Формування інформаційної політики ЮНЕСКО

У галузі комунікації та інформації ЮНЕСКО покликана сприяти вільному поширенню інформації, розвитку плюралізму та незалежності засобів інформації, зміцненню та модернізації інформаційних інфраструктур і служб документації (бібліотек, архівів) у країнах-членах, застосуванню нових інформаційних і телекомунікаційних технологій, підготовці кадрів у цій галузі. ЮНЕСКО видає близько 50 бюлетенів і 20 періодичних видань: "Природа і ресурси", "Перспективи" (освіта), "Міжнародний журнал суспільних наук", "Музеї", "Витоки". Щороку Організація видає також до 200 книжок, досліджень, брошур, доповідей з питань, що входять до її компетенції. ЮНЕСКО опублікувала цілий ряд багатотомних комплексних видань, серед яких такі, як "Загальна історія Африки", "Історія цивілізації Центральної Азії", "Історія наукового і культурного розвитку людства". Широкої популярності набула колекція репрезентативних видань ЮНЕСКО, яка нараховує 1 тис. томів. Це переклади на різні мови літературних шедеврів народів світу.

В Програмі IV.I ЮНЕСКО в 4-ій Великій Програмі ЮНЕСКО простежуються наступні проблеми:

1 захист свободи слова та захист преси;

2 забезпечення розвитку незалежних ЗМІ;

3 сприяння розвитку незалежних радіомовних ЗМІ;

4 запевняти країни-члени організації фінансово та технічно допомогати утворенню радіомовних організацій;

5 сприяння поширенню освітньої та культурної задачі ЗМІ;

6 збільшення ролі жінок в роботі ЗМІ, особливо шляхом допомоги розширенню мережі WOMMED/FEMMED;

7 продовження допомоги впровадженню та розвитку на регіональному рівні Програми «Пам’ять Світу»;

8 полегшення доступу до інформації широким колам населення;

9 допомога країнам-членам організації формулювати національну та регіональну політику розвитку інформаційних технологій;

10 провадження підтримки ініціатив країн-членів в галузі інформації та комунікації;

З Проекту «Етнічні та соціокультурні проблеми нового інформаційного суспільства» в 4-ій Великій Програмі ЮНЕСКО закладені наступні проблеми:

1. стимулювання відображення соціокультурних надбань суспільства у впровадженні нових технологій та всілякому розвитку кіберпростору;

2. збирання та аналіз даних, аналізів та різноманітних досвідів, що стосуються культурних та освітніх аспектів в інформаційному суспільстві, що з’являється.

3. З Програми IV.II ЮНЕСКО в 4-ій Великій Програмі ЮНЕСКО взято наступні проблеми:

4. продовження підтримки і розвитку проектів, що стосуються комунікації;

5. участь у підготовці професіоналів з комунікації і допомога розширенню мережі ЮНЕСКО з комунікації (ORBICOM);

6. підтримка розвитку загальнонаціональних ЗМІ;

7. підтримка та заохочення розвитку та розповсюдження виробництва, на національному та на міжнародному рівнях, аудіовізуальної продукції з країн, що розвиваються;

8. підтримка розвитку бібліотечних та інформаційних послуг;

9. сприяння проведенню міжнародних зустрічей, брифінгів з питань інформації та комунікації;

10. допомога впровадженню найкращих проектів з модернізації найвідоміших у світі бібліотек;

11. сприяння модернізації архівних послуг;

12. сприяння впровадженню електронних мереж;

13. збільшення ролі Організації, у рамках її компетенції, в прийнятті програм з інформації та комунікації та співробітництво з іншими Організаціями у рамках їх основних програм з інформації та комунікації;

14. участь у підготовці спеціалістів і користувачів комп’ютерної техніки.

Регіональна інформаційна політика ЮНЕСКО (за документами 1989-1995 років)

У відповідності із концепцією "вільного потоку інформації", проголошеною ЮНЕСКО наприкінці 1989 років, був прийнятий середньостроковий план на 1990-1995 роки – "Комунікація на службі людству". Він містить такі 4 основні мети:

1) інвестиції в інфраструктуру, збільшення та модернізація комунікативних мереж у країнах, що розвиваються;

2) підготовка людських ресурсів, віддання пріоритетів освіті, відповідній технології та прикладним дослідженням;

3) підготовка праць з проблем соціокультурного впливу комунікаційних медіа та нових технологій на культурну ідентичність народів;

4) розвиток програм, націлених на освіту тих, хто користується комунікаційними медіа, з метою навчити їх критично орієнтуватись в отриманій інформації і вміти зробити відбір її, щоб зреагувати на можливі маніпуляції і захистити свої права громадян.[1]

В рамках цього середньострокового плану була прийнята Нова стратегія в галузі комунікації, основними положеннями якої є:

· сприяння вільному, більш широкому та збалансованому розповсюдженню інформації як на міжнародному так і на національному рівнях;

· розвиток всіх засобів, що можуть укріпити позиції країн, що розвиваються в світових інформаційних потоках.

