Кпк не визначає механізму апеляційного перегляду під час судового провадження у суді першої інстанції ухвал суду про обрання та продовження тримання під вартою

 

У ст. 392 КПК наведено перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку. У п. 3 ч. 1 цієї статті, зокрема, зазначено, що в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали у випадках, передбачених цим Кодексом, а в ч. 2 цієї статті йдеться про те, що ухвали, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судових рішень, передбачених частиною першою цієї статті, окремому оскарженню не підлягають, крім випадків, визначених цим Кодексом. Однак у КПК не визначено випадків, коли можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про взяття обвинуваченого під варту і продовження строку тримання особи під вартою на стадії судового розгляду в суді першої інстанції.

За результатами аналізу судової практики виявлено неоднозначне вирішення цього питання судами першої інстанції. Так, в більшості випадків
в ухвалах про продовження строку застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою вказується про те, що такі ухвали апеляційному оскарженню не підлягають (наприклад, ухвали про продовження строку тримання під вартою суддів Зарічнянського районного суду м. Суми
у кримінальному провадженні по обвинуваченню М.Т. та П.А. у вчиненні злочинів, передбачених пунктами 4, 12 ч. 2 ст. 115 КК, від 29.04.2013, 16.05.2013, 11.07.2013, 12.09.2013. Проте існує судова практика, відповідно до якої в ухвалі про продовження застосування тримання під вартою в судовому провадженні суд зазначає про можливість апеляційного оскарження таких ухвал в 3-денний або 7-денний строк. Так, у провадженні Лохвицького районного суду Полтавської області знаходиться на розгляді кримінальне провадження по обвинуваченню Б.Й. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 115, ст. 395 КК. Суд продовжував строк тримання під вартою Б.Й. 24.10.2013, 16.12.2013, 12.02.2014, 04.04.2014, 02.06.2014, 29.07.2014. При цьому в останніх двох ухвалах в резолютивній частині суд відповідно зазначив таке: «На постанову може бути подана апеляція до Апеляційного суду Полтавської області протягом трьох діб з дня її винесення»; «На ухвалу суду може бути принесена апеляція через Лохвицький районний суд до Апеляційного суду Полтавської області на протязі семи днів з дня її проголошення».

У кількох ухвалах про продовження строку тримання під вартою обвинуваченим у кримінальному провадженні Дубенський міськрайонний суд Рівненської області щоразу вказував про те, що така ухвала може бути оскаржена безпосереднього до Апеляційного суду Рівненської області протягом п’яти днів з дня проголошення; у кримінальному провадженні (Дзержинський районний суд м. Харкова в ухвалах про продовження застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою зазначав про можливість оскарження до Апеляційного суду Харківської області через Дзержинський районний суд м. Харкова протягом семи днів з дня її проголошення, а у провадженні колегія суддів цього ж суду вказувала про можливість оскарження безпосередньо до Апеляційного суду Харківської області протягом семи днів. Про можливість апеляційного оскарження в семиденний строк також зазначено в ухвалах Саксаганського районного суд м. Кривого Рогу, Приморського районного суду Запорізької області, Фастівського міськрайонного суду Київської області.

Слід окремо зазначити, що в багатьох кримінальних провадженнях частина ухвал про продовження строків тримання під вартою містить вказівку на можливість оскарження в апеляційному порядку, а в інших зазначається про те, що ухвала апеляційному оскарженню не підлягає.

У більшості випадків суд вказує на неможливість оскарження ухвали про обрання або продовження застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. І така практика не суперечить практиці ЄСПЛ (рішення у справі «Харченко проти України») з огляду на те, що зі зміною кримінального процесуального законодавства змінився підхід до порядку застосування тримання під вартою у судовому провадженні. Періодичний судовий контроль (у порядку ст. 331 КПК) забезпечує дотримання прав обвинуваченого за ст. 5 Конвенції.

 

У разі визнання особи виправданою, у резолютивній частині вироку зазначається рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, в тому числі рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили (абз. 3 п. 1 ч. 4 ст. 374 КПК)

 

У разі визнання особи винуватою у резолютивній частині вироку зазначається рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження (абз. 10 п. 2 ч. 4 ст. 374 КПК). Упровадження у КПК порядку забезпечення контролю за доцільністю та обґрунтованістю застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою під час судового провадження зумовлене необхідністю надання суду процесуальних механізмів для оперативного вирішення провадження та заборони свавільного обмеження права людини на свободу шляхом застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою без визначення строку його застосування.

