Тема: Політичні еліти і політичне лідерство

План

1. Поняття «еліта». Теорії політичних еліт.

2. Типологія еліт. Функції і система рекрутування політичних еліт.

3. Політичне лідерство. Теорії і типологія політичного лідерства.

4. Функції політичного лідера. Лідерство і культ особи.

 

! Ключові поняття: еліта, політична еліта, контреліта, антиеліта, елітарність, циркуляція еліт, рекрутування еліт, система гільдій, антрепренерська система, лідерство, політичне лідерство, культ особи, харизма

 

& Методичні рекомендації

 

G Основне завдання, що стоїть перед студентами при підготовці першого питання, – ознайомлення з поняттям «еліта», феноменом політичної еліти, фундаментальними теоріями політичних еліт. Студентам варто усвідомити, що у ході історичного розвитку суспільства склався його поділ на керовану більшість і керівну (управляючу) меншість. Ця меншість, яка здійснює функції управління, має специфічні особистісні особливості й професійні якості, які допомагають їй знаходитися при владі. Цей особливий прошарок людей називають правлячою або політичною елітою. У перекладі із французької «еліта» означає «краще», «добірне». Ідеї поділу суспільства на «вищих» й «нижчих», «аристократію» й «простолюдинів» знаходять своє обґрунтування ще у працях Конфуція, Платона, Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше й ін. Однак концептуально феномен еліт був досліджений наприкінці ХIХ – початку ХХ ст. в роботах Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельса (макіавеллістської школи). Студентам потрібно чітко засвоїти фундаментальні положення концепції еліт: 1) суспільство закономірно ділиться на правлячу меншість й керовану більшість, цей розподіл ґрунтується на природній нерівності людей залежно від таланту і здібностей, інтелекту й багатства; 2) еліта являє собою згуртовану групу, що відрізняється винятковими якостями й здібностями, яка усвідомлює свою перевагу над іншими; 3) розвиток будь-якого суспільства спрямовується й залежить від політичної еліти; 4) головне призначення політичної еліти – у прийнятті найважливіших політичних рішень. Надалі студентам слід зосередитись більш детально на теоріях кожного з вищеназваних авторів, виокремивши певні розходження. Так, щодо обґрунтування природи політичної нерівності, В. Парето визначав еліту по її вроджених психологічних властивостях і включав до неї тих, хто продемонстрував видатні якості або довів найвищі здатності у своїй сфері діяльності. Г. Моска вважав, що еліта має володіти моральними перевагами, деякими якостями, які надзвичайно цінуються й надають вагу в тім суспільстві, у якому вони живуть. Він спочатку розрізняв три якості, що відкривають доступ у політичний клас: військова доблесть, багатство, священство. Пізніше Г. Моска надавав особливого значення наявності в кандидатів до еліти розуму, освіченості, наукових знань, уміння застосовувати їх, а здатність управляти була, на думку Г. Моска, домінуючим критерієм відбору в еліту. Говорячи про концепцію Р.Міхельса, слід наголосити на поясненні ним виникнення політичних еліт дією сформульованого ним «залізного закону олігархічних тенденцій», який властивий будь-якій організації, навіть і демократичній. Внаслідок виникнення потреби професійного керівництва організацією в її межах з’являється панівна меншість, якій більшість (маса) має підкорятися через неможливість її прямого контролю над великою організацією. Після детального розгляду макіавеллістської школи доцільно розглянути сучасні теорії еліт. Так, досить поширеною є ціннісна теорія еліт, яка також вважає еліту головною конструктивною силою суспільства, однак займає більш м’яку позицію стосовно демократії, пристосовуючи елітарну теорію до реального життя сучасних демократичних держав. Доречно наголосити, що різноманітні ціннісні концепції еліт істотно розрізняються за ступенем їхнього аристократизму, відношення до мас, демократії та ін., водночас їм притаманний і ряд спільних тез: 1) належність до еліти визначається високими якостями і показниками в найбільш важливих для всього суспільства сферах діяльності, еліта – найцінніший елемент соціальної системи, орієнтований на задоволення її найважливіших потреб; 2) еліта не об’єднання людей, що прагнуть реалізувати свої егоїстичні групові інтереси, а співробітництво осіб, що піклуються насамперед про загальне благо; 3) взаємовідносини між елітою і масою мають характер не стільки політичного або соціального панування, скільки керівництва, що припускає управлінський вплив, заснований на згоді і добровільній слухняності керованих і авторитеті керуючих; 4) формування еліти – не стільки результат озлобленої боротьби за владу, скільки слідство природного добору суспільством найбільше цінних представників, тому суспільство повинно прагнути удосконалювати механізм такої селекції. Деякі прихильники ціннісних торій еліт розробляли кількісні показники, що характеризують її вплив на суспільство. Так, М.О. Бердяєв на основі аналізу розвитку різних країн і народів вивів «коефіцієнт еліти» як відношення високоінтелектуальної частини населення до загального числа грамотних. Коефіцієнт еліти, що складає понад 5%, означає наявність у суспільстві високого потенціалу розвитку. Як тільки цей коефіцієнт опускався до приблизно 1 %, то імперія припиняла існування, у суспільстві спостерігався застій. Ціннісні уявлення про еліту складають основу концепцій демократичного елітизму, широко розповсюджених у сучасному світі. Представники цього напрямку виходять із розуміння еліти як керівного прошарку, як групи, що не тільки володіє управлінськими якостями, але й захищає демократичні цінності, здатна стримати часто властивий масам ідеологічний і політичний ірраціоналізм, емоційну неврівноваженість і радикалізм. Ідею ціннісного трактування еліти розвивають й істотно збагачують концепції плюралізму еліт (функціональні теорії еліт), які заперечують еліту як єдину групу, вважають, що еліти – не головний суб’єкт політики, важливіші – групи інтересів. Варто також згадати й про різні ліволіберальні теорії еліт, зокрема, теорію пануючої еліти. Представники даного напрямку теорій еліти виходять із того, що суспільством керує винятково одна пануюча еліта, яка перебуває на вищому рівні влади й не допускає маси до участі в політиці, а можливості демократичних інститутів (вибори, референдуми й т.д.) незначні. Підсумовуючи, слід зауважити, що наявність різних підходів в оцінці місця й ролі політичних еліт у суспільстві свідчить про їхню важливість у науковому й практичному змісті. Елітарність сучасного суспільства не викликає сумнівів. Це – політична реальність, яку не можна перебороти, а потрібно враховувати й ефективно використати.

