е. Тіра карбувала власну монету з кінця 2-го ст.до н.е і до 70-х років 1 ст. до н.е можливо входила до складуПонтійської держави Мітрідата Євпатора. За римськогоімператора Доміціана увійшла до складу Нижньої Мезії; з 2 ст. до н.е в Тірі розміщуються підрозділи 5 Македонського і 11 Клавдієвого легіонів.

В середині 3 ст.н.е Тіра виходить із провінції Нижня Мезія, й римський гарнізон залишає місто. Тоді воно зазнає руйнування готами.

Населення Тіри займалося посередницькою торгівлею, сільським господарством, скотоводсвом, міншою мірою - ремеслами. Тіра мала сільську округу. Тут виращували зерно, ловили рибу, випасали худобу.

Розкопками знайдено залишки житлових кварталів 6-го ст. до н.е. та оборонних споруд кінця 4-го ст. до н.е.

 

Ольвія

 

Ольвія – давньогрецькою мовою означає -"щаслива". Розташована на правому березі Південнобузького лиману. Рельєф місцевості зумовив форму міста у вигляді неправильного трикутника. Єдиної точки зору на дату заснування Ольвії до цих пір нема. Більшість істориків схиляється до заснування Олвії на рубежі 7-6 ст.до н.е. чи в першій половині 6 ст. до н.е. вихідцями з району Мілета і проіснувала до середини 3 ст.

Топографічно Ольвія складалася з трьох частин - Верхньої, Терасної та Нижньої. Остання вже після загибелі міста була зруйнована водами лиману. На етапі розквіту наприкінці 4-3 ст. до н.е Ольвія займала територію площею близько 55га, численість її мешканців становила близько 20 тисяч.

В історії міста й держави простежуються два великі періоди.

Перший охоплює час від заснування тут колонії до середини 1 ст. до н.е. Забудована в другій половині 4 ст. до н.е. однокамерними землянками та напівземлянками, в 5 ст. до н.е. Ольвія набуває звичайного для старогрецького міста вигляду. В 5 ст. до н.е в ній, за Геродотом, уже існували укріплення та палац Скіфського царя Скіла.

Житлові споруди Ольвії - звичайно одноповерхові з підвалами. Відкрито залишки агори (площі, навколо якої зосереджувалися торгові ряди, будинки суду, магістратур). Виявленно священні ділянки.

Деякий час Ольвія входила до фінського морського союзу. Мала розвинуті торгівельні та культурні зв'язки, мала свої гроші - спочатку це були литі "дельфінчики ", трохи пізніше аси, а з середини 5 ст. до н.е. карбує звичайні для античного світу монети.

Економічну базу поліса становило сільське господарство, розвивалися ремесла й торгівля.

В період з останньої третини 4 по середину 3 ст. до н.е. Ольвійська держава досягла найвищого економічного піднесення.Виник новий тип сільських поселень у вигляді колективних садиб. Проте з кінця 3 ст. до н.е. починається поступовий занепад. У 2 ст. до н.е. Ольвія опиняється під протекторатом царя Малої Скіфії Скілура. З кінця 2 ст. до н.е. по 70 роки 1ст. до н.е.перебувала під владою Мітрідата 6 Євпатора - царя Понтійської держави. Після цих подій місто остаточно занепало й було добите гето-дакійськими племенами.

Наприкінці 1 ст. до н.е. починається поступове відродження Ольвії, що стає початком другого періоду, що проходить під знаком римських впливів.У цей час територія городища скоротилася майже втроє його забудова була скупченою і бідною.

Близько середини 1 ст. до н.е. Ольвія потрапляє в залежність від скіфських або сарматських царів, проте незабаром звільняється.

В середині 2 ст. до н.е. місто увійшло до складу Нижньої Мезії.

 

2 ст. - перша половина 3 ст. н.е. стали періодом найвищого розвитку Ольвії римської доби. В 40-і й потім 70-ті роки 3 ст. н.е. Ольвія зазнає навал готів. Життя в місті остаточно завмирає не пізніше другої четверті 4 ст. н.е.

