Поняття про здібності та підходи до їх дослідження

Поняття про здібності уперше в науку ввів старогрецький філософ Платон в IV столітті до н. е. Саме від Платона йде уявлення про природжену нерівність людей за здібностями. Він говорив, що людська природа не може одночасно добре робити два мистецтва або дві науки.

Відтоді проблеми здібностей, які безпосередньо змикаються з класичним питанням людського буття, хвилювали і хвилюють уми мислителів. Спроби їх філософського осмислення зустрічаються в роботах Арістотеля, Августина, Хоми Аквінського, Гобса, Спінози, Декарта, Локка і багатьох інших філософів.

Власне психологічне вивчення проблеми здібностей починається наприкінці XIX – початку XX століття, коли психологія виділилася в самостійну науку з лона філософії.

Психологічна розробка основних теоретичних і методологічних передумов дослідження проблеми здібностей наведена в роботах Б. Г. Ананьєва, О. Л. Голубєвої, В. М. Дружиніна, Є. П. Ільїна, О. Г. Ковальова, Н. С. Лейтеса, О. М. Леонтьєва, В. М. М’ясищева, К. К. Платонова, С. Л. Рубінштейна, В. М. Русалова, Б. М. Теплова, М. А. Холодної, В. Д. Шадрикова, у яких велика увага приділена питанням про їх суть, природу виникнення, формування і розвитку.

Можна виділити два підходи до розуміння проблеми здібностей: особистісно-діяльнісний і функціональний.

Особливістю особистісно-діяльнісного підходу є розгляд здібностей з позиції особистості (при визначенні місця здібностей серед інших психологічних феноменів) і з позиції діяльності (при поясненні генезису здібностей).

Особистісно-діяльнісний підхід у вивченні проблеми здібностей був започаткований відомим психологом Б. М. Тепловим, який розглядав здібності передусім як індивідуально-психологічні відмінності між людьми. У визначенні здібностей автор вважав, що вони повинні мати три істотні ознаки:

1. Під здібностями розуміються індивідуально-психологічні особливості особистості, що відрізняють одну людину від іншої; ніхто не стане говорити про здібності там, де йдеться про властивості, відносно яких усі люди рівні.

2. Здібностями називаються не всякі індивідуальні психологічні особливості, а лише такі, які мають відношення до успішності виконання якої-небудь діяльності або декількох видів діяльності, тому властивості характеру – запальність, чесність, справедливість та ін. до них не відносяться.

3. Здібності не зводяться до наявних знань, навичок або умінь, які отримуються в процесі життя і складають досвід людини.

Успішне виконання будь-якого виду людської діяльності, відмічає Б. М. Теплов, може бути забезпечене не окремою здатністю, а лише своєрідним їх поєднанням, яке характеризує цю особистість. Таке індивідуально-своєрідне поєднання здібностей, що визначає можливість успішного виконання конкретною людиною тієї або іншої діяльності, автор називає обдарованістю.

Обдарованість завжди конкретна, тобто співвідноситься з якою-небудь діяльністю. Але вона не єдиний чинник, що зумовлює успішність виконання діяльності, а створює тільки можливість в її досягненні. Для успішного виконання діяльності також потрібне володіння відповідними навичками й уміннями.

Одна з головних ідей Б. М. Теплова полягає в тому, що здібності формуються і розвиваються тільки в діяльності. Передумовою розвитку здібностей виступають задатки. До задатків він відносив здебільшого властивості вищої нервової діяльності.

Значну увагу теоретичній і практичній розробці проблеми здібностей приділив С. Л. Рубінштейн. У працях автор виклав свої погляди, передусім на розвиток, формування здібностей на виявлення їхньої психологічної структури.

Так, у роботі «Основи загальної психології» (1946) під здібностями він розумів придатність до певної діяльності. Головними показниками, які дозволяють судити про здібності, на його думку, є:

а) легкість засвоєння нової діяльності;

б) широта перенесення вироблених індивідом способів сприйняття і дії з однієї діяльності на іншу.

Згідно з С. Л. Рубінштейном, в основі здібностей лежать спадково закріплені передумови для їхнього розвитку у вигляді задатків. Під задатками він розумів анатомо-фізіологічні особливості нервово-мозкового апарату людини. При цьому він вважав, що здібності є функцією розвитку. Здібність є складним синтетичним утворенням особистості.

