Тема: Основні етапи розвитку світової політичної думки

(від античності до епохи Просвітництва)

План

1. Політична думка Стародавньої Греції і Стародавнього Риму (Платон, Аристотель, Цицерон).

2. Політична думка середньовіччя (Августин Блаженний, Фома Аквінський).

3. Політичні погляди Н.Макіавеллі.

4. Теорія суспільного договору (Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж-Ж.Руссо, Ш.-Л. Монтеск’є).

 

! Ключові поняття: утопія, філософія, політика, поліс, тимократія, олігархія, демократія, тиранія, аристократія, політія, релігія, есхатологія, месіанство, теоцентризм, макіавеллізм, теорія суспільного договору, консерватизм, лібералізм, народний суверенітет

& Методичні рекомендації

 

Зміст питань даного семінару передбачає вивчення історії політичної думки лише до періоду Нового часу включно та з огляду тільки знакових персоналій, оскільки аудиторні години не дозволяють в повному обсязі розглянути питання еволюції політичних знань до сьогодення. Тому період ХІХ – ХХ ст. пропонується студентам на самостійне вивчення, до того ж наступні теми семінарських занять в певних аспектах торкаються теорій дослідників цього періоду, що в певній мірі забезпечує знайомство студентів з їх теоретичним доробком.

G Розкриваючи перше питання, слід відзначити, що політологія, як і будь-яка інша наука, має свою історію виникнення, становлення й розвитку. Політичне знання тривалий час формувалося й розвивалося в парадигмі загальних філософських теорій. Варто мати на увазі, що ідеї й погляди мислителів, виражені в теоретичній формі, є частиною політичної свідомості тієї чи іншої історичної епохи, а також пов’язані з усією системою соціокультурних й економічних факторів, у яких жив і творив той або інший мислитель. Позаяк чимало з цих ідей мають неминуще значення, оскільки вони заклали фундамент сучасної політичної науки й практики. Особливе місце серед усього арсеналу теоретичного доробку минулого посідають політичні вчення античності. Студенти мають відзначити, що політична думка Давньої Греції (якщо порівнювати зі Сходом) формувалася зовсім в інших умовах соціально-політичного розвитку, оскільки існуюча там модель суспільного розподілу праці актуалізувала необхідність певного теоретичного обґрунтування відповідного суспільного устрою. Студентам слід схарактеризувати таку унікальну форму суспільного устрою як поліс – місто-держава – у межах якого формувалася своєрідна «культура» дискусій різних течій філософської й політичної думки Давньої Греції. Серед інших студенти мають надати ґрунтовне представлення концепцій фундаторів грецької політичної думки – Платона (427–347 рр. до н.е.) й Аристотеля (384–322 рр. до н.е.).

Говорячи про Платона, варто проаналізувати певну еволюцію його поглядів, що відображено в його працях «Держава», «Політик» й «Закони». Також обов’язково слід надати систематизацію ідей Платона щодо ідеального суспільства й держави. Так, в «Державі» його ідеальне суспільство складається із трьох станів: правителів-філософів, воїнів-стражів, а також ремісників і землеробів. Ієрархія станів заснована на їхній відповідності трьом першоосновам людської душі – розумному, хороброму й діловому. Кожен стан зайнятий своєю справою: філософи-мудреці здійснюють справедливе правління, оскільки тільки їм доступно істинне знання; стражі захищають суспільство; ремісники й землероби створюють матеріальні засоби життя. Для закріплення соціальної ієрархії філософ використовує міф про домішування Богом до кожного стану певного металу: правителям – золота, воїнам – срібла, виробникам – міді й заліза. Справедливість, як принцип досконалої держави, полягає в тому, що кожен стан займається своєю справою і має своє особливе становище у суспільній ієрархії. Представляючи концепцію Платона, слід відзначити й іншу рису його ідеальної держави – аристократичне правління, при якому правлять тільки розумні люди. Єдність держави може підірвати егоїзм окремих людей. Платон бачив вирішення цієї проблеми в обмеженні споживання тільки найнеобхіднішим і в скасуванні будь-якої власності та сім'ї для станів правителів, воїнів. Держава залишається ідеальною доти, доки кожен стан займається своєю справою. Однак псування характеру правителів та підлеглих, необґрунтовані претензії інших станів (тих, хто не володіє мудрістю) на владу призводять до розкладу ідеальної держави і до поступової її заміни більш низькими державними формами. Тому студентам необхідно пояснити ланцюжок можливих трансформацій ідеальної держави: монархія (царська влада) або аристократія (правління філософів) вироджується в тимократію (владу воїнів), потім в олігархію (владу небагатьох, яку Платон розуміє як плутократію – панування багатих). Надмірна майнова нерівність викликає невдоволення народу, що призводить до утвердження демократії, яка потім змінюється найгіршою формою держави – тиранією, де панують беззаконня, свавілля, насильство. Колообіг державних форм завершується поверненням в ідеальний стан. Студентам слід аргументувати причини неприйняття Платоном демократії як недосконалої форми держави. Завершуючи аналіз теорії Платона, варто вказати на певну зміну його поглядів на державний устрій наприкінці життя.