G Основне завдання, що стоїть перед студентами при підготовці другого питання, – розуміння функціонального спрямування діяльності політичної еліти та дослідження основних механізмів її рекрутування. Проте спочатку слід розглянути типологію еліт. Так, залежно від джерел впливу еліти поділяються на спадкові (аристократизація), ціннісні – особи, що займають впливові соціальні і державні позиції, владні – безпосередні носії влади, і функціональні – професіонали-управлінці, які мають необхідну кваліфікацію для посідання керівних посад. За критерієм громадянської зрілості суспільства, його культурних цінностей, виокремлюють традиційну (її ресурси – традиції, релігія, культурні стереотипи) і сучасну еліту (інтелектуали, технократи, бізнесмени тощо). За обсягом владних повноважень еліта ділиться на вищу, середню й адміністративну. До вищої еліти відносять осіб, які приймають рішення загальнодержавного рівня. У сучасних західних демократіях існує пропорція – 1 чиновник на 20 тис. населення. Вища політична еліта – це провідні політичні керівники, їхнє найближче оточення, а також ті, хто займає вищі пости в законодавчій, виконавчій і судовій владі (безпосереднє оточення президента, прем’єр-міністр, його заступники й провідні міністри, спікер парламенту, керівники депутатських фракцій), чисельно досить обмежене коло людей (100–200 чоловік), що приймають найбільш значимі для суспільства політичні рішення. Середня еліта (відповідний дохід, професійний статус і освіта) становить близько 5% відсотків населення. Середня політична еліта формується з величезної кількості виборних посадових осіб: парламентаріїв, сенаторів, депутатів, губернаторів, мерів, лідерів різних політичних партій і суспільно-політичних рухів. Адміністративну еліта – особи, що складають верхівку чиновницько-бюрократичного апарату з належними адміністративними функціями, це вищий прошарок державних службовців (чиновництва), які займають високі посади в міністерствах, департаментах й інших органах державного управління; це відносно автономний, внутрішньо згуртований прошарок, призначений для виконавської діяльності, однак на ділі вододіючий великим впливом на політику. Особливий статус має маргінальна еліта («політичні нувориші»), як правило, це ті, хто внаслідок соціально-економічних перетворень в країні змінили свій матеріальний статус, однак в політичному управлінні некомпетентні, корумповані. Серед інших виокремлюють також поділ еліт на правлячу (володіє державною владою) і опозиційну контреліту; відкриту (формується із громадянського суспільства) і закриту (походить із власного середовища еліти, відтворюючи усі притаманні їй риси). Логічним продовженням відповіді на друге питання є з’ясування системи рекрутування еліт. Існує дві основні системи відбору еліти: гільдій й антрепренерська (підприємницька). Перша характерна для авторитарних і тоталітарних держав, хоча її елементи широко застосовуються й у демократичних державах, особливо в економіці й державно-адміністративній сфері. Друга – для демократичних держав. Варто зауважити, що система гільдій не передбачає конкурентності між кандидатами, оскільки сама система влади вкрай формалізована та ієрархізована. До того ж вона «працює» в політизованих суспільствах із частковою чи повною відсутністю громадянського суспільства. Тому її атрибутом є номенклатурна система фільтрації – спосіб посідання керівних постів виключно за ознакою належності до правлячої партії. Антрепренерська система, на відміну від гільдійної, робить акцент на особистісних якостях кандидата. Вона відкрита для молодих лідерів і нововведень. Тож, студенти мусять визначити основні риси обох систем рекрутування, надати їм детальну характеристику. У підсумку цієї частини відповіді цікаво буде подискутувати з приводу того, що можна вважати перевагами і недоліками обох систем відбору еліт, як можна налагодити механізм оптимальної селекції політичних еліт, які фактори мають на це впливати. Продовжуючи відповідь на друге питання семінару, необхідно розкрити функції політичної еліти. Тут треба розрізнити поняття «пануюча еліта» й «політична еліта», які співвідносяться як ціле й частина. Пануюча еліта містить у собі різні групи, які безпосередньо або опосередковано беруть участь у владних процесах. Сюди входять політична, економічна, військова, ідеологічна, наукова й інші види еліт. Тобто, політична еліта – це лише частина пануючої еліти (правлячого класу), але, на відміну від всіх інших груп, вона безпосередньо бере участь у здійсненні політичної влади, є центральною ланкою державного управління, від діяльності якої в значній мірі залежить хід політичного розвитку суспільства, функціонування політичної системи. Отже, слід проаналізувати зміст провідних функцій політичної еліти: стратегічної, комунікативної, організаторської й інтегративної. Насамкінець відповіді варто спробувати охарактеризувати політичні еліти сучасної України, визначити, як вони виконують свої функції, який вплив на суспільний розвиток вони мають, як здійснюється селекція еліт тощо.