Як і Б. М. Теплов, С. Л. Рубінштейн уважав, що здібності не зводяться до знань, умінь, навичок. Вони взаємозумовлені; з одного боку, здібності є передумовою в опануванні знань і навичок, а з іншого, – самі здібності формуються в процесі цього засвоєння.

С. Л. Рубінштейн розрізняє поняття загальної обдарованості і спеціальних здібностей. Під загальною обдарованістю він розуміє сукупність усіх даних людини, від яких залежить продуктивність його діяльності, а під спеціальними здібностями – відношення цієї загальної обдарованості до окремих спеціальних галузей діяльності. Загальна обдарованість і спеціальні здібності знаходяться в взаємопроникній єдності.

Щодо питання про розвиток здібностей, ним сформульовані важливі положення, а саме:

· здібності не можуть бути просто насаджені ззовні, для їхнього розвитку в індивіда існують внутрішні умови;

· здібності не зумовлені, вони не існують в готовому виді до розвитку людини, а розвиваються в ній в процесі її взаємодії з речами і предметами, продуктами історичного розвитку.

С. Л. Рубінштейн сформулював основне правило розвитку здібностей людини. Він відмічав, що розвиток здібностей здійснюється по спіралі: реалізація можливості, яка представляє здатність одного рівня, відкриває нові можливості для подальшого розвитку, для розвитку здібностей цього рівня. Обдарованість людини визначається діапазоном нових можливостей, які відкриває реалізація наявних можливостей. Ядро розумових здібностей, за С. Л. Рубінштейном, складають можливості індивіда приходити до нових узагальнень.

Свою концепцію здібностей запропонував і О. М. Леонтьєв. Одне з основних положень його концепції здібностей полягає в думці про вирішальну роль соціальних умов і виховання в розвитку здібностей людини і меншою мірою надається значенню природній стороні здібностей.

О. М. Леонтьєв приєднується до визначення здібностей, яке прийняте іншими авторами і розуміє їх як властивості індивіда, ансамбль яких зумовлює успішність виконання певної діяльності. Маються на увазі властивості, які розвиваються онтогенетично в самій діяльності і, отже, залежно від зовнішніх умов. Головна ідея О. М. Леонтьєва майже в усіх його роботах, де він торкається проблеми здібностей, така: усі психічні функції і здібності, властиві людині як суспільній істоті, розвиваються і формуються в результаті опанування досвіду попередніх поколінь. При цьому він вважає: для того, щоб опанувати предмети, що утілюють людські здібності, які склалися в процесі розвитку суспільно-історичної практики, індивід повинен здійснити активну і адекватну діяльність відносно них.

Опанування досягнень громадського розвитку, «переведення» їх у «свої» здібності здійснюється через інших людей, тобто в процесі спілкування.

Інше положення О. М. Леонтьєва, що тісно пов’язане з уже наведеними судженнями, полягає в тому, що досягнення людської діяльності, її результат – рівень розвитку науки, виробництва, культури і т. ін. – не фіксуються в морфологічній структурі людини, тобто здібності, що відклалися в предметах культури, не передаються спадково. Здібності людини є новоутвореннями. За О. М. Леонтьєвим, біологічно успадковані властивості людини (задатки) не визначають психічних здібностей, а складають лише одну з умов психічних функцій і здібностей. Таким чином, О. М. Леонтьєв схильний більшою мірою підкреслювати роль виховання у формуванні здібностей.

Підхід О. М. Леонтьєва до проблеми здібностей викликає критику з боку ряду учених, які вважають прогресивною ідею про вирішальну роль виховання, разом з тим виступають проти перебільшеної ролі умов життя і виховання. На їхню думку, якщо бачити причину різних здібностей людей лише в різних умовах життя і виховання, то з цього можна зробити висновок, що при ідеальному навчанні і вихованні будь-яка нормальна людина в будь-якій діяльності може досягти будь-яких висот. Проте весь досвід, життєва практика, свідчення авторитетних представників науки і мистецтва говорять про інше.

