І. Історико-суспільні умови розвитку літератури періоду

Суспільно-історичні та культурні умови розвитку давньої української літератури Литовської доби були дуже складними та неоднорідними за своїм характером і значимістю. З точки зору історичного цей період складається із двох часових проміжків, перший із який охоплює часи від кінця ХІІІ до середини ХV століть.

Ще на початку ХІІІ ст. внаслідок посилення процесу роздробленості давньоруські князівства набували все більшої економічної і політичної незалежності та формально залишалися пов’язаними лише релігійними та загальнокультурними традиціями. Максимально ослаблена Київська Русь зрештою стає об’єктом експансії войовничих сусідів. У першій половині ХІІІ ст. її землі плюндрують татаро-монгольські орди[1], які вперше з’явилися біля руських кордонів на поч. 20-х рр.

У 1239 році, спустошивши землі Північно-Східної Русі, кочівники захопили Переяслав, Чернігів, майже весь Кримський півострів, а у 1240 році під натиском Батиєвої орди впав «стольний град» Київ, у якому після штурму із 50 тисяч мешканців живими лишилося лише 2 тисячі. Протягом двох наступних років вогнем та мечем прокотилися війська завойовників Волинню, Галичиною, вторглися до Польщі, Угорщини, Чехії та Словакії.

Відкотившись 1242 року на відпочинок в низини Волги, Батий засновує нову державу - Золоту Орду[2]. І хоч землі нещодавно могутньої східнослов’янської держави безпосередньо не входили до складу Орди, але на довгий час вони опинилися в повній політичній та й економічній залежності від неї. Найдовше протрималося Галицько-Волинське князівство[3] – Карпатська Русь, але надалі і його чекала багатолітня втрата незалежності.

З початку ХІV ст. території колишньої Київської Русі (насамперед центральні та південно-західні її частини) стають об’єктом експансії литовських і польських феодалів. У той час, коли поступово припиняла своє існування руська Княжа доба, поряд, між Німаном і Західною Двіною, формується й міцніє нове князівство – Литовське. Князь Міндовг (1230-1263), об’єднавши войовничі язичницькі племена литовців, дав рішучу відсіч Тевтонському Ордену німецьких рицарів, що сильно зміцнило позиції Литви. Надалі, за часи правління князя Гедеміна (1316-1341) литовська знать починає прибирати до рук західноруські землі. У 1320 р. війська Гедеміна захоплюють Володимир-Волинський та Луцьк. Місцеві бояри визнають його за правителя. Внаслідок воєнного походу 1320 р. до литовського князівства приєднаний Київ, а року 1340 – Галич.

Наступник Гедеміна Ольгерд (1345-1377) оголошує Литву спадкоємицею руських земель («Вся Русь просто повинна належати литовцям»). Слід зазначити, що Литовське князівство в ці часи здійснює ряд успішних походів проти Золотої Орди. Влітку 1363 р. литовське військо, до якого приєдналися дружини української та білоруської знаті, на березі річки Сині води на Поділлі завдає ординцям нищівного удару.

Отже, з одного боку завоювання територій колишньої Київської Русі привели в кінці ХІV ст. до звільнення наших земель з-під влади Орди, з другого – литовські феодали поступово інкорпорували Київщину, Переяславщину, Чернігівщину, Сіверщину. Києворуські землі складали тепер 9/10 площі литовської держави, яка офіційно іменувалась Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтийським. Загалом Русь ще на певний час зберегла попередню систему правління, але під владою Гедеміновичів, яким удільні князі присягали на вірність, платили данину тощо.

Специфічною ознакою литовської експансії було те, що литовські правителі не нав’язували місцевим мешканцям свої звичаї, обряди, вірування, послуговуючись принципом: «Старого не міняємо, а нового не заводимо». Багато руських феодалів зберегли свої володіння, а чимало литовських навіть приймали православне хрещення. Не втратили автономії землі Київщини, Поділля, Чернігово-Сіверщини.