G Підготовка третього питання семінару вимагає дослідження сутності феномену політичного лідерства, його основних теорій і типології. Лідерство – універсальний феномен суспільного життя, властиве будь-якій сфері людської діяльності. Саме тому воно досліджується на межі кількох наук – політології, соціології, психології, економічних теорій, антропології тощо. Особливо роль лідерства відчувається в політичній сфері, адже тут концентруються владні ресурси, тут знаходяться центри прийняття життєво важливих для суспільства і держави рішень. Тому більш ґрунтовного дослідження вимагає саме політичне лідерство. Лідерство – це механізм взаємодії лідерів і ведених, де, з одного боку, лідер керує певною спільнотою, а з іншого – вона готова підкорятися лідерові, йти за ним, брати участь у виконанні поставлених ним завдань. Політичним лідером визначають особистість, що чинить постійний і вирішальний вплив на суспільство, державу, організацію. Політичний лідер – це унікальна особистість, здатна змінювати хід історії і спрямованість політичних процесів. Студентам варто розкрити дію механізму саме політичного лідерства, його масштаби, зв’язок з політичною системою суспільства. Надалі необхідно пояснити феномен лідерства з точки зору найбільш відомих теорій лідерства. Так, теорія рис розглядає лідера як сукупність його певних рис (компетентність, ініціативність, гострий розум, ентузіазм, упевненість, дружелюбність, почуття гумору тощо), наявність яких сприяє висуванню індивіда на лідируючі позиції, робить його здатним приймати владні рішення відносно інших людей. При цьому спектр рис може змінюватися залежно від історичних епох, специфіки окремих держав, культурних особливостей народу тощо. Ситуаційна теорія обґрунтовує ідею залежності лідерства від певних соціальних умов і розглядає його як функцію певної ситуації, адже саме сформовані конкретні обставини визначають відбір політичного лідера й детермінують його поводження. Суб’єктивні механізми лідерства у фокусі уваги психологічних теорій й, зокрема, психоаналізу. Його фундатор З.Фрейд вбачав в основі лідерства пригнічене лібідо (переважно несвідомий потяг сексуального характеру, інші трактують лібідо більш широко – як психічну енергію взагалі). У процесі сублімації воно проявляється в прагненні до творчості й, у тому числі, до лідерства. За Фрейдом існує дві категорії індивідів відносно до лідерства: ті, хто прагнуть до влади, і ті, хто почуває внутрішню потребу в підпорядкуванні. В даному контексті можна також розглянути позиції й інших дослідників (Г. Лебона, Е. Фромма, Т. Адорно й ін.). Продовжуючи відповідь, важливо розглянути питання типологізації політичних лідерів. Доречно наголосити, що вчення М.Вебера про форми легітимації влади стало джерелом для формування класичної типології. М. Вебер розумів під лідерством здатність віддавати накази й домагатися покори. Він розрівняв три типи лідерства: традиційне (виникає внаслідок існуючих у даному суспільстві звичаїв, традицій, вірувань), харизматичне (засновано на вірі в екстраординарні здібності лідера, має емоційну основу та не пов’язане з нормативним порядком) й раціонально-легальне (лідер обраний шляхом демократичних процедур). Пояснюючи концепцію М.Вебера, студентам необхідно детально її розглянути, наводячи приклади щодо кожного з типів. Інша типологія за критерій має методи управління суспільством, які застосовуються лідером, тож визначають демократичний й авторитарний стилі лідерства (студенти мають деталізувати їх пояснення). За цілями, які ставлять лідери, і впливом, який вони чинять на суспільство, виділяють три типи політичних лідерів: консерватори, реформатори, революціонери (концепція Р. Такера). Однією з оригінальних серед відомих типологій лідерства є типологія Маргарет Дж. Херманн, яка розрізняє чотири моделі лідерів залежно від їхнього іміджу: лідер-прапороносець, лідер-служитель, лідер-торговець, лідер-пожежник. Істотні риси кожного з типів мають бути ретельно проаналізовані студентами. Слід також розглянути класифікації лідерів за стилем поведінки, які приваблюють своєю можливістю прогнозувати імовірні дії керівників і розуміти їх логіку мислення і діяльності. Сучасна політична наука (передусім, політична психологія) виділяє п’ять політичних стилів за ступенем домінування тих чи інших якостей: параноїдальний, демонстративний, компульсивний, депресивний і шизоїдальний. Студентам пропонується після характеристики кожного з типів спромогтися знайти відповідні персоналії до них з реальної політичної історії. Підводячи підсумок своєї відповіді на третє питання семінару, доцільно подати в узагальненому форматі сутність політичного лідерства стосовно сучасної динаміки політичного життя.