Низка цікавих висловлювань із проблеми здібностей наведена в роботах Б. Г. Ананьєва. Так, в «Нарисах із психології» (1945) він вказує, що здібність утворюється внаслідок розвитку вищих функцій, у результаті якого можливе творче застосування накопичених знань. Розвиток здібностей не є самодостатнім процесом, він пов’язаний з розвитком цілісної особистості, її характерологічних якостей. У цій же роботі автор висуває положення про те, що здібності формуються як в діяльності, так і поведінці. Вчинок також є чинником формування здібностей.

Розглядаючи питання про роль задатків в розвитку здібностей, Б. Г. Ананьєв пише про те, що необхідно враховувати природні особливості особистості, особливості роботи мозку як певні анатомо-фізіологічні передумови. На його думку, в процесі діяльності задатки перетворюються на здібності, стають ними.

Вивченню індивідуальних випадків дитячої обдарованості присвячені роботи Н. С. Лейтеса. Автор доходить висновку, що схильністю до праці, розумової напруги є засадничий чинник обдарованості. Здібності розглядаються автором як психологічні властивості особи, які є умовою успішного виконання певних видів діяльності. Від них залежать можливість здійснення і міра успішності діяльності. Н. С. Лейтес, вивчаючи питання про передумови загальних розумових здібностей, дійшов висновку, що такими є активність і саморегуляція. Ці загальні універсальні внутрішні умови здійснення будь-якої діяльності проявляються конкретно залежно від віку.

Розгляд здібностей в широкому особистісному плані характеризують роботи О. Г. Ковальової, В. М. М’ясищева, В. С. Мерліна, К. К. Платонова.

О. Г. Ковальов і В. М. М’ясищев ставлять питання про усунення розриву між здібностями й іншими властивостями особистості і вважають, що під здібностями потрібно розуміти ансамбль властивостей, які потрібні для успішного здійснення якоїсь діяльності, включаючи в них систему особистісних стосунків, а також особливості емоційні і вольові. В. С. Мерлін відносить до здібностей властивості індивіда і особистості, серед яких згадує відношення особистості до здійснюваної нею діяльності, а також індивідуальний стиль діяльності.

К. К. Платонов у розумінні здібностей виходить із зв’язку здібностей зі структурою особистості. Він вважає, що структура особистості складається з чотирьох підструктур. У першу підструктуру входять спрямованість, стосунки і моральні риси особистості. Це соціально зумовлена підструктура або спрямованість особистості. До другої входять знання, навички, уміння і звички. Коротко її можна назвати «досвідом». Третя об’єднує індивідуальні особливості окремих психічних процесів, або психічних функцій, що розуміються як форми віддзеркалення: емоції, відчуття мислення, сприймання, почуття, волю і пам’ять. Автор називає її «функціональними особливостями особистості». До четвертої підструктури входять властивості темпераменту або типологічні основи вищої нервової діяльності людини. Скорочено він називає її «біологічно зумовленою». Він підкреслює, що суть структури не стільки в елементах і підструктурах, скільки у їх взаємозв’язку. К. К. Платонов вказує, що разом з чотирма підструктурами, є дві загальні якості особи, до яких відносить характер і здібності.

На відміну від широкого особистісного плану розгляду проблеми здібностей запропоновані підходи, що розглядають здібності до того чи іншого виду діяльності як похідні від певного поєднання якостей особистості. Зокрема, цього погляду на проблему здібностей дотримується В. А. Крутецький, який вивчав математичні здібності. На його думку, для успішного виконання математичної діяльності необхідно:

1) активне, позитивне ставлення до математики, схильність займатися нею, що переходить на високому рівні розвитку в пристрасну захопленість;

2) ряд характерологічних рис, передусім працьовитість, організованість, самостійність, цілеспрямованість, наполегливість, а також стійкі інтелектуальні почуття (почуття задоволення від напруженої розумової роботи, радість творчості, відкриття тощо);

3) наявність під час діяльності сприятливих для її виконання психічних станів, наприклад стани зацікавленості, зосередженості, гарного «психічного» самопочуття тощо;

4) певний фонд знань, умінь і навичок у відповідній галузі;

5) певні індивідуально-психологічні особливості в сенсорній і розумовій сферах, що відповідають вимогам цієї діяльності.

Перші чотири категорії з перерахованих властивостей автор пропонує розглядати як загальні властивості, необхідні для будь-якої діяльності, а не вважати їх компонентами здібностей.

Синтез властивостей особистості – як значно ширше поняття, ніж здібності, – він вважає за краще називати придатністю або готовністю до діяльності. Поняття власне здібностей автор обмежує в основному сенсорною, розумовою і моторною сферами.