З метою їх реалізації ЮНЕСКО та ООН провели 4 семінари: у м. Віндхук (Намібія, 1991 рік), Алма-Ата (Казахстан, 1992 рік), Сантьяго (Чілі, 1994 рік), Сана (Йемен, 1996 рік), Софія (Болгарія, 1997 рік). Результатом цих семінарів стало прийняття декларацій, які мали схожий зміст і спільну мету: сприяння незалежним і плюралістичним засобам масової інформації відповідно у Африці, Азії, Латинській Америці та Карибському регіоні, арабських державах, країнах Центральної та Східної Європи.

Учасники семінарів, посилаючись на Загальну декларацію прав людини, що проголошує право на інформацію одним із основних прав людини та принципи "вільного потоку інформації", проголошені у 1989 році, наголошували, що свобода преси, як складова частина свободи слова, є одним із головних елементів сучасної демократії, і тому підтримка незалежної, плюралістичної та вільної преси суттєво необхідна для демократичного та економічного розвитку будь-якої країни. Висвітлюючи реальні факти обмеження діяльності журналістів у світі (наприклад, в Африці, щонайменше 17 журналістів, за даними Віндхукської декларації, утримуються у в'язницях, 48 були вбиті в період 1969-1990 рр.), створення урядом штучних бар'єрів на шляху їх діяльності: обмеження закупівлі паперу, цензура, системи ліцензування та контролю, учасники закликали світове співтовариство в особі Генеральної Асамблеї ООН, а також Програми розвитку ООН (ПРООН), ЮНЕСКО та Міжнародної програми розвитку комунікацій (МПРК):

· розглянути законодавство країн даних регіонів, а також практичні приклади обмежень з наступним винесенням рекомендацій на розгляд відповідних урядів;

· сприяти забезпеченню прав журналістів та їх асоціацій;

· заохочувати співпрацю друкованих ЗМІ різних країн з метою підвищення кваліфікації журналістів та збільшення інформаційної бази видань, тощо.

Учасники семінарів запропонували такі загальні для всіх регіонів напрямки підтримки вільної преси:

1. Сприяння втіленню ідеї "вільного потоку інформації": створення інформаційних центрів для доступу до світових мереж інформації, ознайомлення з новими технологіями, обміну новинами між країнами.

2. Підготовка спеціалістів: сприяння розвитку національних та регіональних семінарів та курсів підготовки спеціалістів з питань міжнародних принципів свободи слова, незалежності журналістів; технічних та економічних (маркетинг, реклама, податки) аспектів діяльності ЗМІ; обміну викладацьким складом між країнами тощо.

3. Безпека журналістів: підтримка права журналістів на безпечне виконання своїх професійних обов'язків і створення центів їх підтримки в рамках проекту "Міжнародна свобода обміну інформацією" (IFEX – International Freedom of Information Exchange).

4. Неурядове мовлення: заохочувати незалежні від уряду та офіційної позиції засоби масової інформації, які б замінили існуючі нині контрольовані державою ЗМІ.

5. Професійні асоціації: надати допомогу журналістам у створенні дійсно незалежних асоціацій, синдикатів та професійних союзів.

6. Економічні питання: вирішення проблем з постачанням газетного паперу, альтернативних засобів друку та розповсюдження газет та журналів, а також альтернативних шляхів отримання дешевих кредитів та зниження податкового тиску на друковані видання.

7. Обладнання та технологія: консультації про технології для малих ЗМІ від ЮНЕСКО, Міжнародного союзу електрозв'язку, МПРК, Міжурядової програми по інформатиці, а також Загальної програми по інформації ООН, а також створення ними мереж розповсюдження, центрів документації та баз даних з метою надання доступу до міжнародної інформації, довідковим посібникам, текстам, CD-ROM та іншим видам навчальних матеріалів.

1. Дослідницька діяльність: рекомендувати засобам масової інформації, науково-дослідним інститутам та іншим структурам здійснювати дослідження впливу комунікації на суспільство, на культуру народу тощо.