G Готуючи четверте питання, варто зосередитися на з’ясуванні функцій політичного лідера. Функції, виконувані політичними лідерами, визначаються передусім тими цілями, які вони ставлять, і тією ситуацією (економічною й політичною), у якій їм доводиться діяти. Слід зауважити, що найбільш яскраво і відчутно лідерство виявляється в умовах кризових та передкризових ситуацій. Тому, за аналогією з політичним процесом, функції лідера можна подати у вигляді певних фаз у його діяльності. Так, Р.Такер виокремлює три фази-функції лідера: діагностико-аналітична (глибокий, точний і всебічний аналіз причин ситуації, що склалася, вивчення сукупності об’єктивних і суб’єктивних факторів і реалій), наказова або політико-формуюча (визначення політичної стратегії), мобілізуюча або політико-здійснююча (отримання соціальної підтримки власної оцінки ситуації і плану дій та мобілізація на реалізацію своїх цілей). До функцій оперативно-змістовного характеру відносяться: 1) інтеграція суспільства навколо загальнонаціональної ідеї і загальнодержавного інтересу, підтримка цілісності й стабільності суспільства, громадського миру й злагоди; лідер є еталоном політичної відданості цим загальносуспільним завданням; 2) прогностична функція, що полягає у здатності передбачення нових проблем і протиріч у суспільстві та знаходженні вірних рішень; 3) прийняття оптимальних політичних рішень, у цьому полягає соціальне покликання лідерів і легітимне виправдання їх перебування в керівництві; 4) здійснення захисної політики, арбітражно-патронажне посередництво; 5) новаторство, ідеологічна інноваційна творчість; 6) генерування оптимізму, ініціювання оновлення; 7) легітимація соціального ладу і т.інш. Студенти мусять пояснити кожну з наведених функцій, а можливо і продовжити цей перелік. Вартує уваги в контексті питання, що розглядається, дослідження феномену культу особи як максимально завищеної оцінки функцій й ефективності політичного лідера. Студентам потрібно навести історичні приклади надмірного звеличування й навіть обожнювання політичної персони, охарактеризувати передумови формування культу особистості та механізми запобігання виникненню цього вкрай небажаного явища. Окремого розгляду вимагає проблема співвідношення «авторитет – культ». В даному випадку студентам доречно представити складові авторитету лідера і культу лідера, адже вони мають неоднакові і різні джерела, та порівняти їх. Наостанок відповіді на четверте питання семінару слід спробувати визначити сучасні тенденції у розвитку політичного лідерства (наприклад, професіоналізація політики, висока концентрація активності лідерів на вирішенні соціально-економічних завдань, врахування в стратегіях розвитку глобальних проблем людства тощо). Безперечно, що не можна залишити поза увагою феномен політичного лідерства в сучасній Україні. Тому у підсумку семінару пропонується подискутувати навколо цієї проблеми.