Так само як і інші автори, В. А. Крутецький вважає, що здібності – це завжди здібності до певного роду діяльності, вони існують тільки у відповідній конкретній діяльності людини.

Функціонально-генетичний підхід до проблеми здібностей представлений в роботах Є. П. Ільїна, В. Д. Шадрикова.

Особливістю запропонованого ними підходу є розгляд складу здібностей з позиції функції і функціональної системи, а виникнення (генезису) здібностей – з позиції природженості. Є. П. Ільїн бачить конкретний прояв здібностей, передусім в елементарних психічних і психомоторних функціях (процесах). Вони характеризують міру вираженості (прояву) якісних сторін функцій (сенсорної, мнемічної, рухової та ін.). Міра вираженості тієї або іншої сторони функції (наприклад, концентрації уваги, її перемикання або розподілу) – це й є здатність (хороша, середня, погана). Відмінності в мірі прояву цієї сторони функції зумовлені наявністю більшої або меншої кількості задатків. Вона немовби обвита задатками: чим більша кількість задатків сприяє прояву тієї або іншої сторони функції, тим більшою мірою виражена ця здібність. Отже, високий рівень прояву якісної сторони функції, зумовлений задатками, і є, згідно з Є. П. Ільїним, здібністю.

Особливістю функціонально-генетичного підходу до розгляду проблеми здібностей є визнання їх генетичної зумовленості, природженості.

Природженість здібностей признається багатьма ученими. Визнання природженості здібностей дає можливість говорити про те, що вони існують до діяльності, і тому немає необхідності пов’язувати їх виникнення тільки з діяльністю (хоча і відривати здібності від діяльності теж не можна).

Генетична зумовленість здібностей доводиться у ряді досліджень, проведених на монозиготних близнюках та ін.

Найбільша кількість досліджень впливу генотипу на здібності проведена на прикладі загальних і спеціальних пізнавальних здібностей. У результаті виявлено, що вплив генетичної складової на відмінності в загальному інтелекті дорівнює як мінімум 0,50.

Загальні здібності більшою мірою генетично детерміновані, ніж спеціальні; відмінності в рівні вербального інтелекту більшою мірою зумовлені спадковістю, ніж відмінності в рівні невербального інтелекту.

Дослідження підтверджують гіпотезу про генетичну детермінацію відмінностей в рівні розвитку загального інтелекту і меншому впливі генотипу на відмінності в спеціальних пізнавальних здібностях.

Підсумовуючи дослідження впливу генотипу на розвиток здібностей, В. М. Дружинін (1999) відзначає, що його роль в детермінації варіації здібностей більша, ніж роль середовища, якщо:

1) здібність є загальною, а не спеціальною;

2) здібність тісно пов’язана із загальним інтелектом;

3) здібність не впливає безпосередньо на моторно-перцептивну взаємодію індивіда з середовищем;

4) здібність є специфічно людською, видовою ознакою Homo sapiens (наприклад, вербальна).

В інших психогенетичних дослідженнях з використанням близнюкового методу показано генетичну зумовленість відносно різних видів пам’яті, властивостей уваги, м’язової сили, швидкості, стрибучості, гнучкості. У той же час є дані, що з віком вплив генотипу на якості, що проявляються, послабляється, що свідчить про фенотипічну природу вимірюваних психічних і фізичних якостей, про зростання ролі досвіду в прояві цих якостей. Саме вплив знань і умінь на діяльність призводить до того, що спроба виявити зв’язок у монозиготних близнюків за багатьма параметрами рухової діяльності (результатам бігу на лижах, стрибкам і метанням, спритності) безуспішна, адже уміння не є прямими вимірниками здібностей. Як свідчать дані, образна пам’ять перебуває під сильним впливом генотипу, а словесно-логічна пам’ять такого впливу майже не випробовує, адже мова людини формується в процесі навчання, звідси і пам’ять на слова випробовує сильний вплив досвіду, а не тільки генотипу.

Ці дані ще раз свідчать на користь розподілу генотипічних і фенотипічних характеристик можливостей людини, відділення здібностей від якостей, знань і умінь як рядоположних понять.