Засвоюючи політично-адміністративний, правовий, воєнний досвід Київської Русі, Литва перебувала і під значним впливом могутньої культури русичів. Її адміністрація користувалася «руською мовою». «Руська мова» (давня українська) ще довгі часи залишалася офіційною державною мовою Великого князівства. Нею укладалися законодавчі документи (акти, розпорядження, судові постанови тощо), писалися листи та інші папери, які стосувалися місцевих справ та питань. Навіть у ХVІ ст. найголовніший державний юридичний документ «Литовський статут» свідчив про подальший розвиток давньоруського права, укладеного ще за часів Ярослава Мудрого («Руська правда»). Писаний руською (українською) мовою, він лише у ХVП ст. був замінений польськими перекладами. Особливу увагу в цьому документі привертають пункти із четвертого розділу:

· арт. 1: земський писар мусить всі папери писати руською

мовою;

· арт. 37: воєводи і старости вибирають у судді та писарі лише з

тих, хто знає право і грамоту руську[4].

У п’ятдесятих роках ХVІ ст. сфера застосування руської (української) мови поширюється і на біблійне письмо. Протягом 1556-1561 років на замовлення княгині Анастасії Гольшанської (або Ольшанської)-Заславської у Пересопницькому православному монастирі на Волині з болгарської перекладається тогочасною розмовною української мовою текст Євангеліє. Сьогодні Пересопницьке Євангеліє, унікальна пам’ятка вітчизняної культури, є національною святинею України.

Все це є свідченням, що руська (українська) мова була одним із проявів компромісу литовської, української та білоруської шляхти в її протистоянні польському державно-культурному елементу, сильному у литовській державі, яка фактично до середини ХVІ ст. залишалася хоча й далеко не рівноправною, але федерацією земель-князівств.

Західні території Руських земель приваблювали також і польських феодалів. Вже у 1340 році король Казимир ІІІ вторгся із своїм військом до Галичини. Але руська знать за підтримки литовців протягом 20 років чинила стійкий завзятий опір полякам, які експансію на схід вважали хрестовим походом проти язичників-литовців та схизматиків-русичів, називаючи католицизм «щитом християнства». Русичі боролися із загарбниками не лише за свою землю, свободи, але й за православну віру. Проте 1366 року ця війна закінчилася не на користь руських земель. Польща майже вдвічі збільшила свою територію за рахунок Галичини та частини Волині.

У 1370 році (по смерті короля Казимира ІІІ) внаслідок попередніх угод польська корона стала належати Людовику Угорському. Через 12 років (1382), коли помер угорський король, польська знать розпочала боротьбу за відновлення незалежності своєї держави та повернення до своїх володінь Галичини. Засобом для цього став династичний шлюб 15-літньої дочки Людовика Ядвіги з великим литовським князем Ягайлом.

У серпні 1385 р. у білоруському місті Крев Литва та Польща уклали унію (Кревську)[5]. Щоб отримати польську корону, Ягайло прийняв католицьку віру і зобов’язався розповсюдити її по всій території Великого князівства Литовського, боротися за повернення втрачених земель та об’єднати Литву й Польщу в єдине королівство. 1386 року на сеймі в Любліні Ягайло був оголошений польським королем, під іменем Владислава прийняв хрещення по католицькому обряду, повінчався з Ядвігою і був коронований у Кракові.

Проте об’єднання двох держав досить швидко постало перед політичною загрозою. У литовському князівстві швидко виникла і заявила про себе потужна опозиція. Її очолив кузен Ягайла князь Вітовт. Виступаючи за збереження незалежності Великого князівства Литовського, він із 1392 р. фактично став його верховним правителем.

У боротьбі за всебічне зміцнення централізованої влади Вітовт протягом 1393-95 рр. збройно усунув київського, волинського, сіверського, подільського князів, призначивши на їх місце відданих собі намісників. Закріплюючи свої позиції, у 1413 році він домігся підписання нової унії між ним та Ягайлом (Городельської), яка підтверджувала незалежність Литовського князівства. Цей документ зокрема урівнював привілеї та права польських і литовських можновладців, але не православних українців.

По смерті Вітовта знову активізувалася жорстока боротьба за владу. Всупереч волі короля Ягайла князь Свидригайло Ольгердович посідає литовський престол. У відповідь польські війська протягом 1430-31 рр. руйнують та спустошують землі Поділля і частково Волині, приєднуючи їх до свої володінь.

Це були важкі, криваві часи для народу. Історики підрахували, що протягом ХІІІ – першої половини ХV ст. на території колишньої Київської Русі відбулося 160 воєн.