 

? Теми рефератів

1. Класичні концепції еліт.

2. Сучасні концепції еліт.

3. Типологія еліт.

4. Механізми рекрутування політичних еліт.

5. Особливості регіональних політичних еліт.

6. Проблема взаємовідносин лідера і народу.

7. Феномен вождизму у світовій політичній історії.

8. Особливості політичного лідерства в період виборчого процесу.

9. Формування іміджу політичного лідера.

10. Політичне лідерство в сучасній Україні.

11. Політичні портрети сучасних українських лідерів.

12. Політичні портрети сучасних західних лідерів.

Питання для самоконтролю

1. Надайте визначення поняття «еліта».

2. Які теорії еліт вам відомі, чим вони відрізняються?

3. У чому полягає позитивний сенс ціннісних теорій еліт?

4. Який взаємозв’язок між ціннісними теоріями еліт і концепцією плюралізму еліт?

5. Розкрийте типологію еліт.

6. В чому суть теорії пануючої еліти?

7. Чи є тотожними антиеліта і контреліта?

8. Назвіть фактори, що обумовлюють існування політичної еліти?

9. Які функції виконують політичні еліти в суспільстві?

10. Які рівні можна виділити в політичній еліті сучасних суспільств?

11. Розкрийте механізми рекрутування еліти (система гільдій та антрепренерська).

12. Назвіть позитивні риси і недоліки кожної з систем рекрутування політичних еліт.

13. Які зміни відбулися в складі політичної еліти України за останні роки?