Проте і функціонально-генетичний підхід до здібностей стикається з труднощами, які, по-перше, полягають в тому, що складні психічні функції (мова, мислення) не є природженими, оскільки включають не лише пізнавальні психічні процеси, але і знання, уміння. Дослідники роблять висновок, що спадкова різноманітність людей не торкається вищих проявів психіки людини й її інтелекту. Як вважає Є. П. Ільїн, ці вищі психічні прояви не варто називати здібностями, – краще говорити про інтелектуальні можливості.

Новий підхід до проблеми здібностей з позицій функціональної системи запропонував В. Д. Шадриков. Основні концептуальні положення цього підходу викладені у автором у книзі «Психологія діяльності і здібності людини» (1982).

Для обґрунтування свого погляду В. Д. Шадриков користується поняттям «психічна функція». Автор виходить з того, що психіка реалізує пізнавальну і регулятивну функції, які диференціюються і реалізуються у функціях віддзеркалення, переробки і зберіганні інформації, програмування, регуляції і контролю діяльності. Зазначені функції, з одного боку – включені в будь-яку діяльність, а з другого – самі можуть виступати в ролі діяльності, коли перед людиною постають завдання щось виявити, запам’ятати, представити, зробити тощо.

Психічні функції здійснюють найбільш загальні, родові форми діяльності. У той же час вони є «молекулярними» одиницями діяльності і виступають початковими при її аналізі. По відношенню до конкретної діяльності психічні функції характеризуються поліфункціональністю, тобто вони можуть включатися до різних діяльностей.

Виходячи з цього, автор робить висновок про те, що здібності слід співвідносити з відповідними психічними функціями. Оскільки психічні функції реалізуються в психічних процесах, то здібності необхідно співвідносити з властивостями пізнавальних і психомоторних процесів.

Кожна функціональна система реалізує певну психічну функцію. Як свідчать сучасні наукові дані, сукупність функціональних систем формують суперсистему – мозок. Функціональні системи спеціалізовані і мають здатність (властивість), завдяки якій у психічному процесі людина відчуває, мислить, сприймає, діє, запам’ятовує тощо.

В. Д. Шадриков уточнює традиційне визначення здібностей як індивідуально-психологічних особливостей, що вирізняють людей між собою і проявляються в успішності виконання діяльності. Для цього він звертається до аналізу терміна «особливості». Його розуміння можливе тільки в співвідношенні з категоріями «одиничне» і «загальне». Філософські категорії «одиничне», «особливе» і «загальне», як відомо, є такими, що виражають об’єктивні зв’язки світу і характеризують процес його пізнання.

Згідно з В. Д. Шадриковим, для того, щоб визначити здібності як особливості, необхідно визначити те одиничне і загальне, особливістю чого і є здібності. Він відмічає, що загальним для кожної здібності буде властивість, яка реалізовується конкретною психічною функцією, відрізняє одну психічну функцію від іншої. Це – властивість, заради якої ця психічна функція і формувалася в процесі еволюційного розвитку людини, наприклад, властивість адекватно відбивати дії об’єктивного світу (сприймання) або властивість відображати ці дії (пам’ять) і т. ін. Кожна конкретна властивість реалізується певною функціональною системою. Проявляється (виявляється) властивість у процесі взаємодії людини із зовнішнім світом.

Звідси – з позиції загального – здібності визначаються як властивості функціональних систем, що реалізовують пізнавальні і психомоторні процеси. З позицій одиничного (окремого, індивідуального) вони повинні розглядатися як та або інша властивість, виражена в конкретного індивіда. Одиничне буде представлене мірою вираженості властивості; міра відбиватиме діалектичну єдність якісного і кількісного прояву властивості. Таким чином, здібності за В. Д. Шадриковим, це властивості функціональних систем, що реалізують окремі психічні функції, які мають індивідуальну міру вираженості, що проявляється в успішності й якісній своєрідності освоєння і реалізації діяльності. Визначаючи індивідуальну міру вираженості здібностей, на думку автора, доцільно дотримуватися тих же параметрів, що і при характеристиці ефективності будь-якої діяльності: продуктивності, якості і надійності.

З позицій функціонального підходу до здібностей В. Д. Шадриков пропонує по-новому розглянути проблему співвідношення задатків і здібностей. Так, він вважає, що спеціальними задатками виступатимуть властивості нейронів і нейронних модулів. До загальних задатків слід віднести загальні властивості нервової системи, специфіку організації головного мозку, які впливають на продуктивність психічної діяльності.