З другої половини ХV ст. під впливом нових факторів геополітична ситуація у східних регіонах Європи починає змінюватись. Після розгрому ординський військ на полі Куликовому (1380 р.) та звільнення від татаро-монгольського іга на півночі зміцнюється та активізується Московське князівство, приєднуючи до своїх володінь землі Північно-Східної Русі та Кримське ханство, яке у 1448 р. відмежувалося від Золотої Орди. У 80-х роках ХV ст. московський цар Іван ІІІ проголошує себе «государем всея Руси», претендуючи тим самим на всю територію давньоруської держави.

Не сприйнявши такі зазіхання, Литва розв’язала з Московією низку кривавих воєн, які на рубежі ХV-ХVІ століть закінчилися тим, що Іван ІІІ приєднав до свої володінь Чернігівсько-Сіверські землі.

У процесі зміцнення Московського князівства посилюється релігійна складова його зовнішньої політики. Ще у 1492 р. митрополит Зосима заявив, що після падіння Константинополя на зміну «першим» (грекам) приходять «останні» (московіти) і назвав Москву «новим градом Костянтина»[6]. Близько 1524 р. старець (старший монах) Псковського монастиря Филофей пише «Послание на звездочетцев», у якому максимально розвиває теорію Зосими, оголосивши Москву духовним центром усього християнського світу. На думку Филофея, вся історія людства є історією світових держав, які послідовно змінюються, щоб реалізувати божественне призначення. Доля людства пов’язана із трьома світовими царствами. Два з них – давній Рим та Візантія – впали. Рим був засуджений Богом за гріхи язичницькі, а другий Рим – Константинополь, у якому зацарювала правда християнства, зрадив істинну віру, згодившись на унію з латинською єрессю[7], за що також був захоплений турками. Спадкоємцем двох перших царств, третім Римом є Москва – єдиний і останній оплот чистоти православ’я, падіння ж її стане фіналом усієї світової історії: «два Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти». Отже, російський цар оголошувався єдиним спадкоємцем усіх попередніх царів на землі, носієм ідеї «богообраності», а Москва – духовним центром усього християнського світу. Так Московське князівство означило свої претензії на вселенське панування.

У ці ж часи на історичній арені на півдні з’являється новостворена турецька держава – Османська (Оттоманська) імперія. Після падіння Візантії (у 1453 р. турки взяли Константинополь) ця мусульманська країна міцнішає, постійно розширюючи свої території. У 1478 р. кримський хан Менглі Гірей визнає себе васалом турецького султана, внаслідок чого південні землі східних слов’ян стають складовою частиною Османської імперії, як уже були приєднані країни Передньої Азії, Балканського півострова, Єгипту та ін. території Північної Африки. Починається процес мусульманської експансії.

Турецько-татарські загони плюндрували землі України не одне століття, знищуючи населені пункти, вбиваючи, забираючи у полон молодь, жінок і дітей. Протягом усього часу, аж до ХVП ст., Україна страждала від набігів кримських татар більше, ніж свого часу від ординців. Територію лісостепової України татари проходили майже без опору інколи аж до Польщі.

Розтерзана на шматки колись могутня та вільна держава русичів весь означений період потерпала від зазіхань чужинців, для яких її багатющі землі були ласим шматком. Феодальне гноблення народу в ці часи посилювалось ще й факторами національними та релігійними. Зрештою, це призводить до гострих соціальних заворушень, особливо у другій половині ХV ст. Оскільки землеробство традиційно залишалося провідною галуззю економіки, це були переважно селянські виступи, як, скажімо, повстання селян у Галичині 1469 року чи багатотисячне і довготривале повстання, очолене селянином Мухою – 1490-92 роки тощо.

Непростим було і становище руських міст. Так, зруйнований ординцями стольний град Київ на довгий час втратив свою велич і могутність. Більшість інших міст до ХV ст. отримали різні юридичні статуси – королівський, приватновласницький, церковний. З часом окремі міста отримали право на самоврядування («Магдебурзьке право»[8]): Львів (1356), Камянець-Подільський та Луцьк (1434). Київ отримав цей привілей лише у кінці ХV ст (1497).