 

Некрополь Ольвії займає територію загальною площею близько 500 га, проте його межі на різних етапах життя міста змінювалися, а в перші століття поховання почали розміщувати навіть на залишках самої Ольвіїєлліністичної доби у звичайних грунтових прямокутних у плані ямах - на дні або в підбоях вирізуваних у стінках цих ям. На земній поверхні над похованням звичайно встановлювалися кам'яні надгробки у вигляді стел, антропоморфних зображень, вівтарів. У 4 ст. до н.е з'являються земляні склепи, що складалися з поховалльної камери та дромоса (вхідного похилого коридору). Пізніше починають ховати в кам'яних склепах, над якими зводились грунтові насипи. Найвищої досканалості споруди цього типу досягають у другій - першій половині 3 ст.н.е., коли будувались монументальні кургани з кам'яними крепідами. Саме тут використовувались напівциліндричні розпірні склепіння й високоякістні кам'яні мури (найвидатнішими зразками цієї архітектури є склепи курганів - Зевсового, Єврисивія та Арети.).

 

 

Херсонес Таврійський

 

Назва походить від грецького слова "півострів". Руїни цього міста розташовані на околиці Севастополя. Херсонес заснованийу 422 -421 році до н.е. вихідцями з Гераклеї Понтійської. Розквіт держави припадає на кінець 4-3 ст.до н.е. Це одне з трьох великих античних північнопричорноморських міст, які дожили до пізнього середньовіччя. Територія досягала 33 га, а населення становило не менш, як 15 тисяч жителів. Місто мало єдине прямокутне планування та було обнесене міцними захисними стінами, що збереглися до нашого часу, мало добре укріплений порт, а в римські часи - цитадель.

Наприкінці 4 ст.до н.е.Херсонес підкорив Керкінітіду, заснував нове місто - Калос Лімен.Тоді до складу Херсонеської держави увійшло узбережжя практично всього Захіннього Криму.

У 179 році до н.е.Херсонес уклав угоду з царем Понтійської держави Фарнаком 1 про "дружбу". Однак уже в середині 2 ст.до н.е. Північно -Західний Крим опинився під владою скіфів. У боротьбі проти них Херсонес звернувся по допомогу до Мітрідата6 Євпатора. Під час його походів на скіфів (110-108 рр.до н.е.) Херсонес було звільнено від їхньої залежності. Але після цього місто потрапляє під зверхність Боспорської держави, якої позбавляється за поміччю Риму лише в другій половині 1 ст.н.е. Після походу Плавтія Сільвана в 60-ті роки 1 ст. н.е в Північному Причорномор'ї в Херсонесі розміщується римський гарнізон. Неподолік від Херсонеса, в Харакеі, римські війська будують фортецю, від якої до наших днів збереглися рештки фортечних мурів, терми, німфей.

Після економічної кризи, перенесеної на рубежі, розпочинається новий єтап піднесення: розвиваються торгівля, виноробництво, соляний і рибальський промисел. Але уже у третій четверті 3 ст.н.е. справи погіршуються: з Херсонеса виводяться римські війська, припиняється карбування своєї монети, в економіці спостерігається повний занепад.У 70-ті роки 4 ст.н.е. Херсонес зазнав гунської неволі, після чого продовжує існувати у складі Візантійської імперії.

Некрополь Херсонеса розташовувався довкола міста з усіх боків. Основний тип поховальних споруд - прямокутні ями. В середині 4 ст. до н.е. з'являються могили, обкладені черепицею, у 2 ст до н.е. - ком'яні ящики й вирубані вскелі склепи з нишами - лежанками.

 

 

Боспорська держава

 

 

Розташовувалася по обидва боки Керченської протоки, яка в давнину називалася Боспор Кіммерійський. Головним містом був Пантікапей, але столицею азіацької частини Боспору вважалася Фанагорія. До утворення Боспорської держави існуючі на її теріторії з 6 ст.до н.е. грецькі міста Пантікапей, Феодосія, Німфей, Мірмекій, Теритака, Порфмій, Фанагорія, Германаса, Гергіппія, Кепи та інші, здебільшого були звичайними полісними структурами. В 480р. до н.е. Боспором починає правити династія Археанактидів, яку в 438-437рр. до н.е. змінює династія Спартокідів.