Важливим є і положення про те, що здібності не формуються із задатків. Здібності і задатки є властивостями: перші – властивостями функціональних систем, другі – властивостями компонентів цих систем. З розвитком системи змінюються й її властивості, що визначаються як елементами системи, так і їх зв’язками. Властивості функціональних систем (здібності) – системні якості. При цьому у властивостях системи можуть проявлятися і проявляються властивості елементів, її складових (спеціальні задатки). Окрім цього, на продуктивність психічної діяльності впливають властивості суб- і суперсистем, які позначаються як загальні задатки. Загальні й спеціальні задатки, у свою чергу, також можуть інтерпретуватися як системні якості, якщо їх вивчати як елементи системи, властивостями яких вони є.

 

Розвиток здібностей

Природною основою формування і розвитку здібностей є задатки – анатомно-фізіологічні особливості нервової системи, мозку, органів почуттів, руху. Так для розвитку акторських здібностей потрібна наявність досить розвиненого голосового апарату і емоційних зон мозку, а також хороша м’язова координація тощо. Будь-які задатки, перш ніж перетворитися на здібності, повинні пройти великий шлях розвитку. Розвиток здібностей починається з перших днів життя і може тривати усе життя. У процесі розвитку здібностей можна виділити низку етапів.

Первинний етап в розвитку будь-якої здібності пов’язаний з дозріванням необхідних для неї анатомо-фізіологічних структур або з формуванням на їх основі потрібних функціональних органів. Він зазвичай відноситься до дошкільного дитинства, що охоплює період життя дитини від народження до 6–7 років. Тут відбувається вдосконалення роботи усіх аналізаторів, розвиток і функціональна диференціація окремих ділянок кори головного мозку, зв’язків між ними і органів руху, передусім рук. Це створює сприятливі умови для початку формування і розвитку в дитини загальних здібностей, певний рівень яких виступає передумовою (задатки) для наступного розвитку спеціальних здібностей.

Становлення спеціальних здібностей активно починається вже в дошкільному дитинстві і прискореними темпами триває в школі, особливо в молодших початкових класах. Спочатку розвиткові цих здібностей сприяють різного роду ігри дітей, потім істотно впливає на них навчальна і трудова діяльність. У іграх дітей первинний поштовх до розвитку отримують багато рухових, конструкторських, організаторських, художньо-образотворчих, інших творчих здібностей. Заняття різними видами творчих ігор в дошкільному дитинстві набувають особливого значення для формування спеціальних здібностей у дітей.

Важливим моментом у розвитку здібностей у дітей виступає комплексність, тобто одночасне вдосконалення декількох здібностей, що взаємодоповнюють одна одну. Розвивати яку-небудь одну із здібностей, не піклуючись про підвищення рівня розвитку інших, пов’язаних з нею, практично не можливо. Наприклад, хоча тонкі і точні ручні рухи є здатністю особливого роду, але вони ж впливають на розвиток інших, де вимагаються відповідні рухи. Уміння користуватися мовою, досконале володіння нею також може розглядатися як відносно самостійна здібність. Але те ж саме вміння як органічна частина входить в інтелектуальні, міжособистісні, багато творчих здібностей, збагачуючи їх.

Багатоплановість і різноманітність видів діяльності, у які одночасно включається людина, виступає як одна з найважливіших умов комплексного і різностороннього розвитку її здібностей. У зв’язку з цим слід виділити основні вимоги, які висувають до діяльності, що розвиває здібності людини:

· творчий характер діяльності;

· оптимальний рівень її трудності для виконавця;

· належна мотивація і забезпечення позитивного емоційного настрою в ході і після закінчення виконання діяльності.

Якщо діяльність дитини має творчий, нерутинний характер, то вона постійно примушує її думати і сама по собі стає досить привабливою справою як засіб перевірки і розвитку здібностей. Така діяльність завжди пов’язана зі створенням чого-небудь нового, відкриттям для себе нового знання, виявлення в самому собі нових можливостей. Це само по собі стає сильним і дієвим стимулом до занять нею, до докладання необхідних зусиль, спрямованих на подолання нових труднощів. Така діяльність зміцнює позитивну самооцінку, підвищує рівень домагань, породжує впевненість в собі і почуття задоволеності від досягнутих успіхів.