На початку ХVІ ст. у Великому князівстві Литовському простежується переформатування політичних сил: позиції Литви слабшають, а польська корона могутнішає, заявлячи про свою гегемонію в союзі. Посилюється не лише соціальне гноблення, активізується національний та ідеологічний наступ з боку польських магнатів – процес полонізації та окатоличення – насамперед щодо українського населення. Наприклад, Львів на початку ХV ст. по кількості населення був одним із найбільших в Україні (близько 10 тисяч мешканців), але всього зо три десятки українських сімей мали право проживання в ньому, та й то лише на одній маленькій та тісній вуличці – Руській. Із 1505 року польська шляхта домоглася позбавлення більшості руських міст права голосу в сеймі.

Вагомі зміни простежуються і у міжконфесійних стосунках. У 1458 р. у Києві литовським князем була відновлена православна митрополія, яка об’єднала десять українських та білоруських єпископств, розірвала стосунки з Москвою і визнала первісне верховенство константинопольського патріархату. Це була політична акція, яка мала на меті відгородитися від ідеологічних зазіхань Московського князівства. Однак, невдовзі литовські князі, а слідом і польські королі привласнили собі право призначати не лише православних єпископів, а й митрополита.

Та якщо українські землі під егідою Литви не зазнавали відчутної суспільної боротьби на релігійному ґрунті, то на тій частині, яка перебували під польською владою, позиції католицизму були значно вагомішими та міцнішими і православні конфесії розглядалися як вторинні. Православний клір підлягав додатковому оподаткуванню, конфесії зазнавали обмежень в проведенні певних культових відправ, церковному будівництві тощо. Окрім того, року 1563 польський король і великий князь литовський Сигизмунд ІІ Август (останній з роду Ягеллонів) урівняв права шляхти католицького та православного віросповідань, що задовольняло інтереси православних магнатів. А втручання світської влади у справи церковні породили серед священиків корупцію та хабарництво. Це потужно і швидко підірвало авторитет православної церкви серед мирян, на очах у яких відбувався моральний розклад православного духовенства, а також торгівля парафіями чи духовним саном.

Це і стало у другій половині ХVІ ст. підвалинами для двох нових уній – Люблінської державної (1569) та Берестейської церковної (1596), які кардинально змінили геополітичну ситуацію в Україні, загрожуючи народові не лише втратою політичної самостійності, а й тотальним окатоличенням і полонізацією, оскільки українська знать швидко підключилася до цього процесу, задля власного благополуччя зрікаючись мови, культури, віри своїх предків.

У таких умовах залишений без підтримки народ, як правило, приречений на асиміляцію та виродження. Але в Україні цього не сталося. З середини ХV ст. почастішали втечі смердів на мало заселені східно-південні території у пошуках вільного життя. Поступово в середній та нижній течіях Дніпра, сховавшись за його грізними непрохідними порогами, утворюється вільне від кріпацтва озброєне угрупування – козацтво – з центром на острові Мала Хортиця, де Дмитро Вишневецький (Байда) на початку 50-х років ХVІ сn. збудував замок-фортецю, яка на довгі часи стала військово-адміністративним центром запорізьких козаків. Визнавши Дмитра Вишневецького своїм гетьманом, козацтво стало офіційно називатися Військо Запорізьке низове, а територія, на якій розташовувалось, – Запорізька Січ.

Упродовж свого існування січовики контролювали значні, насамперед прикордонні території. Формально визнаючи правління польської корони, московського царату, турецьких султанів, фактично запорожці проводили незалежну політику. Захищаючи українське населення від турецько-татарських набігів, козаки здійснювали походи до берегів Криму та Туреччини, аби визволити своїх співвітчизників із басурманської неволі та примусового навернення до мусульманства. Виступали вони на захист народу, борючись проти свавілля польської шляхти та посягань католицизму. Протягом майже трьох століть козацтво було головною воєнної силою, яка стояла на сторожі життя, вольностей, православної віри українського народу.

З середини ХV ст. в Україні починають засновуватися православні парафіяльно-громадські організації – братства, діяльність яких з другої половини ХVІ ст. набуватиме все більшої ваги у боротьбі народу проти примусового окатоличення та полонізації. Козаки тісно контактуватимуть із братчиками, захищаючи православ’я, матеріально допомагаючи храмам та монастирям. У створюваних цими організаціями братських школах будуть виховувати достойних захисників народу та православної церкви.