На етапі найвищого піднесення держави 6ст. до н.е. її територія обіймала Керчінський і Таманський півострови, Східне Приазов'я, пониззя Кубані, а також Дельту Дону. До складу Боспорської держави входили не тільки античні міста, а й місцеві племена - синди, меоти, торети, дандарії. На чолі держави стояв цар - монарх згаданих племен і архонт грецьких міст.

В середені другого ст. до н.е. держава переживає економічну кризу, яка наприкінці століття загострюється повстанням рабів під приводом Савмака. В ці справи втручається Мірдітат 16 Євпатор, унаслідок чого Боспор підпадає підзверхність Пантійського царства. В останній чверті 1 ст. н.е. Боспор стає власником Рима. До середини 3 ст. н.е. спостерігається економічне піднесення, після чого знову розпочинається воєнно-політична і економічна криза, яка завершується з гунською навалою (375-376рр.) за гибеллю Боспору як держави. Згодом у Пантікапеї Феодосії, Тірітаці та інших містах поширюються впливи Візантії.

 

 

Населення

 

 

Етнічний субстрат античних міст на час їхнього заснування становили греки-переселенці з Малої Азії, Аттіки й Гіраклеї Понтійської. З перших століть Нової ери зростає чисельність представників місцевого населення в античних містах. За соцальним станом структура населення була досить строкатою. Крім громадян і рабів, існувало також багато вільних, залежних або напівзалежних людей.

 

 

Торгівля

 

 

Протягом усього свого існування античні міста - держави Північного Причорномор'я вели жваву торгівлю з античними містами Східного Середземномор'я, Причорномор'я, з навколишніми племенами, Римом, і його східними провінціями. Ведуть торгівлю з варварами, які постачали грекам зерно, рибу, худобу, шкіри, рабів, мед, віск, натомість одержували ремісничі вироби, зброю, прикраси, вино, тканини.

 

Торгівельні стосунки з варварським світом відбувались на обмінній, а з античним – головним чином на грошовій основі. Монетна справа виникає у північнопричорноморських державах майже одночасно з їхнім формуванням. Кожний ізполісів карбував власну монету.

 

 

Питання 4. Розселення слов’янських племен на території України: їх побут та релігійний світогляд.