Аналізуючи правові позиції, сформульовані у рішеннях Європейського суду з прав людини (зокрема у справі «Харченко проти України» від 10.02.2011, можна дійти висновку про те, що в обвинувальному вироку суд повинен визначати дату закінчення дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Проте у вітчизняній судовій практиці сформувалася й інша позиція. На думку багатьох суддів, під час ухвалення обвинувального вироку питання щодо застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою пов’язане із необхідністю його виконання. Тому у вироку суд може зазначити про те, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою діятиме до набрання вироком законної сили.

У практиці застосування КПК виникає спірне питання щодо того, чи повинен суд в обвинувальному вироку визначати дату закінчення дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. У цьому контексті показовим є рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України», в якому, зокрема, зазначено таке: «Законність тримання заявника під вартою з 15.10.2001 до 04.08.2003 п. 74. «Суд вважає, що за відсутності чіткого положення, яке встановлювало б правило, коли і за яких умов взятий під вартою на стадії досудового розслідування має далі триматися під ватрою на стадії судового розслідування, такий стан не відповідає критерію «передбачуваності закону» для цілей п. 1 ст. 5 Конвенції. Суд також повторює, що практика, яка склалася в умовах прогалин законодавства, коли особа може перебувати під вартою без визначення певного строку тримання, без конкретного правового положення або судового рішення, сама по собі суперечить принципу правової визначеності і захисту від свавілля, які є загальною ідеєю Конвенції принципу верховенства права (див. справу «Барановський проти Польщі» (Baranowski v. Poland), № 28358/95, п.п. 55-56, ЄКПЛ 2000-III, та справу «Кавка проти Польщі» (Kawka v. Poland), №. 25874/94, п. 51, від 09.01.2001, справу «Фельдман проти України» (Feldman v. Ukraine), № 76556/01 та № 38779/04, п. 73 від 08.04.2010)». У п. 75 цього ж рішення вказано, що хоча національний суд 15.10.2001 прийняв рішення про попереднє ув’язнення заявника, він не визначив подальший строк тримання під вартою і жодним чином не обґрунтував своє рішення. Це призвело до стану невизначеності підстав перебування заявника під вартою після цієї дати. У зв’язку з цим Суд нагадує, що тривале тримання під вартою без визначення в рішенні суду відповідних підстав є несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленого в п. 1 ст. 5 (див. справу «Соловей і Зозуля проти України», п. 76, від 27.11.2008). За таких обставин, Суд вважає, що рішення районного суду від 15.10.2001 не забезпечило заявникові адекватного захисту від свавілля, який є важливим елементом «законності» тримання під вартою в розумінні п. 1 ст. 5 Конвенції, а тому тримання заявника під вартою після 15.10.2001 також не відповідало п. 1 ст. 5 Конвенції».

Аналізуючи наведені правові позиції ЄСПЛ, можна дійти висновку про те, що зазначення у вироку строку шляхом настання певної події, а саме набрання цим вироком законної сили не суперечитиме п. 74 рішення у справі «Харченко проти України». Крім цього, відповідно до ч. 1 ст. 115 КПКстроки, встановлені КПК, обчислюються годинами, днями і місяцями. Строки можуть визначатися вказівкою на подію.

Такий висновок підтверджує і судова практика. Так, наприклад, 11.07.2014 колегією суддів Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області винесено обвинувальний вирок у провадженні по обвинуваченню Г.А. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 153 КК.
До обвинуваченого застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до набрання вироком законної сили. В іншому випадку 14.07.2014 колегією суддів Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області винесено обвинувальний вирок у провадженні по обвинуваченню Л.О.
у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 127, ст. 128, ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 152,
ч. 2 ст. 186 КК, та П.Д. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 127, ч. 2
ст. 15, ч. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 153 КК. До обвинувачених вироком суду застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до набрання вироком законної сили. До набрання вироком законної сили продовжено строк тримання під вартою Г.М., обвинуваченого у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 194, ч. 1 ст. 162 КК (вирок Дубровицького районного суду Рівненської області від 01.07.2014).

При цьому якщо питання про доцільність та обґрунтованість тримання засудженого під вартою виникає на стадії апеляційного оскарження і апеляційного провадження, суд має право змінити або скасувати цей запобіжний захід. З метою забезпечення прав засудженого суду апеляційної інстанції в разі неможливості завершення провадження в апеляційному порядку до спливу двомісячного строку з дня ухвалення вироку судом першої інстанції необхідно незалежно від наявності відповідних клопотань сторін кримінального провадження розглянути питання доцільності та обґрунтованості тримання під вартою. У такому випадку суд застосовує правила ст. 331 КПК до завершення розгляду провадження в суді апеляційної інстанції.