Подальший розвиток і поглиблення античної політичної думки після Платона пов’язане з ім’ям його учня й критика Аристотеля, якому належать крилаті слова: «Платон мені друг, але істина дорожче». Аристотель – вчений-енциклопедист, якому притаманна універсальність знань від метафізики до зоології і метеорології. Творча спадщина Аристотеля нараховує до 146 творів, нажаль, багато з них загублені. Саме він вважається засновником політології як самостійної дисципліни. Політична тематика Аристотеля висвітлюється в таких збережених його роботах, як «Політика», «Афінська політія», «Етика». Розкриваючи концепцію Аристотеля, студенти мають звернути увагу на його розуміння держави, адже він, на відміну від Платона, пояснює її походження «природним шляхом», тому держава не має радикально перебудовуватися і її основне завдання полягає у вихованні громадян у моральній чесноті. Також слід розглянути теорію про три види державного устрою, яку Арістотель розробив, спираючись на думки свого вчителя Платона. В основі класифікації держав лежить принцип: чи служить дана форма правління досягненню загальної користі чи особистому благу правителів. Тож вчений виводить правильні (при якій переслідується загальне добро, незалежно від того, чи править один, деякі або багато хто) і неправильні форми держав (переслідуються приватні цілі). Тож, студентам слід їх пояснити, надати характеристику їх відмінностей, а також пояснити, який взаємозв’язок між всіма формами державного правління існує. Варто звернути увагу на ту обставину, що Платон шукав ідеальну форму правління, проте Аристотель у якості найкращої воліє рекомендувати одну з існуючих форм. Як таку форму він розглядає політію. В цьому контексті студенти повинні пояснити, що представляє собою феномен політії. Надалі слід акцентувати увагу розумінні Аристотелем громадянства і рабства, з’ясувати, чому древньогрецький вчений виправдовував рабство. Особливого розгляду вимагає питання розподілу влади, адже Аристотелю належить ідея розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Філософ також розглядає питання про урівняння власності, з’ясовує, наскільки впровадження нових законів можуть бути корисні або шкідливі для держави. Найкращим на думку Аристотеля є той устрій, якого хочуть середні стани суспільства, оскільки дуже заможні не хочуть слухатися, а біднота часто бунтує. Тож, з усієї «Політики» зрозуміло, що Аристотель схильний до поміркованого державного устрою, що спирається на панування середнього класу і спроможний запобігти протиборства. У підсумку слід наголосити, що створений Аристотелем понятійний апарат й досі складає основу політичної науки.