Якщо виконувана діяльність знаходиться в зоні оптимальної трудності, тобто на межі можливостей дитини, то вона веде за собою розвиток її здібностей, реалізовуючи те, що Л. С. Виготський називав зоною потенційного розвитку. Діяльність, що не знаходиться в межах цієї зони, набагато меншою мірою веде за собою розвиток здібностей. Якщо вона занадто проста, то забезпечує лише реалізацію вже наявних здібностей; якщо ж вона надмірно складна, то стає нездійсненною і, отже, також не призводить до формування нових умінь і навичок.

Підтримка інтересу до діяльності через стимулюючу мотивацію означає перетворення мети відповідної діяльності на актуальну потребу людини. У руслі теорії соціального навчання особливо підкреслюється та обставина, що для придбання і закріплення у людини нових форм поведінки потрібне научіння, а воно без відповідного підкріплення не відбувається. Становлення й розвиток здібностей – це теж результат навчання, і чим сильніше підкріплення, тим швидше йтиме розвиток. Щодо потрібного емоційного настрою, то він створюється таким чергуванням успіхів і невдач в діяльності людини, при якій за невдачами (вони не виключені, якщо діяльність знаходиться в зоні потенційного розвитку) обов’язково настають емоційно підкріплювані успіхи, причому їх кількість в цілому є більшою, ніж кількість невдач.

Важливим моментом розвитку людських здібностей є їх взаємна компенсованість, причому це відноситься навіть до тих здібностей, для успішного розвитку яких потрібні природжені фізіологічні задатки. О. М. Леонтьєв показав, що певного рівня розвитку музичного слуху можна добитися й у тих людей, вухо яких з народження не дуже добре пристосоване для забезпечення звуковисотного слуху (такий слух традиційно розглядається як задаток до розвитку музичних здібностей). Якщо за допомогою спеціальних вправ навчити людину інтонувати звуки, тобто відтворювати їх частоту за допомогою свідомо контрольованої роботи голосових зв’язок, то в результаті різко підвищується звуковисотна чутливість, і людина здатна розрізняти звуки різної висоти набагато краще, ніж вона робила до цього. Правда, таке розрізнення відбувається не на тональній, а на тембральній основі, але результат виявляється одним і тим же: навчений таким чином індивід демонструє майже такий же музичний слух, який характерний для людей, що мають чутливий з народження до висоти звуку орган слуху.

Умовами розвитку у людини соціальних здібностей є:

1. Наявність суспільства, соціально-культурного середовища, яке включає предмети матеріальної і духовної культури.

2. Наявність в найближчому соціальному оточенні людини людей, які вже мають необхідні здібності і можуть передати потрібні знання, уміння й навички, маючи у розпорядженні відповідні засоби навчання й виховання.

3. Необхідність участі в тих видах людської діяльності, які мають відношення до її здібностей.

Реально судити про здібності дитини можна за сукупністю таких показників:

· швидкість просування учня в опануванні відповідною діяльностю;

· якісний і кількісний рівень досягнень;

· схильність до занять цією діяльністю;

· ціна успіхів (співвідношення досягнень і зусиль, що витрачаються для досягнення цих результатів).

Рівні розвитку здібностей. У психології найчастіше трапляється така класифікація рівнів розвитку здібностей (табл. 3.)

Таблиця 3. Рівні розвитку здібностей

Рівень розвитку і прояву здібностей	Опис
Задатки	Природжені анатомо-фізіологічні особливості будови організму в цілому і його нервової системи, що становлять індивідуальні передумови формування і розвитку здібностей
Схильності	Перша і найбільш рання ознака здатності, що зароджується. Схильність проявляється в прагненні людини до занять певним видом діяльності
Обдарованість	Поєднання різних розвинених здібностей, що зумовлює особливо успішну діяльність людини в певній галузі або в декількох галузях діяльності
Талант	Поєднання видатних здібностей, що зумовлюють особливо успішне, самостійне й оригінальне виконання будь-якої з діяльності
Геніальність	Вищий ступінь талановитості. Здатність створювати щось принципово нове в громадському житті, в науці, літературі, мистецтві тощо. Продукти творчості геніальної людини є важливим етапом в розвитку тієї або іншої галузі діяльності

 