Водночас, якщо суд апеляційної інстанції скасовує вирок, призначаючи новий розгляд справи, у судовому провадженні в суді першої інстанції застосовується періодичний судовий контроль за доцільністю застосування цього запобіжного заходу та встановлюється конкретний строк його застосування.Наприклад, у кримінальному провадженні по обвинуваченню М.М., Б.Б. та У.Р. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 185, ч. 2
ст. 187 КК, Фрунзенським районним судом 08.10.2013 ухвалено обвинувальний вирок, запобіжний захід до набрання вироком законної сили визначено у вигляді тримання під вартою. Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Харківської області від 04.03.2014 вирок скасовано, провадження направлено на новий розгляд до Фрунзенського районного суду, а запобіжний захід у вигляді тримання під вартою у зв’язку із скасуванням вироку продовжено до 29.04.2014.

Висновки

1. Судді зобов’язані належним чином організовувати здійснення судового провадження та не допускати випадків порушення розумних строків розгляду з причин неналежної організації роботи. При цьому, зважаючи на вимогу ч. 4 ст. 28 КПК, судам слід враховувати, що кримінальне провадження щодо особи, яка тримається під вартою, має бути здійснено невідкладно і розглянуто в суді першочергово.

За результатами аналізу судової практики встановлено, що порушення розумних строків у кримінальному провадженні з причин неналежного здійснення судом своїх повноважень стосується, насамперед, випадків призначення підготовчих судових засідань із порушенням строків, визначених КПК, та надмірної тривалості перерв між судовими засіданнями у таких провадженнях.

Також встановлено випадки, коли судом першої інстанції під час судового провадження неодноразово допускалися істотні порушення вимог КПК, що призводило до скасування судами вищих інстанцій судового рішення з призначенням нового розгляду. При цьому до обвинувачених застосовувався запобіжний захід у вигляді тримання під вартою протягом тривалого часу.

2. Для дотримання розумних строків розгляду кримінальних проваджень, у яких до обвинуваченого застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, суд зобов’язаний реагувати в порядку, визначеному статтями 139, 140 КПК на випадки невиконання процесуальних обов’язків учасниками кримінального провадження. Так, суду в кожному випадку необхідно встановлювати дотримання порядку виклику учасника кримінального провадження шляхом перевірки наявності підтвердження отримання ним повістки про виклик або ознайомлення з її змістом іншим шляхом. За наявності такого підтвердження суду необхідно з’ясовувати питання про наявність відомостей, які б давали змогу встановити причини неявки, оскільки за умови неявки без поважних причин або неповідомлення про причини свого неприбуття, суд зобов’язаний накласти на учасника кримінального провадження грошове стягнення.

3. За результатами аналізу судової практики встановлено, що незначне використання судами під час судового провадження процесуального механізму дистанційного судового провадження зумовлено відсутністю повноважень у суду прийняти рішення про здійснення такого провадження, в якому поза межами приміщення суду (в СІЗО) перебуває обвинувачений, якщо він проти цього заперечує.

4. Водночас, з огляду на те, що рішення про здійснення дистанційного судового провадження може бути ухвалене судом за власною ініціативою (ч. 2 ст. 336 КПК), суду у кожному конкретному випадку, за наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 336 КПК, необхідно з’ясовувати думку обвинуваченого про можливість здійснення дистанційного судового провадження.

5. За результатами аналізу також встановлено, що у багатоепізодних справах (провадженнях) найчастіше відбувається «нашарування» різних причин відкладення судових засідань, що призводить до порушення розумних строків розгляду кримінального провадження. У таких провадженнях суд зобов’язаний невідкладно реагувати на неналежне виконання процесуальних обов’язків учасниками судового провадження. Слід визнати обґрунтованою практику тих суддів, які визначаючи дату чергового судового засідання з’ясовують думку сторін кримінального провадження та не призначають судові засідання у дні, в які явка сторін кримінального провадження завідомо буде неможливою чи ускладненою.

6. Судам під час застосування положень ч. 3 ст. 315 КПК необхідно враховувати практику ЄСПЛ, відповідно до якої водночас із визначеннями законних випадків тримання особи під вартою та процесуальних гарантій обрання і продовження застосування таких запобіжних заходів однозначно визнається неправильним «автоматичне» продовження застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Тому за відсутності відповідних клопотань сторін суд під час підготовчого судового засідання уповноважений поставити перед сторонами провадження питання щодо запобіжного заходу (для якого КПК передбачено обмежений строк дії), оскільки суд на цій стадії процесу відповідає за дотримання розумних строків розгляду.