Продовжуючи аналіз античної політичної думки, слід розкрити концепцію відомого римського оратора Марка Тулія Цицерона (106-43р.р. до н.е.), який зробив великий внесок у розробку проблем держави і права на основі ґрунтовного емпіричного матеріалу і напрацюваннях свої грецьких попередників. Цицерон поєднав державницьку концепцію Аристотеля про основну причину виникнення держави з поглядами стоїків про її функціональне призначення – охорону власності. Студентам потрібно акцентувати увагу на тому, що держава у Цицерона постає не лише як вираз спільного інтересу всіх його вільних членів, що було характерним для давньогрецьких досліджень, але одночасно і як узгоджене правове спілкування цих членів, як певне правове утворення і загальний правопорядок. Тож юридизація поняття «держава» ставить Цицерона в перший ряд творців ідеї правової держави. На відміну від Платона й Аристотеля, для яких природне право (істинний закон) і держава були невід’ємні, Цицерон стверджував, що природне право виникло раніше, ніж будь-яка держава взагалі була заснована. Варто зауважити, що Цицерон також як і Платон і Аристотель був прихильником ідеї «коловороту» форм державного правління. Тому студентам необхідно це обґрунтовано довести. Як і Аристотель, Цицерон виступав за змішану форму правління, яка створюється шляхом рівномірного поєднання позитивних властивостей трьох простих форм правління: монархія виявлялася в повноваженнях магістрату (консулів), аристократія – в повноваженнях сенату, демократія – в повноваженнях народних зібрань і народних трибунів. На думку Цицерона прикладом державного устрою має бути Рим, і основна підвалина існування Давнього Риму – «Хай загине світ, але буде дотриманий закон». Тому вищий закон – це благо народу, спільна справа, а головний обов’язок громадянина – це підкорення законам.

Підсумовуючи відповідь на перше питання семінару, студентам слід визначити, які ж характерні риси притаманні в цілому античній політичній думці. Визнаючи її засадничу роль у формуванні політології, варто вказати і на певні недоліки і обмеження.

G Друге питання передбачає аналіз аналіз середньовічних політичних вчень, які розвивалися передусім зусиллями релігійних діячів, тому для цього періоду розвитку політології характерні теологічні теорії обґрунтування влади та походження держави, есхатологічні і месіанські ідеї, вплив християнської моралі на суспільні відносини і т. ін., тобто можна констатувати, що в цей час домінувала релігійно-етична форма політичного знання. Для більш докладного розуміння цієї тези доречно розкрити сутність поглядів таких видатних теологів середніх віків як Аврелій Августин (354-430 рр.) і Фома Аквінський (1226-1274 рр.). З’ясовуючи теоцентризм християнського світогляду Августина (Блаженного), необхідно ознайомитися з основними положеннями його трактату «Про град Божий». Центральна ідея тут – поділ людського роду на два «міста», дві спільноти: громадяни земного міста є породженням зіпсованої гріхом природи, громадяни міста небесного є породженням божественної благодаті, яка звільнила природу від гріха. Тож студентам необхідно вказати, що це відокремлення двох спільнот продовжує думку Платона про присутність у кожній державі двох держав (бідних і багатих). Важливою є також думка Августина про те, що гріховність відносин і настанов у «земному місті» виявляється в пануванні людини над людиною; таке становище він називає «природним порядком», таким є і рабство, хоча раби створені «за Богом». Суспільство ж є частиною універсального порядку, створеного Богом, а держава в особі монарха є втіленням його волі і мудрості. Оскільки монарху призначено здійснювати божественний промисел, то його влада на землі наділена моральним авторитетом, абсолютним і незаперечним. У підсумку варто наголосити, що Августин творив у період інтеграції християнської церкви в державу, тому виправдання і обґрунтування соціальної нерівності є визначною рисою його поглядів. У праці Августина закладена ідея розмежування церкви і держави і пріоритету церкви над державою, що у подальшому певним чином визначило відносини духовенства і світської влади.