Назва споріднених народів "слов'яни" вперше з'явилося у творах візантійського історика Прокопія Кесарійського "Війна з готами" і імператора Маврикія Стратега "Тактика і стратегія" (VI ст). Слов'янські племена, які становлять три гілки - західну, південну і східну, з найдавніших часів жили в Європі (про західних і південних слов'ян йдеться в історії середніх століть). Східна гілка слов'ян - корінне населення, що проживало з незапам'ятних часів на значній території, що включала межі сучасних України, Білорусії та європейської частини Росії.
Розселення слов'ян у давнину на території сучасної України підтвердили археологічні розкопки в басейні Дніпра. Знайдено величезну кількість поселень і могильників племен, що жили в кінці старої, а також при новій ерах по Дніпру і його численним притоках. У римських письмових джерелах слов'яни згадуються під назвою венеди, у візантійських і готських - склавини (слов'яни) і анти, в грецьких вони завуальовані в збірних назвах - скіфи, сармати і гуни. Давньоруські літописи повідомляють, що в V - VIII ст. слов'яни об'єднувалися в племінні союзи (див. карту-вклейку): полян (середній плин Дніпра), сіверян (басейни Десни, Сули і Ворскли), древлян (дніпровське Полісся), тиверців (між Дністром і Прутом), уличів (між південним Бугом і Дністром, аж до Дунаю і Чорного моря), волинян і дулібів (басейн Залізні знаряддя праці Західного Бугу і правих приток слов'ян другої половини верхньої Прип'яті), хорватів (Карпати).
Таким чином, вся територія нинішньої України була заселена слов'янами, племена яких об'єднувала близькість мови, господарства і культури.
А чим займалися слов'яни в давнину? На це питання знову ж таки дають відповідь археологічні розкопки і письмові закордонні джерела. Слов'яни вели осілий спосіб життя, і це сприяло розвитку у них орного землеробства як основної галузі господарства. Землю вони обробляли вдосконаленим ралом із залізним наконечником, а також мотиками та лопатами. Рало нагадувало соху, яку і на багато століть пізніше селяни використовували для розпушування грунту. У рала запрягали биків або коней. Тільки в V - VI ст. слов'яни винайшли плуг з металевим (залізним) лемешем і чересло (плужних ножем). Вони сіяли і вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, коноплі, льон, ріпу, цибулю, капусту та інші культури, кількість яких значно зросла в порівнянні з минулими епохами. Зернові культури жали виключно металевими серпами. Траву на сіно косили косами-горбуші. Як і раніше, зерно мололи кам'яними жорнами, або товкли в дерев'яних ступах. Хліб випікали в печах-кам'янках.
Слов'яни займалися і такий прибутковою галуззю господарства, як скотарство: розводили велику рогату худобу, коней, овець, кіз, свиней.
У господарстві слов'ян важливе місце займали також промисли: мисливство, рибальство, бортництво (збір меду диких бджіл) та інші, чому сприяли природні багатства - лісові масиви, широкі степи, порослі травою, річки, озера, болота із заростями очерету.
Природні багатства сприяли широкому розвитку ремесел: залізоплавильний (з болотних руд), ковальства, столярній, гончарного, ткацького, кушнірського (обробка шкір) та ін Поблизу села Григорівки на Вінничині археологи виявили 25 горнів, в яких стародавні слов'яни плавили залізо. Це було велике відкриття! Знахідки свідчать, що ковалі вже тоді виготовляли і використовували в землеробстві та скотарстві більше 20 знарядь праці. Домашні потреби слов'ян задовольнялися прядінням, шевським і кравецьким ремеслами місцевих умільців. Вироби цих ремесел часто в межах громад і племен обмінювалися на інші предмети. Майстерно зроблені ремісниками ювелірні вироби-прикраси також використовувалися як для особистих потреб, так і для торгового обміну.
Розвитку торгівлі у слов'ян сприяло поступове відокремлення ремесел від землеробства й скотарства. Грошима служили срібні монети, які потрапляли до слов'ян в результаті торгівлі з Візантією, провінціями Західної Римської імперії, грецькими містами-державами Північного Причорномор'я, країнами Азії та Близького Сходу. Зокрема, в арабські країни слов'яни вивозили на продаж хутра, мед, віск, хліб, рибу, шкіри. З часом торгівля розширювалася.
Розвиток господарства у слов'янських племен сприяло їх політичного об'єднання, створювало умови для формування народності, піднесенню їх матеріальної та духовної культури.

Зародження класів і виникнення державних союзів слов'янських племен.
Розвиток господарства послужило основою для суттєвих змін у суспільних відносинах слов'ян. У результаті розпаду первіснообщинного ладу родові громади втрачали свою колишню замкнутість і почали об'єднувати не тільки родичів, але й сусідів. Утворювалися по суті нові об'єднання - територіальні або сусідські громади, які складалися з індивідуальних господарств окремих сімей. Орна земля та угіддя громад часто розподілялися між сім'ями, а вироблені продукти ставали їхньою приватною власністю.
"... Знаходилися до того в загальному володінні ріллі і луки, - писав Ф. Енгельс, - стали піддаватися розділу за вже відомим способом між виникали тепер господарствами, спочатку на час, пізніше - раз назавжди, тоді як ліси, вигони і води залишалися спільними ".
Деякі сім'ї накопичували значні багатства, що посилювало майнова нерівність у громадах.
У стародавньому суспільстві слов'ян відбувалися глибокі економічні та соціальні зміни: первіснообщинний лад розкладався, і в його надрах зароджувалися класові феодальні відносини.
Старійшини родових общин і їх соратники поступово зосереджували у своїх руках владу і багатства, експлуатували вільних общинників. Крім того, захоплених полонених вони перетворювали на рабів і змушували працювати на себе. Проте рабовласництво у слов'ян не стало панівним ладом і носило патріархальний характер. Полонені-раби часто вважалися членами сімей общинників і ставали вільними трудівниками або поверталися на батьківщину. У слов'янському світі не виникли умови для рабовласництва.