7. У ч. 1. ст. 197 КПК визначено, що строк дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або продовження строку тримання під вартою не може перевищувати шістдесяти днів. Судам під час визначення строку закінчення дії ухвали про продовження застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою слід враховувати, що в разі продовження тримання під вартою попередня ухвала втрачає свою силу. Такий підхід відповідає загальній засаді законності кримінального провадження і унеможливлює випадки визначення в ухвалі строку тримання під вартою понад 60 днів.

8. У разі подання прокурором клопотання про продовження строку тримання під вартою щодо кількох обвинувачених суд має враховувати, що відповідне клопотання подається прокурором окремо щодо кожного із них (на підставі ч. 4 ст. 184 КПК). У випадках розгляду судами таких клопотань щодо усіх обвинувачених разом порушуються вимоги дотримання законності у частині обмеження права на свободу у кримінальному провадженні та не враховуються обов’язкові вимоги ст. 178 КПК. Суд зобов’язаний враховувати обставини індивідуального характеру, перелік яких передбачений ст. 178 КПК для оцінки ризиків, які можуть слугувати разом з підставами, визначеними ст. 177 КПК, загальною підставою для продовження терміну тримання під вартою. За таких обставин суд зобов’язаний розглядати питання про продовження застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою окремо щодо кожного із обвинувачених.

9. Положення ст. 331 КПК лише вказують на обов’язок суду ініціювати розгляд питання про доцільність подальшого тримання під вартою обвинуваченого за відсутності клопотання прокурора. Розгляд цього питання має відбуватися за нормами глави 18 КПК з обґрунтуванням наявності ризиків у кримінальному провадженні та необхідності подальшого застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Відсутність мотивувальної частини відповідного судового рішення є порушенням як загальних засад кримінального провадження, так і ст. 5 Конвенції.

Не дотримується вимог КПК практика судів у випадках, коли судді обґрунтовують застосування тримання під вартою обвинуваченого тим, що ще не допитані усі свідки, та не застосовують визначених у КПК механізмів для забезпечення прибуття такого свідка (свідків) у судове засідання. Суди у таких випадках, як правило, застосовували примусовий привід кілька разів, і при цьому не накладали грошового стягнення на свідків за невиконання ними своїх процесуальних обов’язків. Така практика не відповідає вимогам ст. 6 Конвенції, практиці ЄСПЛ та свідчить про невиконання судом покладених на нього ст. 28 КПК обов’язків. Тому, дотримуючись розумних строків судового провадження, коли обвинувачені тримаються під вартою, суд зобов’язаний обов’язково керуватись положеннями глав 11, 12 КПК щодо застосування примусового приводу свідків та накладення на них грошового стягнення.

10. Періодичний судовий контроль (у порядку ст. 331 КПК) забезпечує дотримання прав обвинуваченого згідно із ст. 5 Конвенції (в частині реалізації права на забезпечення періодичного контролю за законністю застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою) в судовому провадженні. Виходячи з наведеного, ухвали про обрання, продовження, зміну або скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у судовому провадженні не підлягають оскарженню в апеляційному порядку.

11. Впровадження у КПК порядку забезпечення контролю за доцільністю та обґрунтованістю застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою під час судового провадження зумовлене необхідністю надання суду процесуальних механізмів для оперативного вирішення провадження та заборони свавільного обмеження права людини на свободу шляхом застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою без визначення строку його застосування. Під час ухвалення обвинувального вироку суд вправі застосувати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до обвинуваченого до набрання цим вироком законної сили. Суд застосовує запобіжний захід у вигляді тримання під вартою у такому випадку з метою забезпечення виконання остаточного судового рішення.

При цьому, якщо питання про доцільність та обґрунтованість тримання засудженого під вартою виникає на стадії апеляційного оскарження і апеляційного провадження, суд апеляційної інстанції може переглянути доцільність подальшого застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Якщо за наслідками апеляційного провадження суд апеляційної інстанції скасовує вирок, призначаючи новий розгляд справи, він повинен вирішити питання щодо подальшого застосування запобіжного заходу для направлення матеріалів до суду першої інстанції. У судовому провадженні в суді першої інстанції застосовується періодичний судовий контроль за доцільністю застосування цього запобіжного заходу та встановлюється конкретний строк його застосування.

Це узагальнення 03 грудня 2014 року обговорено суддями судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, схвалено та рекомендовано для затвердження пленумом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із пропозицією надіслати апеляційним судам для врахування в судовій практиці.

 

Голова Б. Гулько