Фома Аквінський (Аквінат), розвиваючи концепцію Августина про зверхність церкви над світською владою, стверджував безумовний пріоритет церкви, її право на всеосяжну владу і право розпоряджуватися духовним життям людей. У своїх працях «Про правління володарів» та «Сума теології» Аквінат доводить, що держава не тільки підтримує мир, а є вираженням волі Бога в ім’я людей. Студентам необхідно підкреслити, що Аквінський слідом за Аристотелем і Цицероном вважав ідеальною формою правління змішану, за якої монарх уособлює єдність, аристократія – перевагу заслуг, народ є гарантом миру і злагоди. Право держави має бути санкціоноване аристократією і народом. Надалі необхідно відзначити, що Аквінат серед форм державного устрою перевагу надає монархії, бо це на його думку доводить історичний досвід. Симпатії теолога на боці політичної (а не абсолютної) монархії, в якій влада правителів підкоряється закону. Але правитель, маючи власну волю, здатний творити зло, тому кінцевий вердикт про законність походження і використання влади правителя належить виносити церкві. Оскільки влада завжди за своєю суттю залишається божественною, Аквінський вважав смертним гріхом невдоволення і повстання проти влади держави. Але ж у випадку нестерпної тиранії він визнавав правомірним навіть тирановбивство. Слід вказати на певну непослідовність Аквінського. Так, держава призначена для утвердження загального блага, але тут же вчений-теолог відстоює соціальну нерівність і визнає відмінності за соціальним станом як необхідні і вічні. Серед заслуг Аквінського є його обґрунтування гармонії двох інститутів у християнському суспільстві – церкви і держави: людина не має вбачати в підкоренні ярмо, а влада є великим тягарем відповідальності. Діяльність Аквінського високо оцінена римо-католицькою церквою, яка його оголосила святим (надала титул «доктора ангельського), а вчення назвала «томізмом». Підсумовуючи розкриття другого питання семінару, студенти мають обґрунтувати, яким же чином теократичні концепції середньовіччя вплинули на подальший розвиток політичної науки, як вони взагалі «вплетені» у її еволюцію.

G Підготовка відповіді на третє питання вимагає від студентів усвідомлення специфіки соціально-економічного життя Західної Європи, починаючи з XIV ст. в Італії й з XV ст. в інших країнах, відбувається цілий ряд змін, що знаменують початок епохи Відродження. Однією з головних її рис є відмова від переважної орієнтації всієї ідеологічної системи на надприродні, духовно-релігійні цінності й поворот убік земних природних потреб й інтересів людини. У політичній думці на місце теократичного пояснення політики, держави й права приходять світські концепції, у яких висувалися й відстоювалися вимоги незалежної від церкви держави, єдиної й централізованої державної влади. У цьому контексті найбільшу увагу привертає постать Н. Макіавеллі (1469–1527 р.), якого вважають засновником політичної науки. У творах «Державець», «Міркування про першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» Н. Макіавеллі пропонує новий, раціоналістичний підхід до проблем політичної науки. Студенти повинні зрозуміти сутність цього нового погляду на політику – вона розглядалася як самостійна сфера діяльності, вільна від релігії, відносно автономна від інших областей життя суспільства, а влада у всіх її проявах, на думку Н.Макіавеллі, є серцевиною політики, і, отже, становить головний предмет політичної науки. Тож, студентам в даному контексті варто розкрити наукові принципи, завдання політичної науки, що безумовно складають прогресивний характер методології Н.Макіавеллі. Надалі слід акцентувати увагу на тому факті, що саме цей флорентійський мислитель розмежував суспільство і державу і, власне, ввів у науку і сам термін «держава» (stato). Студентам потрібно пояснити, як розумів державу Н.Макіавеллі, як вона улаштована, які фактори чинять вплив на її розвиток тощо. Крім того, необхідно зосередитись і на баченні Н.Макіавеллі форм правління. Особливу увагу він приділяє психологічним аспектам політики, тому певною мірою Н. Макіавеллі можна вважати одним з піонерів політичної психології. З цього приводу студентам необхідно обов’язково звернутися до роботи «Державець» і з’ясувати образ правителя, критерії оцінки його діяльності за міркуваннями Н.Макіавеллі. Слід також надати аналіз правилам політичного мистецтва, що викладені в роботі «Державець», та визначити, яка модель політики в подальшому отримала назву «макіавеллізму». Особливу цікавість викликає розуміння і обґрунтування студентами цієї лінії політичної поведінки, їм пропонується навести приклади з історичного досвіду використання аморальних засобів в політиці. Проте слід звернути увагу, що категоричні закиди Макіавеллі в апологетиці ним насилля є наслідком однобічного тлумачення його загального філософського дискурсу. З погляду на це студенти мають уважно переглянути праці «Державець» і «Міркування про першу декаду Тита Лівія» і знайти саме у першоджерелах тези про місце моралі в політиці з точки зору Макіавеллі. Незважаючи на певну парадоксальність і суперечливість тверджень Н.Макіавеллі, в цілому його заслуги у розвитку політичної науки безсумнівні, що й мають довести студенти у підсумку відповіді на третє питання семінару.