14. Розкрийте зміст понять «лідерство» й «політичне лідерство».

15. Як обґрунтовується природа лідерства в теорії рис? У чому недоліки цієї теорії?

16. В чому полягають переваги і недоліки ситуаційної теорії?

17. Як розуміється природа лідерства у психоаналізі?

18. Охарактеризуйте типологію лідерства М. Вебера?

19. Які типи лідерства виділяються залежно від сформованого іміджу лідера?

20. Розкрийте зміст функцій політичного лідерства.

21. Які якості мають бути притаманні сучасному політичному лідерові?

Питання для дискусії

1. М.О.Бердяєв вивів «коефіцієнт еліти» як відношення інтелектуальної частини населення до загальної кількості освічених. Чи зберігає актуальність цей критерій у сучасній дійсності?

2. Чи існує залежність між кількістю престижних вищих навчальних закладів в країні та формуванням політичної еліти в ній?

3. Яка система рекрутування еліт є більш ефективною на ваш погляд?

4. В’ячеслав Липинський стверджував, що «…народи, які не вміють витворити власних «панів», тобто політичної еліти, приречені на те, щоб навіки коритися «чужим». Чи погоджуєтеся ви з цим твердженням? Прокоментуйте його.

5. Як ви вважаєте, чи діє у сучасних практиках політичного життя «залізний закон олігархічних тенденцій» Р.Міхельса? Прокоментуйте відповідь.

6. Які типи лідерів представлені на політичному олімпі України? Як ви можете пояснити специфіку цієї ситуації?

7. Чи можна вважати, що політика є чоловічою професією?

8. Чи доречно говорити про особливості політичного лідера з огляду на гендерно-вікові характеристики?

9. Американські футурологи вважають, що однією з тенденцій майбутнього є активне висування жінок на провідні посади в політиці, бізнесі і економіці. Чи погоджуєтесь ви з такою точкою зору?

10. Американський політолог Р. Такер відзначає таку сучасну тенденцію політичного лідерства як зниження ймовірності появи в сучасних умовах політичних лідерів-героїв, таких, наприклад, як Наполеон. Чи згодні ви з цим твердженням?

 

¨ Література

1. Атаманюк З. М. Еліта як соціальний феномен //Перспективи. – 2003. – № 4. – С. 96 – 101.

2. Выдай А. Лидерство: мужчина и женщина // Персонал. – 2001. – № 3. – С. 26 – 31.

3. Гаман-Голутвина О.В. Политическая элита – определение основных понятий // Полис. – 2000. – № 3.

4. Денисюк С. Гендерні аспекти формування іміджу політичного лідера // Політичний менеджмент. – 2007. – № 2. – С. 106 – 113.

5. Зоткин А. Роль региональных элит и столичного истеблишмента в формировании властной элиты Украины // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2004. – № 3. – С. 95 – 108.

6. Манегетти А. Психология лидера. – М.: ННБФ «Онтопсихология», 2002. – 208с.

7. Ольшанский Д.В. Политический PR. – СПб: Питер, 2003. – 544с.

8. Пірен М. Проблеми формування сучасної української еліти // Соціальна психологія. – 2004. – № 2. – С. 39 – 48.

9. Рудич Ф. Політичне лідерство і стратегії реформ у країнах Центральної і Східної Європи // Політичний менеджмент. – 2007. – № 2. – С. 25 – 46.

10. Траверсе О. Політичне лідерство, національна еліта і практика модернізації суспільства // Політичний менеджмент. – 2006. № 1. – С. 27 – 36.

11. Траверсе О. Політичне лідерство і його роль в суспільно-політичних перетвореннях // Політичний менеджмент. – 2006. – № 3. – С. 86 – 96.

12. Шульга Н. Этапы становления политической элиты в Украине в годы независимости // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2006. – № 4. – С. 24 – 37.

13. Щербинина Н.Г. Теории политического лидерства: Учебное пособие. – М.: Весь мир, 2004. – 184с.

14. Юрченко Н. Феномен политического лидерства // Политический менеджмент. – 2004. – № 1. С. 63 – 74.

 

Семінарське заняття 5