Будь-які здібності в процесі свого розвитку проходять ряд етапів, але для того, щоб деяка здібність піднялася у своєму розвитку на вищий рівень, необхідно, щоб вона була вже досить оформлена на попередньому етапі. Але для розвитку здібностей спочатку має бути певна основа, яку складають задатки. Під задатками, як вже зазначалося вище, розуміють анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, що становлять природну основу розвитку здібностей. Наприклад, природженими задатками можуть виступати особливості розвитку різних аналізаторів. Так, певні характеристики слухового сприйняття можуть виступати основою для розвитку музичних здібностей. Задатки інтелектуальних здібностей проявляються передусім у функціональній діяльності мозку – його більшій або меншій збудливості, рухливості нервових процесів, швидкості утворення тимчасових зв’язків та ін., тобто в тому, що І. П. Павлов назвав генотипом – природженими особливостями нервової системи. До таких властивостей належать:

1) сила нервової системи по відношенню до збудження, тобто її здатність тривало витримувати, не виявляючи позамежного гальмування, інтенсивні і часто повторювані навантаження;

2) сила нервової системи по відношенню до гальмування, тобто здатність витримувати тривалі і часто повторювані гальмівні впливи;

3) урівноваженість нервової системи по відношенню до збудження і гальмування, яка проявляється в однаковій реактивності нервової системи у відповідь на збудливі і гальмівні впливи;

4) лабільність нервової системи, що оцінюється за швидкістю виникнення і припинення нервового процесу збудження або гальмування.

Нині в диференціальній психології найчастіше використовується 12-ступенева класифікація властивостей нервової системи людини, запропонована В. Д. Небиліциним. До неї належать 8 первинних властивостей (сила, рухливість, динамічність і лабільність щодо збудження і гальмування) і 4 вторинних властивості. Доведено, що ці властивості можуть стосуватися як усієї нервової системи (її загальні властивості), так і окремих аналізаторів (парціальні властивості).

 

Класифікація здібностей

Існують різні підходи до класифікації здібностей. Їх розділяють на загальні і спеціальні, теоретичні й практичні, навчальні та творчі. Використовуючи позитивні сторони різних поглядів на різноманітність здібностей їх можна звести в одну схему (рис. 5).

Рис. 5. Види здібностей

 

Інша класифікація здібностей побудована за дихотомічним принципом і ділить їх на загальні і спеціальні, прості і складні (таблиця. 4).

 

Таблиця 4. Класифікація здібностей

Загальні здібності	Спеціальні здібності
Така система індивідуально-психологічних властивостей особистості, яка забезпечує відносну легкість та продуктивність у оволодінні знаннями і здійсненні різних видів діяльності	Така система властивостей особи, яка допомагає досягти високих результатів у будь-якій спеціальній галузі діяльності, наприклад, літературної, образотворчої, музичної тощо
Елементарні	Складні	Елементарні	Складні
Властиві усім людям, хоча і різною мірою виражені здібності – основні форми психічного віддзеркалення: здатність відчувати, сприймати, мислити, переживати, запам’ятовувати	Здібності до загальнолюдських видів складної діяльності: праці, навчання, гри, спілкування один з одним, – властиві в тій або іншій мірі усім людям. Кожна із здібностей, що входять до цієї групи, є складною структурою властивостей особистості	Здібності, властиві не всім людям. Вони припускають певну вираженість якихось окремих сторін психофізичних процесів: окомір, музичний слух, координація рухів	Здібності, властиві не всім людям. Вони є здібностями до певних видів професійної діяльності (професійні здібності). До них відносять музичні, художні, літературні, інженерні та ін. здібності

 

 

Структура здібностей

Здібності є сукупністю психічних якостей, що мають складну структуру. Структура сукупності психічних якостей, яка виступає як здібність, врешті-решт, визначається вимогами конкретної діяльності й є різною для різних видів діяльності.

Так, структура математичних здібностей, за наявними даними, включає ряд спеціальних здібностей:

· обчислювальні здібності;

· логічні здібності;

· здатність до узагальнення математичного матеріалу;

· гнучкість розумових процесів при вирішенні математичних завдань;

· винахідливість;

· просторове мислення та ін.

Структура літературних здібностей припускає:

· багату фантазію;

· наявність яскравих наочних образів пам’яті;

· почуття мови;