G Підготовка відповіді на четверте питання передбачає знайомство студентів з політичними ідеями Нового часу, що були спрямовані на обґрунтування можливості устрою суспільства на принципах раціоналізму, свободи й громадянської рівності. У цей період висновки політичної науки усе

більше здобували практичний характер, орієнтуючись на рішення назрілих соціальних проблем. Політична наука Нового часу пов’язана з іменами таких видатних мислителів як Томас Гоббс (1588–1679 р.), Джон Локк (1632–1704 р.), Шарль Луї Монтеск’є (1689–1755 р.), Жан-Жак Руссо (1712–1778 р.).

Своє політичне навчання Т.Гоббс виклав у філософській праці «Філософські основи вчення про громадянина» і трактаті «Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської». В останньому творі він розкриває свою концепцію влади й держави. Тож студентам необхідно ознайомитися зі змістом «Левіафану». Вони повинні пояснити, як Т.Гоббс проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організму, як було створено саму державу за допомогою суспільного договору. Тому варто розтлумачити, як Т. Гоббс розглядає природний, додержавний стан, як він вбачає вихід із тваринного життя. Саме в цьому аспекті й виникає необхідність ухвалення суспільного договору про заснування влади й держави – люди погоджуються втратити частину особистої свободи, обравши правителя або верховний орган, які владарювали б над ними і поклали кінець всезагальній війні. Особливий акцент під час відповіді щодо політичних поглядів Т.Гоббса слід зробити на тому, що вчений наділяє державу необмеженими повноваженнями стосовно своїх підданих, крім права на їхнє життя. Він виходить із того, що верховна влада ніяким договором зі своїм народом не зв’язана, тому що піддані уклали договір не з нею, а між собою. Тому концепція Т. Гоббса повністю виключає будь-яку форму контролю верховної влади з боку суспільства. У нього держава постає як «машина», що забезпечує «збереження» людей без урахування їх особистісних інтересів. Правителю належать всі види влади, і він не підлягає суду, стоїть вище законів, тому що останні встановлені ним самим. Таким чином очевидна орієнтація Гоббса на утвердження «залізного державного порядку».

Видатний англійський мислитель другої половини XVII ст. Дж. Локк своє політичне навчання виклав у праці «Два трактати про державне правління». Його вважають фундатором лібералізму. Саме Локк уперше чітко розділив такі політичні поняття, як особистість, суспільство, держава й поставив особистість вище суспільства й держави. Студенти повинні викласти основні погляди Дж. Локка (людина від народження має природні права на життя, волю й власність; приватна власність – засіб створення вільного суспільства тощо). Надалі варто представити трактування суспільного договору Дж. Локком, адже він продовжив аналіз його. Обов’язково треба показати відмінність поглядів Гоббса і Локка. Необхідно підкреслити, що за Дж.Локком держава діє тільки в інтересах захисту прав особистості, тому що особистості створюють суспільство, а суспільство створює держава. Люди лише частково делегують свої права договірній державі, обмежують її владу, надають їй мінімальних повноважень і зберігають за собою право на індивідуальність. Розкриваючи сутність концепції Дж. Локка необхідно вказати, що він був прибічником правової держави, тому слід пояснити і цей аспект поглядів Локка. Загалом позиція Дж. Локка щодо політичного устрою суспільства є наслідком прагнення його пристосувати теорію до тієї форми правління, яка встановилася в Англії в результаті буржуазної революції 1688р.

Ідеї Дж. Локка одержують свій розвиток у роботах видного політичного мислителя Франції Шарля Луї Монтеск’є, головна праця якого «Про дух законів» зробила його одним з авторитетних класиків політичної думки. Він створив класичну теорію поділу влади. Ціль поділу влади – гарантувати безпеку громадян від сваволі й зловживання владою, забезпечити їхню свободу. А це, на думку Ш. Л. Монтеск’є, можливо тільки при відносно незалежному співіснуванні законодавчої, виконавчої й судової влади. Французький вчений був прихильником змішаної форми правління (по суті конституційної монархії). Його ідеї – відображення компромісу між зростаючою буржуазією і феодальною верхівкою. Адже законодавча влада в державі повинна належати парламенту, одна з палат якого складається з представників «третього стану», а друга – аристократії. Монарху ж надається виконавча влада, а судова влада втілюється в суді присяжних – органі, що презентує «третій стан». Важливо зауважити, що концепція Монтеск’є виключала суверенітет народу і передбачала лише його політичне представництво. Особливий інтерес викликають погляди вченого щодо аналізу політичної сфери не тільки різними соціальними факторами, але й факторами географічного середовища. Тому студентам пропонується з’ясувати логіку розмірковування Монтеск’є в цьому аспекті.

Більше радикальними були погляди іншого французького мислителя XVIII в. Жан-Жака Руссо – ідеолога дрібної буржуазії, широких народних мас, у першу чергу селянства. У політичній теорії Руссо слід звернути увагу на такі суттєві моменти. По-перше, Руссо на відміну від інших теоретиків природного права, розглядає асоціацію, яка виникає через укладення суспільного договору, як «моральне й сукупне тіло», яке має свою власну волю, але ж це не воля окремого індивіда, кожен член суспільства перетворюється в частину цілого. По-друге, створення морального сукупного тіла держави є одночасно трансформацією «природних» індивідів у «моральних» громадян. Тобто у одному розумінні індивіди створюють державу, а в іншому самі є продуктами держави: їх мораль, їх людське буття пов’язані з їх громадянством. Таким чином, Руссо одним з перших у домарксистській політичній думці визнав відмінність між громадянським суспільством і державою, створеною слід за цим суспільством, на основі соціального контракту. Тож центральна ідея концепції Руссо – ідея народного суверенітету. Народний суверен – це колективна істота, що не може бути представлена окремою особистістю; це влада, здійснювана загальною волею або волею більшості, що неподільна. Тож Руссо є прихильником прямої демократії. Але, допускаючи можливість народного представництва для країн з великою територією, Ж.-Ж Руссо однаково підкреслював, що й тут депутати – слуги народу і їхні постанови можуть стати законом лише після затвердження їх референдумом. Варто наголосити, що ідеї Ж.-Ж. Руссо одержали законодавче закріплення в Декларації прав людини й громадянина (1789 р.), і особливо в 1793 р., а також в інших актах Великої французької революції.

Підсумовуючи відповідь на останнє питання семінару, студенти повинні визначити основні риси політичних вчень Нового часу і епохи Просвітництва, пояснити, як вони вплинули на подальший розвиток суспільно-політичної думки.

 

 

? Теми рефератів

1. Ідеальна держава як справедливе правління філософів-мудреців (за концепцією Платона).

2. Класифікація форм державного правління за Аристотелем.

3. Концепція правової держави Марка Тулія Цицерона.

4. Політична думка середньовіччя: релігійна концепція політики.

5. Епоха Відродження у розвитку політичної думки.

6. Н.Макіавеллі як засновник світської політичної науки.

7. Політичні вчення епохи Просвітництва (Ш.-Л.Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо).

8. Теорія суспільного договору в працях Т.Гоббса, Дж.Локка, Ж.-Ж. Руссо.

9. Сучасні тенденції розвитку політичної науки.

Питання для самоконтролю

1. Який устрій був ідеальним для Платона?

2. Які верстви громадян визначає Платон у своїй моделі суспільства?

3. У чому полягає проект-утопія Платона?

4. Поясніть, до яких – правильних та неправильних – форм державного правління Аристотель відносить монархію, аристократію, тиранію, олігархію, політію та демократію.

5. Дайте визначення форм державного устрою за Аристотелем.

6. Яка форма державного устрою за Аристотелем поєднує в собі найкращі риси олігархії та демократії?

7. Чому Аристотеля вважають засновником порівняльного методу в політології?

8. Чим кардинально відрізняються погляди Платона і Аристотеля?

9. Чому вважається, що Цицерон є одним з фундаторів теорії правової держави?

10. Охарактеризуйте концепцію «граду Божого» Аврелія Августина.

11. Прихильником якої форми державного устрою був Фома Аквінський?

12. Визначте специфічні особливості теократичних концепцій політичної думки. Який внесок вони зробили у розвиток політології?

13. Дайте визначення поняття «макіавеллізм».

14. Що вплинуло на зміст творів Н.Макіавеллі?

15. Охарактеризуйте ідеал державного правління Н.Макіавеллі.

16. Як ставився до релігії Н.Макіавеллі?

17. Що нового вніс Н. Макіавеллі у розвиток політичної науки?

18. Які ідеї стали основою концепції лібералізму?

19. У чому, на вашу думку, полягає сутність теорії суспільного договору?

20. Порівняйте погляди Гоббса, Локка і Руссо щодо суспільного договору.

21. У чому полягає політичний радикалізм Ж.-Ж. Руссо?

Питання для дискусії

1. Чи можна вважати повним визначення громадянина за Аристотелем: «громадянин – це той, хто може брати участь у (законорадчій) законодавчій і судовій владі суспільства»?

2. На вашу думку, чи можна вважати політичні системи в країнах «великої сімки» «осучасненою політією»?

3. Чи є в сучасному політичному світі держави, які реалізують ідеал Платона «держава в ім’я загального блага» та ідеал Аристотеля «держава в ім’я загальної користі»?

4. Наскільки актуальним є визначення Аристотелем політики як публічної етики і моралі єднання?

5. На думку Г.Гегеля, «Володар» Н.Макіавеллі – це велике творення політичного розуму. Чи згодні ви з цим висловом?

6. Єдина мета, яка, згідно з Н.Макіавеллі, виправдовує аморальні засоби, – це створення і збереження держави. Чи згодні ви з такою позицією флорентійського вченого?

7. Чи погоджуєтеся ви з думкою Ш.-Л.Монтеск’є, що політичною владою завжди зловживають; зловживання таке витікає з природи людини: «... відомо уже з досвіду, що будь-яка людина, яка володіє владою, схильна зловживати нею»?

¨Література

1. Алексеева Т.А. Политическая философия как «практичное» знание. // Полис. – 2010. – №1. – С. 54-60.

2. Алмонд Г. Политическая наука: история дисциплины // Полис. – 1997. – №6. – С.174-183.

3. Аристотель. Політика. – К.: Основи, 2000. – 237 с.

4. Безродний Є. Ф. Історія політичних учень: навч. посібн. – К., 2006. – 432 с.

5. Енциклопедія політичної думки. – К.: Дух і Літера, 2000. – 472 с.

6. Гелей С. Політологія: навчальний посібник рекомендовано МОН України. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 466с.

7. Гоббс Томас. Левіафан. – К.: Дух і Літера, 2000. – 560 с.

8. Горлач М.І. Політологія: наука про політику: підручник для вищих навчальних закладів. – К.: Центр навчальної літератури, 2009. – 840 с.

9. Лібералізм: Антологія / Упорядники В. Лісовий, О. Проценко. – Київ: Смолоскип, 2002. – 1126 c.

10. Мак’явеллі Н. Флорентійські хроніки. Державець. – К.: Основи, 1998. – 492с.

11. Політологічний енциклопедичний словник / за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. – К.: Генеза, 2004. – 736 с.

12. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2009. – С. 6-80.

13. Руссо Ж.-Ж. Политические сочинения: трактаты. – К.: Дух і літера, 2000. – 344 с.

14. Скиба В. Й. Вступ до політології: екскурс в історію правничо-політичної думки. – К.: Основи, 1998. – 716 с.

15. Хто є хто в європейській та американській політичній науці: малий політологічний словник / за ред. Б. Кухти. – Львів: Кальварія, 1997. – 288 с.

16. Шляхтун П.П. Політологія (історія та теорія): підручник. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 472 с.

 

Семінарське заняття 2